ЯВА ШОСТА
Микола, по хвилі входить жандарм з карабіном, увесь присипаний снігом, за ним Анна.
Жандарм. Дай боже добрий вечір!
Микола. Дай боже здоровля!
Жандарм. Перепрашаю, що в таку пізню пору непрошений до вашої хати набиваюся. Але там така страшна буря, куревільниця, що не дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.
Анна (хреститься). Господи!
Жандарм (озирається на неї, витріщує очі, потім перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там під лісом чути, як вони виють. Кождої хвилі могли, бестії, зо мною привітатися!
Микола. Та роздягніться, пане, сідайте! Адже ж тепер, під ніч, далі не підете.
Жандарм. Та куди вже! Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! (Обтріпується зо снігу і починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)
Микола. А ви відки, пане шандаре?
Жандарм. Та ходом з міста.
Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але мені здається, що я вас десь колись бачив.
Жандарм (сміється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хіба ж ти не пізнав мене? (Клепле його по плечі.)
Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла?
Анна (зовсім забувшися, стоїть кінець столу і, не дивлячись на них, шепче молитву). І остави, і ослаби, і відпусти, господи…
Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожність зібралося? Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?
Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядів на неї, потім пустив її руку, зціпив зуби і відвернувся, говорить далі тільки до Миколи). Ну, нинішньої ночі не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крізь вітер ті вовчі голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собі, вже по мені! І так мені нараз мовби хто приском поза плечима посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далі бачу, що стоїть на місці… І вже я нічого більше не думав, не міркував, тілько як не пущуся бігти півперек снігів, через якісь рівчаки, замети та плоти. І бог його знає, відки в мене стільки сили набралося. Гримнув чоловік собою з десять разів, то правда, але богу дякую, що хоть кості цілі!
Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти мені, будь ласкав, що се з тобою? Відки ти взявся? Адже ж казали, що ти…
Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола. Ну, та що ти погиб, умер…
Жандарм (сміється ще дужче і підходить до нього. Микола цофається). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небіжчик. Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всміхається.) Ну, що ти дурниці говориш, Михайле? То не годиться з такими річами жартувати.
Жандарм (грізно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола відскакує) А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?
Микола. Ти? До мене?
Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бійся, бідолахо! Твоя душа не така-то дуже цінна річ, щоб аж мерці з гробу по неї приходили. Не бійся, ади, я живий чоловік, такий, як ти! (Плеще його по плечі.) А відки я тут узявся, се я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав грунт і хату і вступив до Жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а отеє пару неділь тому перенесли мене в сей повіт.
Микола. І чи не можна було відразу се сказати? А то на тобі! Взявся страшити мене небіжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сідай та от вечеряй разом з нами.
Жандарм. Отеє справді розумне слово. (Бере за ложку і сідає коло столу.) Ба, а ви чому так пізно вечеряєте? Адже, певне, вже північ буде!
Микола. Адже я в такім самім був, як ти. Тілько недавно з дороги приїхав.
Жандарм (їдячи). З якої дороги?
Микола. Та з міста. Латри возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався, (їсть.) А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. Думав, що ближче буде, півперек лісу, а тим часом там замело так, що я троха худоби навіки не збавив,
Жандарм (кладе ложку і глядить на нього здивований). Що? Ти сеї ночі на Купіння їхав?
Микола. Таже їхав.
Жандарм. Попри купінську коршму?
Микола. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотів коні напоїти, та якась мара відро урвала. Почав було стукати до жидів, але якось ніхто не виходив, а я подумав собі: “Ей, уже й так додому близько!” Та й не достукавшися нікого, взявся та й поїхав.
Жандарм. А давно се було?
Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то від нас до купінської корщми ледво півмилі, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймні півроку їду. А тут чоловік сам-самісінький у лісі.
Жандарм. То ти сам їхав? І не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали, та й усі їхали на Радловичі, гостинцем.
Жандарм. Ну, а в коршмі світилося?
Микола. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені. Мабуть, жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався.
Жандарм (воркоче). Ну, певно!
Їдять, мовчанка. Анна сидить на припічку, силується їсти, та не може.
Ну, спасибі вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку і встає.)
Микола. За мало. Видихай здоров! (Встає також, оба сідають на лаві.)
Анна мовчки спрятує зо столу.
Жандарм (придивляється Миколі збоку). Ба, що се у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бійки!
Микола (змішаний). Я? Ха, ха, ха! Та куди мені до бійки? Я чоловік спокійний. А се ті нещасні латри сьогодні так мене доїхали. Тілько що я почав брати з купи поліна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на місці не забило.
Жандарм. Ов, то погана пригода!
Микола. Ой, най бог боронить від такого зарібку!
Жандарм. А багато заробляєш на день?
Микола. Е, тілько того зарібку як кіт наплакав. Вісім шісток на день. А кілько чоловік надвигається, намерзнеться, намучить себе і худобу і нагризеться, то відрікся б і того зарібку.
Жандарм (знов придивляється його лицю). Але тебе, брате, таки порядно ті поліна мусили заїхати. Ціле праве лице мов граблями подряпане.
Микола. Та кажу тобі, що як на мене з правого боку поліна гуркнули, то я думав, що вже мені голову на камуз розбили.
Жандарм (встає, проходиться по хаті і сідає ліворуч від Миколи, а потім глядить на нього). Ов, та бо у тебе і з лівого боку ще гірше каліцтво.
Микола (змішаний). А то я тим боком на землю впав, на ріще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (заглядає йому в очі). Е, та бо і спереду шрам на чолі, зовсім, як би хто подряпав. Ще й синці попід очима. Ей, Миколо, признайся, се не від полін!
Микола (ще гірше змішаний). Що ти знов! До чого маю признатися? Біймебоже, що я з ніким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (сміється і клепле його по плечі). Ну, ну, Микола, не бійся! Я нині твій гість, то не потребуєш мені ні до чого признаватися. Але се одно тобі скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно відразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобі ані руш не удається!
Микола (заляканий). Але ж скари ж то мене господи!
Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану шандареві постелимо. Пізня година, а ви оба помучені, пора спати.
Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хаті, та не може потрапити на лад. Надіває шапку та й кожух.)
Анна. Ба, ти куди?
Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайлові отут на землі. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом накриється.
Жандарм. О, спасибіг вам. У мене є свій плащ.
Анна. Та я би була сама за соломою пішла.
Микола. Ну! Куди тобі! Я сам зараз сько принесу. (Бере шапку і виходить.)
ЯВА СЬОМА
Ті самі без Миколи. Анна порається коло постелі. Жандарм підходить до неї і бере її за плечі.
Жандарм. Анно!
Анна (ледве чутно). Чого тобі?
Жандарм. Що, ти навіть поглянути на мене не хочеш?
Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.
Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!
Анна. Про кого се ти?
Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у коршмі виразно сказав мені: “Ти, Михайле, іди в божий час, але про Анну і не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати”. Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна (несміло). Так ти… не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм. На тебе, бідна сирото! Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що у тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили?
Анна плаче.
Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі, дізнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цілими днями бігав мов одурілий по полю і кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха,
Анна (перелякана). Михайле!
Жандарм. Не бійся, бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.
Анна (крізь сльози). Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!
Жандарм (радісно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна (з переляком відпихає його від себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.
Жандарм. Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм. Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти…
Анна. Мовчи! Мовчиї Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!
Жандарм. Ет, говори собі! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.
Анна (бере його за рам’я). Михайле, що ти думаєш, скажи мені?
Жандарм. Дай мені спокій! Завтра побачиш!
Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю тебе, у тебе кам’яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не погубляв нас. Одно тількі тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!
Жандарм. Я маю в бозі надію, ані одного не візьму. Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.
Анна. Звір ти, звір лютий! Наострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе, покарає, тяжко покарає?
Жандарм (сміється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися і по смерті одноза друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобі?
Анна. Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у сі сторони?
Жандарм. Богом тобі клянуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.
Анна. Годі. Чоловік іде! (Стелить постіль, Жандарм сідає кінець столу і ніби дрімає.)
ЯВА ВОСЬМА
Ті самі і Микола з околотом соломи.
Микола (кидає околіт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рівно зі стріхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михайле, дрімаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…
Жандарм. Е, чи одні то дурниці чоловікові по голові стріляли, поки молодий був. А тепер, як чоловіка в війську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарській службі підгартували, то куди вже йому давні любощі згадувати. Та й твоя жінка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, міцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смішно мені, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.
Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх річ. Що мені в те мішатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж і жона — одна сотона; чужому нема що туди пальці втиркати.
Анна (стелить жандармові на землі). Ти, Миколо, двері позамикав?
Микола. Ба, аякже! (Позіває.) О, пора в стебло. (Хреститься і шепотом молиться до образів.)
Жандарм. Та хіба й собі роздягатися. (Роздягається, хреститься і лягає на землі.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкаві збудити мене, скоро встанете.
Анна. Добре, добре. (Кладе його карабін на лаву, заглядає до печі і затикає її. Тим часом Микола, скінчивши молитву, розперізується і лягає на постелі.)
Микола. Ти спиш уже, Михайле?
Жандарм. Та дрімаю. Або що таке?
Микола. Та нічого. Добраніч тобі!
Жандарм. Добраніч!
Анна хреститься, відтак стає за припічок і гасить лампу.
Заслона спадає.
