XXIV
Візит Брикальського був пов’язаний з тим, що його селяни, повернувшись з міста після розмови з Рафаловичем, відразу прийшли до нього і сказали, що пан адвокат підбурює їх скупити панське майно. Євгеній аж потемнів увесь, вражений тим, що його розмова з селянами, щира і відверта, буде мати такі небажані наслідки.
«Пан маршалок бажав відразу розбити, здемаскувати Євгенія, любуватися його заклопотанням, коли побачить, що його бунтівницька агітація серед селян відкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь… А тим часом він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певності і смілості, яка була би потрібна для повалення такого зручного противника».
XXV
Відвідини маршалка справили на адвоката гнітюче враження.
«Дивне те людське серце! Найбільше своє щастя, найбільшу розкіш бачить у тім, щоб задати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на ліпше! Адже тілько се побожне бажання надавало пану маршалкові при вході сюди такий щасливий, тріумфуючий вид…»
Дуже засмутила Євгенія і поведінка селян: «А мої селяни! Чи бач, які політики? Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку! Чудова перспектива для дальшої праці!»
Євгеній після цього відчував якусь спустошеність і виснаженість. Він мимоволі визирнув у вікно і побачив Регіну, яка сиділа в парку на лавці недалеко від його будинку. «Тепер якоюсь примхою долі їх стежки ще раз зустрілися, — і що ж з того? Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!.. Що вона мені тепер і що я їй? Нічогісінько. Перелетні тіні, що мигнуть понад долиною і не лишать по собі нічого-нічогісінько…»
Євгеній не в змозі був себе зупинити і, не тямлячи сам себе, вибіг на двір.
XXVI
Зустріч з Регіною була сумною. Євгеній розповів про свої страждання протягом десяти років, розповів, як шукав її і вже не сподівався, що зустріне.
Регіна спитала, чи знайшов своє щастя Євгеній: «Адже ж у своїй праці ви знайшли собі мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадуюся. Ви русин, а русини вперті на свойому. Ви чоловік з чуттям, значить — ідеаліст. Я певна, що ви маєте вищі цілі перед собою, силкуєтесь іти вгору і вести інших за собою. Адже так, правда?»
Потім вона розповіла, як вдень і вночі молилася перед образом Пречистої, проливаючи гарячі сльози. «Мати Божа, — молилася я, — дай, щоб я була для нього найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щоб я йому була поміччю в пригоді, потіхою в горі, заохотою до всього доброго! Щоб я вела його до всього, що високе і чесне. […] Ви жалуєтесь, що не могли забути мене. А я певна, що се, власне, була та провідна зірка, що не давала вам заснути спокійно, не давала заблукатися в темряві егоїзму, вела вас усе вище та вище».
Євгеній був розчулений цими словами, він запропонував їй розірвати огидливі пута, подати йому руку, щоб бути щасливими разом: «Я все віддам тобі. Покинемо сей город, сей край. Світ широкий. Подамося геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний віри, а при тобі моя сила і віра зросте вдесятеро. Не згинемо. Заробимо собі на життя. Виборемо у нього все можливе. Видеремо у нього, що тілько дасться, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас».
Але Регіна відповіла, що не можна бути щасливими краденим щастям. На її думку, то була, б подвійна крадіж — її — від чоловіка, а Євгенія — від тих нещасних, віками кривджених людей, що потребували його. «А я — що я? Тепер ти бачиш у мені не те, що дійсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилеліяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарування, запал остигне, і наше крадене щастя переміниться на нову тюрму, нові кайдани».
Але Євгеній не бажав слухати ці тверезі розмірковування і благав Регіну зробити все задля того, щоб вони нарешті поєдналися.
Щоб покласти край цій важкій для них обох розмові, Регіна впевнено встала і промовила: «Пане, я шлюбна жінка… чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!» І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.
XXVII
Євгеній мав намір виїхати у своїх справах до села, зустрітися там з отцем Зваричем. Вранці адвокат покликав до себе сторожа Барана, щоб той замовив фіакр. Баран поводився якось дивно, плів якусь нісенітницю про чотирьох чорних коней, бо саме так, на його думку, їздить антихрист. Виявилося, що саме Рафаловича він і вважав втіленням антихриста в людській подобі. У Євгенія похололо в серці від тієї впевненості, яка була в Барановім обличчі. Але потім сторож прошепотів із виразом великого страху на лиці, звідки в нього ця невідчепна думка: «Ну, так знайте… Отець місіан мені сказав».
«Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися».
XXVIII
Увечері того самого дня сторож Баран звітував Вагманові, хто приходив до Рафаловича. Розповів також про селян з Буркотина, які кляли адвоката і казали, що він хоче занапастити їх справу, а тому й забрали свої папери від нього. Згадав сторож і про візит маршалка, і про жінку Стальського. Потім Баран пішов до шинку, зустрів там Валеріана і розказав, що його дружина зустрічалася з Євгенієм. Стальський напоїв сторожа горілкою і пообіцяв дати ще й гроші, аби той повідомив, коли Регіна зустрінеться з Рафаловичем наступного разу. Але попередив, що про це прохання ніхто не повинен знати. «А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом».
XXIX
Коли Євгеній їхав у село мокрою осінньою дорогою, він розмірковував про те, які зміни сталися в його душі. Він починав розуміти, що минула криза важкої хвороби, після чого буде одужання. Йому не хотілося вірити, що досить було одного її слова — і він оце зараз, може, лагодився б у далеку дорогу, кудись на край світу. Він відчував вдячність Регіні за те, що не використала ту хвилину його слабкості, що, напевне, зробила б усяка інша на її місці. Він вдивляється в березу побіля дороги, і «в його душі в’яне щось, обпадає, відривається і гине, щось таке, що було красою, і пишнотою, і радощами, але тепер пережило свої дні. Се в’яне його молодість з її ілюзіями, і поривами, і безумним коханням. Те, що прийде тепер, не буде вже ні таке блискуче, ні таке ніжне, ні таке радісне. Що воно буде — не знати, але, в усякім разі, буде щось інше».
У такому меланхолійному настрої проїжджає Євгеній невеличкі села, бачить вбогі хати, купки селян, які стоять з шапками в руках і чекають пана. «Ах, так! Видно, що ся жебрачка-меланхолія… чатує не лише на нього одного, чіпляється за поли і за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, і не стогне, і не просить, а тільки «помаленьку ріже» душу важкими контрастами ненастанної праці й убожества, боротьби і безплодності, змагань до світла — і темноти та безпорадності. Контрасти тим важчі, що видаються вічними, неминучими, незмінними, мов закони природи. […]
Євгеній ніколи не зажмурював очей на ті непринадні боки сільського життя, ніколи не ідеалізував собі народу, а сьогодні, під впливом останніх подій, усього менше мав охоту і здібність чинити се. Навпаки, бачилось, що тепер його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру. Але сам вид тих бідних сіл, через які вела його дорога, […] будив у душі рівночасно якесь супротилежне чуття».
Він знов і знов пригадував недавню розмову з Регіною і свій безумний намір — «покинути все те вимріяне, вилеліяне, підготоване зусиллями його душі і бажаннями його серця, покинути і занехаяти задля жіночих очей, задля блідих, болящо стиснених уст!»
Ні, звісно, то була хвилина слабкості, адже він відчував, що його тягне до праці для рідного народу, до тієї важкої праці, повної прикростей, розчарувань. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок. Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому. Се перший заповіт, такий, від якого ніщо й ніяким способом не може увільнити його».
Так розмірковуючи над своєю долею і власним покликанням, Євгеній доїхав уже до Бабинців, де сподівався в отця Зварича зупинитися переночувати.
XXX
Рафалович зустрів отця Зварича ще за селом. Священик, низенький, худенький чоловічок літ сорока, ішов, оточений селянами. Порівнявшись із купою людей, Євгеній привітався і, побачивши на обличчях селян розпач, збентежено спитав, що ж трапилось. А сталося в селі велике горе.
Тільки-но відбулися похорони сімох дітей, яким кілька днів тому робили щеплення проти віспи. Вакцина була зіпсованою, і в діточок почалася гангрена, від якої врятувати їх ніхто не зміг. «Зразу не знали, що сталося, — мовив о. Зварич. — Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія».
Адвокат співчував нещасним батькам і пообіцяв зробити від себе донесення до суду. Він здивувався, як може все сходити з рук тому лікарю, від щеплень якого нерідко помирають здорові діти. «То так не може бути, — мовив Євгеній. — Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути лікарем».
Але селяни не вірили в успіх судового позову проти пана лікаря, та й діточок їхніх це не оживить.
XXXI
Отець Зварич був сином убогого дрогобицького міщанина, він рано залишився сиротою. Під час навчання в гімназії «був звісний, як «тупа голова», а після закінчення класів «записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу». Політикою ніколи не цікавився, вчився погано, не мав ні ворогів, ні приятелів. Скінчивши теологію, він висвятився на священика, оженився, але того ж року овдовів. Опинившись у селі, отець Зварич виявив деякі нові риси своєї вдачі. «Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам».
Після вечері Євгеній і отець Зварич сиділи і якийсь час розмовляли про різні справи. Адвоката цікавило, скільки селян брало в банку позички і під який процент. Він намагався пояснити, що справу можна організувати таким чином, що сплата селянами-боржниками відсотка за користування грошима може бути значно зменшена, якщо влаштувати громадську касу.
Потім вони згадали про лихваря Вагмана, і Євгеній довідався тоді, що Вагман зовсім не такий, яким він собі його уявляв.
«— Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п’явка — не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
— Що за причина такої зміни?
— Він лихий за сина… Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Вагманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Вагман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, — ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх оправки, шахрайства та підкупства. Ну, і пімстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув… То відтоді Вагман зробився добродієм добродіїв».
Виявилось, що Вагман дав гроші отцю Зваричу, щоб той допоміг селянам вилізти з боргів. Довго ще вночі розмовляли Євгеній і отець Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи порятунку. Правда, отець Зварич, зайнявшися справою викупу селян із боргів, мало звертав уваги на інші справи. «Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затруєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх боржників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота — непотрібна і шкідлива». Євгеній даремно намагався переконати його, що це помилка. «Отець Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього».
XXXII
Євгеній поспішав до села Гумниськ на слухання справи. По дорозі він зустрів купку селян, вони поцікавились, чи не пишуть у газетах, що скоро має розпочатися війна. Євгеній спочатку не зрозумів, про яку ж війну йдеться, але селяни сказали, що пан адвокат Шнадельський запевнив їх, що ось-ось вона почнеться і всіх хлопських дітей, яким виповнився термін, заберуть до цісарського війська. «Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундир, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до нього. Він один може то зробити. Правда, що то буде трохи коштувати, але іншої ради нема».
З великим обуренням вислухав Рафалович оцю розповідь. Потім він сказав, що пана Шнадельського вже вигнали із суду і він уже ніякий не адвокат. Селяни були приголомшені почутим, бо вже повіддавали свої гроші, аби «свою дитину на явну загибель не пускати».
Євгеній радить звернутися до суду: «… його замкнуть до криміналу, і ви побачите, що він за адвокат».
XXXIII
Євгеній прибув до Гумниськ своєчасно. Біля будинку суду на нього вже чекав клієнт, «гарний чорновусий мужчина років тридцяти п’яти».
Засідання вів суддя Страхоцький. «Суддя Страхоцький — то був маленький, худенький чоловік з надзвичайно малою головою і ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістдесяти літ, та, проте, виглядав щось мов недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збирається на плач, рухи нерівні, нерішучі, немов він ніколи не знав, що робити. В суді його знали всі як зовсім невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив у гімназії з класу до класу то просьбами, то протекціями, а одиноке, чого добре навчився під час університетських студій, се була гра в більярд. Зате коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм житті напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судейський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзамені зійшов з ума. Його вилічили, але його духовні здібності від того часу зробилися, коли можна, ще менші, ніж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, замикав і судив людей, не тямлячи ані законів, ані суджених справ і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до вказівок прокуратора».
XXXIV
Перед слуханням справи його клієнт сказав, що не сподівається її виграти, бо його супротивник ще вчора підкупив суддю. Ще вчора його Рухля голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць».
Ілька Марусяка Лейба звинувачував у крадіжці, хоча той нічого не вкрав. Звинувачений своїх свідків виставити не зміг. Але Рафалович використав слова Лейби і його свідків таким чином, що невинність Ілька було цілком доведено.
Коли Євгеній та Ілько вийшли на вулицю, той, навіть не подякувавши, сказав, що був впевнений у такому рішенні суду, бо «пан практикант — добрий панич. І недорогий».
