ДІЯ П’ЯТА
У Гната в хаті.
ЯВА І
Ганна (одна). Куди ж це Гната занесло — і досі нема? А та, певно, побігла одшукувать його! Шукай, шукай — знайдеш, якраз! ‘Він від тебе тіка, як чорт від ладану, бо ти тілько плакать умієш. Спарувався!.. Коли б мені старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка ніжна, все б тілько лежала, а по хазяйству без загаду і не загляне.
ЯВА II
Входе Софія, роздягається й сіда.
Ганна. Я ж кажу, що так! Ходить, тиняється, наче пані яка!.. Чого ж це ти руки згорнула, чом води не принесеш?
Софія. Та води, мамо, повна діжка. Я ще вранці наносила, хоч і подивіться! Куди ж її носить?
Ганна. Куди? Куди? Ще тобі треба показувать, куди й воду носить! Якби ти була з хазяйського заводу, то й без показу, і без загаду знала б своє діло. Наносила б у чавуни та поставила б свині полову попарить.
Софія. Та он же гляньте —в печі обидва чавуни стоять, повні полови з дертю.
Ганна. А свиня тим часом голодна, отам риє під присьбою та гуде!
Софія. На те вона свиня!
Ганна. О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до діла нема хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив’язана на паколі і не рила б.
Софія. Та вона ж була на паколі, а Гнат вчора взяв нащось вірьовку. Чим же я її прив’яжу?
Ганна. Найшла б чим, якби хотіла, а то все з татком своїм возишся! Не приносив ще сьогодня пряничків?
Софія (через сльози). Чого ви, мамо, нападаєтесь на мене? Що я вам зробила?
Ганна (прицмокує). Агусі, маленька, заплач — батько спече калач!
Софія. Боже мій, боже!
Ганна. Повна хата робочих людей: невістка й батько її! Тілько б спали та їли! Дармоїди бісові!
Софія. Батько не ваше їдять! Вони нам хазяйство справили з тим договором, щоб ми їх до смерті содержували.
Ганна. До смерті!.. Коли ж він умре? Жди! Він ще двадцять год буде жить, то його й годувать, дармоїда?
Входе Іван і стоїть на порозі.
Софія. Краще б ви мене вбили, ніж отак щодня допікати! Я вже світові божому не рада.
ЯВА ІІІ
Іван, Ганна й Софія.
Іван. Знову гризла? Я вже терпів, терпів, та й терпець урвався! Скажи ти мені, що я тобі зробив, що тобі Софія робе, чого ти гризеш її?
Ганна. Лінива твоя дочка, не хазяйка, нічого не глядить, тілько учепиться чоловікові за шию та так і висить, а ти ще й сам потураєш.
Іван. Що ти вигадуєш? Хіба я не бачу, як вона робе… Та нехай би за діло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слід, чи не слід — сичиш, сичиш і сичиш!
Ганна. Сичу?! Що ж то я гадюка, чи як?
Іван. Гірш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тіка, а ти сичиш і в вічі лізеш, кусаєш і знов сичиш.
Ганна. Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармоїди погані! Обоє тілько лопаєте, а роботи з вас нема!
Іван. Так от що? Бач, де болячка! Я дармоїд, я нічого не роблю!.. Ти так і кажи. Хіба тобі повилазило, що я чоловік старий, немощний: що ж я буду робить, може, скоро й помру.
Ганна. Тебе ще й довбньою не доб’єш! А коли не здужаєш робить, то йди під церкву з довгою рукою, а дурно хліба не їж!
Іван. Совість ти загубила! І ти ж незабаром постарієш, так і тебе тоді, як собаку, вигнать з двору?..
Ганна. Я без роботи не сидітиму — хоч пір’я дратиму! Дурно хліба ніхто не дасть! Баштана стережи, свиней паси… Кістки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нічого не робиш, та й собі ніжиться та слини розпуска! Он і чоловіка до того довела, що хати не держиться.
Іван. Ти ж сама довела його до того, що й жінка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердіть, коли, замість матері, у хаті собака зла сидить і раз у раз гарчить!
Ганна. Сам ти собака, старий чорт! Слиняві! Старці! Ішов би під три чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збіжжя і бурчить.) Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невісточка!.. Сваток…
Іван. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нігде! Іди миром жить, руку простягай! Дожив на старість… І піду! Краще миром жить, ніж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)
Софія. Куди ж ви, таточку?
Іван. Піду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збіжжя.
Софія. Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!
Іван. Бачить бог, моя дитино, як мені самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по голові.) Ти єдиная моя дитина, моя радість, ти тілько й тішила моє старе серце, і не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я… не знаю… Я б тобі небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо… високо… (Іде.)
Софія плаче, схиливши голову на руки.
Ганна. Куди йдеш? Скоро обідать пора.
Іван. Обідайте без мене. (Виходе.)
ЯВА IV
Ганна и Софія.
Ганна (дає вслід Іванові дулі). На, на! Йди к бісу! Злякав як! Де ж пак! (До Софії.) Слинь, слинь, поки очі не повилазили. Тілько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На біса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап’єшся… А матері вашій сто бісів! Було б іти за городського, адже ж сватав якийсь швець… (Глянувши у вікно.) Іде. (Бере рогач і порається коло печі, так, аби показать, що вона робе.)
ЯВА V
Входе Гнат, скида шапку, вішає її і стоїть біля порога, а Ганна ніби його не бачить, говорить до себе.
Ганна. Отаку невісточку придбай! Сидить собі, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старість саме добре! (Кида рогач, хапа віник.) Оженився собі дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лінивою дочкою!!
Гнат (до Софії). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш додому, то так тебе зараз пекельним духом і обвіє. Що ти тут зробила?
Софія. Не знаю, чого мати лаються… з батьком посварились… і…
Ганна. А звісно!.. Поцілуйтесь зараз!.. Поцілуй її — вона тілько того й хоче.
Гнат. А вам би любо було, якби я тілько що ступив на поріг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?
Ганна (плаче). Так… так…
Софія (ожива). Де це ти, мій голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обідали б уже.
Гнат. А батько ж де?
Софія. Пішли… вони хочуть у город їхать… вони…
Гнат. Підождемо його. (До матері.) Чого ви плачете? Самі нападаєте на всіх, всім у вічі лізете, всіх сварите, та ще й плачете!
Ганна. Отак, отак! Я так і знала! Мати тоді потрібна, як маленьким був, та ночі недосипала, та годувала своєю кровію, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матері не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем іде попідвіконню!.. Тепер жінка миліща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жінка сидить; он хата цілий день не метена — нічого, а мати скаже слово — нападається: сяка-така, лиха!
Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тілько плачеш, а нема, щоб діло робила! Прийшов в обідню пору — хата й досі не метена! Мати підміта, а ти сидиш!
Софія. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слід! Ти ж глянь, де те сміття, що мати мела?
Ганна. То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?
Софія. Мабуть, побачили Гната у вікно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сиділи та лаялися.
Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш… (Удержує себе, щоб не сказать далі.)
Софія. Лайте вже мене, як хочете, — гірш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замість рідної матері, я вам корилась і корюсь, поперек слова ніколи не сказала! За що ж ви мене зненавиділи? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!
Гнат. Та цить, не слинь! Наобісіли вже мені твої сльози!
Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..
Гнат. Я їй такого пряничка піднесу, що вона й у двері не потовпиться!
Софія. Ти й так хати вже відцурався, не любиш мене, осоружна я тобі стала, а мати тілько гризуть, та ще сердишся, що плачу!
Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днів три не сходили, то й плакати б перестала…
Гнат. Мовчіть хоч ви, не підливайте в огонь масла! Добре вже горить отут і без вашого масла!
Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жінку, щоб серце зірвать… Тьфу! На такого чоловіка. (Виходить, грюкнувши дверима.)
Гнат (опускається на ослін). Наказав мене господь. (Мовчить.)
Софія хлипає нервно.
Годі вже або що, рева!
Софія (сіда біля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалій мене, Гнате!
Гнат. Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.
Софія. Ох, Гнате, хіба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тікаєш з дому; мати гризе, я не маю світлої години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з матір’ю ж тобі вік вікувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб — я зараз повеселішаю.
Гнат. Повеселішай, тоді приголублю!
Софія (нервно). Ну, я вже не буду… Дивись, я вже весела! О! Глянь, сміюсь… (Обніма Гната). Не хочеш мене приголубить, противна я тобі стала?!
Гнат. Знову? Годі, кажу!
Софія. Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх сліз; я б радніща була.
Гнат бере шапку.
Гнат. Бодай увесь світ завалився, коли на ньому так весело жить усім, як мені тепер! (Виходить.)
Софія. Куди ж ти? Я вже не буду… (Витирає сльози.) Єй-богу, не буду! Підожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися! Пішов… Мабуть, до шинку… Прийде п’яний… Боже, дай мені терпіння, щоб я хоч не плакала! Від плачу я тілько марнію. (Дивиться у дзеркало.) Ой, які очі червоні, аж запухли! Постривай, я заплющу їх і так трохи посилю… (Сіда на ослін і заплющує очі.) І чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув від мене… Страшно й подумать… Мені часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка. Аж у голові заболіло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очі і встає.) Боже! Одверни від мене ці думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить… нащо тоді жить, коли це правда? Голубчику мій, боже, прости мене, я грішу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!
ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софіє!
Софія. Ох! Як я злякалась…
Параска. Чого?
Софія. Так… не знаю… Як же я рада, що тебе побачила; ти моя перша порадниця здавна… Голубочко моя, Параско…
Параска. Що тут у вас коїться? Ти так змарніла… Я оце почула, що батько твій одходить від вас, і забігла на хвилину з тобою побалакать.
Софія. Ох, краще не питай… свекруха…
Параска. Свекруха як свекруха — я вже про неї й не кажу… Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, і мені жаль тебе… Я все знаю…
Софія. Що ти знаєш? Може, ти знаєш і те, чого я не знаю?
Параска. Всі знають, тілько ти одна не знаєш…
Софія. Що, сестро, що, моя голубочко, ластівко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, і ти помітила, коли питаєш так палко?
Софія. Одно помітила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться…
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софія. Варка! Так невже ж вона… кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска. Та те, що твій Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софія (не може говорить). Ти… сама… бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах і сіда на ослоні.)
Параска. Я нічого не бачила…
Софія (встає, нервно сміється). От бач, от бач! Нічого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другі бачили! Даремно не говорять, — вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловік жде. Я тілько за тим і зайшла, щоб тобі сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, віриш… (Пішла.)
ЯВА VII
Софія одна, а потім Варка.
Софія. Боже, я з ума зійду… Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вічі, а за очі сміються над моєю душею, над моїм серцем, і вони живі, і грім божий їх не вбив? І Гнат? Гнат сміється над моїм серцем, що тілько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще биться навіки, щоб я не дожила до того, що ти мені віщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софіє.
Софія. Варка?! Це мені ввижається вона? Зійди, зійди з очей моїх, відьма, чарівниця!
Варка. Що з тобою, Софіє? Це я!
Софія. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хіба не пізнаєш? Я, Варка, твоя подруга…
Софія. Іди, іди з очей моїх, чарівниця лукава! Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним — ти гірше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потішаться надо мною, живеш моїми муками, радієш моїм горем! (Хитається.) Геть з хати! (Сіда тяжко на піл.) Ох!.. (Пада зомліла на полу.)
Варка (підходить). Зомліла, сердешна! Так і вона довідалась уже?.. Ох! Цього я тілько й ждала, а серце забилось і страшно чогось зробилось, наче я душу загубила… Що ж воно буде далі: чи мене покине Гнат, чи її — і утіче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спізнала! А тепер хоч і вирветься від мене, то й ти його не піймаєш! (Іде і на відході зустрічає Ганну.) Здрастуйте, і прощайте! Заходила до Софії, та вона спить. (Пішла.)
ЯВА VIII
Ганна (одна). Ач паскуда. Витяглась, й спить собі! Спи! Спи! Я тебе не будитиму, чоловік та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай, як пані яка, та — нехай прийде нічого сказать!
ЯВА ІХ
Входе Гнат, під чаркою.
Гнат. Давайте обідать! Де Софія?
Ганна. Он!
Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?
Ганна. Не здужає встать! От розбуди її, поцілуй, скажи: спасибі тобі, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужі свині всю харчу нашої поїли.
Гнат. Які свині? Що ви кажете?!
Ганна. А те, що твоїй пані тілько б спать! Я поставила висівки в хліві та пішла на город, а вона уклалась спать; чужа свиня затесалась у хлів і все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, ідіть собі к бісовому батькові з моєї хати.
Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тісно, так ви йдіть собі відціля!
Ганна. Не діждеш, не діждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хіба невістку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу і штовхає Софію під бік). Уставай ти, сплюха чортова!
Софія (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). Де я?
Гнат (шарпає Софію так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобі!
Софія. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далі впала в істерику — регоче помалу, а потім дужче.)
Гнат. Цить! (Замахується на Софію.) Цить, не смійся!
Софія (істерично плаче й захищається руками). Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собі з Варкою, а я піду, піду від тебе… з батьком… піду…
Гнат (через зуби). Що ти сказала?! Га? Що ти сказ… Та цить, кажу, не плач! Ти мені всю душу вивернула своїми противними речами, своїми сльозами.
Ганна. Тепер погладь її по головці та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться.
Гнат. Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею кидається на Софію.) Довго будете мучить мене?
Софія. Ай! (Тіка надвір, Гнат за нею.)
Ганна (на порозі). Навіжений, що ти робиш? Палицею уб’єш!
За коном чуть: тихо Софія промовила: “Рятуйте!”
Візьми батіг та батогом: і дошкульно, і не покалічиш. (Біжить з хати.) Годі, годі! Уб’єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)
Гнат (блідий, осатанілий, кида палицю між кочерги). О кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Від цього часу рука моя скорій одсохне, ніж вдарю Софію… хоч раз, хоч соломинкою.
Ганна (вбігає). Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!
Гнат. Нежива!? (Біжить надвір.)
Ганна (ламає руки). Ох боже мій…. ох боже мій… Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навіки!
Гнат вносить Софію.
Ох нещастя, ох нещастя! Побіжу за Цимбалом, може, він поможе що, може, одходить її. (Вийшла.)
Гнат (кладе Софію на піл). Убив!! О, проклят будь і день той, і та година, в яку я родився… і тричі проклята хвилина, що з Варкою мене звела!..
Входе Іван.
Іван. О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, ніж я маю тебе поховать… Нащо ж я, старий… гнилий… пеньок, зостався, а тебе… гильочко зеленая моя, зломила лихая доля…
Гнат. Тату… тату… я не хотів її убить… Я ненароком, з серця. (Опускається на коліна перед трупом.)
Завіса.
