Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча [куща], а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали [себто, мав репутацію дурня], зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно; кланяється йому низенько та й каже:
— От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю.
— А пощо я тобі здався? — питає Вовк.
— Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро [тут: строго] наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села».
— А пощо я громаді здався? — питає Вовк.
— А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають.
— Ну, так що з того, що вибирають?
— Не то біда, що вибирають, — мовить Осел, — а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло.
Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та и давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.
Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:
— Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був — і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив.
А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив [сконав].
