Адвокат Євгеній Рафалович щойно вийшов з будинку карного суду, «вирвавшися з-поміж своїх клієнтів — цілої купи селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій обороні, […] мали надію виграти те фатальне пасовисько». Він «йшов наперед, байдуже куди, щоб тільки вийти з-посеред тої купи людей…» Це ж щойно був перший його адвокатський виступ у тому місті, куди він нещодавно перейшов на службу. «Від нинішньої оборони мало залежати його дальше поводження на новім ґрунті, і він чув се, що нинішній виступ удався йому дуже добре».
Тут раптом його хтось покликав. «Він озирнувся і побачив, як поперек вулиці, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближався до нього середнього росту підстаркуватий панок з коротко остриженим ріденьким волоссям, рудими сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук».
Спочатку Рафалович ніяк не міг упізнати людину, яка до нього звернулася, але потім зрозумів, що це був Валеріан Стальський, його колишній домашній інструктор ще в ті далекі часи, коли Євгеній двадцять п’ять років тому навчався в другому класі гімназії. Рафалович напружив свою пам’ять — і давні спогади поступово почали виринати. «Стальський був поганим інструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого і зовсім дорослого парубка. І мав причину боятися». Знаючи, що хлопчина сирота і має тільки опікуна, сільського священика, Стальський не стільки вчив, скільки бив і всякими способами карав його. «Він був брутальний супроти нього, ніколи не заговорив щиро, а все або з гнівом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов від наглого подуву холодного вітру, коли пригадав собі той настрій вічного страху, суму і отупіння, в якім находилася його дитяча душа цілого півтора року, поки Стальський був його інструктором. Йому живо стала в пам’яті та дика, безтямна радість, з якою він повітав відомість про те, що його інструктора відібрали до війська і що він уже не буде під ним». Ще пригадалася Рафаловичу одна дрібниця, що характеризувала Стальського і закарбувалася в його дитячій пам’яті. «Стальський жив на одній квартирі з малим Рафаловичем. Опікун привозив малому харчі з села і одного разу перед святами привіз добрий шмат ковбаси також для Стальського.
Сей поділив собі ту ковбасу на рівні порції так, щоб вистачило йому на два тижні, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, — на квартирі жило ще кілька школярів, — сховав її десь у скриток, звісний тільки йому самому».
Але кіт занюхав ту ковбасу та трохи надгриз її. Стальський був страшенно лютий і вирішив поставити хитрий капкан на пухнастого злодія.
Десь опівночі всіх збудив страшний нявкіт. Валеріан зіскочив зі свого ліжка, немов тільки й чекав цього. Те, що було потім, Рафалович згадує, як страшний сон. Стальський мучив кота різними способами: «бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла. М’явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будці, що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собі, як він усі ті ночі, чуючи далеко той м’явкіт, не міг заснути і як одного вечора зо сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові. Але його просьба була даремна. По п’ятьох днях кіт таки здох; здається, його доконав сильний мороз. Але малому Геневі ще довгий час щоночі причувалося жалібне м’явкання і котячий писк, мов плач малої дитини, він кидався крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови і закислими очима».
Рафаловичу було дуже неприємно, що саме зараз, коли він вступає в нове життя, має великі плани, йому «перебігає дорогу оця скотина в людській подобі».
III
Стальський запропонував Рафаловичу пообідати разом, Євгенієві незручно було відмовити, і він прийняв запрошення.
Намагаючись припинити набридливі розпатякування Стальського, адвокат попросив його розповісти дещо про відносини в тутешнім суді, бо це могло б йому бути потрібним у подальшій роботі. «І з уст, що тільки що так і бризкали симпатією та компліментами, полилися потоки неймовірного бруду, пліток і погані».
Вже й пообідали, і каву випили, а Стальський усе «оповідав міські плітки та судові скандали». Євгенієві хотілося спекатися Стальського, бо його балаканина псувала настрій, але це було не так вже й легко зробити. Той знов і знов розповідав якісь нісенітниці, але коли торкнувся стосунків між чоловіком і жінкою, то «Євгенію, не знати чому і звідки, причувся розпучливий м’явкіт катованого кота». Він здригнувся, попрощався зі Стальським і пішов до свого готелю.
IV
Стальський дізнався, що Євгенієві потрібно найняти житло, знайшов гарне помешкання і наступного дня запропонував Рафаловичу переселитися туди. За кілька днів адвокат уже облаштовувався в іншому будинку.
День був чудовий, і він ішов, роздивляючись на всі боки, немов знайомлячися з містом.
«Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенувся, мовби несподівано діткнувся проводу електричної батареї. Напроти нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукні, в чорнім капелюшку з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіння, вражіння її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усім було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давні спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, і його очі силкувалися пізнати її лице під вельоном».
Жінка звернула праворуч і щезла «серед густої купи міщан».
У Євгенія сильно забилося серце, у голові затуманилося. «Що се таке? — думалось йому. — Вона чи не вона? Ледве, щоб вона! Відки б вона взялася тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здається, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона!»
V
Декілька днів по тому Євгенієві, відповідно до прийнятого звичаю, довелося зробити необхідні візити. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра; далі пішов до віцепрезидента суду, до податкового інспектора і до директора гімназії, побував у інших поважних людей. Усі вони розмовляли з адвокатом дуже солодко і улесливо. Євгенія неприємно вражало таке запобігання перед ним, а особливо огидно було йому слухати, як усі ті поважні люди поливали брудом одне одного. «Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отеє каламутне озеро і потонути в ньому з душею і тілом. Та у нього були свої плани роботи, що давали йому відваги. Він постановив собі якнайменше стикатися з сим товариством і витворити довкола себе інший світ, інше товариство, хоч би се мали бути прості передміщани та селяни. Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства».
VI
Лише візит до бурмістра був не подібним до інших. «Бурмістр був лікар, жид, але гарячий польський патріот, один із видніших діячів так званого асиміляційного напряму. Він був одним із немногих галицьких жидів, що брали участь у польськім повстанні 1863 року, і то не з метою — зробити ґешефт на повстанні. Се здобуло йому велику повагу серед поляків».
Хоч лікар з цього чоловіка був поганий, проте він мав гарний розум. Оженившись на багатій жінці, пан Рессельберг став одним із найзаможніших людей у місті, згодом увійшов до міської ради і був швидко обраний в бурмістри.
Коли Євгеній розмовляв з бурмістром, прийшов пан маршалок повітовий Брикальський. Саме в нього виграв свій перший процес Рафалович, і тепер пан маршалок мав намір завести з ним дружбу. «Адвокат і лікар не вибирає собі клієнтів, але йде там, де його кличуть, і показує, що вміє, — незвичайно добродушно мовив маршалок. — А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пізнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певні, я далекий від того, щоб мати вам за зле вашу адвокатську оборону, хоч ви там і підмалювали мене трошки… теє… теє… Я знаю, ви молодий чоловік, ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман. У вас хлоп — то святий, а шляхтич — то тиран, плантатор, кровопійця […] Наперед тішуся, що будете мати нагоду пізнати ближче тих своїх ідеальних хлопів».
Євгеній думав було щось заперечити, але пан маршалок не дав нічого сказати. Потім попросив прийняти його в число своїх клієнтів. «Сам пан маршалок, — відповів Євгеній, — сказали, що адвокат і лікар не вибирають собі клієнтів. Правда, не все і не всюди се справджується, бо я справи против хлопів ніякої не прийму, але у всяких інших справах радо служу».
VII
Стальський щось довго не з’являвся до Євгенія, а той і не дуже сумував за ним. Одного разу, виходячи досить пізно із суду, Рафалович випадково зустрів Валеріана, який перед тим десь добряче випив. Рафалович був не дуже радий тій зустрічі з п’яненьким чоловіком, але із чемності запросив його завітати до свого помешкання, яке було неподалік.
На подвір’ї біля будинку якоюсь роботою займався сторож, «високий, понурий і мовчазний чоловік, з блідим лицем, з чорною бородою і дико блискучими очима». Євгенію завжди здавалося, що сторож тримається якось відлюдькувато, але досі не мав нагоди розпитати про нього докладніше.
Стальський, побачивши сторожа, показав на нього пальцем і став сп’яну голосно кричати: «Ось хто правдивий тиран! Баране! Ну, розповідай пану адвокатові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагався.
Терпів, терпів, а далі взяв за коси, зв’язав руки й ноги та й з моста в ріку! Іди раків годувати…» Євгеній «задеревенів» на місці, дивлячись при тих словах на сторожа. Баранове лице «посатаніло, і він із страшним криком, як ошалілий», кинувся на Стальського. Залізні руки сторожа, наче лещатами, здавили його горло. «Він нагнувся над лицем знесиленої своєї жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тій хвилі його лице посиніло, на устах виступила піна, і він, пустивши горло Стальського, повалився на землю і страшенно почав бити собою в епілептичних корчах».
Євгеній і Стальський зайшли до кімнати. Там Валеріан і розповів сумну історію життя сторожа: «Представте собі: закохався, але то так без пам’яті, що я й не бачив. Попросту млів коло неї. Може, се й був початок його хвороби, але тоді ніхто про се й не думав. Побралися — мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А тим часом жіночка — то собі, знаєте, міське зіллячко, але то найгіршого ґатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тоді вона давай собі гуляти. Бувало всякого… Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А він усе бачив і ніколи ані слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав, мов остовпілий, плакав по ночах, пальці свої гриз, а далі почав діставати напади тої слабості. Крився з тим, бідолаха, не говорив нікому, а як чув, що зближається напад, то тікав від людей, ховався десь у кут і там розщибався досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хворій голові зародилася думка — вбити жінку. Він довго носився з сею думкою, аж раз, заставши її вночі п’яною в хаті, та ще й не саму, вхопив її на руки, обвинув коцом, щоб не змерзла, виніс за місто, там сонній зв’язав руки, здушив горло, а потім кинув у воду. А сам вернув додому, накрився тим самим коцом і заснув».
VIII
Визирнувши у вікно, Євгеній побачив, що сторожа на подвір’ї вже не було. А Стальський, розповівши, як жінка занапастила життя Барана, почав розказувати про своє власне невеселе подружнє життя: «Вона жалується, що тираню її, що знівечив її життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собі світ […] коли погадаю, що життя з нею не дало мені ані хвилини вдоволення, ані дня радості, нічого, що робить цінним наше життя, — коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені уста, на її холодні гадючі очі, то, здається, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землі, топтав би ногами».
Познайомився Валеріан з майбутньою дружиною в салоні «тьоті Зюзі». Ця статечна пані мала «непереможну пристрасть» сватати молодих паничів і панночок.
Валеріан із симпатією поставився до дівчини. Після третього візиту відбулися заручини, а через місяць — весілля.
IX
Ні Стальський, ні його молода жінка не любили одне одного, тому їхній «сімейний віз почав скрипіти від першої хвилини». Безрадісним було життя з дружиною, бо вона «холодна, як риба, понура, все задумана, а ніколи нічого не видумає, без ініціативи, а при тім уперта і завзята там, де можна мені зробити якусь прикрість». Розтривожений цими спогадами, Валеріан вів далі свою сповідь: «У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечером, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивиться в вікно і зітхає. Так постоїть при вікні, потуманіє та й іде спати, а мені й байдуже. Мені ж весело з Орисею».
Потім дружина вигнала Орисю, незважаючи на прохання і навіть погрози чоловіка. Подружнє життя ставало все нестерпнішим.
«Слухай, жінко, — мовив я вже без іронії. — Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а, відправивши її, ти зробила мені велику прикрість. Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. Покинеш мене — ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі… Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я, як твій муж, заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня […]
Вона зірвалася, мов опарена, — бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості…»
Перелякавшись лютих, сповнених страшної ненависті погроз чоловіка, молода жінка спитала, чи справді він має намір її бити.
« […] Бити? Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се».
Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала: «Матінко моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!» — І побігла, і замкнулася у своїй спальні. Се була остатня наша розмова».
X
Коли Євгеній слухав цю жахливу сповідь, йому здавалося, що «заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва». Йому жахливо було навіть уявити таке подружжя. А Стальський тим часом вів далі розповідь про своє «нелегке життя», про жорстоке знущання, яке він влаштував дружині. Проте своє ставлення до жінки Валеріан аж ніяк не вважав тиранією.
Після тієї давньої останньої розмови вони вже ніколи між собою не розмовляли, хоч і жили під одним дахом: «Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці».
Стальський впевнений, що жінкам потурати не можна, треба «брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас». Виговорившись, він запитав, чи може переночувати у пана адвоката. Рафаловичу нічого не залишалося, як залишити Стальського в себе. Тоді Валеріан сказав, що його жінка цієї ночі матиме спокійний сон: «Знаєте, коли отак пізно прийду додому, а маю трохи в голові або злий чого, то не можу опертися спокусі, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до її спальні. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страху — з жінками треба все бути обережним! А коли вона досі не збудилася — часом спить твердо, — то наближуся до ліжка, вхоплю за ковдру і одним енергічним рухом стягну її з ліжка на землю. Вона схопиться зі сну, мов укинена нагло в воду, зривається на ноги, в першій хвилі не знає, що сталося, потім побачить мене, як стою край ліжка зо свічкою в руці, і на її лиці виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла — мабуть, боїться, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, щоб крикнути. А я постою, постою, полюбуюся її жахом, а потім відвертаюся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защеплені зсередини, то стукаю, поки не збудиться і не відчинить; тоді ввійду, огляну все в покою, мов у тюремній казні, і вийду, не мовивши ані слова. І знаєте, оці мої відвідини, мабуть, дуже немилі їй».
Після тієї розмови Євгеній відчував таку глибоку огиду, що навіть пізно вночі не міг заснути і, замкнувшись у своїй спальні, «немов боявся, щоби сей нелюд не хотів і супроти нього вночі сповнити свойого нехристиянського вчинку».
XI
Минуло кілька місяців. Слава Рафаловича як одного з найкращих адвокатів швидко облетіла всі повіти. Селяни горнулися до нього зі своїми кривдами і жалями, дуже часто зі справами, вже давно програними чи то через недбальство, чи через злу волю давніших адвокатів, і часто бувало так, що він, «вирозумівши річ, мусив відправляти таких людей ні з чим, хоч і як добре розумів і живо відчував їх кривду. Він поклав собі головним правилом говорити кождому щиру правду, не дурити нікого марними надіями, і се зразу не сподобалося многим селянам». Силою своєї праці і знання він завойовував собі ґрунт у місті, в повіті, в цілім окрузі вищого суду. І разом з тим при веденні судових, адвокатських справ він знайомився з людьми, їх відносинами й інтересами. Він шукав людей, у яких слова йшли в парі з ділами; тільки з такими він говорив відверто, з довірою. «Хоча все се діялося помалу, незамітно, без шуму і без політичної закраски, то все-таки в повіті, досі глухім і забутім, почулося якесь життя. Попи на соборчиках хоч не закидали своїх улюблених карт, усе-таки заговорювали чимраз частіше […] про те, як би то допомогти селянам виорендувати у пана сіножать, перевести вибір чесної ради громадської, заснувати читальню. Селяни почали пильніше придивлятися […] громадських рад; до староства і до виділу повітового поплили скарги на надужиття і касові непорядки; кілька разів селянські депутації їздили до виділу крайового, а два чи три випадки скінчилися в кримінальнім суді […] Все те виглядало ще зовсім невинно, немов діялося само собою, все те не мало ніякісінької політичної барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу».
Староста був невдоволений активною громадською діяльністю Рафаловича. А Євгеній говорив, що ніяких потаємних підкопів не робить.
«А щодо лихварів і п’явок людських, то з тими у мене явна і безпощадна війна».
XII
Якось до канцелярії Рафаловича прийшов високий єврей у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами. Він представився Вагманом, власником будинку, у якому оселився Євгеній.
Старий лихвар розказав, що повітовий маршалок пан Брикальський має дуже великі борги, тому його маєток можна зараз дешево купити. Купивши маєток, пан адвокат міг би добре допомогти селянам, які вже не один раз оскаржують сваволю Брикальського в суді.
«Я би дуже хотів, щоб ви, пане адвокате, узяли цю справу в руки. Я знаю вас, вірю вам, що ви це зробите добре і на користь тих людей. А коли ви не схочете, ну, то я знайду собі жида, такого, що ще й у руки мене поцілує. Але не знаю, чи на тім скористають ваші люди».
Євгеній обіцяв зайнятися тією справою і попрощався з Вагманом. Потім він довго обмірковував слова цього незвичайного лихваря. Не все в них було йому зрозумілим, і він вирішив при найближчій нагоді розпитати про нього в інших людей.
