ДІЯ ТРЕТЯ
Кабінет.
ЯВА I
Феноген (один. Читає лист). “Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспешаю очень спєшно увєдомлять вас, что даже очень весьма хорошеє і доходноє імєніє для вас нашлось. П’ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов”. (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обійдусь без нього, — хитрий з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) “У городі новость: сьогодня Петра Тимофійовича посадили в острог!” (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) “Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших мєстах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покорний слуга Григорій Мойсейович Маюфес”. (Говоре.) Погано. Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.
ЯВА II
Феноген і Марія Іванівна.
Марія Іванівна. Ну, Феногенушка, що ж наш іменинник, вже одягся?
Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надіть крохмальну сорочку і новий сюртук; а при ордені зовсім не той чоловік, і Золотницькому не вступлять. Сидять і якусь комерцію на щотах викладають.
Марія Іванівна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цілий вечір умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде… От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тілько ж ти знаєш, що Терентій Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина і запросе за нього тілько п’ятдесят рублів. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу і гарну вещ! На случай же Терентій Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умієш. От тобі за це на чай п’ять рублів…
Феноген (бере гроші). Спасибі, Марія Іванівна; ради того, щоб Терентій Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає гроші) все зроблю, аби халат купили!
Марія Іванівна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить і жде. (Говоре у прихожу.) Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалійте слів, умовляючи.
Павлина (висунувшись у двері). Будьте певні. Я вже знаю, що говорить… (Причиняє двері.)
Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!
Марія Іванівна. Ради бога, Феногенушка! (Пішла.)
ЯВА III
Феноген, потім Пузир і кравчиха.
Феноген (один). Гарно почався день: п’ять рубликів вже маю.
Входе Пузир.
Пузир. Нікого ще не було?
Феноген. Економи ждуть в конторі; а тут у нас сидить Павліна з города, знаєте?
Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скілько сили.
Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже — подарунок.
Пузир. Клич!
Феноген (у двері). Заходьте, Павлина.
Входе Павлина, з пакунком, закутаним у білу простиню.
Павлина (кланяється). З іменинами! Дай боже много літ жить та багатіть.
Пузир. Спасибі. А це що?
Павлина (розгортає). Вещ княжеська! Ночей недосипала, два місяці удвох з дочкою працювали. Прийміть від бідної вдови і не оставте своєю милостю.
Пузир. Що ж там таке, показуй мерщій!
Павлина (показує). Богом присягаю, що ні у кого такого халата немає, — заказний.
Феноген. Ай халат, оце халат, так-так! У такім халаті можна і на засіданіє в земський банк. Гляньте: буряки! І овечки!..
Пузир (розглядає). Скілько ж ти за нього хочеш?
Павлина. Бархат ліонський, шовк як луб, а робота! Два місяці трудились удвох!
Пузир. Ну, годі вже хвалить, товар видко, кажи, скілько?
Павлина. Скілько ваша ласка?
Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся і дам за нього більше, ніж ти сама хочеш. Кажи свою ціну за товар.
Павлина. Оцінуйте самі… Феногенушка, ну, як по-вашому: ви світ бачили, людей знаєте — оцінуйте по совісті.
Феноген (розглядав ніби міркує). Що ж, сто карбованців.
Пузир. Тю!
Феноген. Чого ж тю?
Пузир. Купуй собі!
Феноген. Та, побий мене бог, при всій своїй бідності дав би п’ятдесят рублів.
Пузир. Ну то давай.
Феноген. Одно, що мені не до лиця, а друге — я буду у княжеськім халаті, а ви в такім, що сором і в руки взять, — не приходиться.
Пузир. То нічого! Нарядишся, як пава, і будеш мене смішить! Ха-ха! А люде пізнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надів.
Феноген. Та хто його знає! А скілько ж, справді, ви, Павлино, хочете? Кажіть свою ціну.
Павлина. Тілько для нашого благодітеля можу віддать за п’ятдесят!
Феноген. Все одно що дурно!
Пузир. А скілько ти йому дала факторського?
Феноген. Заслужив… Спасибі… (Іде до дверей.)
Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартів не вмієш розуміть?
Феноген. Я по совісті кажу, а ви — фактор!
Пузир. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобі приятність! На! (Дає Павлині гроші.) Переплатив карбованців десять. Ну що ж, переплатив — переплатив, це вже тобі на бідність!
Павлина. Та цей халат коштує більше двохсот карбованців. Мені його Петро Тимофієвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.
Пузир. Що? Петра — в острог?
Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата…
Пузир. Відкіля ж ти це знаєш?
Павлина. Вчора про це весь город говорив.
Пузир. Та, може ж, це ще брехня?
Павлина. Всі лавки і склади, кажуть, опечатали.
Пузир. За віщо ж, не чула?
Павлина. Бог його знає… Мошенство якесь!..
Пузир. Погано… Погано!
Павлина. Прощайте! (Вийшла.)
ЯВА IV
Феноген і Пузир.
Пузир. Погано… Чув?!
Феноген. Чув.
Пузир. Так і ти чув? Від кого?
Феноген. Та що ви, бог з вами! При мені говорила женщина, та щоб не чув — хіба я глухий?!
Пузир. Ні, бач, я подумав, що ти від кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тілько поголоска?
Феноген. Мені здається, що це з заздрощів мелють язиками. Петро Тимофієвич багатіє не по дням, а по часам, люде заздрять і плещуть!
Пузир. А звідкіля б же вона взяла?
Феноген. З базарю… Чого тільки на базарі не плещуть… (Глянув у вікно.) О, пан Золотницький!
Пузир. Петро Петрович! От спасибі йому, це велика честь для мене!
Феноген. Аз ним той, як би його… учитель гімназії — Калинович.
Пузир. Із Петром Петровичем в однім екіпажі?
Феноген. Еге.
Пузир. От вже за це я не вхвалив Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дітей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! І чого тому Калиновичеві від мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву.
Феноген. Глядіть, чи не до Соні!
Пузир. Отакої! Де ж таке? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економів — нехай ідуть сюди.
Феноген вийшов.
ЯВА V
Пузир (один). Чи не чули вони… Калинович сьогодня з города, він повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звістка, аж в грудях здавило. Погано… погано. Ще чого доброго і я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи…
Входять економи.
ЯВА VI
Зеленський, Ліхтаренко, Куртц і ще чоловіка три.
Ліхтаренко (з підносом, на которім хліб і вінки з колосся). Поздоровляємо з іменинами, з наградою і з обжинками разом.
Пузир (приймає піднос). Спасибі, спасибі. Сідайте. — Сіли. Мовчать. — А ніхто з вас вчора не був у городі? — Економи переглянулись. Мовчать.
Ліхтаренко. Ні.
Пузир. Я думав, може, хто чув які цікаві новинки городські.— Мовчать.— А скілько у нас поставили кіп усього хліба?
Ліхтаренко. В близьких трьох економіях двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці; а другий хліб ще не злічили.
Зеленський. Завтра скажемо.
Пузир. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується!
Ліхтаренко. А вчора посадили…
Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобі казав?
Ліхтаренко. Ніхто нічого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п’ять кабанів у саж для відкорму.
Зеленський. І я двадцять посадив.
Пузир. Ага! (Сміється.) Добре, добре, бо вже скоро і буряки треба копать. Починайте цей рік раніше, а то не управимось: сила буряка.
Ліхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлівці в наших руках!
Пузир. Хіба вже наділи взяв в аренду?
Ліхтаренко. Аякже, взяв!
Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?
Ліхтаренко. Навмисне приберіг приятну звістку на сьогодня. І наділи взяв на десять літ, і казенна оброчна стаття за нами!,
Пузир. Оце ти мене повеселив… А що, пане Зеленський?!
Зеленський. Та чи буде з того користь?
Ліхтаренко. Буде!
Зеленський. Побачимо.
Пузир. А почому взяв?
Ліхтаренко. Казенна по вісім карбованців, а наділи двадцять п’ять карбованців десятина в год.
Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Ліхтаренка не похоже!
Ліхтаренко. Не полохайтесь, бо і я, вибачайте, скажу: це вже на Терентія Гавриловича не похоже. Ми маємо під боком безземельних робочих, — яку ціну дамо, за таку й підуть! Нікуди ж дітись, бо тут і дома, і замужем. От вам в десять літ певного бариша п’ятнадцять тисяч тілько на одних робочих, а земля сама себе окупе!
Пузир. Ні, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти візьмеш дешевше!
Ліхтаренко. Не можна було ніяким способом: разів десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє — п’ятсот сорок вісім рублів — тридцять дев’ять копійок.
Пузир. Ой-ой-ой! Такі розходи!
Ліхтаренко. Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п’ятдесят два рублі. Я щот пoкажу… А розкиньте на десять літ, то й вийде по одній копійці на десятину; коли ж невигодно, можна від наділів одказатись — єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить?
Пузир. Оце вигадав! Посватав у мужиків землю, танцював на заручинах — і не повінчатись? Вінчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботі по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилі п’ять процентів від надільної аренди.
Ліхтаренко. Спасибі… З шкури вилізу, то і мені перепаде чимало!
Пузир. Заробиш — матимеш!.. Оце, бувши на земському собранії, я дізнався, що туди під Херсон кругом голод. Кормів нема. Мужики продають по півтора карбованця коняку, по сімдесят п’ять копійок вівцю. У нас же кормів сила, одного сіна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, і Феноген візьміть з собою шість чабанів і поїдете на ярмарки і по селах, скуповуйте всіх овець! Вигодно: на руб — два буде баришу!!!
Куртц. Овса — сімдесят п’ять копійок?! Еті — да. Бєдний мушічок.
Пузир. Я не куплю — другі куплять.
Куртц. Еті — да!
Пузир. А що то у вас, Карло Карлович, в руках? — Куртц знімає платок з вещі. — Баранчик?
Куртц. Чушіло! У менья хлєб — нет, у менья — овса! І я поздравляйт хазяїн баранчик, чушіло! Еті — да… Сосун баранчик! Чушіло моя работа. Парижська виставка — міндаль можна получал. Еті — да! Будіть стоял сто лет. Еті немножко комфор присипал, і мол, еті — нєт, еті — нікогда! Еті — да! Антик чушіло?
Пузир (розглядає). Чудово! Як живе — і очі дивляться! Спасибі!
Ліхтаренко. Карло Карлович не тілько шахмейстер, а ще й чучілмейстер.
Куртц. Еті-да! Куртц — спеціаліста чушіло. Я імейт міндаль за роботу чушілов.
Пузир. Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кімнату. Вибачайте, там мене гості ждуть, та й у вас, певно, у кожного діло є? (Пішов.)
ЯВА VII
Ті ж, без Пузиря.
Феноген несе чучело. Куртц ного придержує і показує на шию чучела.
Куртц. Модель моя, міндаль, еті — да!
Ліхтаренко. І у вас мендаль, і у чучала мендаль.
Всі сміються.
Куртц. Ну, еті менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль — еті — да, а у чушіло — еті — нєт; у чушіло еті модель.
Ліхтаренко (до Феногена). Краще здійміть, бо хазяїн як побачить, то подумає, що Карло Карлович в насмішку над ним причепив баранчикові на шию орден.
Всі сміються.
Феноген. І справді. (Пішов.)
Куртц. Еті… еті… Ліхтаренкі… Еті… маленькій мальшік! Еті — да. Серіозов еті — нєт, розсудов еті — нікогда, насмєшівал — еті да! Фі! Паскудство… Еті… еті большой мушік, еті зубоскаль! (Вийшов.)
Всі сміються і виходять за Куртцом.
ЯВА VIII
Феноген і Ліхтаренко.
Ліхтаренко (оглянувшись). Заробив дещо (дає гроші), нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте мені.
Феноген. Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидію отут! Колись бувало…
Ліхтаренко. От поїдете овець купувать, то підживетесь.
Феноген. Трудненько буде через Куртца… А це ж від кого ви взяли і за віщо?
Ліхтаренко. І охота допитувати. Даю — беріть. Така умова.
Феноген. Правда! І де ти такий узявся?
Ліхтаренко. Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Підходящий грунт — от і родять такі люде, як ми з вами.
Феноген. Куди мені протів тебе.
Ліхтаренко. Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он поміщик, п’ятсот десятин будете мать.
Феноген. Тю, бий тебе сила божа! Відкіля ти знаєш?
Ліхтаренко. Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли?
Феноген (сміється). Зняв.
Ліхтаренко. У хазяїна на шиї орден, а він взяв причепив мендаль вівці!
Феноген і Ліхтаренко сміються. Ліхтаренко вийшов.
ЯВА IХ
Феноген, а потім Пузир і Золотницький.
Феноген (один. Лічить гроші). Як в аптеці виважив — з копійками, сто сорок вісім рублів тридцять дев’ять копійок. А скілько ж Ліхтаренкові досталось? От промітний чоловік! Прослуживши з таким ідолом при великій комерції тридцять п’ять літ, можна б було і тисячу десятин купить! Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить.
Входять Пузир і Золотницький.
Пузир. То ні ви, ні Калинович в городі, кажете, не були, то ніяких городських новинок і не знаєте?
Золотницький. Я ж тобі вже казав, що не чув нічого. Та що тебе так цікавить у городі, скажи?
Пузир. Особого нічого, так собі.
Феноген цілує Золотницького в руку.
Золотницький. Здоров, здоров, Феноген, з іменинником тебе. (Дає йому в руку.)
Феноген. Спасибі. (Іде.) От щасливий день! Дають і дають. (Вийшов.)
Пузир. І що за охота розбещувать отак людей? “З іменинником” і зараз — тиць в руку гроші. А через вас і я мушу щось подарувать. (Про себе.) Наказаніє боже з цими панами — портять людей!
Золотницький. А хіба ти ще нічого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п’ять літ чоловік служить, права рука…
Пузир. Та я ще поспію, ще подарую; тілько для чого портить людей!
Золотницький. Феноген!
Пузир. Навіщо ви його кличете?
Входе Феноген.
Золотницький. Ну, даруй же вірного слугу!
Пузир. Я думав — увечері, а вам хочеться таки зараз. (Набік.) Наказаніє боже з цими панами! (До Фєногена.) Маєш від мене, Феногенушка, одного валаха; хотів тобі на добраніч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз.
Феноген (цілує Пузиря в руку). Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день — дають і дають!.. (Вийшов.)
Золотницький. От це по-хазяйськи.
Пузир. Ет, баловство!
Золотницький. Всього, брат, з собою не забереш… Так, кажеш, двадцять дві тисячі кіп пшениці? Добрий урожай! А я ще не знаю, скілько у мене. Хотілось би подивитись твої копи!
Пузир. Поїдемо подивимось! Тут і верстви немає.
Золотницький. Поїдемо!
Пузир. Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотів їхать.
Золотницький. О, а це що? Халат? І який розкішний — диво! Певно, дочка примусила справить?
Пузир. Простісенько купив сам.
Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софія Терентіївна овець та буряків на халат би не посадила.
Пузир. А що, хіба вам не до вподоби?
Золотницький. Як можна, чудово! Вівці і буряки — символи хазяйства! Оригінальний смак! Хоч на виставкуі Може б, ти мені продав цей халат?
Пузир. Купіть.
Золотницький. Невже продаси?
Пузир. Чого ж, все продається.
Золотницький. Скілько?
Пузир. Сто.
Золотницький. А багато заробиш?
Пузир. По-хазяйськи.
Золотницький. Ну (б’є руку Пузиря), халат мій. Феноген!
Пузир. Носіть на здоров’я. Я собі куплю у татар бухарський.
Входе Феноген.
Золотницький. Візьми халат і віддай мойому Дмитрію. Нехай гарненько обгорне в плед і запре в екіпажну скриню. (Одходить і дивиться у вікно.)
Феноген (до Пузиря). Як?!
Пузир. Продав за сто карбованців.
Феноген (бере халат, до Пузиря тихо). Бачите, а ви мені не вірили, що халат варт сто карбованців.
Пузир (так само до Феногена). Учись: за півгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такі люде, коли їм заманеться якої дурниці, утроє платять!
Феноген (про себе). Добре заробив! Бідна Марія Іванівна, даремно турбувалась, даремно раділа.
Пузир. А я й забув, скажи, Феноген, щоб мені запрягли бурого в бігунки і пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись.
Феноген вийшов.
Золотницький. Чудові квітки, клумби! Все переродилось, і ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.
Пузир. Все дочка чепурить!
Золотницький. А знаєш, Терентій Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.
Пузир. Аякже: золоту медаль получила!
Золотницький. Просвіта, брат, велика сила! Признаюсь тобі, що перше я заїздив до тебе тілько по ділу, тепер мені приятно буть у тебе і без діла.
Пузир. А що ж тут, справді, так перемінилось?
Золотницький. Не те повітря: книги, газети, піаніно, освічена молода людина, та ще до всього артистка: гра, співа! О! Ти, брат, цього не розумієш!
Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан…
Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!
Пузир. Е, бог з ним… Тілько те гарно, що вам до вподоби… А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе “Ой з-за гори, з-за лиману”!
Золотницький. Ну, а Калинович як співа?
Пузир. Чув. І цей співає гарно.
З другої кімнати чутно “Гетьмани, гетьмани” або іншу, можна и не співать, як нема кому.
Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Соні, пара, якої пошукать по білому світу.
Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених — Чоботенко, міліонер.
Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.
Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учителишку і носитесь з ним…
Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.
Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.
Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!
Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носю.
Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече, а збоку звізда. То це було б ще приятніше?
Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці — бачив… Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того?
Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще?
Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?
Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович…
Пузир. Буде генералом, з звіздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.
Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорить йому — “ваше превосходительство”.
Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу і дочки своєї за нього не віддам!
Входе Соня і Калинович.
ЯВА Х
Пузир, Золотницький, Соня і Калинович.
Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.
Золотницький. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстреливав позицію; і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.
Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.
Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!
Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.
Пузир. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось, — мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.
Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!
Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — е!
Золотницький. А голова (показує кулак) —о! Софія Терентіївна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.
Пузир. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда міліонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.
Калинович. Ви мене ображаєте!
Пузир. І ви мене ображаєте!
Калинович. Чим?
Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.
Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентіївну без приданого.
Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! “Віддайте старцям”! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?
Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, муки, смерті? Ні, так не буде: скоріще вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)
ЯВА XI
Золотницький, Соня, Калинович.
Золотницький. Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.
Калинович. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!
Соня. Я цього не ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.
Калинович (До Золотницького). Порадьте!
Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.
Входе Феноген.
Калинович (до Соні). Ходім! Пішли.
ЯВА XII
Феноген і Золотницький.
Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду і хочу з ним попрощатись.
Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?
Золотницький. Так вийшло.
Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!
ЯВА XIII
Золотницький сам. Потім Феноген і Пузир.
Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супереки! Третировать його треба, тоді він пом’якшає!
Входе Феноген.
Ну?
Феноген. Зараз вийдуть.
Золотницький. Що він там робить?
Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.
Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.
Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)
Золотницький. Побачимо.
Входе Пузир.
Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?
Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!
Пузир. Яким родився, таким і помру!
Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив — і почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе… я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.
Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!
Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. Їдь сам.
Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожій.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!
Пузир. І чого б я сердився, наче Калинович ваш рідний син.
Золотницький. Щоб ти знав.
Пузир. Як? Незаконний?
Золотницький. Дурак!
Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!
Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріше коней подавали.
Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.
Феноген вийшов.
Прощайте! (Подає руку.)
Золотницький одвернувся.
(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)
ЯВА XIV
Золотницький, а потім Соня і Калинович.
Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять Соня і Калинович.
Ні приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович. І я тієї думки, мій од’їзд найскоріше заспокоїть тата.
Соня. Без обіда як таки можна?
Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Терентіївно, не видавайте.
Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.
Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терентіївно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?
Соня. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.
Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-свойому!
Соня. А ми по-своєму!
Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії… Його становище далеко гірше!
Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема…
Соня. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.
Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!
Входе Феноген.
Феноген. Коні готові.
Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.
Соня. Не будемо їй нічого говорить!
Золотницький. А причину од’їзду придумаємо.
Вийшли.
ЯВА XV
Феноген, а потім Маюфес.
Феноген. Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Ні, брат, не в ті взувся.
Входе Маюфес.
Маюфес. Здоровенькі були!
Феноген. А, Григорій Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості розїжджаються, чи не дізналися про діло?
Феноген. Яке діло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофійович в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зенделевич і Петренко!
Феноген. Ой, і Петренка посадив?
Маюфес. Положим. Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терентія Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чім?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані, — треба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!
Феноген. Заплатить — і край.
Маюфес. А поки там що — погано. Якби другий слідователь, а то, страшний чоловік… Він хоче всіх залякать; поки заплатить, поки все виявиться — пожалуйте в острог.
Феноген. От тобі й маєш! Невже ж Терентія Гавриловича можуть у острог?
Маюфес. Можуть. Погане діло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентій Гаврилович?
Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше діло як?
Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки імєнія ви мені платите п’ятсот рублів, і я вас повезу в імєніє. Ай імєніє, ай імєніє! Ето што-нібудь особенного!
Вбігає Парубок.
ЯВА XVI
Парубок, Феноген і Маюфес, а потім Марія Іванівна і Соня.
Парубок. Феноген Петрович, нещастя!
Феноген. Що там таке, хто-небудь повісився знову?
Парубок. Хазяїн пробі кричать. Упали і не можуть піднятись. Побіжу рятувать.
Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
(У двері.) Марія Іванівна, Софія Терентіївна! (До Маюфеса.) Зайдіть, будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес. Можна. (Пішов.)
Феноген. О господи, що за феральний день!
Входять Марія Іванівна і Софія Терентіївна.
Марія Іванівна. Що тут сталось?
Соня. Де тато?
Феноген. Поїхали копи оглядать та на царині, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побігли вже туди, а я зараз послав носилки и сам піду.
Марія Іванівна. О господи, що це таке?
Соня (до Феногена). Мерщій ідіть і ви до татка!
Феноген пішов, і Марія Іванівна за ним.
Треба зараз у город послать за лікарем. Може, ногу зламав. Напишу Івану Миколайовичу записку, щоб зараз лікар приїхав. (У двері.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.
Входе Марія Іванівна.
Марія Іванівна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довідатись… Що ти там, доню, пишеш?
Соня. Послать треба за лікарем, а поки виявиться, що там, та поки коні запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.
Входе Феноген.
Ну, що?
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марія Іванівна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко під’їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали.
Чуть стогін: “Ой, ой!”
Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лікарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робітників.
ЯВА XVII
Пузир, Марія Іванівна і Соня, а потім Феноген. Марія Іванівна і Соня помагають Пузиреві.
Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всередині порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем ріже по животу, ой!!
Соня. Я посилаю зараз за лікарем, тату!
Пузир. Не треба. Фельшара краще… Ой… фельшара, лікаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген. До Соні тихо: “Послав”. Робітники вийшли.
Феноген, ой! Я бачив, що у двір їхав Маюфес, де він?
Феноген. Тут.
Пузир. Посадили?
Феноген. Не питав.
Пузир. Поклич… Покли… ой! Поклич!
Феноген. Хоч одпочиньте.
Соня. Таточку, нехай потім, вам важко говорить.
Пузир. Поклич!
Феноген (іде). Що його робить? Григорій Мойсейович ще гірше розтривоже… Треба самому сказать. (Вертається.)
Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе). Що буде, то буде — однаково, скажу… Та я сам все знаю!
Пузир. Говори… Посадили?
Феноген. Посадили!
Пузир. О-о-о!
Марія Іванівна. Боже мій! Що з тобою?
Пузир. Ох, погано!
Завіса.
