Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
— Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.
— Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
— Ай, ай, ай! — зацмокав Вовк. — Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них.
— Ні, Вовчику, — мовив Пес.— Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь.
— Е, що, — мовив Вовк, — про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю.
— Ні, Вовчику, — остерігав Пес, — не ходи до нас! Готова бути біда.
— Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує.
— Але я почую.
— Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.
— Добре тобі говорити! — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому?
— Роби як знаєш, — мовив Вовк, — а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо.
Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі:
«Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати».
І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить:
— Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього!
— А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? — мовив Гривко.
— А хіба я не велів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.
— Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш?
Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею?
— Та який там біс заходив з нею в сварку? — люто буркнув Вовк. — Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину.
— Про мене, приходи, — мовив Гривко, — тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати.
З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу.
Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко — стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче.
— А що, Гривку, — мовить Вовк ніби ласкаво, — чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати?
— Не кортить, — мовив Гривко.
— Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! — крикнув на нього Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя!
— Га, що ж діяти, — мовив Гривко. — Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду.
— Ах ти, собаче покоління! — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки.
З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить:
— Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі?
— Розуміється, розуміється, що стану! — відповів Ведмідь. — Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця.
Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана.
— Слухайте, стрийку Пориличу, — мовив Вовк. — Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство.
— Гаразд, гаразд, — мовив Кабан. — Стану напевно.
На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.
Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну.
«Що мені на світочку божім робити? — думав він собі. — І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».
Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій.
— Ей, Гривку, а тобі що таке? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.
— Ет, що тобі говорити! — нерадо мовив Гривко. — Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені.
— Ну, говори, говори! — настоював Мурко.— Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу.
Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.
— Не турбуйся, братику, — мовив Мурко. — Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні.
Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні.
Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так!
Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо.
— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде — чуєте, як барабанить?
— Чуємо, — з острахом промовили лицарі.
— А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами.
— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде по нас!
— А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так!
— Ой, се він на мою душу важить! — простогнав Кабан, лежачи під листям.
— Що ж робити, братчики? — промовив Вовк. — Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них!
Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла скочив на дуба і поліз догори деревом.
— Ой господи! — скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви. — Се ж, мабуть, смерть моя лізе!
І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив — щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.
— Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! — мовив Вовк.
— А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! — мовив Кабан.
— А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! — говорив Лис Микита.
— А я й не тямлю, що зо мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
