XIII
Минали тижні, і Рафалович уже призабув було про свою зустріч з дамою в чорному. Аж ось якось він підійшов до вікна свого помешкання і побачив у міському парку на лавочці ту саму таємничу жіночу постать. У пам’яті сплив дорогий образ. «Невже се вона?», — питав він сам себе, не сміючи ворухнутися. Євгенія мучила непевність. «Коліна трясуться під ним, очі тривожно біжать по стежці до лавки — лавка порожня». До своєї кімнати він повернувся сам не свій, бо спогади далекої юності розтривожили Євгенієву душу.
XIV
Юнацька «драма була дуже проста». Ще в студентські роки на одному балу Рафалович побачив панночку, яка відразу впала йому в око. Він танцював з нею, але великого значення тій зустрічі не надав. Навіть не запитав її, хто вона, і так вони розійшлися. Минали дні, але думки про панночку не залишали його. Поспішаючи якось до університету, Євгеній зустрів її на вулиці. Вдягнена була вона по-буденному, в довгім плащі, мала на голові скромний капелюшок, а в руці дешевеньку чорну муфту. Він з якимось чи то подивом, чи то переляком глянув у її лице, і йому відразу зробилося так, «немовби хто льодовою шпилькою прошпигнув його серце. Він затремтів, уклонився їй, вона з ледве замітним усміхом кивнула йому головою, і він, весь тремтячи, в якійсь нетямі, не озираючись, побіг наперед, немовби крив не знати який дорогий скарб. Тільки по кількох хвилинах він озирнувся і, розуміється, не побачив її».
Євгеній так і не зустрів ту панночку ні під час найближчого балу, ні потім. «Не бачачи її, він не то що не забував, але, навпаки, закріплював у своїй пам’яті кождий її рух, кожде слово, кождий відтінок її голосу, кожду рисочку її лиця». В ньому виросла і з кожним днем міцнішала надія, що колись-таки зустрінеться з нею, і, ще не знаючи, хто вона і яка, він почав уявляти, що ожениться на ній. «Він почував, що з такою жінкою він міг би бути щасливим, що така любов, як та, що зароджувалася в його душі, коли б знайшла собі взаємність, могла б бути підвалиною до щасливого подружжя».
XV
Минуло літо, а восени Євгеній знову повернувся до Львова і найняв собі дешеве помешкання на другому поверсі. На першому ж поверсі була школа гри на фортепіано.
Якось він почув «страшенне брязкання на чотирьох фортепіанах». Євгеній спустився вниз і побачив серед учениць ту саму панночку, яку так довго шукав. Щоб мати нагоду з нею познайомитися ближче, Рафалович почав брати уроки гри на фортепіано (хоч сам умів грати краще за вчительку). Скоро Євгеній дізнався, що панночку звали Регіною. Коли він з нею бачився, то так хвилювався, що навіть глянути на неї не смів, боявся її, «мов злодій, прилапаний у чужій коморі, тремтів і сидів, мов на шпильках, чуючи тільки одно — що вона тут, близько нього, що від неї виходить якась таємна, непереможна сила і проймає, пронизує, обезсилює його».
XVI
Євгеній усе дужче страждав від кохання і знаходив якусь відраду в грі на фортепіано. Він любив музику веселу і знав напам’ять багато танців і народних пісень. «Чим тяжче було йому на серці, чим сильніше клекотіло в ньому чуття, якого він не смів виявити, тим вправніше бігали його пальці по клавішах. […] Любов робила його артистом, виливалася в кожнім тоні, в кожнім акорді…» Такої гри панночки ще не чули в тих стінах. Одного вечора після занять музикою Євгеній з Регіною вийшли разом на вулицю, розговорилися, і він, нарешті, відчув себе щасливим. Не дійшовши до помешкання дівчини, вони попрощалися, і Євгенієві «лишилося одно, її слова: «До побачення». Він тулив у своїй душі ті слова, мов найдорожчий скарб, і вони справді в одну мить перемінили весь його дотеперішній настрій. Вони додали блисків сонцю, блакиті небу, обілляли золотом сірі міські мури, перлами вимостили вибоїсту вулицю, пахощами освіжили затхле міське повітря, роз’яснили радощами людські лиця, наповнили весь світ розкішшю, любов’ю і нечуваною силою».
XVII
«Тепер пішли один за одним такі чудові, золоті дні, що Євгеній і досі згадує їх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усіми весняними чарами і пахощами». Тепер, на відстані десятьох літ, відгороджені безоднею муки і безнадійності, ті дні видалися йому однією хвилиною.
Євгеній згадав також, як одного разу, проводжаючи Регіну, помітив, що вона враз зблідла і вся затремтіла. Він стурбовано запитав, що сталося. «Бачите, оце моя тьотя в фіакрі поїхала і бачила мене з вами. Прощавайте».
Минуло декілька днів… Євгеній був заклопотаний складанням іспитів на «доктора права», а коли трохи звільнився, то «тремтячою зі зворушення рукою» написав листівку і надіслав її на адресу, яку залишила йому Регіна. Того ж дня йому принесли відповідь: «Ви трошечки спізнилися. Регіна Твардовська вчора вийшла заміж і цієї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію».
Євгеній тяжко пережив таку новину і «тільки помалу, по довгих місяцях, прийшов до себе». Але душа не переставала боліти. Спомини про Регіну не покидали його, він рвався до неї думками, мріями, шукав її в кожному новому містечку, в кожному селі, куди кидала його доля, але все було даремно. З часом він зжився з думкою, що Регіна назавжди пропала для нього.
«Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя, — промовляв він до фігури, що жила в його уяві, — та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя».
XVIII
Якось у неділю прийшли до пана адвоката люди з Буркотина у справі їх позову на пана маршалка Брикальського. Євгеній запропонував їм, об’єднавшись разом, викупити пасовисько, бо судовий процес, який вони затіяли, коштуватиме дорожче. Проте селяни не зрозуміли, що Рафалович бажає їм тільки добра, поставилися з недовірою до нього, подумали, що він хитрує, і вирішили шукати собі іншого захисника. «Ні, пан нас щось дурять. Де ж то хто видав, аби хлопи купували панські маєтки?» — розмірковували селяни. «Євгенію мовби води холодної хтось бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм».
Селяни несправедливо запідозрили, що Рафалович хоче їх якось обдурити, тому, виходячи з канцелярії адвоката, казали, що «пан усе за паном […] а кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!»
XIX
Ця розмова зіпсувала Євгенієві настрій на весь тиждень: з недовірою поставилися саме ті селяни, інтереси яких він успішно захищав, ті, кому він зробив стільки добра. Він був впевнений, що селяни, вийшовши від нього, підуть просто до свого орендаря Шльомка, який їх же і обдирає, і скажуть, що пан адвокат порадив їм купити панське добро. «Ще й прибрешуть дещо, бо слухали нерадо і відійшли, не зрозумівши добре, чого я хочу», — думав Євгеній. І він вирішив, що при першій нагоді поїде в Буркотин.
Рафалович визирнув у вікно і побачив сторожа Барана, який поводився якось дивно.
Ідучи на обід, Євгеній знову побачив сторожа на подвір’ї, той «впер у нього свої блискучі очі, дивився на нього довго і вперто, не змигаючи». В тих очах, так здавалося адвокату, був якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.
XX
Якось увечері зайшов до Євгенія Стальський і запросив його до себе в гості. Хоч як відмовлявся Рафалович, посилаючись на справи та пізню годину, проте перевдягнувся у «візитовий» костюм і поїхав до Стальських. Коли він зайшов до вітальні, з бокових дверей з’явилася висока постать у чорній сукні. Валеріан заходився їх знайомити:
«— Се моя жінка. Пан доктор Євгеній Рафалович. Євгеній зирнув і остовпів. Се була Регіна».
XXI
Вже настав ранок, а Євгеній ще спить. Цілу ніч його мучили неспокійні сни. «Йому сниться широчезна площа — не то пасовисько, не то колюча стерня. Свіжої зелені, цвітів, дерев ані сліду. Довкола сіро, буро, непривітно, безлюдно. Він іде й іде якоюсь безконечною стежкою, йде Бог зна куди і за чим. Він утомлений, знесилений, пригноблений сею величезною пустинею, але, не перестаючи, йде, йде, йде чимраз далі.
Та ось поперек його дороги простягається чорна стрічка, закривлена по обох краях обрію. Він пізнає: се велика ріка перерізала йому дорогу. Здалека він видить тільки її супротилежний берег — стрімкий, високий, мов викроєний у чорній скелі. […]
Та ось він стоїть над рікою. Широка просторінь каламутної води обрамована в формі великої еліпси чорними стрімкими скалами. Думав би — се озеро, але тріски, жмутки піни або стеблинки, що пливуть швидко по тім водянім дзеркалі, показують, що се справді ріка, показують, відки вона випливає і куди пливе. Он там на заході з-за високого кам’яного щовба [прямовисна скеля (діал.)] випливає вона, а там на сході щезає за таким же щовбом, що заслонює перед очима дальші закрути величезної водяної зміюки.
Євгеній стоїть над рікою і вдивляється в її каламутну воду. Та ось далеко на заході заторохтів бубон, загудів бас, затягла тонесенько скрипка. Євгеній зирнув у той бік і побачив, як із-за чорного кам’яного щовба виринула велика дараба [пліт, збитий із дерев’яних кругляків (діал.)]. На сіро-сталевім тлі ріки вона відразу визначилася мов ярка зелена пляма — так рясно була обмаєна смерічками, по краях обвита хвоїновими вінцями, встелена пахучим листям, шуваром та сітником. А коли надплила ближче, Євгеній міг розпізнати те товариство, яке плило на дарабі. При передній кермі працював, зігнувшись у дугу, старший гуцул у лисячій клапані на голові і з люлькою в зубах; його лиця Євгеній не міг розпізнати. За ним на лавочці сиділи чотири музиканти, а далі на таких же лавочках, уставлених простокутником, сиділо досить численне товариство. Паничі й панночки в балових строях, порозсаджувані парами. У панночок у руках пишні букети, на їх сукнях фуркочуть широкі барвисті стяжки; паничі держать у руках кришталеві чарки, інші відкорковують бутельки з вином, чути окрики, срібні сміхи, цокання чарок. Посередині чотирикутника стоїть найвища лавочка, коротка, лиш на дві особи. На ній сидить молода пара. […]
«Хто ся молода пара? Хто ся пара?» — запитує сам себе Євгеній. Напружує зір як тільки може і вдивляється в пана молодого. Щось таке знайоме йому, а при тім якесь чуже. «Хто се такий? Де і коли я знав його?» Довго мучиться його уява, аж нараз йому мигнуло несподівано: «Адже ж се я сам! У тім самім фраку, в якім сідав до докторського екзамену, в тій самій краватці, з тою самою шпилькою. І як же я міг не пізнати себе самого? Правда, відтоді десять літ минуло. Невже я за той час так відмінився? Постарів, обносився?»
Потім це видіння зникає, і через якусь мить «серед каламутних хвиль мигнуло щось біле, мов колода дерева, свіжообдерта з кори. […] Се не дерев’яна колода, се біле тіло жіноче. Випручалися мармурові груди з рожево-вишневими пуп’янками. Розкидані по воді руки, виринає, то знов тоне в воді голова з лицем, піднятим до неба. Хвиля гойдає те тіло, розчісує довге золотисте волосся. Ось лице до половини піднялося з води. Очі відчинені, і на них примерз навіки вираз невимовного страху, нестерпної муки. Уста напівотворені, лице бліде, тільки на чолі царює надземний супокій.
І Євгенію здається, що він пізнав сю втоплену нещасливу жінку. Він скрикнув страшенно і, не надумуючись, кинувся в воду. Він почував у своїй сонній свідомості певність, що вона вже нежива, що її ніякою жертвою не верне до життя, але він чув, що мусить кинутися в воду і витягти се тіло з тої водяної могили. Зашуміла хвиля, заклекотіла безодня, вода обхопила його зо всіх боків — і він прокинувся».
Євгеній був мокрий — від поту. Його груди дихали важко; «затуманена голова довго не могла прийти до повної свідомості».
XXII
Рафаловичу почали пригадуватися всі дрібниці вчорашнього візиту до Стальських. Регіна не дуже постаріла, навіть поповніла трохи, щоки цвіли невеличкими рум’янцями, уста були досить свіжі, «на лиці, ані на чолі ані морщиночки, ані сліду борозни, проведеної внутрішнім горем». Виглядала, як багато інших жінок, а її спокій надавав їй навіть вираз якоїсь тупості і байдужості. Це страшенно болюче вразило Євгенія; «се було так, немовби хтось із вівтаря, виставленого в його душі, здирав найкращі окраси».
«Так се вона? Вона, моя Регіна, мій ідеал, моє божество? — повторяв він у своїй душі сотні разів. […]
Вона все ще стояла на місці і не зводила з нього напівзачудуваного, напівтупого погляду. Стальський підійшов до неї, лагідно всміхаючись, і шепнув їй до уха:
— Не дурій, ти, комедіантко! Не вдавай ідіотку! Іди до кухні і припильнуй, щоб Онуфрова приладила нам вечерю. Повечеряєм усі троє. А не роби мені комедії, розумієш? Не доводи мене до того, щоб я при чужім чоловіці наробив тобі скандалу.
І він легесенько взяв її за плечі, і, вдаючи, немов проводить її до дверей, формально випхав її з покою».
Думка, що Регіна — дружина Стальського, була для Євгенія нестерпною: «Бачиш, бачиш, ось яке ти вибрала! Не мала настілько сили волі, щоб піти за голосом серця, щоб опертися тітці, так ось яке запопала!»
Євгеній, згадуючи вчорашній вечір і свої почуття, дивувався, як серце його витримало, коли він дивився на «приниження і потоптання улюбленої жінки».
Ще вчора вранці він не припустив би, що міг бути свідком такого зневаження свого ідеалу. Йому здавалось, що розірвав би, зубами загриз чоловіка, що посмів би навіть думкою зневажити його ідеальну Регіну. А ввечері він дивився на руйнування свого ідеалу і не рушився з місця. Як це могло статись? Щось зупиняло його, паралізувало його волю. «Ся Регіна — то не була його Регіна. То була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу. У неї не було того чарівного блиску, що колись так раптово, безвідпорно заполонив його душу. Від неї — Євгеній чув се — не виходила та магічна сила, що тягла його і віддавала їй на власність тоді, в щасливі дні їх спільних відвідин у школі гри на фортеп’яні. Йому здавалося часом, що оте довголітнє життя в такій поневірці скалічило, обезсилило її душу, а іншим разом він з почуттям глибокої гіркості уявляв собі, що се його власне терпіння по розлуці з нею, його власна туга, і скорбота, і жалоба по ній стає муром між ним і між нею, мов обтернений пліт, через котрий не можна перебратися, не зранившися.
А Стальський тим часом сів насупроти нього і спокійнісінько, мов нічого й не бувало, почав забавляти його розмовою. Полились потоки звичайних поговорів. […] Але в тій хвилі ввійшла Регіна, і увага обох мужчин звернулася на неї».
XXIII
Коли Регіна, переодягнувшись до вечері, увійшла до кімнати, важко було зрозуміти, чи то божевілля, чи жарт: «Біла шовкова спідниця, такий же, штучними перлами спереду вишитий і білою коронкою на грудях облямований станик, волосся розпущене, на руках тілистої барви рукавички аж по лікті, на ногах білі атласові черевички — отак увійшла Регіна до салону. Ішла звільна, мов напівсонна, зі спущеними вниз очима, мов справді панна молода до шлюбу». Тільки її лице виглядало пожовклим, на шиї видно було зморшки, під очима — синюваті тіні.
Регіна, плачучи, розказала, що ця сукня була символом її найбільшого нещастя. Її десять років тому на неї вдягнула тьотя, яка, здавалося, в цю сукню «закляла всіх злих демонів», що мали її мучити. «Вони зробили своє». Регіна відверто сказала, що знала Рафаловича ще до заміжжя і навіть була в нього закохана.
«— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — […] От гарно! Пане меценас! Дорогий мій! Позвольте повітати вас яко ідеала моєї жінки! От несподіванка! От правдивий празник для мене!
І він кинувся обнімати Євгенія, що стояв мов оглушений сею несподіваною сценою.
— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привітайтеся хоч тепер як слід! Регінко! Прошу не женуватися! Пане меценасе! Я чоловік ліберальний. Борони мене Господи, щоб я хотів стояти вам на заваді. Але ж прошу!.. — І він узяв Євгенія за руку, щоб повести його до своєї жінки.
У Євгенія заклекотіло щось у серці.
— Пане, — прохрипів він, — не маєте права брати мене на глум! Випрашаю собі дуже таке поводження! Добраніч!
І, відіпхнувши від себе Стальського так, що сей покотився на софу, він хопив свій капелюх і пальто, вибіг на ґанок, відтак на вулицю».
Того вечора Євгеній довго ходив по своєму покою, безтямний, мов одурілий від того, що бачив і чув. Потім роздягнувся і потонув у якесь важке забуття. А вранці, коли нерви його трохи заспокоїлися, він «силкувався дійти до ладу з тими споминами». І він звертався до жінки, яку єдиний раз у житті покохав: «Чи ржа великого страждання сточила тебе, чи тілько каламутна хвиля буденного життя сполоскала з тебе ту чарівну краску, яка колись мені видавалася огнем твоєї душі? Віддай мені мій ідеал, що ще вчора до вечора яснів у моїм серці, окружений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності! Віддай мені мою любов, предмет моєї туги! Віддай мені найкращу частину мойого «я»…»
Євгеній звинувачував себе в тому, що Регіна ледь не божеволіє від такого страшного подружнього життя, адже чоловік «знущається над нею, кождим словом шпигає, кождим позирком ранить, кождим рухом топче її…» «Та невже ж у мене нема ані крихітки серця? Невже разом з любов’ю я стратив здібність до простого людського співчуття?» — карав себе адвокат.
Отямитись від цих думок змусив Євгенія прихід пана маршалка Брикальського.
