ДІЯ ТРЕТЯ
Місце перед коршмою. З правого боку сільська дорога, з лівого високий пліт, у глибині сцени коршма з широкою створеною брамою. Під коршмою ослони, коло плота грубі дерев’яні колоди, на яких можна сидіти.
ЯВА ПЕРША
Три дівчини виходять із коршми, по-недільному убрані.
Перша дівчина. Живенько, сестриці, живенько біжіть та скликайте парубків!
Друга дівчина. Або що? Що казав Шльома?
Перша дівчина. Буде музика. Біжіть!
Третя дівчина. Ба, а війт позволив?
Перша дівчина. Та видно, позволив, коли Шльома каже.
ЯВА ДРУГА
Війт і дівчата.
Війт (надходить вулицею і звертає до коршми, зачув їх слова). Ага, ви вже про музику! Не позволив війт, не позволив і не позволить ніяким світом.
Третя дівчина. Як то, то й на пущіння музики не буде?
Війт. А не буде, не буде!
Перша дівчина. Не слухайте, сестриці! Біжіть живенько! Коли Шльома казав, що буде, то вже певно буде!
Беруться за руки і, сміючись, вибігають.
Війт. Ах ти, сороко траскітлива! То в тебеШльомине слово старше, ніж моє? Чекай-но ти! (Грозить на неї костуром, відтак, поправивши на собі кожух, іде до коршми).
ЯВА ТРЕТЯ
Настя і ще дві жінки виходять із коршми.
Настя. Куди ви, кумо?
Перша жінка. Та хіба би додому.
Настя. Е, маєте час. Там у вас, богу дякувати, діти не плачуть. Ось посідаймо тут на колоді. Адіть, як сонечко пригріває, аж любо посидіти. Ще тілько пущіння, а тут уже немовби весна починалася.
Друга жінка. Та й справді сядьмо. Нікуди нам квапитися. Чую, що музика буде, то подивимось, як молодіж гуляє.
Сідають.
Перша жінка. То кажеш, кумо Насте, що з Миколою зле?
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вішати будуть.
Обі жінки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жінка. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жінка. Ой кумонько, чоловік усе чоловіком, а нечистий, бодай моці не мав, усякого підкусить.
Перша жінка. Ба, та чути, що там великі гроші у Абрамка забрали. Не знати, чи віднайдено їх?
Настя. Де там, ані сліду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спільників.
Перша жінка. От дурний! Ніби то йому що поможе, як він буде гнити, а ті уживати.
Друга жінка. Га, то у них уже такий злодійський закон, що один другого не сміє видати, аби і сам ось тут погибав.
Перша жінка. То кам’яні душі. Господи! І десь такі люди родяться, і материне молоко ссуть, і по землі ходять, і пісень співають!
Друга жінка. Ні, кумо, пісень вони не співають. Ніколи не співають. Хіба ти чула коли, щоб Микола співав?
Перша жінка. Та й справді! Відколи його знаю, то пісні я від нього ніколи не чула! Ото диво!
Друга жінка. Ну, а що ж його жінка? От іще бідна! Така молода, така красна і з такого роду славного! Адже про її вітця по всіх селах слава йшла. Перший багач був на весь повіт, і ліпотент громадський. А тепер ось на яке зійшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жінка.
Перша жінка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обі жінки (б’ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькі сусіди. То я ніби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обі жінки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собі заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловіка до криміналу завдав.
Жінки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дівкою бувши. Він з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.
Жінки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!..
Настя. Він у неї два рази щотижня ніч ночує. Смерком приходить, досвіта відходить. Він, бачите, нібито за Миколовими спільниками пошукує. Мойому чоловікові сам так казав, аякже!
Жінки. Господи!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна, жінки і Настя.
Під час тої розмови сцена звільна заповняється парубками і дівчатами. Вони стоять купками, гуторять, сміються. Старші жінки і чоловіки одні проходять улицею, другі заходять у коршму або виходять із неї.
Анна (входить одягнена по-недільному, оглядається боязно і наближується до сидячих жінок). Слава Ісусу Христу.
Перша жінка (холодно). Слава навіки!
Анна. А не було тут?.. (Уриває і озирається.)
Друга жінка. Ви за своїм чоловіком озираєтеся? Ні, не було його тут.
Анна (обертається до неї залякана). За чоловіком? Ні, я не за чоловіком.
Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що він дуже слабий.
Анна (майже непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само). Та вішати його мають.
Анна (стрепенулася, а далі, бачачи, що Настя кпить в неї, відповідає також ущипливе). Вішати? Га, се така слабість, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то, вихай покутує.
Настя (відвертається від неї плечима, до першої жінки). А знаєте, там один чоловік із Непитова сидів із ним у одній казні, а тепер вийшов. То розповідав мо тому чоловікові. “Переказував, — каже, — з вашого села Задорожний: “Просіть там мою жінку, аби мене хоч раз відвідала. Нехай мені який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай мені адвоката найме”.
Анна відходить на вулицю і щезає.
ЯВА П’ЯТА
Ті самі без Анни. Парубків і дівчат сходиться більше. Гомін.
Перша жінка. Огидниця!
Друга жінка. Погане зілля!
Настя. Без серця вона! І відразу се було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чесній жінці годиться! Де там!
Перша жінка. Цікава я, за ким вона тут шукала?
Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандарем.
Перша жінка. Ба, а він хіба тут є?
Настя. Нині я виділа його в церкві. Видно, що є.
Друга жінка. Та й мені здається, що я його бачила, як ішов до війта.
Настя. Вона, певно, ждала на нього в хаті, а не можучи діждатися, пішла за ним по селі шукати.
Друга жінка. Ну, сього би вже було забагато. Хіба би весь стид загубила.
Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут іще з ним і танцювати буде.
Жінки. Тьфу! Пек, осина!
ЯВА ШОСТА
Ті самі, музики, потім війт.
Гомін серед молодежі. Музики йдуть! Музики! Ладьте місце для музик! (Кілька парубків виносять підвищену лаву з коршомних сіней і ставлять знадвору під стіною.) Ось так! Тут буде добре!
Музики, — три селяни, один зі скрипкою, другий басом, третій з решетом, — входять, кланяються на всі боки, відтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставлені стільці. Вони сідають і потягають смиками по стру ментах, трібуючи їх. Гомін довкола, сміхи, жарти. Сцена наповнюється.
Війт (виходить із коршми, грізно). А тут що? (Побачивши музику.) А ви що тут робите? Хто вам позволив?
Музики (встають, знімають шапки, скрипник говорить). Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарібни. Не наше діло питати дозволу. Нас закликали, казали що можна.
Війт. Хто вас закликав?
Скрипник. Та парубки, а хто ж би. Он Андрух, та Олекса, та Степан.
Товпа втихає. Три парубки виходять наперед і кланяються війтові.
Війт. А вам чого треба?
Перший парубок (кланяється). Та ми би просили, пане начальнику, щоби те позволили троха потанцювати. Нині пущіння, то вже остатній раз.
Війт (строго). А чий ти?
Парубок. Та Василя Півперечного, Олекса.
Війт. А був ти нині в церкві?
Парубок. Та був, пане начальнику.
Війт. А чув ти, що єгомость наказували?
Парубок. Та чув, пане начальнику.
Війт. А наказували вони вам на музику та на танці до коршми ходити?
Парубок. Та не казали.
Війт. Ну, а ви так слухаєте наказу?
Парубок (чухається в потилицю і всміхається). Та хто би там його слухав, пане начальнику! Наші єгомость старенькі, хіба вони знають, чого молодим потрібно? То вже як ви позволите… То від вас залежить, а не від єгомостя.
Інші парубки. Так, так! Ми вже пана начальника просимо дозволити нам.
Війт. Не дозволяю! Не можна.
ЯВА СЬОМА
Ті самі і Шльома.
Шльома (вибігає з коршми з фляшкою і чаркою). Як то не можна? Чому не можна? (До парубків.) Ні, ні, не бійтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? (Наливає чарку.) Ну, пане начальнику, дай вам боже здоровля!
Війт. Ні, Шльомо, раз тобі сказано, що не можна, то не можна. А випити вип’ю, бо щось мене в трунку млоїть (п’є), і заплачу тобі, але танців ані музики мені не сміє бути.
Шльома. Але ж, пане начальнику, ви не маєте права мені заказувати. Се мій заробок. У мене є патент.
Війт. Патент? Який патент?
Шльома. Як то який? Цісарський патент, з печаткою! Ось дивіть! (Витягає з-за пазухи папір, зложений удесятеро, і подає його війтові.)
Війт (незручно розвиваючи папір, обзирає його на різні боки, очевидно, не вміючи читати, а відтак віддає жидові). Та коли так, коли маєш патент, то інша річ. То вже не моя власть.
Шльома. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопці, чого стоїте? Беріться до дівчат! Адіть, як вони нівроку настроїлися танцювати. А ви, музики, вип’єте?
Музики. Ба, та нам так і належиться.
Басист. Сам бог приказав.
Шльома (частує їх). Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!
Музики. То вже наша річ.
Війт. А пам’ятайте мені, аби все порядно, без образи божої.
Шльома. Чуєте, що пан начальник каже? Без образів божих!
Війт. А скоро сонце зайде, зараз мені перестати і додому розходитися. Я тут присяжного пришлю, аби ніхто не смів…
Шльома. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити! Хіба я сам не знаю, що належиться? Як прийде той час, то вже я сам їм скажу, що треба перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходіть зо мною, я вам маю щось дуже ладне сказати. (Тягне його до коршми.)
