ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Декорація другого акту.
ЯВА І
Цокуль і Мелашка.
Цокуль. Якщо той, то я тобі куплю отаку квітчасту хустку, дорогу, одеську!.. Та що хустку, я…
Мелашка. Нащо мені хустка, не треба мені вашої хустки.
Цокуль (лащиться). Меласю! Ну, не сердься. Ти думаєш, я тебе обманюю? Єй-богу, ні. Тілько поможи мені повернуть діло так, щоб Панас її посватав, то побачиш, як тобі буде добре.
Мелашка. Знаю я вас!
Цокуль. Отож-то бо й є. Ти мене знаєш, я тебе знаю…
Мелашка. Як тоді били… Я вам цього і в вік вічний не забуду.
Цокуль. Чортзна-що нагадала! Раз той чи два, згарячу, дав по потилиці… а зате тепер, я тебе… он як…
Мелашка. Ну, тілько ж обманете — побачите, що я вам нароблю.
Цокуль. Так побалакаєш?
Мелашка. Попробую.
Цокуль. От моя умниця!
Мелашка. Не поспішайте хвалить; ще хто його знає, що з того буде?
Цокуль. О, я знаю, що коли ти візьмешся за діло, то воно піде як по маслу. Іди ж, поклич Панаса до мене та закинь йому кілько слів. Виручай, чорноброва! (Іде у світлицю.) Ну, вскочив!
ЯВА ІІ
Мелашка (сама). Попався чортяка! А тепер скаче, як собачка на лапках, та лащиться. Так тобі й треба! Наскочив на дурну і боїться, щоб не ославила або сама собі чого не заподіяла. Попереду старців гнав, а тепер закликав на ніч. Зовсім посмирнів. Стривай, наробить вона тобі шелесту. Панаса я покличу, балакай з ним сам, а я мовчатиму — і то доволі з тебе! Мені що? Хоч так, хоч так, а вона тут жити не буде, мені ж цього тілько й треба! О, ненавидю Харитю і на перехід. Ще й бив мене, ірод, за неї.
ЯВА III
Входе Харитина.
Харитина. Де я їх поділа…
Мелашка. Чого ти шукаєш?.. Не шукай: що з воза впало, то пропало. Хіба я тобі поможу?
Харитина. Може, ви бачили?
Мелашка. Кого?
Харитина. Ключі.
Мелашка. Ха-ха! Почім же я знаю, де ти їх загубила? Може, чи не знає хазяїн?
Харитина (набік). Як гадина, сичить.
Мелашка. Спитать? Чи сюди покликать?..
Харитина. Кого?
Мелашка. Та його ж… ха-ха! Зовсім ошаліла. (Пішла.)
Харитина (сама). Потішається надо мною, згнущається, радіє і повсякчас ріже мене своїми речами!.. А Панас?.. Боже мій! Мовчить, а гляне — усміхнеться… Здається, якби ніж сюди застромив, не так би боліло, як від його усмішки болить… Тяжко мені, гірко мені, душа болить, а за серце мов гадина смокче… Здається, й кістки болять, онемощіла зовсім…
Входе Цокуль і довго дивиться на Харитину.
Цокуль. От зачепив, уже й не рад! Ходе, як тума, сяде — сидить по часу, мов нежива. (Підходе до Харитини.) Харитино!
Харитина (здригнула). Ох!
Цокуль. Це я. Ну й чого ти така смутна?
Харитина. Не знаю.
Цокуль. Повеселіщай-бо! Глянь на себе, — ти зовсім як нежива: кращу в труну кладуть.
Харитина. О, коли б мені умерти скоріше!
Цокуль. Тілько жалю завдаєш мені. Ну, скажи, чого ти хочеш, я все зроблю…
Харитина. Нічого мені не треба! Я не можу людям у вічі дивиться, силкуюсь — і не можу… на кого не гляну — всі сміються…
Цокуль. Та то тобі так здається! Люде сміються доти, поки до серця приймаєш їх глум; а ти не приймай, дивися їм усім сміливо в вічі, то зараз перестануть.
Харитина. Не можу, не можу! Пече мене отут, пече, я місця собі не знайду.
Цокуль. Та вже ж не вернеш…
Харитина. Не вернеш!.. Знаю… знаю… ох, знаю!
Цокуль. Ну, заспокойся… я зовсім не так думав… ти сама тоді казала… (Про себе.) От ускочив!
Харитина. І Панас зна, зна і сміється…
Цокуль. Панас?.. Ти тілько повеселіщай, будь умниця… Панас тебе посвата…
Харитина. Посвата? Панас? Ха-ха-ха!
Цокуль (до себе). От навіжена!.. Аж страшно… чи не збожеволіла вона?
Харитина. Пізно… пізно… пізно…
Цокуль. Та що ти вигадуєш? Угамуйся… Не ти перша… Ніколи не пізно, тілько розум треба мать… Ти мене слухай. Я Панаса заспокою, він мені повіре. Нащо ж йому казать про те, що він буде знать потім? А я тебе просватаю за нього, як дочку, дам придане… Єй-богу, не брешу, і все обійдеться добре, побачиш!
Харитина. Ні, я його обманювать не буду, я все йому сама скажу… Йому скажу, жінці вашій скажу, скажу всім людям — нехай заплюють мене, може, мені легше буде!..
Цокуль. О господи! Харитиночко! Одумайся! З якої ж речі ти будеш страмить так і себе, й мене?
Харитина. Гірш не буде. Я тілько правду скажу.
Цокуль. Хто ж в такім ділі правду каже? Послухай же мене, я тобі добра зичу! Я ж тебе люблю, я ж тебе приголубив, я ж тебе од жидів узяв обшарпану, а тепер глянь на себе…
Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене — дихать не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли, — спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу… (Хутко виходе.)
Цокуль (сам). Постой-бо! От біда!.. Був я в бувальцях, а такого ще не траплялось… Одна надія на Панаса… Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться… Поколотяться, поколотяться та й вгамуються! Ну, рахуба!
ЯВА IV
Входе Панас.
Панас. Мелашка казала, що ви кликали мене.
Цокуль. Та кликав же… Хочу з тобою побалакать. Слухай, Панасе. Ти давно у мене служиш, парубок чесний, працюєш щиро, і я тебе люблю, як рідного.
Панас. Спасибі вам, хазяїн.
Цокуль. Дітей у мене нема, нікому буде й добрим словом згадать… Так я хотів би тебе хазяїном зробить.
Панас. Дай боже вам вік довгий за таку ласку до мене.
Цокуль. Тілько мені треба попереду знать: чи ти вже забув свою Марусю, не тужиш за нею?
Панас. Е, хазяїн, чого люде не забувають?.. Спасибі дідові — настановляли — і я угамувався, та й ніколи за працею турбоваться.
Цокуль. От і добре! Так от що. Треба тобі жениться.
Панас. А що ж, я не від того, тілько дівчини у мене нема на прикметі.
Цокуль. Я тобі знайшов гарну дівчину, пам’ятаєш, як колись радив?
Панас. Пам’ятаю. А хто ж та дівчина?
Цокуль. Вгадай. Вона тут близько.
Панас. Чи не Харитина?
Цокуль. А ти почім знаєш?
Панас. Та так, догадуюсь.
Цокуль. Може, й сам на неї стріляєш, що одразу відгадав, га? Ну, а що б же ти сказав?
Панас. Дівчина вона гарна, кращої жінки мені б і не треба.
Цокуль (набік). Слава ж тобі господи! (До Панаса.) А як вона тебе любить, то й сказать не можна: від кохання зовсім змарніла, як нежива ходить, єй-богу!
Панас. Може, й справді вона мене любить, тілько я не буду її сватать…
Цокуль. Отакої!.. Чого ж так?!
Панас. Недобра слава про неї є.
Цокуль. Е, хлопче, добру славу не скоро наживеш, а недобра сама прилипне, особливо до бідної сироти.
Панас. Та воно так, тілько як опечешся на молоці, то й холодну воду студиш.
Цокуль. Яка ж там слава?
Панас. Та бог там з нею, не моє діло; а тілько сватать я її не буду.
Цокуль. Ні, ти повинен сказать, може, вона й справді яка непутня, а я за неї піклуюсь.
Панас. Ні, хазяїн, не скажу, — не приходиться.
Цокуль. То не приходиться ж тобі й порочить її передо мною… Кажи, що там за брехні: вона — моя хрещениця.
Панас. А люде кажуть — любовниця…
Цокуль. О господи! Так он що!.. А щоб їм печінки пухирями взялися, коли це правда! Я її хрестив ще в Осиковатій, а тут, розпитавшись, і довідався, та й узяв до себе. Одягнув бідну сироту, що поневірялась у жидів, а вони, бач, що вигадали! Покарай їх, господи, за таку неправду до бідної сироти. А господи, а господи, ну, люде!
Панас. Та невже то все брехня?
Цокуль. А ти й тепер не ймеш мені ще віри? Де ж твій був розум, що ти переказам повірив? І не сором же тобі? За кого ж ти мене маєш, хіба я в бога не вірую, кому ж я зробив яку кривду, скажи, скажи?.. О люде, о недовірки!.. Ну, хочеш, я образ поцілую, я присягну!..
Панас. Я й вірю вам, хазяїн, і не вірю! Ви присягаєтесь, що ця неслава — брехня, а Мелашка божиться, що правда, що сама бачила.
Цокуль. Мелашка?! О, клята брехуха! Нехай же скаже при мені! (В двері.) Мелашко, Мелашко! А іди сюди!.. Побачимо!.. Ач, яка завислива лукава молодиця! Хіба ти не знаєш, яка вона лиха?..
Входе Мелашка.
І ти бога не боїшся?
Мелашка. Що там?
Цокуль. Брехні пускать такі про Харитину!
Мелашка. Свят, свят! Нічого я про неї не казала.
Панас. Брешеш! Ти мені казала, що вона живе з хазяїном!
Мелашка. Бреши ти сам, божевільний! Я за ключі, що їй дали, розпалилася, а згарячу, може, й сказала яку дурницю, так мало що не скажеш у серцях — вільно тобі повірить! Я знаю тілько те, що вона тебе, дурного, любить без міри, а ти слину пускаєш за хвойдою Марусею, та й годі!..
Панас (кидається на Мелашку). Відьма ти проклята! Я вб’ю тебе!
Мелашка (тіка в двері). Тю! Навісний!..
Панас. Так он яка правда!.. Прости мене, мій боже! Сам сирота і скривдив так тяжко сироту! Мені соромно й глянути на неї; вона відцурається тепер від мене, як я попереду від неї відцурався!
Цокуль. Та про це не журись! Тілько побалакай з нею приязно, то вона все забуде, бо любить тебе, сам ти знаєш.
Панас. Дай боже! І я її люблю щиро! І першому, хто почне поговір пускать, розірву пащеку! Спасибі вам за вашу прихильність до мене. Я з Харитиною сьогодня побалакаю, і якщо моє щастя, то хоч і в неділю до шлюбу.
Цокуль. Нехай тобі бог помагає, а я зарані благословляю.
Панас. Спасибі. (Пішов.) О, лукава людина, як же скривдила бідну дівчину!
ЯВА V
Цокуль, а потім Мелашка.
Цокуль (один). Одлягло від серця! І то недобрий чоловік, хто з дівчатами зв’язується. Прямо як спутаний ходив! Тепер трохи полегшало. Коли б тілько не здуріла та не призналася, — пропаде вся праця.
Входе Мелашка.
Мелашка. А що, як діло?
Цокуль. Іде, як колеса на мазі!
Мелашка. Дякуйте ж.
Цокуль. Спасибі. О, моя ти куріпочко! Гляди ж не схиби.
Мелашка. Та я своє зроблю, мовчатиму… а ви?.. Мене обнімаєте, а на других моргаєте…
Цокуль. Не нагадуй вже, годі! То лукавий попутав. Піди ж подивись, що там робиться, — доводь діло до кінця.
Мелашка. Тепер треба їх звести, та я боюся Панаса.
Цокуль. З Панасом нічого балакать, ти Харитину напути…
Мелашка. Глядіть же. (Пішла.)
Цокуль (один). Одної здихаюсь, друга причепиться! Ну, та цю можна й по потилиці заїхать! Ху, аж упрів. Піду хоч одсапну… (Пішов у світлицю.)
ЯВА VI
Входе Харитина, одягнена, як у першій дії.
Харитина. Скинула одежу, соромом моїм зароблену, і легше мені стало. О моя убогая, полатаная, кривавицею заробленая одежа! Яка ти мені мила тепер! Тілько тебе наділа — і порадоньку зараз знайшла. Прощай, багатая оселе, прощай!.. Важко мені було жити, та легше було дихати, поки я тебе, багатая оселе, бачила тілько віддаля, а переступила твій поріг — і ти запалила мій покій вогнем пекельної муки! Бодай же і ти понялася вся вогнем… (Кладе ключі на стіл.) Бодай і вас іржа була із’їла раніш, ніж я вас в руки взяла… Прощайте!.. Бог з вами, прощайте! (Іде.)
Мелашка, їй назустріч.
Мелашка. Куди це ти так нарядилась?.. Ми тебе тут просватали, а ти…
Харитина. Піду звінчаюсь!.. Звінчаюсь!.. Прощайте! (Хутко виходить.)
Мелашка (сама). Стривай!.. Куди ж це вона справді? Чудно. А, чорт її бери, мені однаково, аби з двору. Треба сказать йому. (Іде до світлиці.) Хазяїне, а йдіть сюди!
Входе Цокуль.
ЯВА VII
Цокуль. А чого ти?
Мелашка. Харитина втікла.
Цокуль. Ну! Куди?
Мелашка. Не знаю. Переодяглась в стару одежу і пішла. Я її питаю: “Куди?”, — а вона, мов несамовита, каже: “Звінчаюсь… звінчаюсь… звінчаюсь…”
Цокуль. Та ти не брешеш?
Мелашка. Побий мене бог! Он і ключі кинула.
Цокуль. Еге! Поклич мерщій Панаса.
Мелашка. Чи не до Рухлі знову! (Вийшла.)
Цокуль (сам). Що ж та гава, Панас, і досі робив?.. А може, вже балакав і вона призналася йому? Чого доброго! І вродиться ж таке божевільне… А, побила мене лиха година з нею. Коли б чого не наробила! Чогось аж острах мене взяв. Ну що, як вона пішла до Рухлі та почне славить?.. Це так!.. От тобі й титар!.. А, краще б я був осліп на той час, як ти мені в око запала.
ЯВА VIII
Входять Панас і Мелашка.
Цокуль (до Панаса). Ти ще не бачився з Харитиною?
Панас. Та її ще не було і в хаті.
Мелашка. Вона в коморі переодяглась.
Панас. Де ж вона, що з нею?
Цокуль. Збожеволіла від кохання до тебе, от що!
Панас. Нехай бог боронить! Та де ж вона?..
Цокуль. Утікла. Чи не до Рухлі знов пішла? Біжи хутенько, та побалакай з нею любенько, та заспокой її, та поверни додому.
Панас. Та я її на руках принесу! (Виходить хутко.)
Цокуль (до Мелашки). А ми ходім пошукаємо її по оселі, чи не зачепилась вона за бантину… От нещастя, от нещастя!..
Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога! Нащо вона вам здалася?.. Хіба я вас не кохаю?..
Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках вже воно у мене сидить.
ЯВА IX
Входе аблакат.
Цокуль. Ну, слава богу, що ви приїхали! А я вас жду-жду, не діждуся… Тут мені халепа з цією дівчиною: одно, що бродяга, а друге, здається, збожеволіла… Оце зараз — одежу покидала, ключі кинула і кудись повіялась; послав шукать її скрізь — боюся, щоб чого не заподіяла. (До Мелашки.) Іди ж мерщій, шукай Харитину…
Мелашка іде.
(Гука вслід.) Забіжи у млин, спитай діда, чи не бачив… (До аблаката.) Що ж? Бумага є?
Аблакат. Та чого ви так збентежені? Заспокойтесь…
Цокуль. Диво! Збентежений!.. Я й сам не знаю, як вам сказать… Наче боюсь чого… Та об цім не будемо балакать; я рад, що хоч ви приїхали; кажіть же, чи дознались, відкіля вона, чи є бумага?
Аблакат. Діло справив, относітєльно сказать, акуратно… Вона ваша землячка, з Осиковатої…
Цокуль. Як?
Аблакат. Да так, з Осиковатої, ви повинні знать її матір.
Цокуль. Чия ж вона?
Аблакат. Насилу добився метрики… від того й забарився… Манашка тілько й знав, що з Осиковатої і що матір її звали Мотрею…
Цокуль. Мотрею?
Аблакат. Мотря, покритка… жила у баби Сичихи, в город прийшла з маленькою дитиною, сама умерла, а дівчинка виросла у Манашки, — оце ж вона й є, Харитина… от і метрика. Та що з вами?
Цокуль (опускається на лаву). Мотрина… Мотрина… Боже! Змилуйся…
Аблакат. Заспокойтесь, относітєльно сказать, викушайте води. (Подає.)
Цокуль. О господи! (Падає навколішки.) Аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство, за мій гріх великий, тяжко покарав! (Б’є себе в груди.) Душогуб!.. Душогуб!.. Нема мені місця на землі, і земля не прийме мого тіла, кістки мої викине… Покарай же мене, господи, тяжче покарай, на душі, на тілі, тілько прости, прости мене! (Ридає.)
Аблакат. От так і проізшествіє!
Завіса.
