ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Хата Миколи.
ЯВА ПЕРША
Анна сама.
Анна (під вікном мотає пряжу на мотовило і числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять. (Зупиняється.) Семий день уже його нема. Чень нині прийде. І боюсь його, і жити без нього не можу. (Мотає далі.) Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очі і задумується.) Який страшний! Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би і роздавив Мене і того… мойого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим остріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче! Ах! (Мотає далі.) Двадцять і одна, і дві, і три, і чотири. (Зав’язує пасмо.) Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга. (Мотає.) Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість…
ЯВА ДРУГА
Жандарм і Анна.
Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?
Анна (випускає з рук мотовило і веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тілький час?
Жандарм. Де чоловік?
Анна. Аж у стодолі молотить.
Жандарм. Ну, що ж він?
Анна. Як то що?
Жандарм. Не дорікає тобі, не б’є, не сварить?
Анна. Він? Ані словечка. Навіть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хаті, нишпорить по господарстві по-давньому.
Жандарм. Ну, а ти не почала з ним розмову?
Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі.
Жандарм. Ну, а як гадаєш, знає він про те, що зайшло між нами?
Анна. А хто його знає? Мені навіть натяком одним не дав сього пізнати.
Жандарм. Ну, але, може, сусіди наговорили йому?
Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тілько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михайле, можна тебе обняти?
Жандарм обіймає її.
Анна. І поцілувати?
Цілуються.
Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! (Цілує його без пам’яті.) Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!
Микола відчиняє двері, але, побачивши, що Михайло з Анною цілуються, цофається назад і запирає злегка двері.
Жандарм (шепотом). Він був.
Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.
Жандарм. Ну, я також по страшків сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. Мушу ще піти до війта віддати йому письмо, а відтак прийду до вас на кілька годин. Прощавай! (Забирає карабін і відходить.)
Анна. А приходи! Ждатиму з підвечірком! (Береться знов мотати.) Так, він бачив нас. Ну, і що ж з того? Коли досі очі не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися від нього не думаю. Нехай робить зі мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав’язує пасмо.)
ЯВА ТРЕТЯ
Микола і Анна.
Микола (входить з ціпом у руці). Ти сама, Анно?
Анна. Сама.
Микола. А той… шандар… пішов уже?
Анна. Пішов до війта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотів з ним що побесідувати?
Микола. Я?.. Ну, ні… Хіба так… пару слів… Але ні! Що мені з ним бесідувати?.. От, бачиш, свірка в ціпі урвалася, то я прийшов зв’язати. Не маєш де мотузка?
Анна. Не маю. От на тобі прядива та виплети собі.
Микола. Та хіба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі.) Анно!
Анна. Чого тобі?
Микола. Так сей шандар, сей Михайло Гурман…
Анна. Ну, чого тобі від нього треба?
Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його… і тепер любиш.
Анна (перестає мотати і глядить на нього). Ну, і що ж з того?
Микола (понуривши голову). Та нічого. Хіба я тобі що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.)
Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?
Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає і наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так… так ані крихітки не любиш?
Анна. Ні.
Микола. І ніколи не любила?
Анна. Ні.
Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?
Анна. Ні. (Звішує голову.) Пропало вже.
Микола (відвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли пани і сказали мені: “Миколо, ти вільний, бачимо твою невинність” — господи, то мені троха серце не трісло з великої утіхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетіти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в криміналі против того видається мені раєм! (Ридає.) І за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнівав?
Анна. Цить, Миколо, не плач! І на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою віддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили.
Микола. Так що ж нам робити? Як жити?
Анна. Роби, що знаєш, що тобі сумління каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собі, — мені все одно.
Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене — нехай уже я так і буду нічим для тебе, — але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!
Анна. Хіба ж я їм забороню сміятися? Нехай сміються, коли їм смішно.
Микола. А все ж таки… Не показуйся прилюдно… з ним. Не топчи в болото моєї бідної голови. А ні, то вбий мене, щоб я не дивився на те!
Анна. Се не від мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю — його, так, як досі знала тебе. Що він мені скаже, те й зроблю, а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним мені нічого не страшно. А ти роби, що знаєш.
Микола (хапається руками за голову). Господи, господи, вона зовсім одуріла! Говорить, мов у гарячці. Се він, проклятий, дав їй якісь чари, якесь дання, він її з розуму звів, щоб насміятися наді мноюі (Ходить по хаті з виразом важкого болю. Анна мотає далі.)
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Ті самі і Жандарм.
Жандарм (входить). Слава богуі Здоров був, Миколо!
Микола (понуро). Здоров був, Михайле!
Жандарм (сміючись, б’є його долонею по плечі). А прецінь хоч раз ти заговорив до мене, як до старого знайомого.
Микола. Ліпше б нам було не знатися ніколи.
Жандарм. Чому? Тьфу, Миколо, як ти насовився! Немовби я тобі батька зарізав.
Микола. Ти мені ще гірше зробив.
Жандарм. Ет, іди, не плети дурниці! От ліпше сідай тут! (Садить його силоміць кінець столу, кладе карабін і шапку на другім кінці стола, а відтак виймає з торби фляшку горілки.) Ади, з сею ворожкою ми порадимось, як у світі жити. Анно, ану-но найди там який наперсток!
Анна встає і ставить на стіл чарку, хліб і сир.
Микола. Спасибі тобі, я не п’ю.
Жандарм. Як то не п’єш? Що се ти видумуєш, Миколо? Нині тиждень пив, а тепер не п’єш! Ну, се ти пусте видумав! (Наливає.) На твоє здоровля, Миколо! (П’є.) А!.. Бачиш, я сам п’ю. (Наливає.) На, випий! І не журися! Вдар лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову має.
Микола (бере чарку). Га, виджу, з тобою нема іншої ради. Здох бись, Михайле! (П’є.)
Жандарм (сміється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гарно ти мені здоровля зичиш! Ха, ха, ха! Сміхованець з тебе, Миколо, бігме, сміхованець! (Плеще його по плечах.)
Микола. Що ж, Михайле, що кому належиться!
Жандарм. Так ти думаєш, що мені належалось би здохнути?
Микола. Думаю, що се було б ліпше і для мене, і для тебе, і для отсеї. (Показує на Анну.)
Жандарм. І для отсеї! А, ми й забули про господиню! (Наливає.) Ну, Анно, випий за здоровля свого чоловіка!
Анна. За твоє здоровля, Михайле! (П’є.)
Жандарм. Ха, ха, ха! Бачиш, Миколо, твоя жінка мені троха інакше бажає, ніж ти! Ну, випиймо ж тепер за її здоровля! (П’ють.)
Микола. Та й міцний же твій вишняк, Михайле. Від двох чарок вже й у голову б’є.
Жандарм. Не слухай того, синку мій! Се тілько твоя голова слаба, ось що! Міцної голови він і по десяти чарках не хапається.
Микола (опирає голову на лікоть). Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! І без твого вишняку вона мені ходором ходила, а тепер ще гірше. Знаєш, Михайле, що я тобі скажу, так, по приязні, по старій знайомості?
Жандарм. Ну, що?
Микола. Може би ти перестав у мене бувати?
Жандарм. А то чому, Миколо? Надоїли тобі мої відвідини?
Микола. Надоїли, не надоїли, а так. Мені здається, що воно б було ліпше, якби ти не показувався.
Жандарм. Не можу, братчику, їй-богу, не можу. Служба моя така, що все попри вашу хату моя дорога йде. А при тім, серденько моє, ще одна річ припутана.
Микола. Яка?
Жандарм. Хоч то ніби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобі. Але насамперед випиймо! Най усе зле минає! (Наливає, п’ють.) Так ось яка річ, небоже. Тебе нібито пустили з криміналу…
Микола (сканується). Нібито?.. Як то нібито?
Жандарм. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти справді почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почуваєш себе невинним, правда? (З притиском.) Власне сумління каже тобі, що ти невинний? Правда? (Глядить йому просто в очі.)
Микола (змішаний, крикливо). Богом небесним свідчуся, що правда!
Жандарм (насмішливо). Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо між нами, шандарями, брате, така думка, що як на кого підозріння паде, а він починає бога на свідка кликати, то значить, що у нього сумління не зовсім чисте. Щось там у нього негарно.
Микола (переляканий). Так… значить… ти думаєш, що я…?
Жандарм (сміється і клепле його по плечах). Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бійся! Не такий чорт страшний, як його малюють. Те, що тобі тепер видається таким страшним, також не таке. До всього чоловік привикне!
Микола. Ти се про що закидаєш? Якось не зовсім я розумію тебе.
Жандарм. Порозумієш, братчику, порозумієш, як на те час прийде. А тепер знаєш, що я би тобі радив?
Микола. Ну, що?
Жандарм. Будь спокійний. Не роби ніякого галасу. Жий собі тихо, смирно, як бог приказав, і ні про що не дбай, що довкола тебе твориться.
Микола. Ні про що не дбати? А думаєш, що се можна?
Жандарм. А чому би не можна? Певно, що можна. Повір мені, друже! Я багато світу сходив, багато дечого видів і знаю. Так ось що я тобі скажу: тисячі людей живуть от так, як ти, і не питають навіть, як воно склалося, відки пішло, хто тому винен? Де би чоловікові голови стало, щоби се все розібрати? Сталося, склалося — що порадиш? Треба брати життя, яке є, треба жити, як можна.
Микола. Із розбитим серцем?
Жандарм. Дурниця серце. У кого воно ціле?
Микола. І на людськім посміховищу?
Жандарм. Наплюй ти на людей! Чого тобі від них потрібно? А як ти з них будеш сміятися, то вони з тебе не будуть. Ще самі до тебе прийдуть.
Микола (в задумі). Що ж, мудра рада. Тілько, мабуть, заміцна на мою слабу голову. (Хапає себе руками за голову і починає ридати.) Ой, заміцна, заміцна! Не видержить моя голова!
Жандарм. Не бійся, видержить. Я тобі поможу. Я кождому голову скручу, хто би посмів з тебе сміятися.
Микола. Багато буде скручених голів.
Жандарм. Не бійся, се вже моє діло! А тепер, друже мій, Миколо, знаєш що?
Микола. А що таке?
Жандарм. Я бачу, що ти дуже ослаб. Сон тебе клонить. Піди собі на тік та засни.
Микола. А ти?
Жандарм. Про мене не турбуйся. Я також троха відпочину, а потім піду додому.
Микола. То, може би, Михайле, ти сам пішов на тік і там заснув?
Жандарм. Ну, ну, не роби комедії! На тобі кожух (бере з жердки кожух і кладе йому на плечі), подушку і верету. (Стягає з постелі подушку і верету і також кладе на його.) Іди! (Випихає його за двері. Мовчанка. За сценою чути важке зітхання і повільні кроки Миколи).
ЯВА П’ЯТА
Жандарм і Анна.
Жандарм (обнімає Анну). Ну, тепер ми самі.
Анна. Цить! Я боюсь, щоб він там собі якого лиха не заподіяв.
Жандарм. Не бійся! Він тепер занадто ослаб, розкис! Зариється в солому і засне.
Анна (припадає до нього). Михайле, Михайле! Що буде з нами? До чого воно дійде? Чим воно скінчиться?
Жандарм. Дурна! Ось вона чим турбується! Нібито хтось у світі знає, чим що скінчиться і до чого дійде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобі? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле! Чим скінчиться! Нічим не скінчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть. А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо. Ось чим воно скінчиться, коли хочеш знати. (Обіймає її.)
Заслона спадає.
