LIV
Євгеній працював у себе вдома над резолюціями, що їх мало ухвалити завтрашнє віче. Була вже пізня година, і тут у його двері хтось несміливо постукав. То була Регіна. Вона так сподівалася почути щирі слова кохання, але Євгеній, розмовляючи з нею, жодним словом не обмовився про їхні колишні почуття. «Вона… пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть».
Євгеній зрозумів, що Регіна прийшла до нього сказати те, що важким каменем лежало в неї на серці. Проте заговорити про наболіле вона не наважувалася. Регіна трохи заспокоїлася, вгамувала свої почуття і, вже зрозумівши, що колишнього кохання ніяка сила не поверне, вирішила відверто про все розповісти: «Не дивуйтеся і не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце».
Потім Регіна заговорила про адвокатську роботу Рафаловича, про його благородну мету захистити покривджених селян. Бажаючи хоч якось допомогти своєму коханому в його боротьбі за справедливість, вона попросила Євгенія прийняти свій саквояжик з грошима і коштовностями. Євгеній рішуче відмовлявся від того щедрого дарунка, але тієї миті на сходах загуркотіли чиїсь важкі кроки — то були Стальський та Шнадельський.
Вдершись до покоїв адвоката, Стальський поводився нахабно, кричав, ображав Рафаловича. Його пошуки власної дружини в помешканні Євгенія були даремними: Регіна вийшла через інші двері.
LVI
Сторож Баран ішов на пошту, щоб відіслати за дорученням Вагмана листа. На вулиці його взяв за плече Шварц і, видуривши у сторожа лист, який був адресований графу Кшифотульському, «не довго думаючи роздер конверт». Папери, що потрапили йому до рук, свідчили про те, що Вагман продав векселі Брикальського графу Кшифотульському за 50 000 гульденів.
Шварц зрадів: цього вечора у Вагмана були великі гроші.
Очікуючи повернення сторожа, Вагман залишив сінешні двері незамкненими. Коли він замість сторожа побачив у своїй кімнаті Шварца і Шнадельського, то перелякався. Лихвар зрозумів, що «справа не добром пахне, і сидів мов задеревілий».
«— Ви… ви до мене? — почав він, ледве видушуючи з горла слова. Але в тій хвилі з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц і скочив до Вагмана. Сей пробував схопитися з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Вагман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилі Шварц закинув на його шию тонкий міцний шнурок і стиснув щосили. Вагман широко витріщив очі, голос замер у його горлі.
Гроші знайти було не важко. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок і поклав його в кишеню.
Вночі Шнадельському стало погано, його лихоманило після скоєного злочину: «Ти… ошукав мене. Я думав, що се так… заберемо… сього я не надіявся». Але Шварц ніяких докорів сумління не відчував, навпаки, він був веселий та впевнений у собі: «Дурниця! Що там думати про се!»
LVII
Коли розлючений Стальський прийшов додому, Регіна була у своїй кімнаті, двері вона залишила незамкненими. Стальський увійшов у її покої і знову влаштував їй огидну сцену. Він відчинив саквояжик, знайдений ним на Євгенієвім столі, вийняв із нього цінні папери, висипав на стіл біжутерії.
«— А, ось що! — скрикнув він. — Людовий трибун і невинна жертва сімейної тиранії — що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути в світ. Ха-ха-ха!
І він реготався, і лице його наливалося кров’ю.
В його очах палали огники дикої злості, тої самої жорстокості, з якою він колись три дні мучив кицьку.
— Мовчиш? Злодійко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице — раз, і другий, і третій. Вона похилилася, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвалося ані одно слово, ані один стогін».
Панам, що були свідками цієї огидної сцени, стало моторошно. Вони вхопилися за капелюхи і, не дивлячись на нещасну Регіну, вийшли з покою. Стальський запер за ними двері.
LVIII
Регіна стояла на місці, «вперши очі в полум’я лампи». Стальський реготався. «І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його, — і роззлостився». Він з силою штовхнув жінку в груди. Регіна підвелася і довго стояла в якомусь заціпенінні, знову вдивляючись в полум’я лампи, нічого не помічаючи довкола себе. У її уяві миготіли різні спогади: «блискучий камінець на сонячній вершині, […] Євгенієве лице, молоде, свіже, […] лице тітки, […] лице Ориськи, повновиде […] і з безсоромно всміхненими очима».
Тут її погляд впав на молоток і сікач, яким кололи цукор. Стальський, добряче випивши, уже спав, схилившись на стіл.
«Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського — рука її не тремтить, підносить праву з молотком — і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача.
Сікач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку… Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками… ще раз… ще раз… легше… легше… годі…»
Надворі ревла хуртовина. І Регіні у шаленому завиванні вітру вчулося, що її кличе мати, яка померла багато років тому. Швидко вдягнувшись, вона вийшла з дому. «Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони — острі, різкі. «Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!» «Марш, тарабанений дерев’яними полінами по дерев’янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» — мигнуло в її голові. […] Вона пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настільки, що побачила на яких десять кроків перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б’ючи по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Баран ішов не озираючись просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував тарабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання».
Та ось Баран зупинився посеред мосту і похилився на поруччя. Регіна наблизилася до Барана і також сперлася на поруччя та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран не здивувався. Він тільки засміявся голосно і показав рукою вниз, у Клекіт. «Регіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нічого. Тоді вона попробувала перелізти через поруччя, але не могла, її черевики, шуба, спідниця — все було обліплене снігом. Тоді вона схилилася і пролізла попід поруччя, майже доторкаючись лицем до снігу. А ставши за поруччям, на краю моста, вона почала знов пильно вдивлятися в глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона жахнулася і вхопилася руками за поруччя.
— Ха-ха-ха! — зареготався Баран. — Негарно там?
Регіна випростувалася і глянула на нього.
— Ну, ну, сміло! — мовив він. — Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилі чути було, як її голова стукнулась о камінь, як тіло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нічого, крім реву вітру і глухого плюскоту води в Клекоті».
А в цей час до помешкання Стальського прийшли Шнадельський та Шварц. Коли вони побачили мертве лице хазяїна з «примерзлим на ньому окриком болю», то перелякалися і вирішили, що для них буде краще швиденько піти геть.
LIX
Наступного дня селяни зібралися на своє віче, яке організовував Євгеній. Пан староста весь час був проти цього зібрання, проте не мав формальних підстав заборонити його. Тому він перед самим початком зборів вдався до брехні, сказавши, що будівля, мовляв, не придатна вмістити таку велику кількість людей і може розвалитися. Усі змушені були вийти на вулицю.
Того ж дня мали відбутися збори єврейської общини, які організував Вагман саме для того, щоб перехитрити старосту і допомогти Євгенієві. З одного приміщення пан староста зумів вигнати селян, але заборонити їм піти на збори євреїв він уже ніяк не міг. Таким чином, народне віче, незважаючи на всі перешкоди, почалося.
Через деякий час на збори прийшли поліцейські, приголомшили усіх звісткою, що Євгенія запідозрено у вбивстві, і заарештували його.
Але згодом знайшли труп Регіни, потім заарештували Шнадельського — і тоді вже зрозуміли, що ж насправді відбувалося тієї трагічної ночі. Євгенія відразу звільнили.
