ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Кімната та ж.
ЯВА I
Соня, Фенoген, Марія Іванівна і Пузир.
Соня (одчинивши обидві половини дверей, стоїть на порозі. Після паузи). Помалу, помалу…
Марія Іванівна і Феноген ведуть Пузиря під руки і садовлять у крісло, обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лікар говорив, що вам потрібен спокій, щоб вас ніщо ані крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня. Здоров’я дорожче хазяйства.
Пузир. Мені легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше.
Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь… Я не довго… Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?
Марія Іванівна. Господь з тобою… Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.
Соня. Я, тату, і сама нічого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотілось бачитись з Петром Петровичем, і написала.
Пузир. Іди сюди.
Соня підходить. Пузир гладить її по голові.
Розумна головка. Я не вмру, не бійтеся — чого я буду умирать? Завтра або післязавтра поїду з Феногеном вівці куповать… Феноген! Поклич Маюфеса.
Феноген вийшов.
Капосна хвороба причалила мене до ліжка, а тепер кормів нема, можна купить по сімдесят п’ять копійок… вівцю… ох…
Марія Іванівна. Бог з ними, старий, з тими вівцями!
Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячі по карбованцю, а Куртца й досі нема… Вони переплачують… Я б купив по сімдесят п’ять копійок!
Марія Іванівна. Бог дасть, поправишся, тоді й сам поїдеш та й купиш, скілько хочеш.
Пузир. Пропустимо гарячий час, і Чобіт все скупить; а коли ти діждешся, щоб вівця була сімдесят п’ять копійок? При такій ціні два карбованці чистої пользи на штуці.
Марія Іванівна. А може; й на той рік буде недород.
Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову і мовчать.
Пузир. Ой!!
Соня. Лягли б ви краще, тату.
Входе Маюфес.
Пузир. От побалакаю з чоловіком і ляжу. А ви йдіть.
Марія Іванівна. Ходім, дочко!
Вийшли.
ЯВА II
Пузир, Маюфес і Феноген.
Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидіть.
Маюфес. Ваше заявления слідователь уже одібрав з почти. Писар його мені казав, що, поки на слідствії не буде доказано, що вівці тілько на випас, заявления не поможе!
Пузир. Ох! Як страшенно заболіло у спині, мов огнем пече! Ну?
Маюфес. Всі кажуть, що треба адвоката, а без адвоката — швах!
Пузир. Ох! А скілько адвокат візьме?
Маюфес. Я ходив до найкращого, діло він знає.
Пузир. Ну, скілько ж?
Маюфес. Десять тисяч!
Пузир. Що?
Маюфес. Десять тисяч.
Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!
Маюфес. Щоб потім не каялись.
Пузир (крутить головою). Не дам!
Маюфес. Ваше діло!
Пузир. Нехай триста!
Маюфес. Це йому на один сніданок.
Пузир. Ну, п’ятсот!
Маюфес здвигує плечима.
Тисячу!
Маюфес скривившись, чухає голову.
Більше не дам!
Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.
Пузир. Бійся ж ти бога! Тепер за ті гроші можна купить десять тисяч овець!
Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба адвоката.
Пузир. Господи боже мій — десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?
Маюфес. Таке діло!
Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічого не знав і приняв овець тілько на випас, покажеш?
Маюфес. Покажу.
Пузир. От і все діло!
Маюфес. А скілько ви мені дасте за таке показаніє?
Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!
Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Навіщо мені клопіт: будуть тягать на допроси, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік занятий ділами, — одна потеря.
Пузир. Двісті дам!
Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло.
Пузир. Триста!
Маюфес. Як я візьму за таке діло триста карбованців… ви самі скажете, що я дурень.
Пузир. Ну, п’ятсот!
Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свідок!
Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи, тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!
Маюфес. То давайте зараз!
Пузир. Ти ж ще не показував?
Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають — покажу у вашу пользу.
Пузир. Так тоді й дам.
Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.
Пузир. Хіба ти мені не віриш?
Маюфес. Таке діло.
Пузир. Ідол же ти проклятий… Феноген! Вижени його в шию!
Маюфес. Зачім же у шию? Я і так піду.
Пузир. В шию! Ой… В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Хапається за поперек.) Наче щось порвалось усередині.
Феноген робе ступінь.
Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сдєлайте скандала! (Зникає за двері.)
Пузир. Ах ти, ідол проклятий…
Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротів, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.
Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові.
Маюфес зникає.
Пузир (витирає піт). Ах ти, гадина… Ах ти, грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.
Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тільки по двісті карбованців.
Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?
Феноген. Я і Ліхтаренко.
Пузир (через сльози). Вірний слуга… Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.
Феноген. Покажу, єй, покажу — дурно покажу… А ви свого вірного слугу подаруєте — дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.
Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам з ним побалакай, бо я не можу.
Феноген (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлівську економію і покликав сюди Ліхтаренка.
Пузир. Каторжний жид — жили вимотав… Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест поцілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води…
Феноген подає. Пузир п’є. Входять Марія Іванівна і Лікар.
ЯВА III
Марія Іванівна, Лікар. Пузир і Феноген,а потім Маюфес.
Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.
Пузир. Я вже зібрався йти полежать.
Марія Іванівна й Феноген беруть ного під руки.
Лікар. Не смійте вставать!
Пузир. Не можна — хазяйство.
Марія Іванівна. А боже мій, боже! Здоров’я миліше всього на світі!
Виходять. З дверей виглядає Маюфес.
Тихо: “Феноген Петрович…” Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вивели, Маюфес входе.
Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п’ятсот карбованців дає. Ні, почтеннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зробить, як Григорій Мойсейович.
Входе Феноген.
Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого лікар.
Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені надоїло возитись.
Феноген. Ото-бо й біда, що сам не знаю коли.
Маюфес. Як вам завгодно — я більше не буду турбуватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають, висунувши язика, шукають — де б тут з поміччю банка землю купить! П’ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п’ять — сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали ціну двісті двадцять п’ять за десятину.
Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрібна. Чого доброго, переб’ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини… У мене недовго: сторгуємо, купча і грошики на стіл.
Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.
Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.
Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманете.
Феноген. Ха-ха-ха!,
Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Мойсейовича гнатиме в шию.
Феноген. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!
Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.
Феноген. Бог зна що говорите!… Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.
Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!
Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слідователя.
Маюфес. І будете присягать?
Феноген. Будемо!
Маюфес. І хрест цілувать?
Феноген. Поцілуємо.
Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христіанин! І вам не гріх?
Феноген. А вам?
Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.
Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.
Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.
Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, взиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)
ЯВА IV
Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейзмір, вейзмір!
Вийшов.
ЯВА V
З других дверей виходять Соня і Калинович.
Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.
Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.
Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?
Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.
Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.
Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб…
Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я… я… можу володіть собою!
Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю… Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.
Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче… Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну…
Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.
Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?
Калинович. Може б, виписать професора?
Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.
Входе Золотницький.
ЯВА VI
Соня, Калинович і Золотницький.
Соня. Петро Петрович!
Золотницький. Дуже рад вас бачить!
Чоломкаються.
Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.
Золотницький. Нема за що, дорога Софія Терентіївна! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.
Соня. Йому то легше, то гірше.
Входе Лікар.
ЯВА VII
Соня, Золотницький, Калинович і Лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.
Золотницький. Як же здоров’я слабого?
Лікар. Здоров’я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці… Мені нема чого тут робить, прощайте!
Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.
Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.
Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справді не можемо нічого подіять.
Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.
Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!
Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний рятунок.
Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.
Лікар. Дозвольте ж мені поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.
Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла.)
Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть надія?
Лікар. У нього нарив біля почок, і вже назрів. Треба сьогодня ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину — зараженіє крові і мортус! Я йому казав про це, а він нізащо не хоче операції, не вірить.
Золотницький. Що ж за хвороба, від чого?
Калинович. Пам’ятаєте, поїхав на іменини копи оглядать?!
Золотницький. Ну?
Лікар. Гуси скубли копу пшениці, він страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бігунків і побіг за ними по уклону — хотів убить гуску… Біг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак і одбив почки! От що гуси зробили!
Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!
Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висміювать!..
Золотницький. Повірите, Іван Миколаєвич, що мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!
Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сім’ї, що трагичністю своєю переважує сміх!
Золотницький. Воля ваша, а я не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці — ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!
Лікар. Типічно!
Калинович. Лишім цю розмову, прошу вас.
Входе Соня і дівчина.
ЯВА VIII
Соня, лікар, Калинович, Золотницький, а потім Феноген.
Соня. Кімната ваша готова. От дівчина покаже.
Лікар. Спасибі. (Пішов за дівчиною.)
Соня. Говоріть, що розказував без мене лікар?
Калинович. Одно: треба зараз операцію, а тато не хоче.
Соня (до Золотницького). Ходім до тата, будемо умовлять.
Золотницький. А може, заснув.
Входе Феноген.
Здоров, Феноген.
Феноген (цілує в руку). Приїхали, благодітель.
Золотницький. Ну що, Терентій Гаврилович спить?
Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вікнами раз у раз проганяють шматки овець (підходе до вікна), коли починаються салгани. Он гляньте: справді Куртц пригнав напоказ овець.
Золотницький. О! Хазяйське ухо і за стінами почуло любу серцеві овечу розмову.
Феноген. Ходім, Софія Терентіївна, виведемо їх сюди.
Соня. Боже сохрани! Татові спокій нужен. Лікар забороняє йому вставать! Зараз треба операцію робить!
Феноген. Не знаєте ви тата! Ніхто його не вдержить в ліжку, поки ноги дибають. Десять літ тому назад Терентій Гаврилович весь октябр місяць був біля отар, жив в курені, на дощі і сильно простудився: кашляв, голова боліла, пропасниця била, гірше ніж тепер, так била, що від землі підскакувало все тіло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать і тисячу биків купили. Та хіба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнів мало світ родить.
Соня (до Золотницького). Ходім до тата… Ні, ви йдіть, а я покличу лікаря, та разом не пустимо і умовимо згодитись на операцію.
Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пішов в одні двері, а Соня в другі.)
ЯВА IХ
Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріще він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!
Входе Соня і Лікар.
ЯВА Х
Феноген, Лікар і Соня.
Лікар. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб’є, ніж тим, що вийде.
Феноген. Святая правда! їх удержать не можна… Я тридцять п’ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більш, ніж себе.
Лікар. От бачите!
Соня. А господи! Невже ж вівці йому миліщі, ніж життя?
Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз!
Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попробуємо умовить!
Лікар. Попробуємо!
Вийшли.
ЯВА XI
Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечувственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю, — зараз би повісився.
Входе Куртц.
ЯВА XII
Феноген і Куртц.
Куртц. Еті день добрий!
Феноген. Здоровенькі були!
Куртц. Еті овса — готова. Зічас будіть шпаціровал перед окна.
Феноген. А почому купили?
Куртц. Еті — ніпочом, руб десять, руб двадцать.
Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!
Входить Золотницький і Лікар.
ЯВА XIII
Феноген, Куртц, Золотницький і лікар, а потім Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.
Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивитись на овець.
Лікар. Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство — його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!
Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.
Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.
Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.
Хочуть іти.
Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться на овець?
Золотницький. Я зараз прийду.
Виходять з лікарем.
Пузир. Здорові були, Карло Карлович!
Куртц. Еті — я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви, еті — нєт… еті — пльохо.
Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..
Соня і Марія Іванівна вийшли.
Багато купили?
Куртц. Еті — восімсот.
Пузир. Вісімсот? Тілько? Чого ж так мало?
Куртц. Я, еті, не можіт покупал. Ярмарка, еті — да, село, еті — нєт. Дома, еті, мушік продал, руб десят овса, а еті, берьот овса! Мушік берьот руб десят, плачіт, жена — плачіт, деті — плачіт.
Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив — руб, а Чобот он купив — сімдесят п’ять копійок.
Феноген. При мені багато купця наїхало і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь овечок. (Вийшов.)
Куртц. Правда. Купса, еті— нєт! А толко я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десят, я, еті, платіл; сказал мушік, еті, руб двадцать, я, еті, платіл! Зашем торговалса, когда руб двадцать — еті завсєм ніпочом. Еті… еті…
Пузир. Ну, а якби сказав п’ять рублів?
Куртц. Да! Да! Еті… Еті… да! П’ять не сказаль, еті — нєт, сказаль руб десять, руб двадцать — болше не сказаль. Еті ніпочом. Мушік, еті плачіл. Я не торговал, еті — нєт, еті — нікогда!
Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!
Куртц. Еті — да! Я не купіл.
Входе Феноген.
Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.
Куртц. Сам, еті — да!
Пузир. Нехай проганяють овець. Мені важко сидіть.
Куртц. Еті — да! Болной зовсєм, нє надо сматрил. (Пішов.)
ЯВА XIV
Феноген і Пузир.
Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити.
Пузир. Підожде. Оберни крісло до вікна. Так. О, овечки! Хороші… Єсть с кордюками… Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці… Так, Феноген?
Феноген. Шерсть, сало, солонина і шкури — я так думаю, що більше двох!
Пузир. Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні биречки мої. Іш, як ідуть, мов військо перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича.
Феноген вийшов.
Ху-у-у! (Витира піт.) Слава богу, хоч у спині не болить так, як боліло, — певно, нарив прорвало всередину, і легше стало. Бирі, бирі, бирі… Мало купив дурний цей Карло.
Входе Харитон.
Харитон (з дверей). Феноген Петрович!
Пузир. Чого тобі? Лізеш, не спитавши, чи можна.
ЯВА XV
Пузир, Харитон, потім Золотницький і Феноген.
Харитон. В передній нікого нема, я думав, я поспішав…
Пузир. Підожди, нехай вівці пройдуть. Не перебивай мені любоватися. — Входе Петро Петрович і Фенoгeн. Феноген тихо розмовляє з Харитоном. — Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивіться, які овечки і по рублю десять. Мерщій же, послідні проходять. Бирі, бирі, бирюшечки, бирічки!
Золотницький. Худі дуже.
Пузир. Нічого, зате молоді. Одгодуємо — два рублі на руб пользи. Отак треба хазяїнувать.
Входе Лікар.
Золотницький. Правда!
Пузир (тяжко переводе дух). Феноген, поверни мене на хату.
Феноген (повертаючії крісло). В Мануйлівці нещастя!
Пузир. Що, тік згорів?
Феноген. Ні.
Пузир. Слава богу. А що ж там сталось?
Феноген. Бунт. Робочі Ліхтаренкові голову розбили.
Пузир. Як?
Феноген (до Харитона). Розкажи, що знаєш.
Харитон. Почалось, кажуть, зранку. Мануйлівці, бачите, хотіли, щоб брали їх усіх щодня на роботу по такій ціні, як договорилися тоді, коли взяли в аренду їх наділи. А Ліхтаренко ніби ціну зменшив і тілько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалт! А тут строкові робочі за харчі почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Ліхтаренка. Ліхтаренко вистрілив з револьверта. Чи ранив, чи вбив — не знаю. Тоді кинулись до Ліхтаренка, він не вспів утікти в контору, і хтось каменем розбив Ліхтаренкові голову. Тепер Ліхтаренко заперся в конторі і щохвилини палить в вікно з револьверта. Люде одступили, але похваляються підпалить двір і тік.
Пузир. Ідоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють від мене телеграму губернаторові і ісправникові так: бунт робочих, убили управляющего, підпалили двір. Налякать їх — скоріше виїдуть. До речі, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлівку і вкруть назад, щоб я знав, що там робиться.
Феноген і Харитон вийшли.
Бачите, ви кажете лежать. Де ж мені влежать? От все сам зробив — і тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлівку, тоді я ляжу, спочину і завтра видужаю! Побачите!
Золотницький (до лікаря). От натура!
Лікар. Нерви страшенно напружені. Я певен, що в нього нарив лопнув і почалося зараженіє крові, замітьте — пропасниця б’є.
ЯВА XVI
Пузир, лікар, Золотницький, Феноген і Урядник.
Пузир (до урядника). Чули, певно, про бунт в Мануйлівці?
Урядник. Чув зараз.
Пузир. Прошу вас, беріть людей звідціля і їдьте, будь ласка, в Мануйлівку зараз. Губернаторові і ісправникові посилаю телеграму.
Урядник. Мануйлівка не мого участка. Крім того, я маю друге важне порученіє. По ділу злосного банкрота Михайлова слідователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритії дванадцяти тисяч овець. Получіть повістку. (Подає.)
Пузир. Сокритіє?! Яке сокритіє?
Урядник. Не знаю.
Пузир. Я приняв вівці від Петьки Михайлова на випас!
Урядник. Не знаю.
Пузир (витирає піт). Я вам кажу! У мене свідки єсть.
Урядник. Предписано вручить повістку і сьогодня привести для допроса як обвиняемого…
Пузир. Як привести?!
Урядник. Під караулом.
Пузир (піднімається). Під караулом?!! Що ж це? (Опускається в крісло.) Світ перевертається, послідні часи наступили. (До всіх з одчаєм.) А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слідователеві показав, що я переховую його вівці!.. Ах ти ідол, ах ти прахвост.
Золотницький. Та у тебе ж свідки, певно, єсть?
Пузир. Аякже! Ах ти, ідол! Феноген, чуєш? Ти ж свідок?
Феноген. Своїми вухами чув, своїми очима бачив і знаю… Я присягну, що на випас.
Пузир (нервово часами витирає піт). Чуєте? Он які люде понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, як у банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна! Ідольське… Прокляте діло!
Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.
Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.
Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище.
Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує… я надіюсь, я певен.
Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до следователя. Що можна, все зробимо.
Пузир (тихо). Просіть від мене Калитювича… Нехай вибачить… Я дам благословення на шлюб з дочкою… (Тяжко переводе дух, пропасниця його б’є,, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував… Обіцянка — цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство!
Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась… Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря…
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!
Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.
Завіса.
