ДІЯ ТРЕТЯ
Подвір’я Цокуля. Ганок справа. Комора і погріб зліва. Ззаду тин, за тином тік.
ЯВА І
Цокуль і аблакат.
Цокуль. Та зайдіть-бо в хату. Ну, на годину.
Аблакат. Ні, єй-богу, нема часу, і не просіть, потому, относітєльно сказать, діло весьма екстренноє. Я і так опізнився. Кажіть, яке у вас діло.
Цокуль. Ну та й уперті ж ви! Та, може, зайдете? А яка у мене наливочка є!..
Аблакат. Другим разом. Относітєльно сказать, я своє наверстаю.
Цокуль. Досадно. Так, бачите, яке у мене діло. Найняв я дівчину.
Аблакат виймає записну книжку.
Харитиною звуть.
Аблакат (записує).
Харитина. Ну?
Цокуль. Тільки то й маємо, що Харитина; а хто вона, відкіля і як прозивається, — не знаємо.
Аблакат (записує). Непомнящая. Далі!
Цокуль. Треба документ добуть.
Аблакат. Трудно. Де ж вона попереду була?
Цокуль. Змалку служила у Манашки Шкроби в городі, він шинк і тепер має біля Землинського, там і мати її умерла.
Аблакат. Мало. (Записує.) Открить званіє і виправить документ.
Цокуль. Вже постарайтесь, Харитон Харитонович, бо без документа держать небезпечно, а за труди не будете обіжені.
Аблакат. Та що там?.. Коням сінця та вівса, жінці — пару гусей, масла, борошенця, возів два топлива, з четверть картоплі, а мені рубликів п’ять на марки — і доволі, я за великим не ганяюсь! Ну, прощайте, бо ніколи. (Пішов.)
Цокуль. Прощайте.
ЯВА II
Цокуль (сам). Я за великим, каже, не ганяюсь! Гуси, сіно, овес, масло, борошно, топливо, ще й п’ять карбованців — це мало! І так він усе: грошей, правда, мало бере, а як полічить, то воно виходить один чорт; тілько якось здається східніще нашому брату дать йому то сим, то тим, а готових грошей жаль. Та коли б виправив документа, бо я терпіть не можу раз у раз оглядаться, як зацькований вовк. Всі під богом ходимо, часом що трапиться, а тут не знаємо, і хто вона… Закидав їй і так, і так — мовчить. Чи прикидається, чи й справді не розбира? Попробую ще сього-дня… скажу прямо, а коли що, то й налякать можна… Ну, Мелашка, то прямо чортом дише! Не віре, бісова баба, що хрещениця… Дарма, треба і її чим-небудь загодить, щоб не пащекувала. (Пішов у хату.)
ЯВА III
Дід і Панас.
Дід. Біжи, сину, скажи, щоб дали мені лом. Та чого ти все журишся? Чи стоїть же Марія того, щоб так убиваться за нею? Та такий молодець десять ще дівчат знайде.
Панас. Який їх чорт і шукатиме після цього, але не в тім сила…
Дід. Ну, а в чім же?
Панас. Досада мене їсть! Я любив її, душі в ній не чув, а вона обманила мене, посміялась надо мною.
Дід. Вона гірш посміялась над своєю вродою, ніж над тобою!.. Москаль її покине, бо такі недовго живуть вкупі: як зійшлись, так і розійдуться. І що ж потім? Сором виїсть очі. А згодом, позичивши у сірка очей, хоча і привикне до свого прізвища, та що ж з того? Вір мені, що вона буде плакать не раз, проклинаючи свою долю, бо все її життя попсоване навіки. Мені жаль її, серце болить за такими бідолахами, що через свою необачність гублять себе на весь вік… Нещасна вона, сину, пожалій її…
Панас. О, бодай вона не діждала, щоб я її жалів! Якби бачив, що потопає, то ще й притокмачив би кляту — нехай тоне!
Дід. Гріх так, сину. Виходить, ти не душу в ній любив, а тіло.
Панас. Е, діду! Не знаю я, де та душа живе, а мабуть, в тілі, бо більше нігде їй буть! Любив же я її увесь, отак як тут стою! А вона?.. Що вона полюбила? Поважилась на гудзики блискучі. Наш брат замурзаний, як корінь той від дуба чорний, бо в землі копаєшся, а москалик чистенький, у них у кожного гребіночка і дзеркальце! О! Проклята жіноча порода! Вам аби пика гарна, убрання чисте, та щоб фиглі умів робить…
Дід. Це ти спересердя так балакаєш, ще не вгамувався, ще любиш Марію.
Панас. Нехай вона вам пропаде!
Дід. Не кажи так, сину, не кажи. Всі ми грішні. Краще заспокойся, не сумуй; бач, аж почорнів, — мені жаль тебе!.. Піди ж скажи, щоб дали лома.
ЯВА IV
З ганку виходять Харитина й Мелашка. Харитина одягнена гарно.
Харитина. Здрастуйте, діду, здрастуй, Панас!
Мелашка. Бачите, яка у нас молода клюшниця?
Дід. А що ж тут дивного? Кому ж більш повірить — звісно, хрещениці.
Мелашка. Хрещениця! Ха-ха-ха!
Харитина. Чого ви, тітко, смієтесь?
Мелашка. То вже я знаю. Що ж ти мені заборониш сміяться, чи як?
Харитина. Господь з вами, смійтеся собі, хіба я вам бороню! Дивно мені тілько, що ви раз у раз сердитесь на мене, наче я вам стою на перешкоді.
Мелашка. Я? Сердюсь? Ха-ха-ха! Не знала на кого сердиться…
Харитина (одмика комору). Що ж, я винна, що мені ключі дали?
Мелашка. Подавись ти ключами своїми.
Харитина. У вас другого й слова нема — тілько “подавись”. Гріх вам, тітко.
Мелашка. Мені очей не замажете, ні…
Харитина. Не знаю, що вам і сказать…
Мелашка. Не треба мені нічого казать, я й сама добре знаю.
Харитина. Що ж ви знаєте? Кажіть, я нічого не боюся…
Мелашка. Ти й сама знаєш! Годі вже, давай борошна мерщій!
Пішли в комору.
Дід. Злобствує молодиця, що не їй ключі дали… Вона думала теє, а вийшло онеє… (Підходить до комори.) Дайте лиш мені лома — он стоїть.
Мелашка (подає з дверей). Нате.
Дід (до Панаса, котрий сидить на колоді замислившись). А мені ця дівчина до душі: така хороша, та смирна, та увічлива…
Панас. Та так і зиркає, де б москаля знайти або інчого прудиуса…
Дід. Та й сердитий же ти! Ну, бог з тобою… Піду ж я до млина. Ще треба камінь накувать. Заходь увечері в млин, побалакаємо — може, я тебе розважу. Послухаєш мене — легше на душі тобі буде; я, сину, знаю, почому хліб і сіль почім, а ти ще молодий… (Пішов.)
Панас (один). З думки не виходить Маруся. Не маю сили забуть кляту… І злість бере на неї, — здається, убив би, анафему, — і жаль мені її, серце за нею болить… о-о, щоб ти пропала!..
Мелашка (іде з міркою борошна з комори). Чи бачиш, яка принцеса стала?
Панас. Хто?
Мелашка. Хіба ти нічого не помічаєш?
Панас. Та чого тобі треба?
Мелашка. Придивись, як вбрав Харитю, жидівську наймичку!.. Думаєш, вона справді хрещениця?
Панас. А мені яке діло: може, й хрещениця.
Мелашка. Ти через свою Марію одурів. Вона з хазяїном живе, єй-богу.
Панас. А ти почім знаєш?
Мелашка. Я сама бачила, як вони обнімались, цілувались.
Панас. Так що? Нехай живе.
Мелашка. Як що?.. Хазяйкою зробив, ключі віддав…
Панас. А тобі заздро?.. Гарні ви всі.
Мелашка. Заздро? Тю, навісний! Є чому зазіхать.
З комори виходить Харитина й замикає двері.
Іде. Хрещениця. Ха-ха-ха! Бач, яка пишна! Тьфу. (Іде на ганок.) Ну, супостат, не я буду, щоб тобі не доказала. Як передо мною присягався, що мене одну любе, а тепер клюшницю завів. Буде знать хазяйка, буде! Коли б, господи, їй полегшало, випре вона цю хрещеницю, випре!! (Пішла.)
ЯВА V
Харитина й Панас.
Харитина. Панасе.
Панас. Ну?
Харитина. І ти на мене сердишся?
Панас. З якої речі?
Харитина. Не знаю, а тілько бачу і серцем чую, що тут всі против мене вогнем дишуть. Нехай Мелашка, може, їй заздро, що мене до ключів приставили, а ти чого?
Панас. А тобі що до мене? Ти тепер вбрана, як пані, щаслива…
Харитина. Та серце у мене болить і на душі важко, що всі наче завидують мені, відступаються від мене. От і ти сказав, що я вбрана, як пані, наче тебе пече моя непошарпана, чиста одежа.
Панас. Вона й тебе буде пекти.
Харитина. Пекти! Що ти кажеш?
Панас. Те, що чуєш…
Харитина. Бач, сердишся, а я надіялась, що ти порадником моїм будеш.
Панас. Пізно вже.
Харитина. Чого пізно? Господь з тобою… Що ти вигадуєш?
Панас. Та яке мені діло до тебе? Одв’яжись!
Харитина. Не сердься на мене.
Панас. Чого ти лізеш у мою душу?
Харитина. Ти сердишся на Марусю, а на мені злість зганяєш!
Панас. Не згадуй її мені! І ти не краща. Терпіть не можу я все жіноче кодло!
Харитина. Чим же я винна? Що ж я тобі зробила? Мені й так важко між чужими, ні до кого слова сказать, один хазяїн…
Панас. Голубить?
Харитина. Як батько, спасибі йому.
Панас. Співай другому. Думаєш, я не знаю? Всі знають.
Харитина. Що знають, Що знаєш? Кажи. Кажи хоч ти, не муч мене, бо й Мелашка щось натяка, а я не второпаю…
Панас. У! Свята та божа!
Харитина (набік). Господи, поможи мені, наверни його душу до мене. (До Панаса.) Панасе… я тобі признаюсь…
Панас. Не треба.
Харитина. Не можу більш мовчать, серце моє в’яне, сохне… вислухай мене, просю тебе…
Панас. Та чого ти до мене причепилась?
Харитина. Вислухай! Я хотіла собі смерть заподіяти, а тут хазяїн підвернувся…
Панас. А ти й ожила?..
Харитина. На світ народилась! Гірко мені було у жидів, і я раділа, серцем раділа, що буду тут, де й ти, служить, щоб хоч дивиться на тебе! А тут і щастя мені усміхнулось, — прости мене, мій боже, — я і землі не чула під собою, коли Марусі Не стало на селі, бо давно вже тебе люблю, мій соколе ясний, і до смерті любитиму, тілько не цурайся мене!
Панас. Любиш? Бреши інчому!.. Я знаю, що ви любите: Маруся ґудзики, блискучі полюбила, а ти достатки і гарну одежу!
Харитина. Ні, серденько моє, ні, мій милий, мій любий, я тебе, тебе одного люблю.
Панас. Любиш? А, прокляте насіння! Бач, як співа!.. Одною рукою будеш обнімать мене, а другою — хазяїна?
Харитина. Схаменись! Що ти говориш? Не пороч мене.
Панас. Ха-ха-ха! Не пороч! Хрещениця! Яка ти хрещениця? Любовниця хазяйська! Хіба я не знаю?.. Та нехай мене сатана задавить, коли я тепер повірю хоч одній дівчині або жінці!..
Харитина. Панасе, вислухай мене, я тобі всю правду розкажу…
Панас. Що ти мені будеш гріхи свої покутувать — я не піп. (Хоче йти.)
Харитина (придержує його). Постій!
Панас. Геть!.. Не муч мене своїм покаянієм, мою душу й так гробаки точать!
Харитина. Та що ти…
Панас (одпиха її). Одв’яжись! (Хутко пішов.)
Харитина. І не слуха! Боже мій, боже! За що ж він так наругався надо мною?.. Душу мою й серце моє потоптав ногами, оплював і одвернувся!.. (Плаче.)
ЯВА VI
Входить Цокуль і стає на ганку.
Цокуль. Де ж це Харитина? І чого воно мені наче страшно до неї прямо приступить?.. А, дурість! (Побачив Харитину.) Чогось замислилась. (Підходе до неї.) Харитино!
Харитина (здригнула). Га?
Цокуль. Ти плакала, об чім?
Харитина. Ох!
Цокуль. Що з тобою?
Харитина. Тяжко мені!
Цокуль. Дивно!.. То, може, ти до жидів скучаєш? Іди, я тебе не держу.
Харитина. До жидів?! Нехай бог боронить… Не проганяйте мене, дядечку…
Цокуль. Що ж з тобою? Говори!.. Ну, заспокойся ж, моя ясочко! Ну, ну, годі ж, годі! (Голубить її.) Кажи товком, що трапилось? Не крийся ж передо мною! Бач, який я до тебе щирий! Кажи по правді все, все…
Харитина. Дядечку, голубчику, тілько ви мене жалієте, як батько рідний!.. Простіть же мені, я так… я нічого… я божевільна… я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.
Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.
Харитина. Не можу.
Цокуль. Чом?
Харитина. Стидно.
Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.
Харитина. Панас… я з Панасом…
Цокуль. Ну?
Харитина. Я соромлюсь же розказувать…
Цокуль (набік). Угу! Це й добре, — менче клопоту. (До Харитини.) Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?
Харитина. Він каже… що я… з вами живу…
Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубить її.) А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою… га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався… знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять, — плюнь! Ти бідна дівчина… хто тебе візьме з такою славою, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме… Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину.) Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.
Мелашка (на ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля.) Ідіть у хату, жінка кличе.
Цокуль. Зараз. (До себе.) Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мені стає, так і зорить. (До Мелашки.) Чого ж стоїш?
Мелашка. Хіба що?
Цокуль. Геть пішла!
Мелашка. Куди ж пак!
Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в’язи скрутю.
Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?
Цокуль. Яка люба розмова? Що це за речі? (Підступа до Мелашки.)
Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам…
Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.
ЯВА VII
Харитина (сама). Що ж це зо мною? Спала я, і мені снилося, чи воно й справді так було?.. До пам’яті не дійду, нічого не розберу… Стривай… стривай!.. Що вони… що він мені тут казав?.. Я давно тебе люблю… на злість Панасові полюби мене… щаслива будеш. Так, так… Боже мій! На злість — і щаслива? Так он яке щастя, он яка доля мене голубить, пригортає, одягає?.. А нащо ж ти одіпхнув мене, моє серденько, Панасе мій коханий? Чом же ти серцем своїм не почув, що тебе одного люблю, тебе одного душа моя бажає? Нащо ж одвернувся від мене, покинув мене, безпомошную, на поталу? Що ж мені робить, де шукать порадоньки?.. Не знаю!.. Не знаю!.. Так вимучилась, що ледве стою… у голові пече, наче хто залізо до мозку прикладає!.. О боже мій, змилуйся надо мною! Невже ж це така у мене доля? А другої, кращої, доброї — нема?.. Нема! А де ж ти, де? Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою вимучену душу.
Завіса.
