ДІЯ ДРУГА
Середина хати Цокуля. Одні двері прямо надвір, другі — збоку, у світлицю. Хата вбрана наполовину по-міщанськи.
ЯВА І
Цокуль (виходе з світлиці). Біда, та й годі! Жінка слаба, скрізь тебе шарпають, і товку в хаті не знайдеш! А тут ще Харитина цвяшком сидить у голові; що не думаю, а зверну на Харитину, — прямо збожеволів! Так і стоїть перед Очима! Хто-небудь рипне, то вже мені здається — вона… аж затрусюсь!..
Одчиняються двері.
О!..
ЯВА II
Входе Янкель.
Цокуль (до себе). Тьфу! Жида чорт приніс.
Янкель. Здрастуйте.
Цокуль. А що скажеш?
Янкель. Тата прислали, штоб ви дали п’ять четвертей вівса.
Цокуль. Як п’ять? Що він, сказився? Три — договор був.
Янкель. Мамаша не хочет. Тата сварився з мамашою за чего-то довго, а послі мамаша сказалі: як п’ять, то они согласні, і тата послалі мене, штоб так і вам сказать.
Цокуль (набік). Догадався ирод… п’ять четвертей!.. Що ж, не дать?.. Так переманить Харитину?.. Рухля підніме гвалт, бумаги нема, і її потягнуть куди-небудь… Ні, силою нічого не вдієш. Треба дать. (До Янкеля.) А ти сам?
Янкель. Ні, я не сам.
Цокуль (до себе). Так і вона тут! (До Янкеля.) Хто ж там з тобою? Нехай сюди йде.
Янкель. Там коняка з повозкою і з мішками.
Цокуль (до себе). Щоб вона тобі здохла! (До Янкеля.) А більш нічого батько не казав?
Янкель. Казав, што тот чоловек зараз прийде, як ви согласні.
Цокуль. Ну, ходім…
ЯВА ІІІ
Входять дід і Панас.
Цокуль. Отже сьогодня всі наважились мішать мені, а тут ніколи і вгору глянуть. Чого вам?
Панас. Та я хотів пощитаться з вами, бо мені грошей треба.
Цокуль. Біжи, попереду скажи Петрові, щоб одміряв для Бороха п’ять четвертей вівса.
Панас (до Янкеля). Ходім, жидку!
Янкель. Жидку! Який я тобі жидку? Я єврей, я хазяйській син, а ти што? Свиня! Наймит…
Панас. Ну-ну! А то як заїду по потилиці, то на три дні забудеш і хто ти.
Цокуль. Та не зачіпай його.
Панас. Чого ж воно єрепениться? Поки світ сонця, жид буде жидом… Іди!..
Янкель (іде). Я скажу папашє, он будіть жаловаться на мирового.
Панас. І ти дурний, і твій папаша дурний.
Вийшли.
Дід. Завзяте!
Цокуль. Яке коріння, таке й насіння. Бач, як огризається, зараз до мирового.
Дід. Еге.
Цокуль. А зачепи нашого хлопця, то й змовчить.
Дід. Та нашому, хоч і по потилиці дай, то тільки скривиться, а жиденя настовбурчилось, як гиндик…
Цокуль. А що ви, діду, скажете? Кажіть, бо мені нема часу.
Дід. Та треба нові кулаки в колесо вставити, так оце прийшов вам сказать, бо старі пооббивалися, то так і стриба, так і стриба, ще поб’є колесо.
Цокуль. Чом же ви не вставите?
Дід. Нема у нас сухого дерева.
Цокуль. Так що ж його робить? Треба, у город їхать…
Дід. Та я назнав гарного грабка у покійного Козуба, треба б нам купить. Я вже питав, так стара хоче за нього п’ять злотих.
Цокуль (сміється). Глядіть, діду, може, ви до Параски залицяєтесь, що, знаєте, яке у неї і дерево є?
Дід. Та таки й справді залицяємось, але не знаємо, що з того буде.
Цокуль. О!
Дід. Та, бачите, наш Панас свата Козубишину дочку Марію, так звав мене ото якось туди, а я й побачив грабок, там же в сінях стоїть. А звісно, що кому, а курці просо.
Цокуль. Так от і купіть…
Дід. То я, як побачив те дерево, зараз і подумав: добре дерево для кулаків — сухе, як перець, — та й спитав ото, чи не продасть вона його. А вона і каже: “Продам”, її чоловік тож був мірошник, то десь достав, покійний, на кулаки, ну, а тепер нащо воно їй…
Цокуль. Що ж вона — продасть?
Дід (наче й не чує). То я і питаю: “А скілько ж тобі?” — “Та, — каже, — дайте п’ять злотих”. Такого дерева тут нігде не достанеш: там сухе, як перець, — сказано, для такого діла держав покійний.
Цокуль. Ви б поторгувались, може…
Дід. Його ті каторжні кулаки й на той світ загнали.
Цокуль. Поторгуйтесь, кажу…
Дід (своє). Шестерня, знаєте, зачепила за пояс, — не вберігся, — та як почала махать кругом себе, то доти махала, поки й душу з нього вимахала.
Цокуль (трохи голосніше). Може, вона продасть його за півкарбованця?
Дід. Ні, не продасть. Я давав. Шість гривень давав, так не бере. Сказано, чоловік був мірошник, то й вона зна товк. Як не п’ять злотих, то нічого й балакать.
Цокуль. Нате ж вам п’ять злотих та й купіть. (Дає гроші.)
Дід. Я запряжу коняку, бо тії колоди і вдвох не дотягнеш.
Цокуль. Запряжіть. А коли ж весілля буде у Панаса?
Дід. Сьогодня я його розпиляю, а завтра буду робить кулаки, — дерево сухе, добрі будуть кулаки, а то колесо так і стриба, так і стриба. (Пішов.)
Цокуль (один). Недочува трохи… Так Панас жениться? Погано! Я собі його маю на прикметі, щоб потім посватати його на Харитині, а він жениться… Погано!.. Треба щось придумати… яку-небудь поміху… Яку ж? Погано…
ЯВА IV
Входить Панас.
Цокуль. Ну що, поїхав жид?
Панас. Поїхав.
Цокуль (до себе). Скоро Харитина буде.
Панас. Там сердите бісове жиденя, — біда! Аж підскакує, аж міниться, як його жидком назвеш.
Цокуль. Нащо тобі гроші, Панасе?
Панас. Та бачите, хазяїн, я зовсім обносився… і…
Цокуль. То тобі небагато, рублів десять буде?
Панас. Е, ні. Я хочу всі гроші взять.
Цокуль. Всі? Що ти? Гроші круглі, розкотяться, а у мене вони цілі лежатимуть.
Панас. Коли ж діло не таке, щоб десяткою обійтися.
Цокуль. Що ж там?
Панас. По правді треба сказати: я жениться задумав.
Цокуль. Що ти, здурів?
Панас. Хіба всі ті, що женяться, дурні?
Цокуль. Здебільшого. Не совітую тобі, Панасе, спішить. Послужи ще рік, а я тобі таку дівчину висватаю, що на! Хазяїном зроблю. А женишся тепер: у тебе мало, у неї пусто, то цілий вік із злиднів не вилізеш.
Панас. Багата за мене не піде, а ця має хату і батьківський наділ, чого ж мені ще треба!
Цокуль. Що ж то за краля?
Панас. Марія Козубівна.
Цокуль. Ха-ха-ха! Найшов хорошулю! Та вона слаба, у неї, либонь, чорна болість, і батько її вмер від чорної болісті.
Панас. Чорна болість?! Зроду вперше чую…
Цокуль. То розпитай людей. Та ще я тобі скажу, що у мене грошей тепер нема більше як двадцять п’ять рублів, а всіх я тобі не віддам, бо й самому треба.
Панас. Як же воно буде?.. Я обіщав… Зділайте милость.
ЯВА V
Входить Мелашка.
Мелашка. Іди, Панасе, там тебе баба Параска кличе.
Панас. Параска?! Чого ж це вона?
Мелашка. Не знаю. Я не вспіла розпитать, бо ніколи, а вона чогось дуже стурбована і плаче.
Панас. Плаче? Що воно за напасть, чи не трапилось чого з Марусею? (Хутко виходе.)
Цокуль. Що ж там таке?
Мелашка. А чорт його зна! Дайте ключі або йдіть самі — треба борошна взять на хліб.
Цокуль (усміхається). Та я ж вчора, здається, давав борошна на хліб?
Мелашка. То ви давали вчинить, а тепер треба замісить.
Цокуль (підходе). Замісить, кажеш?.. Ну, добре, я зараз сам прийду у комору.
Мелашка. Та скоріще, бо перекисне.
Цокуль. Перекисне? О? Ти думаєш, як сама перекисла, то й хліб так скоро перекисне?
Мелашка. А ви почім знаєте, що я перекисла? (Сміється.)
Цокуль. Вже коли кажу, то, виходить, знаю.
Мелашка. То вам так здається від того, що самі вже починаєте пліснявіть…
Цокуль. Ах ти ж, вража бабо! То я запліснявів? Га? Запліснявів?
Мелашка. Ой! Ну вас, пустіть! (Ухиляється.) Ви тілько граться любите: сьогодня до мене, а завтра до другої, а на нашого брата поговір… (Одходить до дверей і сміється.)
Цокуль. Нащо ж ти порочиш мене? (Знову підходить до неї.) Ти ж сама знаєш, що я ще молодець…
Мелашка. Були молодець, а тепер…
Цокуль. Що? (Хоче зачепить.)
Мелашка (викручується). Молодець против овець!.. Та ну вас, раді, що жінка слаба. Ідіть давайте борошна, бо, єй-богу, тісто перекисне, тоді будете лаять. (Хутко виходить.)
ЯВА VI
Цокуль (один). Бач, уже запліснявів, каже! Бреше. Досадно їй, що до неї одної не залицяюсь… Та нехай їй чорт! Коли й брать гріх на душу, то хоч за що путнє! От Харитина… А!! Не жаль і гріха прийнять… Ну й красива дівчина, і тілько тим ніхто не заміча, що обшарпана. Треба такого ока, як моє, щоб розгляділо! А нехай лиш я її приодіну, тоді побачимо, аж роти пороззявляють! І так же до душі вона мені, що й сказать не можна… Багато я їх знав, а тілько це друга така, що як гляну, так аж душно стане! Ще Мотря була така, і як же я її любив, жениться хотів, та батько розрізнили… а вона покрилась, сердешна, і з малою дитиною кудись повіялась… Ох-ох-ох!.. Не моя вина, бо не моя була воля, а любив я її дуже. Тепер коли що, то й пристрою: чи заміж віддам, чи так наградю, бо маю силу… Та що ж це Харитини нема? Невже як Рухля не пусте, то ніяким способом від жидів її не видереш?.. І овес забрали… Ні, брешете! Вже коли на те піде, то хоч би сто карбованців коштувало, аблаката найму, а свого докажу!.. Бродяга, каже, а вони й раді, що найшли гамана. А що, як не схоче сама? Ні, того не може бути; хто ж захоче сидіть у хліві, коли в хату кличуть? Треба тілько уміть обійтись: приголубить, не показувать зразу замірів, а там… Та що я? Первина?.. Одначе треба подумать, як і що, бо тут її з’їдять. Перша Мелашка приревнує, а потім скаже жінці, а та, сердешна, слаба, то ще гірше заслабне… Треба так зробить, щоб усе було, як то кажуть, шито-крито! Всяке діло можна зробить до ладу, тілько треба попереду узлик зав’язать. Як той Соломон [Соломон (? — 928 до н. е.) — цар Ізраїльсько-іудейського царства у 965-928 рр. до н. е. Згідно з біблійною традицією уславився надзвичайною мудрістю. За легендою, він автор деяких книг Біблії (у тому числі “Пісні пісень”)] казав: каже, як думаєш шить, попереду вузлик зав’яжи. Мудрі слова — іменно, вузлик! Який же вузлик зав’яжу?.. Скажу, що Харитина хрещениця. Це найкраще — хрещениця! Ще в Осиковатій, [В колишньому Єлисаветградському повіті було два села з назвою Осикувате: одно з них тепер у Кіровоградському районі, друге — в Бобринецькому на Кіровоградщині] скажу, хрестив, — видумаю кого-небудь, а тамошніх людей тут ніхто не знає… Оце буде перший вузлик — хрещениця!..
ЯВА VII
Входить Харитина.
Цокуль. Вона!
Харитина. Здрастуйте.
Цокуль. Здрастуй.
Харитина. Борох прислали квітки.
Цокуль (бере квітки). А ти давно у нього служиш?
Харитина. Давно.
Цокуль. І тобі не обісіло служити у жидів? Така хороша дівчина… Ти, мабуть, сирота?
Харитина. Сирота.
Цокуль (гладить її по голові). Бідна дитина! Я так і знав: бач, яка обшарпана… Чого ж ти служиш у жидів?
Харитина. Я б рада від них вирватися, та ніхто мене не прийме, бо я не знаю, хто я, відкіля я?.. Рухля так мене раз дуже побила, що я цілий тиждень лежала слаба, а як одужала, хотіла втікать, а мені сказали, що у острог посадять… Так і осталась.
Цокуль. І терпиш, що тебе жидівка б’є?
Харитина. Терплю.
Цокуль. І ніхто за тебе не заступається?
Харитина. Ніхто.
Цокуль. О боже! Сердешна сирітка!
Харитина плаче.
Чого ж ти плачеш? Не плач, голубонько! (Витира їй очі.) Не плач, бо й я з тобою заплачу… Хочеш до мене найняться?
Харитина. Я? До вас?
Цокуль. Хочеш?
Харитина (кидається до руки). Дядечку!
Цокуль (не дає руки). Не треба. Так, виходить, хочеш?
Харитина. О! мій боже, та хоч зараз! Як же я рада… Рада?.. А жиди? Вони розсердяться і запакують у острог…
Цокуль. Вже коли я візьмуся, то жиди не посміють — не бійся, а там, згодом, і бумагу тобі виправлю.
Харитина. Як ви її виправите, коли я не знаю ні свого прізвища, ні відкіля я? А жиди, мабуть, знають, бо я змалку була у їх родичів, та не скажуть…
Цокуль. Допитаємось. По ниточці дійдемо до клубочка… (Голубить її.) Тебе залякали, бідненьку.
Харитина. Я не хочу від вас уже одходить… я не піду до жидів… вони мене не пустять, будуть стращать, бить…
Цокуль. Заспокойся, заспокойся! (Цілує її в голову.) Я тебе нікому не дам в обиду.
Харитина. Так я зостанусь у вас?
Цокуль. Оставайся, оставайся… А у тебе там є одежа яка?
Харитина. Є там кохточка… є сорочка, черевики… і стрічка є…
Цокуль. Нехай воно жидам зостанеться, я тобі краще справлю. А грошей тобі не слідує?
Харитина. Одвернули всі гроші за телицю.
Цокуль. Як?
Харитина. Телиця упала в яму і залилася, а вони сказали, що я винна, та й одвернули.
Цокуль. От анахтеми! То ти так, як єсть, — уся тут?
Харитина. Окрім того, що я вам сказала, нема у мене нічого.
Цокуль. І бога не бояться — так обижать сироту! Ну, годі! Усміхнися ж, моя перепеличко, глянь веселенько!.. Отак… отак. Все в тебе буде. Тільки слухай, Харитино: ти усім кажи, що я твій хрещений батько. Чуєш?
Харитина. Ви мені рідний батько…
Цокуль. Так, отже, знай, що ти моя хрещениця; так і кажи усім, бо люде у добру душу не вірять і зараз почнуть, як собаки, брехать на вітер…
Мелашка (за дверима). Та йдіть-бо дайте борошна, а то розчина збігає, наказаніє господнє з вами.
Цокуль. Яй забув! Зараз! Пожди ж мене тут. (Пішов.) Не до розчини мені.
ЯВА VIII
Харитина (одна). І Панас тут… Боже мій! Панас… (Зітхає.) Хоч бачитиму його щодня, і то буде з мене!.. Яке несподіване щастя!.. Так я не сирота, у мене й батько є?.. Одним один чоловік за все моє життя знайшовся, що забалакав до мене з такою ласкою, з такою прихильністю, що серце моє бідне розтопилось… Як же й не батько? Та я не то душу, готова все життя своє йому віддать, постраждать за нього рада! О матуся моя рідная, матуся моя безталанная! Ти страдницею жила на цім світі, страдницею й померла. Ще й тепер бачу твоє замучене блідне лице, бачу тебе мертвою у якійсь корчмі на лаві; ніхто за тобою не плакав, чужа ти всім, була, а я, мала, сиділа в куточку і боялась поворушиться, щоб хто не примітив… Може, за муки твої, мамо, мені господь щастя посилає… Порадуйся ж тепер зо мною, порадуйся! Поблагослови свою дитину на новому місці! Не вмру тепер в корчмі, як ти, безталанная, умерла… Боже милосердний! Прости мене, що я думкою часто ремствовала на тебе за свою долю! Тепер я бачу, що й про маленьку кузочку ти дбаєш…
Завіса.
