ДІЯ ЧЕТВЕРТА
ОДМІНА ПЕРША
У Бондаря в хаті. Ніч. Горить світло.
ЯВА І
Запорожці і народ, з косами, ціпами і рушницями.
1-й запорожець. Спішили ми з усієї сили, весілля нам щоб тут одбуть мерщій, поспіли ж якраз на похорони.
2-й запорожець. Еге. Мене найбільш в досаду вводить, що ми тих іродів тут не зуспіли! Приїдь хоч за годину раньше, то цього б не було, бо й молодиця була ще тепла, коли ввійшли у хату. Виходить, недовірки успіли тілько зникнути, як ми у двір уїхали.
1-й запорожець. А певно так. Нам тілько слід мерщій би взять, то не сховаються вони й у хмарах!
2-й запорожець. Старого жаль мені, а молода, може, й сама пішла — жіноча, сказано, порода.
1-й запорожець. Ну, видумай ще що! Тебе ми знаєм: ти і святому не повіриш. Коли пішла охотою, нащо ж то вбито молодицю? Вона не на ланцюгу сиділа — пішла б і так.
Всі. Правда, правда!
ЯВА II
Тарас виходе з світлиці.
Тарас. А що, пани-товариші, не привели ще наймитів і досі?
2-й запорожець. Та тілько що пішли за ними.
Тарас. Біжіть ще чоловіка зо три в корчму і на руках сюди їх принесіть — ми їх розбудимо скоріше тут.
Кілька чоловік хутко виходять.
Не видержав старий страшенної урази: руки й ноги однялись, і мову стратив!.. Тетяно! Тетяно! О, встаньте, всі замучені, і научіть, помститься як за горличку мою!.. Чого ж вони так довго баряться, немає сили більше ждать.
2-й запорожець. Угамуйся! Ще рано — і перші півні не співали.
ЯВА III
Запорожці і наймити.
1-й запорожець. Смертельно п’яні лежали в корчмі, водою їх насилу одлили, але й тепер, здається, ще без пам’яті вони.
Тарас. Яка ж нечиста сила вас підвела напиться так смертельно?
Наймит. Нас жид Мордохай позвав на могорич. Я випив тілько зо три чарки і пам’ять потеряв.
Тарас. Не обійшлося тут без жида, я так і знав! Тягніть сюди із корчми — дознаться треба, куди Тетяну повезли.
2-й запорожець. Ходім удвох, Трохиме, ми знаємо з тобою, як жида лоскотать, щоб розказав всю правду.
Пішли.
Тарас. Мерщій, мерщій! Хвилина кожна дорога! Вони далеко ще заїхати не вспіли, цю ж ніч нам треба їх знайти. Для кого ж більш, як не для ляха, служив в такому ділі жид! Вони, вони так люто наругались над тим, що святостю щитаєм ми! Розпутні!.. Нема в вас віри в бога! Не тілько честь чужа, дівоча честь… Але й своя, як виграшка дитяча, забавою вам служить!.. О, діти Ірода самого над честю більше надругаться б не змогли! Тетяно, голубко чистая моя! Де ж ти! Горличко!.. Що звить мені й собі кубелечко бажала так! Кубелечко… Може, тепер знущається який поганець над тобою, і я не можу душу вирвать з нього і роздавить її в своїх руках! Погані жаби!.. Кров в жилах змерзла од думки однієї, що з нею зроблять там ті людоїди, гробаки!! О, дайте ж жида! Чом жида не ведуть? Я жили витягну всі з нього!
ЯВА IV
Вводять жида. Жид від страху закам’янів.
Тарас (кидається на нього, як тигр, і потрясає). Де дів Тетяну?? Кажи, Іуда. Зараз! А ні, дітей твоїх і жінку я при тобі поріжу, а потім і самого крючком гарячим за ребро повішу, на вогні засмажу!.. Ну ж! Кажи! Мовчиш? О, о! Диявол! Ти заговориш зараз! (Вихоплює до половини шаблю).
Жид пада навколішки.
Ні, не так… (Перемагає себе, підніма його і ласкаво). Ну годі, не лякайся! Нічого я тобі не вдію, скажи ж, скажи мені: ти, певно, знаєш, де Тетяна, хто вкрав її?
Мордохай (тихо). Її взяли до ясновельможного пана старости.
Тарас (скипівши). Не кажи так, падло! Кип’ячою смолою твої речі капають у моє серце!! Не взяли до старости ясновельможного, а душогубством, силою її для нього вкрали! (Знову перемагає себе). Куди лі вони її поділи? Ти все повинен знать, кажи мерщій!
Мордохай. Єй-богу, я не знаю!
Тарас. Не бреши, бо задавлю одразу! Душа твоя запродана чортам,— не вірю, щоб не знав!
Мордохай. Я тілько чув, що вельможний пан староста дуже покохав Тетяну і звелів підручному своєму шляхтичу Чеславу її безпременно зманить чи ласкою, чи силою, украсти, більш я нічого не знаю, хоч зараз вбийте.
Тарас. О гадино! З смердючим від розпутства тілом! І в нього, у людоїда, є кохання до чистої, як херувим, Тетяни! І він посміє до неї доторкнуться… Осмілиться… До моєї горлички… До моєї Тетяни?! О-о-о!.. В душі моїй Долить, наче хто вогню сюди насипав!.. Що ж я зроблю йому? Що ж я зроблю йому? Живого закопаю в землю, кип’ячою смолою напою! Мало, мало, мало!! Не знаю муки я такої, щоб сорок день він умирав і щоб боліло в нього все так тіло, як тепер болить душа моя! Пани-товариші! Знайдіть такої кари й муки, щоб самий з нас запеклий не зміг перенести, і зараз в замок! Там всіх замучить, поки Тетяни не знайдемо! І жида взять з собою!
ЯВА V
Денис (вбіга). Знайшов я шлях! Я знаю, де Тетяна!
Тарас. Знаєш?! Так кажи ж, кажи мерщій!
Денис. Тут недалеко, в Данилівськім гаю, є замок, де староста частенько проживає. У той замок Тетяну одвезли і челядинців там із двадцять, щоб стерегти її, зосталось. Я зараз відтіля і тілько що сюди доїхав, як стрів оце біля церкви пана старосту — мабуть, туди поїхав. Коли поїдемо ми прудко, то певно доженем його.
2-й запорожець. Веди нас, Тарасе, куди хочеш, ми трупом ляжем!
Всі. Трупом ляжем!
Тарас. О, вся лютість, яку я раніше мав на ворогів, тепер вже виросла стократ! її у мене більше, ніж можу я вмістить в собі! У волоску у кожному на голові моїй одна помста, помста, помста! І тисяча трупів вражих за один мізинець Тетяни мало! Я пекло все здивую своєю лютістю на ворогів. За мною, товариство, ми зробимо свою розправу!!
Всі. Веди нас, Тарасе, ми трупом ляжем.
Завіса.
ОДМІНА ДРУГА
Розкішно вбрана кімната з ліжком під балдахіном.
ЯВА І
Тетяна і Герцель.
Герцель. Дивись, як гарно тут, Тетяно! Чого ж лютуєш ти? Лютуй вже не лютуй, звідціль тобі назад нема Дороги.
Тетяна. О, не лякай мене, поганий! Я знаю, є дорога — вона веде на той світ; її знайду я, аби змію таку, як ти, не допустить до себе!
Герцель. Чудна яка, єй-богу, ти!.. Ну годі вже дитячим розумом на все дивиться!.. Тебе сюди привіз я не для себе, а староста, вельможний пан наш, так звелів!
Тетяна. Староста!.. Не вірю я, щоб пан вельможний такий, як ти, розпутний був і не соромився з тобою рядом стать, щоб розбить моє щастя!
Герцель. Бо ти не знаєш ще, яка живе принада в очах дівочої краси!.. Принада ця людей на світі держить. Коли сама дознаєшся, тоді повіриш! Вельможний пан цю чарівничу силу звідав, і ти давно його принадою в житті вже стала. Сховать тебе хотів від нього я, бо й сам смак знаю у красі, та не згодилась ти, щоб покохать мене, як я тебе кохаю!
Тетяна. Бодай би ви посліпли раньш обоє, ніж мене вздріли!.. Не християне ви, ви гірш татар поганих! Ти чортів брат, я бачу по очах твоїх єхидних! Скажи ж мені, який ти окуп взяв від старости, щоб наругаться так над честію моєю?
Герцель. О моє кохання!.. Не взяв нічого я!.. Одне бажання, щоб бачить тут тебе щодня самому, дало мені одвагу тебе достать і привезти сюди до старости в будинок.
Тетяна. З кохання чистого такого зла ніхто не вдіє: любить і ту ж людину віддать другому, щоб він над честю наругавсь?! Не вірю я тобі ні слова!.. Це може тілько сатана зробить, щоб потішаться над людьми. А ти диявол, і тобі заздро, коли хто світом праведної жизні освічує твій вид гидкий, мізерний, закаляний в безчесті!.. О! Осоружний, зійди з очей, не можу бачить я тебе!.. (Одвертається).
Герцель. Хоч як ти будеш мене лаять, а я тебе кохаю більш все й більш… Тебе бажаю до загину!..
Тетяна (складає руки). Зробися чоловіком!.. Пусти мене! Я дам за себе викуп удвоє більший, ніж ти узяв у старости!.. Я все добро, що в батька є, тобі віддам! Повір мені, не обманю тебе я!.. Пусти мене, благаю!.. Сьогодня буде мій Тарас коханий, він теж заплатить вдвоє; з такими грішми ти порівняєшся з вельможними панами!.. (Стає на коліна). Я на колінах тебе молю!.. Простю тобі наругу цю, забуду!.. І батько мій, і милий мій не будуть гніваться на тебе! Я обіщаюся за них, тілько вези мене назад додому.
Герцель (до себе). На ус це треба закрутить! (До Тетяни). Пізно вже! От-от тут буде староста, бо й йому вже дано знать, що ми тебе достали… Мені й самому жаль…
Тетяна. О, будь проклят ти, недовірку! Земля як носить ще тебе? Ти не ходить по ній повинен, а лазити, як змій!.. Йому ти рідний син!
Герцель. Коли ти з старостою зійдешся без сварки, а потім приголубиш і мене гарненько… То вір мені — я одвезу тебе до батька! А про твоє безчестя,— як ти кажеш, бо я не бачу тут його,— не буде знать ніхто! Коханий твій візьме тебе і так, як любить, а ти від цього, далебі, нічого не втеряєш! Така ж самісенька зостанешся, як і тепер.
Тетяна. Бодай тебе за ції речі грім божий зараз вбив! Саме розпутство більш має сорому, ніж ти!.. Зійди з очей моїх, бо голову свою я об стіну розіб’ю, коли ще довш твій голос чути буду!..
Герцель. Ха-ха-ха! Ну, що ти зробиш против сили? Як будеш воювать, велю зв’язать стрічками з оксамиту. Покорись, Тетянко! Ти не в таких руках, щоб випручатись скоро.
Тетяна. О боже!.. Що робить? Яви свою ти милость, не дай в безчесті згинуть!
ЯВА II
Вбігає челядинець.
Челядинець. Вельможний пан староста приїхав! (Виходить).
Тетяна, стрепенувшись вся, піднімається.
Герцель. Совітую тобі, Тетянко, покинути свою пиху, свою дитячу соромливість, і тоді засяєш ти такою новою красою, що й мертві б ожили, якби побачили, а послі і сама спасибі мені скажеш.
Тетяна (до себе). Староста!.. Він пан!.. Вельможний!.. До його серця і душі я шлях найду скорійше, він жалості повинен більше мать, ніж цей паскудний лизоблюд!
Входить староста. Герцель йому кланяється низько. Староста показує йому знаком, щоб Герцель вийшов, той зникає. Староста любує.
Староста. Не було, й немає кращої на світі, і не буде!.. Очима п’ю її; здається, що й в раю такого щастя праведні душі не зазнають, яке тут на землі вона дає тому, кого кохає!
Тетяна. Сам бог тебе приніс, щоб вигнать звідціля того лукавого нечистого, що душу тут мою він змучив.
Староста. Крулева ти між усіма жінками, і пан Чеслав тебе не поважав?
Тетяна. Зневаги гірш таке, як в нього, поважання!.. Вельможний пане!.. На тебе дивлячись, мені здається, що в серці маєш ти більш жалощів, ніж твій прислужник… Ти звелів йому пожартувать… Хотів ти посміятися, може… Щоб він привіз мене сюди!.. Ну годі ж вже, доволі!.. Тепер вели йому назад мене вернути зараз, бо батька ви мого цим так уразите, що занедужа він, сердешний!..
Староста. Не жарти це. Без тебе жити я не можу… Я не пустю тебе звідціль, поки моя не будеш ти.
Тетяна (до себе). Остатняя надія пропала!.. О нещаслива доля, куди мене ти завела, що я робити мушу?
Староста. Просю тебе: прости мене! Я проклинаю сам себе, що причинив тобі такеє горе! Прости і подивись на мене привітніше. Душа моя, я весь тебе бажаю більш, ніж раю. То що ж мені було зробить, щоб тут ще, на землі, у рай попасти? Тебе достать! Хоч силою, хоч душогубством!.. І я достав тебе… Я рідний край, лицарську честь, дітей і жінку — усе покинути готов, аби з тобою час один… А там… умерти!.. (Підходить трохи ближче).
Тетяна. І ти такий, як твій прислужник!.. Вас одна мати породила!.. Я думала, що пан вельможний справді лицар!.. Аж бачу, що і в тебе на макове зерно немає честі!.. Нащо ж поневірятися задумав надо мною, над батьком моїм старим, над моїм милим? Хто ж може силою кохать? Таке кохання є зневага! Який же лицар ти, що, розпаливши кров свою звірину, готов віддать і рідний край, і жінку, котрій ти присягав, і дітей своїх за те, що через силу я зроблюсь твоєю на годину?! Не вельможний пан ти, не лицар, а злодій, душогуб розпутний, що впину не маєш своїм гидким бажанням і через них свою й чужу ти губиш честь!.. О, нещаслива та земля, на котрій матері таких, як ти, дітей рожають…
Староста. Мовчи, не докоряй!.. Ти робишся ще краща, коли тебе пізнаєш! Бо до краси прибавився знов розум, якого я ще не бачив і між жінками вищої породи!.. Цариця ти моя! (Підходить до неї).
Тетяна вирива у нього з піхви шаблю і стає грізно проти нього.
Убий мене, а ні, то покохай!.. Коли ж не зробиш ти цього, так я уб’ю тебе, щоб не досталась ти нікому…
ЯВА III
Герцель, вбіга переляканий.
Герцель. Пропали ми, вельможний пане!.. Нас оточили козаки і всякая голота, а челядь наша повтікала скрізь по кущах!..
Тетяна. О боже! Це Тарас, моє кохання!.. Він прилетів орлом мене оборонить!.. Тепер, вельможний пане, ти лицаря побачиш… Як чорна хмара перед сонцем, таким ти будеш перед ним!..
Староста. О прокляття!.. (Вихоплює пістоль з-за пояса, до Тетяни). Так думаєш, що ти достанешся живою у руки лицарю тому? Ні!!! Тебе я пригорну, а потім — вб’ю! (Хоче взять Тетяну).
Тетяна (одступа і заміряється шаблею). Я голову тобі розкраю, як ступиш хоч один ступінь до мене!
Староста. Умри ж сама перш, коли так!.. Бо бачу й я вже свій кінець!..
Тетяна. О, не вбивай мене, я смерті не боюсь, але я знову на порозі щастя: одна хвилина — і Тарас вже буде біля мене; дай жить мені, я тільки гляну хоч на нього!..
Староста. Тепер прийшов вже мій кінець. Умри ж і ти! (Стріляє).
Тетяна (падає близько авансцени, її заслоняє ліжко від Тараса). Тарас, Тарас, Тарас! Де ж ти, коханий мій?
Герцель (труситься). Тікаймо в вікна ми мерщій, поки вони ще палісад не перелізли!.. А двері я запер!
Кидаються обоє до вікон. Звідтіля показуються дула. Староста хватає шаблю, що лежить біля Тетяни.
Староста (до Герцеля). Ну, пан Чеслав, не оддамо себе ми дарма!.. Смерть легше, ніж живими попастися тепер в їх руки.
Герцель хапає шаблю, але рука його зскакує з ручки, він другий раз хапає і виносить шаблю з піхви, але затріщали двері і шабля випала з рук.
Поганець ти — не шляхтич! Перелякавсь!.. Бери шаблю, будемо обороняться!
В цей мент виламуються двері. Входять козаки і Тарас.
Тарас. Пан староста й прислужник — обидва тут. Не вбивать! Візьміть живих!
Староста. Живим я не віддамсь!
Напада на народ, його оточили, йде боротьба з старостою. Тарас наліта на нього, збива з ніг. Другі в’яжуть нерухомо стоячого Герцеля.
Тарас. Зв’яжіть його, він ще не мертвий!.. Розправа послі! (До Герцеля). Де дів Тетяну, людоїде?
Герцель. Вона вже мертва: пан староста убив; а я просив, щоб не займав.
Тарас (повертається у той бік, де Тетяна, побачивши її). Сили небесні, піддержіть мене! О бусурмени, бусурмени! Якою ж мукою тепер вас покарать, щоб вдовольнить себе хоч трохи?? Вертіть їм свердлом всі кістки!.. Вірьовкою перепилять обох надвоє!.. Не знаю гірше що, видумайте вже ви самі, пани-товариші!.. (Кидається до Тетяни, стає на коліна, цілує голову її, очі). Прокиньсь, прокиньсь, моя зоря!.. (Підніма її так, що вона ніби сидить). Ще тепла… Серце б’ється ще… Одкрила очі…
Тетяна (одкрива очі, тихо). Тарас!! Щаслива я, що перед смертю тебе бачу!.. За честь свою й твою я умираю…
Тарас. Благаю вас, усі святі: просіть ви бога, щоб він вернув її мені хоч чудом. (Цілує її). Моя ти скошена травиченько зеленая, пахуча квітко степова!.. Не в’янь же ти в моїх руках так скоро!
Тетяна. Милий!.. Я умираю, і там, у бога, любить тебе не перестану!.. Я… умираю… милий… (Умирає).
Тарас (дивиться на неї довго, а потім пригорта до себе). О, за смерть твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру, та хоч би другий Дніпро потік від вражої крові, тебе вже не верну, моє погасле щастя! (Плаче, пригорнувши знов до себе Тетяну).
Завіса.
