XXXV
Сумні думки заполонили Рафаловича, коли він повертався додому. Він і раніше був невисокої думки про судівництво, але те, що він побачив у Гумниськах, його вкрай розлютило. «До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб […] видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький. […] Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сім’єю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі…»
Сумні думки трохи розвіяла зустріч з селянином Демком, який у пошуках худоби заблукав і охоче погодився, щоб його підвезли до села.
«Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Євгеній».
XXXVI
Під час розмови з Демком Євгеній дізнався, що колишній адвокат пан Шнадельський часто буває в селі — «він їздить по селах і бере хлопські справи». Люди горнуться до нього, бо він уміє гарно обіцяти.
Знов Євгенію стає боляче за свій ошуканий народ: «Бійтеся Бога, люди! Але се ж не адвокат. Він не має права ніяких справ провадити!»
XXXVII
У корчмі за столом сидів панок яких тридцяти літ, високий, статний, зі здоровими вусами і гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усіх боків сиділи і стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном «стояла гальба пива; між селянами кружили дві квартові фляшки горілки; чарки і фляшки йшли з рук до рук. У коршмі стояла духота, запах горілки, мокрих кожухів, людського поту і міцного тютюну мішалися докупи. Пан за столом, внуривши очі в гальбу пива, говорив голосно:
— Остерігаю вас, браття хлопи, не вірте нікому! Не вірте панам, не вірте попам, не вірте урядникам, не вірте адвокатам, не вірте професорам, бо всі брешуть. Усі до одного. Всі тільки на те дбають, аби хлопським добром поживитися, з хлопа сім шкір здерти, а потім сміятися з нього, як із дурня».
Почувши це, Євгеній зрозумів, що його обов’язок — переконати селян не віддавати останні копійки ошуканцям і грабіжникам.
«— Люди, — говорив Євгеній, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, — знаєте мене, хоч не всі. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у суді. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жоден адвокат, ані жоден оборонець, не має права провадити ніяких справ, а хто йому повірить яке діло, може бути певний, що пропаде його діло і ті гроші, які дасть йому. Мушу вам ще сказати, що пан Шнадельський служив у суді і відтам його прогнали за крадіжки і за фальшиві векселі.
— Безличнику! Падлюко! — казився Шнадельський, але Євгеній стояв обернений до нього плечима і говорив далі:
— Остерігаю вас, люди: не давайте йому жодних справ ані жодних грошей, бо будете жалкувати, як буде запізно».
Розлючений Шнадельський кинувся на Рафаловича. І розпочалася бійка між селянами, бо одні підтримували Шнадельського, а інші — Євгенія. Рафалович сів на бричку і поїхав, а в корчмі ще довго вирували пристрасті.
XXXVIII
Повернувшись додому, Євгеній докладно виклав у донесенні начальству про всі безчинства, які робив Шнадельський, про судові справи Страхоцького. Але скільки не розглядали в різних інстанціях факти, наведені адвокатом, — винних наче й не було. А селяни навіть не підтримали Рафаловича в його боротьбі за правду.
XXXIX
Справи пана Брикальського погіршились, бо на нього з усіх боків тиснули кредитори, а гроші було ніде взяти. Саме тоді він замислив шахрайство з повітовими касами, щоб «повернути гроші хлопської каси на латання дір вічно голодної […] своєї власної».
XL
Панові Шнадельському теж було невесело. Селяни поступово зневірилися в його адвокатській діяльності: «Зерно сумніву, кинене Євгенієм у селянські душі, почало, хоч помалу, сходити». Вони стали скупі на гроші, «лазили по судах, допитуючись, що зробив «пан адвокат» з їх справами, і тут довідувалися, що ніякого адвоката Шнадельського в суді не знають».
Якось один парубок його сильно побив за те, що той видурив великі гроші і нічого з обіцяного не зробив.
Шнадельський здавна мріяв виїхати до Америки, і ця думка його ніколи не покидала. Але для того треба мати великі гроші. Звідки і як їх узяти, йому було байдуже. «Він думав, що йому удасться натуманити потрібну суму в селян, але ся надія ошукала його».
XLI—XLIII
Іменини пані маршалкової завжди справляли дуже пишно, але цього року гроші на святкування довелося позичати. Тому пан не намагався когось здивувати розкішним бенкетом.
Дізнавшись про те, що його боргові папери викупив Вагман, Брикальський дуже занепокоївся і вирішив зустрітися з лихварем. Вагман наполягав, щоб борги було сплачено якомога швидше, проте погодився трохи почекати до Великодніх свят.
XLV
Шнадельський разом із своїм приятелем Шварцом прийшли зустрічати Новий рік до Стальського. Регіна, хоч не спала, але не виходила зі своєї спальні. Розмова, спочатку ведена притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. «В тій хвилі нечутно створилися двері від покою ліворуч, і в них стала Регіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі зворушення, вона промовила:
— Перепрошую панів, але я сьогодні нездорова. Може б, панове були ласкаві забавлятися трохи тихіше».
Стальський ніби чекав цієї хвилини і почав розігрувати роль турботливого чоловіка.
«Він притяг Регіну до стола, незважаючи на її опір, посадив її на кріслі і, наливши чарку лікеру, підніс їй. Вона легенько відтрутила його руку. Та в тій хвилі та рука дрогнула непропорціонально сильно і так штучно, що весь лікер вихлюпнувся Регіні в лице і на сукню».
Затуливши лице хусткою, Регіна вийшла. Ця жорстока образа була частиною «педагогії» Стальського, бо він хотів «зігнути, надламати її амбіції».
З вулиці почулися крики та гомін. Шварц і Шнадельський швидко вдягнулись та, розпрощавшись з хазяїном, вийшли на вулицю.
XLVI
Спочатку Шварц і Шнадельський не могли зрозуміти, хто зчинив у місті такий ґвалт. Потім вони довідалися від поліцейських, що то сторож Баран, збожеволівши, бігав по місту і гатив у порожню діжечку, віщуючи пришестя антихриста. Згодом вони підійшли до великої купи людей. Там на снігу лежав Баран і бився в епілептичному припадку.
Приятелі пішли до шинку. Коли вони проходили біля будинку, де жив Вагман, то звернули увагу на світло у вікні і подумали, що лихвар, мабуть, не спить і зараз рахує гроші. Шварц згадав про мрію поїхати до Америки і натякнув, що Вагманові гроші могли б допомогти здійснити їхні бажання. Таким чином, у них зароджується план пограбувати Вагмана і з його грошима вирушити в подорож до Америки: «Будемо оба пасти очима цього вовка, а в відповідній хвилі талап на нього!» І з тим обидва «джентльмени» ввійшли до шинку, в якім іще світилося, «вгонячи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої кімнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали Новий рік».
XLVII
Після нічного гармидеру, влаштованого сторожем Бараном, пан комісар наклав на Вагмана великий штраф. Із цією новиною єврей прийшов до Євгенія спитати, що йому тепер робити. Євгеній заспокоїв несподіваного гостя, пояснивши, що штраф нічим не виправданий. Потім вони заговорили про маєток Брикальського в Буркотині. Вагман порадив Рафаловичу купити той маєток і навіть пообіцяв допомогти в цьому. Але Євгеній рішуче відмовлявся купувати ті землі, бо якщо б він погодився, то «мусив би покинути адвокатство і віддатися господарству […] мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився».
Вагман розповів адвокату про майбутню реформу повітової каси, у якій пан маршалок Брикальський збирався погріти руки. Євгеній зрозумів, що повинен, не гаючи часу, «перегородити премудрий план пана маршалка».
XLIX
Адвокату Рафаловичу необхідно було отримати у пана старости дозвіл скликати збори селян (народне віче) і обговорити проблеми, що хвилювали людей, зокрема створення громадської каси. Коли міський голова довідався про порядок денний тих зборів, то занепокоївся, бо обговорення реформи повітової каси «може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків». Але формальних причин для заборони в нього не було.
Коли наступного дня Євгеній з’явився у призначений час, пан староста прийняв його дуже чемно, але своє невдоволення діяльністю адвоката висловив відверто:. «З нашого, урядового, адміністраційного, становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда — се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви оце сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? — всякими способами!»
Розмова була дуже напруженою, але адвокат все ж таки стояв на своєму і вважав, що «політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової».
L—LI
Вагман, вирішивши допомогти Євгенію знайти приміщення для проведення віча, пішов до бурмістра. Під час їхньої розмови лихвар сказав, що після смерті сина він дуже змінився: «Терплячи сам, я почав розуміти терпіння інших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що будуть їсти завтра, не мають що в рот вложити нині, дивляться на муку своїх дітей. О, я перед тим, яко хлопський лихвар, немало видав такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу і не дбав ні про що інше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрилися очі і я почав роздумувати. Знаєте, мені здавалося не раз, що одурію. Голова тріщала, я ходив мов під обухом. Що вам говорити багато! Я додумався до того, що треба вхопити палку з іншого кінця. Вперед я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх біді. Я робив се незамітно, зичив декому гроші на закупне ґрунту на малі проценти, з яких потім іще більшу часть дарував довжникові, вишукував собі посередників — попів, учителів — і через них зичив більші суми на закупне панських фільварків або більших ґрунтових посілостей для селян. Ніхто сього не знав і не знає…»
Потім Вагман переконливо довів бурмістрові, що хлопська нарада, яка має відбутися, не зруйнує звичайної течії міського життя, що вона поламає шахрайські наміри пана Брикальського: «Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора».
Бурмістр погодився допомогти Вагманові і Євгенію та пообіцяв поговорити із старостою. На тому вони і попрощалися.
Другого дня пан бурмістр додержав слова, даного Вагманові, і представив старості проект зібрання євреїв, метою якого було визначити свої проблеми та обрати старшину. Староста не мав причин заперечувати і погодився. Пан бурмістр, дуже втішений, сміючись в душі з Вагманових хитрощів, вийшов з канцелярії.
LII—LIII
Стальський і далі знущався з Регіни, весь час дорікав їй «коханцем», маючи на увазі Рафаловича. Бідній жінці доводилося терпіти приниження, але вона жодним словом не відповідала на в’їдливі, образливі слова чоловіка.
Регіна намагалася знайти хоч якусь розраду в спогадах про дитинство, юнацькі роки. Увечері вона ходила по кімнаті та уявляла, що розмовляє з Євгенієм. Регіна розповідала про свої дитячі мрії, сни, у яких душа дівчинки поривалась до світлого, прекрасного: «Та ось раз, вдивляючися в вершок, коли сонце схилилося з полудня і обливало його найяркішим світлом, я побачила в самій середині піскової поляни щось мов срібну іскру, мов шматок сонця, що відірвався з неба і впав на вершок гори. Довгий срібний промінь стрілив від того місця до мойого ока, тремтячи понад темним лісом і граючи всіма барвами веселки. «Що се таке?» — подумала я. Я чула про діаманти, що грають таким промінням, чула про гадюк, що носять діамантові корони, і в моїй дитячій душі защеміло щось тривожно, неспокійно. Може, там орел убив таку гадюку, а її корона лежить серед піску і блищить до сонця? І у мене повстала думка — піти на вершок і добути сю корону. Мене здіймав страх при самій думці, що мені треба буде йти через той густий, темний ліс, що широким поясом обвивав лису гору, але я поборювала страх. Я довго надумувалася, кілька день вдивлялася в діамантову іскру на вершку, чи не щезне вона, чи не пропаде. Ні, вона все горіла та блищала на тім самім місці і манила мене своїм ярким промінням. Вкінці я почала бачити її навіть у сні — і не видержала. Одного дня по сніданню, взявши шматок хліба з маслом у кишеню, я вибралася потаємно з дому і пішла. Розуміється, я заблудила в лісі, і тілько надвечір знайшли мене вівчарі і завели додому. Мама витріпала мене різкою, батько насварив, а коли я з плачем почала говорити про діамантову корону там, на вершку гори, мене висміяли…
— Слухай, Геню! Мені тепер ясно — ох, аж болюче ясно, що тим моїм діамантом був ти, була твоя любов. Тепер, як ніколи, я чую блиск, і силу, і чар її проміння. Прости мені, Геню! Я й давніше чула її, але у мене не було сильної постанови йти за її покликом. Я була дурна, засліплена своїм вихованням. Мені здавалося, що таких діамантів я на дорозі свого життя знайду багато, що досить мені схилитися сюди або туди, щоб такий діамант попався мені в руку… Аж тепер, Геню, коли моя молодість минула, моя краса зів’яла… аж тепер я зрозуміла, чого стоїть хоч би найменший діамантик щирої любові! І як годі жити без нього. І якою пустинею, яким звіринцем страшних, ненаїдних бестій робиться життя без нього. І скільки я витерпіла, караючись — за що? За те, що не знайшла сильної волі, щоб піти за голосом серця. Я згрішила — против себе самої, против власної душі, і кладуся на кару».
Наче прокинувшись від тяжкого сну, Регіна зрозуміла, що зробила в молодості страшну помилку, коли скорилась волі своєї тітки і вийшла заміж за Стальського, а Євгенія відштовхнула від себе. Їй здалося в ту мить, що коли вона прийде до Євгенія і розповість про свої почуття до нього, то давно втрачене щастя можна буде повернути: «Прислухайся до крику мого серця, до благання моїх очей! Не покинь мене! Не відіпхни мене тепер! Я така нещасна, Геню, така бідна, така зламана. У мене нема нікого на всім світі, до кого б я хоч думкою могла прихилитися, крім тебе одного, Геню, серце моє! О, не відіпхни мене! Прийми мене хоч за свою наймичку, щоб я тілько не мусила жити і душитися ось тут, у тих стінах, що були мені пеклом і тортурою цілих десять літ!»
Регіна швидко почала збиратися, взяла всі свої коштовності, кілька банківських білетів, замкнула кімнату і вийшла на вулицю. «Якимсь холодним, непривітним видався їй той світ, у який вона пускалася тепер, покинувши — бачилось, назавжди — пороги свого дому».
