ДІЯ ТРЕТЯ
ЯВА І
(Козацький табор. Скрізь сидять запорожці, одні чистять збрую, другі заходяться коло ватри де варять вечеру. Повно руху і гамору. Співають):
Хор:
Ген не дивуйте добрії люди,
що на Вкраїні повстало,
там за Дашевом під Сороквою
множество Ляхів пропало.
Гей Перебийніс просить не много,
сімсот козаків з собою,
рубає мечем голови з плечий,
а решту топить водою…
Опара. Сьогодня чи мало не долічились своїх…
Кукса. Таки певно і в пів сотні не вбереш.
Опара. А атаман молодець… Довго не давався. Чоловіка з десяток положив, доки і самого не проткнули.
Кукса. Завзятий був козарлюга, — вічна йому пам’ять… Ну, та я так думаю, що і сей не дасть собі у кашу наплювати, дарма що молодий…
Опара. Молодий, та з старою головою… Вигодував старий Коваль юнака козакам на славу а ворогам на погибіль…
Кукса. Зопсує не один десяток голомазих таракуцьок…
Неплюй. Я сьогодні поруч з ним рубався. О… Завзятий… Очи горять так страшенно, аж ніби пашить від них: зуби стиснув, та так січе, так руба як дрова… Буде бравий козак, як що не зледащіє…
Кукса. А ходім но, братця, та подивімся, як там старшина бенкетує…
Опара. Кортить промочить горлянку?
Кукса. Бо пересохла уже… А тобі-б то і байдуже?
Опара. Чого байдуже? Я п’ю, доки п’ється… Сказано ж: “пий доки п’ється, лий доки л’ється…”
Неплюй. Який там бенкет?… Може по коряку смикнуть… Не бійсь, сей атаман не в покійного: як тільки його виголосили, то зараз наказ дав, щоб п’яного його око і не бачило. Се Опарі не на руку… коштуватиме його спина не раз бичів…
Опара. Чия спина до чого здатна… Моя до бичів, а твоя, щоб на ній чорти гопки били…
Неплюй. Молодець, єй Богу молодець… Не довго длубався в кишени доки найшов слово.
Опара. У мене кишеня плодюча: не вспію винять слово як вже у ній вилупиться нових два…
Неплюй. Ой молодець, хвалю… А хочете, братця, я вам розкажу, яке мене колисьто лихо спіткало?…
Опара. Ану, ну… Вигадай що небудь… Та тільки як брехати, то брехати до ладу, а то й слухати не хочу та й пику побю…
Неплюй. Ні, я вам правду розкажу…
Опара. Чуєте, братця?… І вітер неначе став притихати… Мабуть хоче послухати тієї правди, що брехнею зветься…
Всі. Та ну бо… по перебивай. Хай і бреше, а тобі як? Бреши… бреши…
Неплюй. Давно се було… Ще як я жив на селі та чумакував зі своїм дідом, а мого батька тоді ще не було на світі…
Всі. От, чортів син вигадав…
Неплюй. Ото справили ми 12 возів та накупили 12 пар волів, щей і 12 батогів…
Спорядили настоящу чумачку… Поїхали ми на Дон по рибу… Тоді єще шляхів не було, так ми майнули манівцями, навпростець, через ліси та через бори, через Туреччину та через Шляхотчину… Приїхали ми на Дін, аж риби нема — самісінькі раки… Ой лишенько… Що тут діяти?… Стали ми радитись… Я і кажу дідови: накупимо раків, бо якже, кажу, так порожнем вертати?… “Добре, каже, синашу…” І накупили ми тих раків повнісенько: аж цілих три макітри та чотири фляшки… Заткнули ми їх затичками, тай поїхали… їдемо ми день, їдемо другий, аж третого дня приїхали до порома. Поромщики за переправу заломпли таку ціну, що і раки не варта були того… А мій дід дуже розумний був, бо бував таки у бувальцях… Зараз ударив себе каменюкою по лобі, аж йому ґуля вискочила між очима завбільшки кулака… Діло ж, братця, було важне, то і треба було поміркувати… Ото, як кажу, мій дїд як почав думати, а думки так сідають йому на лобі як чираки… Та думав він так либонь з тиждень а далї і каже: “Ось що ми зробимо: вози попродамо на сім боці, а волів та раків переженемо в брід…” Як сказав се мені дідусь, так я з радощів аж затанцював, та такого гопака, що аж потилиці п’ятами доставав… Зараз попродали ми вози, а волів та раків пігнали в брід. Воли поплили верхом, а раки пірнули в спід… “Нічо, каже дід, вони на тамтім боці виплинуть…” Ото переплили ми річку тай посідали на тамтім боці ждати тих раків… Сидимо ми до сніданку, нема раків… Вже і обідня пора, нема раків… Стало сонечко звертати на полудень, далі і на спочинок, а наших раків як нема, так нема… Аж се мій дід як не затупотить, як не закричить. “Сякий… Такий… присікався до мене… тиж, каже, бісів сину байдаки бив, і чиж вже. каже, не можна було доглупатися, щоб попутати тих гемонських раків…” Еге, кажу, тепер я і сам бачу, що треба було… Ну… нічого робити, повставали ми, заняли волів, взяли торбинки на плечі тай потягли. А тут ще мені велика пригода трапилася: зовсім підбився так, що не можу іти… Сїв я на шляху тай плачу… Тут, спасибіг, дідусь став мені в великій пригоді… “Дурню, каже, не знаєш, що робити?… Возьми ноги на плечі…” Тю… кажу, я і не догадався. Як схоплюся, та себе за ноги… Закинув їх на плечі та зараз полегшало…
Довго, ми се ішли, аж гульк, приходимо до дому… А тут Бог нам дав велику радість: мій батько на світ народився. А такий бравий хлопчина та такий балакучий… Наділа мати на нього сорочечку, штанці, вибіг він нам на зустріч, поцілував діда у руку, а мене як ухопить за чуба, як почне бити, як почне кулакувати… звісно, батько, то вже і знає своє діло… Я йому мовчу, одно через се, що батько, а друге і від радощів, що він на світ народився… Добре оттому, братця, у кого хоч пізно, а народиться батько. Бо перш якось то аж чудно було: ідеш вулицею, а люди і питають: а деж, парубче, твій батько?… Тепер уже ціле село зна, що і в мене є батько, хоч він і після мене пародився, а всеж таки є… Ото, кажу, прийшли ми до свого двору, аж дивимось: двір наш такий великий та такий став просторий, а ворота такі широчезні, що скілько возів не їхало би в поруч, то не зачепилибися… Увійшли ми у хату, дивимось, тільки і старого, що піч, а то усе нове… На стінах хмари та ліс, а на стели небо, і сонечко так сіяє, що як глянеш на нього, то аж сльози потечуть з очий… Спасибіг сусідам, добре підновили хату… Ото дід мій зараз почав порядкувати. Наварив олов’яних пампушків та желізних галушок а мене післав скликати сусідів на батькові хрестини. І наскликав я тих сусідів повнісеньку хату: аж три старі бабі та одного цигана… Як тільки батька увели у хрест, то почали ми з діїдом частувати гостий… дід біля столу а я біля порога. Котрий ухопить галушку пампушку, то і мерщій біжить до порога, щоби запити юшкою. А я його там зараз і почастую макогоном, по потилици… хмель йому ударить у голову, то він так і сторчака дасть… Та так ми усіх уконтентували, що декотрі і на віки там заснули, а инші ледви другого дня і прочунялися…
Опара. Та ти і до світу не добрешеш…
Неплюй. Вона єще довга… та се бач її кінець… Але я зараз причіплю до ньої другу…
Опара. Стрівай… Нехай моя зверху…
Неплюй. Бреши…
Опара. Тільки се не брехня а справжня правда… Знаєте, братця, тамтого тижня я стояв на варті… Ніч була така темна, що і носа свого не побачиш, тільки як ляпнеш його рукою, то тоді і на певно знатимеш що він є у тебе па пицїі… Стою я собі, стою, стою, стою тай стою…
Неплюй. Та сядь вже раз, вражий сину…
Опара. Стою я собі тай думаю: чи той Неплюй брехнею цілий світ перейде і назад вернеся?… Аж зирк — так гін за двоє, котиться щось таке малесеньке, рудесеньке, котиться тай котиться… Що воно таке, думаю… Прожогом донав тай питаюся: куди ти так, кажу, поспішаєш? “Кочусь, каже, до вашого Неплюя, щоби його з’їсти…” А я його чоботом, чоботом, чоботом… тай роздавив… А не їдж, кажу Неплюя, нехай лучше він тебе з’їсть…
Всі. (Регочуться).
Неплюй. Та се її кінець?… Та ви не знаєте, що з Опарою трапилось у ту-ж таки ніч?
Всі. А ну, ну… хто кого перебреше?…
Неплюй. Знаєте, братця, іду я попід ліс аж дивлюся: що за біс… Нашого Опару тащить величезний вовчиско… Я вже бува ж хотів бігчи та ратувати христіянську душу, коли вовк лиш роздзявив хавку та проликув сараку разом з чобітьми, ручницею і списом… Мені тільки сльози прокотилися з очей… Але наш Опара не з таких… сейчас собі порадив. Туди, тим місцем, звідки у вовка виростають задні ноги, він з початку виставив лиш голову, розглянувся по світі, а далі гоп, тай опинився на земли, та давай ногам знати… Але і вовк також не попустив. Підбіг, вхопив його та вдруге проликнув… Побачим, чия візьме, подумав вовк, та навздогін… Дігнав, вхопив у пащеку, що сарака Опара лиш задзвонив ногами у воздусі, та мерщій з ним під дуба… Прилетів до дуба, обернувся до нього хвостом та з цілої сили заперся задом до дуба… Мені аж піт покотився, бо бачите, братця, тепер прийшлося Опарі марно загибати… Бо куди ж йому тепер утікати?… Я так зі страху і закричав… І се вратувало сараку, бо вовк від несподіваного крику напудився так, що зі страху так і ляпнув Опарою на землю…
Голощук. А ну годі вам брехати… Гляньте лиш якого підсвинка сюди женуть…
ЯВА II
(Два запорожці вточують барилку з горівкою).
Подорожний і Зачепа. (Входять).
Подорожний. Курінний прислав вам барилце чемерички, щоб почхались після татарської табаки…
Опара. Чи справді?… От так молодець, зна гоїти запорожські рани… (Бере барилце і п’є).
Всі. Та ти так і без коряка дудлиш…
Опара. Душа міру знає…
Неплюй. Та годі тобі смоктати… Бач, допався, неначе віл до браги… Ще луснеш, к бісовому батькови…
Опара. Однаково помирать…
Неплюй. От чортова п’явка…
Опара. От тепер як раз у щерть, тільки треба розперезатися… Братя, а подай но хто затички… А щоб ви зазулі не чули… (Дістає хліб і сало). Оттак її заткнемо, щоби не розхлюпалася…
Всі. (П’ють).
ЯВА IІI
Недобитий. (Входить).
Всі. От як раз нагодився… Тебе тільки і бракує…
Недобитий. Я знав, що тут є порожне місце і для мене.
Опара. А звідкіля Бог несе?
Недобитий. З землі.
Опара. Та знаємо, що не з неба… А деж ти був?
Недобитий. Проти неба на землі… Гай, гай, п’єте горівку, а діда і не почастуєте…
Опара. Хиба не знаєш звичаю?… Бери коряк та і пий скілько влізе… Та де се ти таку бороду донняв?
Недобитий. У цапа пожичив.
Неплюй. (Регочеся). Мабуть правду кажеш коли не брешеш…
Недобитий. Шкода брате у мене правди шукати. Я з нею тоді ще попрощався як з Неплюєм спізнався…
Неплюй. Ого приліпив… люблю за обичай… Тепер от і подлубай в голові, щоб до ладу відповісти.
Недобитий. Порожно у тебе в голові… Скільки і не длубай, а опріч вітру нічого не знайдеш…
Всі. (Регочуться). От, бандурист… Загнав Неплюя на слизьке…
Неплюй. (Регочеся). Їй Богу молодець…
Опара. А ну діду з цапиною бородою, ушквар нам якої…
Недобитий. Ушкварив би та струни позасихали.
Опара. Від чогож то?…
Недобитий. Та від того, від чого твої порозкисали…
Опара. (Регочучись). Чи не бісова пара…
Голощук. (Підносить коряк). На дідусю… Промочи голосники…
Недобитий. О, сей то догадливий. Мабуть у твого батька не дурний був син…
Голощук. Чи не той, що Гарасимом звали?
Недобитий. Як що ти Гарасим, то той самий.
Голощук. Я він і є.
Опара. А нуж бо ушквар, бо мене вже так і кортить до танців.
Недобитий. А дуже кортить? Глядиж, щоб не погубив підошви…
Опара. Нічо… Я язиком полатаю…
Недобитий. (Грає і приспівує).
Опара. (Танцює).
Недобитий:
Oй так чини, як я чиню
люби жінку аби чию,
хоч попову, хоч дякову,
хоч хорошу мужикову…
Ой до мене сита, сита
ой до мене решета,
ой до мене запорожці,
бо я бідна сирота…
Розступітеся міряни
нехай гиря погуляє,
щоб зазнали всі міряни,
як гуляють голоштани…
Опара. (Танцюючи): А ну піддай хто охоти… а то вже ноги ледво човгаються…
Недобитий. З такими танцями лучше тиб і не рішався… Ти мабуть тільки язиком вмієш тропака вибивати…
Опара. Не сердь мене, бо як розсерджусь, то буду танцювати до самого світа…
Недобитий. У тебе і так вже либонь свитає в голові і в очах…
Опара. (Скидає жупан): Так ось-же тобі… (Танцює мов несамовитий)… Грай, коли граєш, побачиш чия візьме!…
Недобитий. Та хоч одпочинь, ладачо…
Опара. Піди геть… Не рушай… От так наші: і сюди і туди… Навприсядки… Підспівуй, піддавай хто охоти…
Недобитий. (Співає):
Ой ти старий, я молода,
та між нами незлагода…
Ой ти старий кахи-кахи…
Я молода хи-хи-хи-хи.
(Говорить): Та скинь бо, вражий чоловіче, і сорочку, щоб і та не заваджала.
Опара. (Паде па земно). Стрівай… Я одпочину, тай знов, а ти тимчасом заспівай якої жалібної… (Виймає з кишені гроші). На тобі тимчасом таляра, а потім заграєш мені ще аж за два.
Недобитий. (Співає):
Замовкли бандури, оглухли мабуть
Ні співу ні думи в хуторах не чуть
Лише по могилах голосить ворон
Козацької слави старої гомон.
О руская земле, о рідна моя,
Чи прийдем ще раз ми коли до коша.
Де ділись, заділись ті давні часи
Славетні гетьманські, де ділись вони
Бувало атаман як кликне на бій
чубаті як хмари злітались як стій.
О руская земле, о рідна моя,
чи верне — поверне ще слава твоя…
В кайданах в пневолі козача сім’я,
по дворах шляхетських у наймах сестра
і сін на послуги пішов Москалям,
на глум і на посьміх самим ворогам.
О руская земле, о рідна моя,
коли вже скінчиться неволя твоя.
Прокиньтеся діти, наспів вже той час —
“Заплакана Мати” вже кличе на вас,
щоб стать односердно за діло святе,
а слава та давня ще нам зацвите.
О руская земле, о рідна моя,
та чей ми прийдемо ще раз до коша…
(По співі): А тепер пращайте, мої любі…
Я піду по наметах, огляну всіх, може хто занедужав… Треба порадити… Пращавайте… (Пішов).
Голощук. А диви, гей, Прохоре, що то за могилою наче курява піднялася…
Неплюй. Хмара встає. Певно на дощ. (Прилягає вухом до землі). Ні, не чути, щоби тупотіло… Ну, що, пора і спочивать. Наказ був рано рушати, щоб у вечорі у моря стать… Назустріч повинні підійти байдаки… Пора вже і Туреччину провідать. Пора полататись, бо мені вже шинкар на бірг не вірить.
Голощук. Так намочить його, псявіру, у річці, щоб набрав віри.
Неплюй. Мочив… Не йме віри… Ну, та вже чорта лисого з’їсть, щоб він завтра не дав мені похмелитись. Задушу анахтемську віру…
Голощук. А опісля сам будеш шинкарювати, чи як?…
Неплюй. І то правда… Ну нехай ще поживе на світі… (Кладеся спати).
ЯВА IV
Стефан. (Входить. Сів на камени і задумався). Ось вже рік минає як розлучився я з вірною дружиною і покинув рідну оселю, а серце з кождим днем все гірше болить і нічим його не заспокоїш… О колиб я мав крилечка, щоб полетіли хоч на хвилинку у рідний край і глянути хоч би з далека на той садочок вишневий, де з милою з голубочкою воркував і цілував її карі очи та чорні брови… Один би тільки разочок глянути в очи милій, почути із уст її одно щире слово і те слово додасть мені сили та відваги… Тепер я у славі та повазі… Та що з того? Нащо слава, коли серцеви нема супокою?…
ЯВА V
Недобитий. (Входить. — Підійшов крадьком до Стефана). Здоров Стефане…
Стефан. Хто ти за чоловік? (Придивляєся). Стрівай… Я тебе десь бачив…
Недобитий. Може і по знаку… Придивись гарненько…
Стефан. (Схопившись за голову): Я бачив тебе… ні… не памятаю…
Недобитий. Торік… на Зелених святах…
Стефан. Ти співав думу про Наливайка?
Недобитий. Може і я… (Здіймає бороду): Пізнаєш?
Стефан. (З криком): Той самий…
Недобитий. Та цить… Не гомони… Почують…
Стефан. Ти був там… у батька? Скажи ж мені, що сталось? Кажи ж, ти знаєш про кого я думаю…
Недобитий. Не годиться козакови, та ще й того атаманови на війні няньчитися з серцем… О, глянь навкруг себе: кождий з отсих бідолах кого-небудь покинув дома. Инший батька, матір, инший чорнобриву дівчнну, як от і ти. І усі вони ховаються від людий з тією болячкою…
Стефан. Ти мене мучиш… Ніби щось страшного хочеш сказати.
Недобитий. Дитина ти, та ще й атаман…
Стефан. Одно слово тільки скажи, а я знов буду козаком, знов полечу на ворога як на весіля…
Недобитий. Ох, літа, літа молоді… (Смієся). На ж осьдечки тобі цидулочку від твоєї дружини… (Дає лист).
Стефан. (Цілує папір): Від неї… від моєї милої…
Недобитий. Придивись, що там написано.
Стефан. (Читає): “Сизокрилий голубоньку, любий мій Стефане. Де ти, друже, пробуваєш, де ти орлику літаєш? Я оченьки виплакала, виглядаючи тебе. Полиняли чорні брови, личенько змарніло…”
ЯВА VІ
Джура. (Вбігає): Пане атамане…
Стефан. Що скажеш?
Джура. Орда на нас наступає двома крилами: від моря і від шляхеччини…
Стефан. (Грізно): До збруї… Панове молодці за мною!…
Всі. (Схиляються).
Стефан. Шаблі на голо… Пісні… Пісні, щоб земля застогнала і заревла…
Хор:
Гей нужмо братця до збруї.
На герц погуляти,
слави залучати.
А чи пан, чи пропав —
вдруге, не вмирати,
гей нужмо до збруї!…
Нам поможе святий Юрий
Козакам на славу
Турка звоювати…
Гукнемо з гаківниць,
додамо з гарматів,
щоб не повставали…
(По хорі вибігають усі. Чути стріли битви).
Неплюй. (Вбігає — до Опари): А про сего забули… Вставай, бісів пузір… Бісурмен іде.
Опара. (Крізь сон): Грай на всі…
Неплюй. А щоб тебе ледачо узяло… Ач, йому танці на умі… Вставай бо, діяволе… Ну, що тут робиш? Треба укинути у який небудь віз… Стрівай сатано… Завдадуть тобі завтра пам’ятного… Скоштуєш київ аж задуднить… Бач, як насмоктався… (Витягає).
Опара. Не руш, кажу тобі: не руш!.. А ще за то пику розіб’ю… Ну, що за діявольський народ… Геть Іроди… Геть, кажу…
БИТВА.
(Живий образ. Козаки і Турки, посеред Стефан па трупі турецького баші).
Занавіс.
