ДІЯ ДРУГА
Декорація та сама. День. В печі горить. Микола парить березове пруття і крутить ужівки. Анна то порається коло печі, то помагає йому.
ЯВА ПЕРША
Микола і Анна.
Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спіткає з його латрами! Плюнув би чоловік на той заробок, а тут ні, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб він йому стікся.
Анна. Та чень нині легше буде їхати, ніж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й сліду не найти. Ні, я таки не поїду сьогодня. І себе збавлю, і худобу, а за що? Нехай він пропадає зі своїми латрами.
Анна. Та то певно, що ліпше не їхати, ніж по снігах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нічого. Але моє серце чує якусь біду. Яка мені нині погань снилася, то нехай бог боронить! Десь ніби я коралі сію по хаті, по оборі, по цілім селі, та такі грубі та червоні…
Микола (немов сам до себе). Коралі-то сльози.
Анна. А далі десь ніби на нашу хату з усіх боків пси гавкають, у двері лізуть, у вікна голови пхають, та такі люті та розжерті…
Микола. Люті пси — то напасть.
Анна. А далі десь ніби мене до шлюбу вбирають а в саме біле: білі черевики, білу спідницю, білу перемітку.
Микола. Свят, свят, свят! Що тобі, жінко? Най бог відвертає від нас усе лихе! Що ти говориш?
Анна. Та що таке? Хіба се що значить?
Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба ніколи забігати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далі.) Гм, і що його робити з тими латрами, і сам не знаю.
Анна. Може би піти спитати Бабича, чи він їде?
Микола. То правда. Як він їде, то ніяково мені лишатися. Як тілько сани полагоджу, то зараз піду до нього. (Кидає готові ужівки і сідає на лаві.) Ой, крижі болять! Господи, проробив чоловік свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печі). Чого тобі?
Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна. Казав, що мусить, служба…
Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревів на місці. В таку годину, в тім мундирі — зовсім здавалося, що се мертвець з тамтого світу до нас приходить. А тим часом, бачу, він живий.
Анна. А хіба ж ти не знав, що він у наших сторонах?
Микола. Я? Та відки я мав знати? Я був певнісінький, що він давно вже зогнив у Босні. Адже ж твій братько присягався передо мною, що його нема на світі, навіть карту з війська показував. Тілько то біда, що я неписьменний, то й не міг прочитати.
Анна. Значить, і тебе так само одурили, як і мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотіли мені нічого дати з вітцівщини. Ну, а якби я була пішла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який він був чоловік. Боялися його, то й постаралися разом з війтом, що його, одинака в матері, випхано на війну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в інший бік. Ось і вся мудрість.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловік з багачами кумпанії не водив, то й на багацьких штуках не розуміється.
Анна проходить коло нього, він ловить її, прихилює і цілує в чоло.
Бідна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?
Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обід уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слід.
Микола. Твоя правда, Анно! (Встає і бере ужівки.) Не час бідному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)
ЯВА ДРУГА
Анна і Микола за сценою.
Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю і ставить на стіл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мій, то йому ніщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрізь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! І певно, що як він на нас завзявся, то зітре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хіба ж мій чоловік зможе з ним боротися?
Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобі?
Микола. Де ти рептюх поділа? Най коням сіна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сінях; я давно сіна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печі.)
Микола. Зараз, тілько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе мені здається, що осьось якесь нещастя…
ЯВА ТРЕТЯ
Микола і Анна.
Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!
Анна (схапується від печі). Ох! Се ти?
Микола. А тобі що такого, жінко? На тобі лиця нема!
Анна. Нічого, нічого. Щось мені недобре зробилося. Се, мабуть, від печі… Я трошка загоріла, та голова крутиться. Сідай лишень та їж, я нап’юсь води, то мені легше буде;
Микола (сідає за стіл, хреститься і бере ложку). Та ходи й ти обідати. Мені якось самому страва в рот не лізе.
Анна. Е, що там! Не прибагай собі нічого, їж! А я тим часом піду до Бабича та спитаю його, чи їде він у ліс.
Микола. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень і голова перестане боліти. Іди, йди! (їсть.)
Анна накидає на голову хустку і направляється до дверей. В тій хвилі двері відчиняються. Входять Жандарм, війт. Бабич, присяжний і ще один селянин.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Микола, Анна, Жандарм, війт, Бабич і один селянин.
Війт (входячи). Слава Ісусу Христу!
Микола. Слава навіки. Просимо до обіду!
Війт. Обідайте з богом святим, най бог благословить!
Микола. Сідайте, пане війте. Що вас сюди до нас приводить?
Війт (сідає на ослоні плечима до столу, Жандарм на лаві, присяжний і селянин стоять і роззираються по хаті). Гм, так собі. Маємо до вас маленьку справу.
Микола. До мене? А то що такого?
Війт. Ви вчора сказали пану шандареві, що були вночі в коршмі на Купінні?
Микола. Та був. Не в коршмі, а під коршмою.
Війт. І пізно вночі?
Микола. Та пізно. Вже за мною, бачу, ніхто не їхав.
Війт. Ви приїхали додому закровавлений?
Микола. Та… та… так.
Жандарм. Що? Ви й додому закровавлений приїхали? Я сього від вас не чув. Господине, правда се?
Анна. Та правда. Я сама його обмила.
Жандарм. О, се важна річ. (Пише в книжечці.) А ви ж сказали, що в лісі скалічились, ще як латри брали. Значить, ви й до міста їхали закровавлений і з міста вертали у крові?
Війт. Він вам так казав? Ну, се неправда. Він у місті був здоровісінький і зовсім чистий. Я прецінь його сам бачив на жупі.
Микола. Скажіть же всю правду, пане війте!
Війт. Яку всю правду?
Микола. Адже ж се ви самі мене так покровавили.
Жандарм (схапується). Що, що, що?
Війт. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за ті поліна, але покровавити тебе я ані гадки не мав.
Микола. Я маю на те свідків. Я навмисне не змивав крові з себе і додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.
Війт. Ха, ха, ха! Мене! До суду!
Жандарм. Яких маєте свідків?
Микола. Та от кум Бабич і кум Калинич також там були, то можуть посвідчити.
Бабич (шкробається в голову). Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвідчити.
Селянин. І я також не можу.
Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую. (Видобуває з торби залізні ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки і не думайте опиратися, бо вам гірше буде.
Анна. Ой горечко моє!
Микола. Арештуєте? Мене? За що?
Жандарм. Ви самі, певно, ліпше знаєте за що. Вчорашньої ночі на Купінню в коршмі всіх жидів вирізано.
Микола. Ой господи! То я би мав у тім бути?
Жандарм. Я не знаю. Дай боже, щоби ні. Але скажить свамі, чи против вас усе не свідчить? Коли ви невинні, то не маете чого боятися, на суді ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!
Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робіть зі мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)
Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажіть мені, де ті чоботи, що ви вчора мали на собі?
Микола. А онде стоять у запічку.
Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди!
Присяжний подає, війт і жандарм оглядають їх до вікна.
Є! Ось кров!
Війт. І ось тут є!
Жандарм. То сумно. Відложіть набік!
Микола. То з мене кров, як я їхав.
Жандарм. Се вже будете в суді толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?
Микола. Он під лавою.
Жандарм. Присяжний, подай її сюди!
Присяжний подає, жандарм і війт оглядають.
Є й тут кров. Ось на топорищу.
Війт. І ось на обусі. І ось на лезі.
Жандарм. Відложіть набік! А тепер покажіть кожух!
Оглядають кожух.
Є й тут. Відложіть набік. (Іде до постелі і шукає під подушками в соломі. До Анни.) Створіть скриню!
Анна весь той час стояла мов остовпіла, не рушається з місця, тільки глядить на нього.
Жандарм. Чуєте, жінко, створіть скриню! (Коли вона не рушається, він виймає їй із-за пояса ключ, відчиняє скриню і разом з війтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нічого. Пане війте, присяжний і ви, свідки, ідіть з ним і перешукайте все обійстя, шопу, комору, стодолу, всякі скритки! А я тут переслухаю господиню.
Війт. Ну, Миколо, ходи з нами!
Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним війт, присяжний і селянин.)
ЯВА П’ЯТА
Жандарм і Анна.
Жандарм (по їх відході хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати напротив Анни, яка стоїть коло вигаслої печі. Відтак він випростовується і підносить голову. Остро.) Анно!
Анна підводить голову, глядить на нього з невистазаною тривогою і опускає очі.
Жандарм. Сюда ходи!
Анна підходить до нього і зупиняється.
Жандарм. Ближче, ближче! Гляди мені в очі! Просто!
Анна (силується глядіти, тремтить уся, потому кидається перед ним на коліна). Михайле! Михайле! Не муч мене! Не можу глядіти на тебе! Ти такий страшний!
Жандарм. Дурна! Чого тобі боятися? Для злодіїв, розбійників я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бійся!
Анна. Але ж він нічого не винен! Михайле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобі, він не винен!
Жандарм. Хто він? А, твій Микола! Ну, а може, й винен?
Анна. Ні, ні, ні! Ніколи! Він такий добрий, він хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!
Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Ні, не говори мені про нього! Яке мені до нього діло? Я йому не ворог, а трафилися такі сліди, що свідчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли він не винен, то в суді його правда покажеться.
Анна. Так чого ж ти від мене хочеш? Я прецінь з ним не була, нічого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий і казав, що його війт побив.
Жандарм. Байдуже мені про се. Будеш те в суді говорити. Я про що інше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися мені в очі! (Бере її за плечі і вдивляється їй у очі.) А ти ще гарна, молода, свіжа! Анно, любиш мене?
Анна (тремтить). Михайле, пусти мене!
Жандарм. Ні, не пущу! Скажи зараз, любиш мене?
Анна (відвернувшись). Ні, ні, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм (грізно). Гляди мені в очі, чуєш?
Анна дивиться йому в очі.
Скажи тепер, любиш мене?
Анна. Михайле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшної Сама не своя стаю!
Жандарм. Дурниці! Говори, любиш мене?
Анна (ледве чутно). Люблю.
Жандарм. Ще раз скажи! Голосніше!
Анна. Люблю.
Жандарм. Пам’ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввіп’юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?
Анна. Ради бога, Михайле! Не говори сього! Я шлюбна жінка! Я присягала. Гріх мені таке слухати, гріх подумати про таке!
Жандарм. А не гріх було дати мені слово, а потому вийти за другого? Не гріх украсти моє щастя?
Анна. І моє вкрадено, голубе мій! І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним ні в кут ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорізати мене хочеш!
Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злість тим, що нас розлучили. Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!
Анна. Бог нас покарає, бог!
Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобідно та покоштуймо щастя.
Анна. Чи довго воно потриває?
Жандарм. Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година, одна хвилина.
Анна. А потому?
Жандарм. Потому? Мені то в голові, що потому буде! Досі бідували та мучились, і потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хіба тобі страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Ні, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само). Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна (так само). Буду.
Жандарм. Пам’ятай же! Держу тебе за слово. А як і тепер мене одуриш, то горе тобі! Я страшно пімщуся на тобі й на нім.
Анна (так само). Ні, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крізь сон говориш? (Потрясає її за плечі.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нічого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як відведуть його до міста, то я до тебе навідаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печі.
ЯВА ШОСТА
Ті самі і Микола скований, війт і селянин.
Жандарм. Ну, що ж, війте, найшли що підозреного?
Війт. Нічогісінько, пане шандаре. Тілько на санях двох лещетів нема, а на третім троха кров’ю замазано.
Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжці.) Ну, а тепер ведіть його. І отсі річі заберіть. Лещет із саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось він.
Жандарм. Добре. Візьміть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, війте, форшпан для нас вистарайте. По снігу тяжко буде арештанта аж у місто пішки гнати. А може, у нього спільники є, то щоб де в лісі не напали та не відбили.
Микола. Господи! Що се зо мною діється? За що на мене така кара тяженька?
Війт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нині. В кого є тягло, то всі потягли на заробок, то до латрів, то до кльоців. От хіба би його власні, Миколові коні взяти і в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж, і се можна.
Війт. То тут може хто-небудь з вами присісти: буде кіньми гнати і потому приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Мені ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спільниками шукати.
Війт. То ще й ліпше. Ану, куме Бабичу, ідіть та запрягайте!
Бабич відходить.
Микола (що досі сидів на ослоні та втирав руками сльози). Анно!
Анна (мов остовпіла). Чого тобі, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невинність виявилася.
Анна. Чиста душа… А хіба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мізерії є, то щоб і те не пропало. А на адукатів не траться, щоби мене боронили. Маю в бозі надію, що й без них мене отець милосердний із того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тілько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обіймають її.) Анно! Аннице моя! Тілько ти… не забудь мене! (Утирає очі.)
Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слід тобі при чужих людях плакати? Вспокійся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, божа воля! Най він з усіма нами робить, що задумав. Ходімо, люди добрії (Цілує Анну і виходить, за ним жандарм, війт і ін. Анна по його відході хоче кинутися до дверей і зупиняється, хапає себе за голову, відтак ламає руки.)
Анна. От тобі й ангели божі понад хатою перелетіли!
Заслона спадає.
