ДІЯ П’ЯТА
ЯВА І
(Та сама обставина, що в дії 1-ій).
Ярина. (Виходить з хати і співає):
Чом не гудуть буйні вітри,
Не ломають вітий,
Чом не несуть на крилечках
Від милого вістий.
Сохну, вяну в самотині,
Вже й сльози не льлються,
А над моїм тяжким горем
Вороги сміються.
І сміються і радіють
Я-ж Бога благаю.
Щоб вернувся мій миленький
З далекого краю.
ЯВА ІІ
Оксана. (Входить). Здраствуй, сестричко… (Цілує її) Господи… Усе тужить та побиваєся.
Ярина. Такий вже мабуть мій талан.
Оксана. Я се нарочно забігла за тобою. Там дівчата зібралися на шпилечку: співають. Ходім, сестричко, та хоч трохи розвеселиш себе.
Ярина. Не таке моє горе, щоб розважити його співами або гульнею. Я своїм смутком тільки вам заваджу.
Оксана. Колиб ти знала як мені тебе жаль, що і Господи.
Ярина. (Обіймає її). Тиж моя одинока жалібниця і порадниця.
Оксана. Ходім-же, ходім… Будемо гратися у короля. Ти будеш королівною а я королем. Я хочу тебе сьогодня зацілувати. (Цілує її).
Ярина. Роби зі мною як знаєш.
Оксана. (Обняла її). Ох, яка я рада… Голубонько моя сизокрила. Ходім… (Відходять).
ЯВА III
Коваль. (Дивиться у слід). Пішла. Нехай іде. Може хоч трохи заспокоїться. (Сідає). Ох, горе, горе… Що ти зо мною зробило, на що ти мене звело… Нема мого Стефаночка… От вже і третій рік минув, як вирядив я його на Запороже… Чи його вбито чи в полон забрано?… А може побратався з бісурменом?… Проміняв віру, Україну і присягу? Тоді, земле сира, не допусти моїм кісткам лягти у тебе, викинь їх і розкидай по полю за те, що вигодував такого Ірода… О, ні… Не такий мій Стефан… Ні… Він козацького роду… Які нечестиві думки лізуть мені в голову… А може він нудить у неволи, гниє у кайданах… О, Боже милосерний…
ЯВА IV
Ярина. (Входить). Не можу я слухати веселих пісень, безжурного щебетання… Не можу… Не можу…
Коваль. Ти знов плачеш, моя дитино?…
Ярина. Тяжко тату жити у розлуці з милим. Чує моє серце, що вже його очи козацькі виклювали орли побратими, що його тіло розірвали вовки-сіроманці.
Коваль. Не побивайся донечко… Всі ми у божій воли. Ти мене своїми смутками женеш у домовину.
Ярина. (Дивиться йому в очи). І ви плачете тату… якже мені не плакати?… Ви на своїм віку зазнали вже щастя, а моє проминуло перед моїми очими.
Коваль. (Витирає очи). Де ти там побачила сльози?… Хиба одна сльозинка, та і та дурна… Бачиш?… Я вже сміюся…
Ярина. Смієтесь, а сльози тремтять у очах. Нащо ви таточку мене обманюєте?… Хиба я не бачу, як ви що дня тужите, як цілісеньку ніч тяжко зітхаєте та тихо молитесь?…
Коваль. То не від горя, а через те, що пора вже в далеку дорогу, в домовину… То і молюсь, щоб Бог простив мені тяжкі мої гріхи… Ось піди лишень, та принеси мені бандурку, то і побачиш якого я устрою гопака.
Ярина. Чи не думаєте ви розважити мене… (Задумалася). Таточку любий… Відпустіть мене у монастир… Піду у черниці та й буду молитись за душу свого милого… (Плаче).
Коваль. Господь з тобою, моя дитино… На кого-ж ти мене покинеш старого, похилого, одинокого?… Хто-ж догляне мою старість, хто-ж закриє мені очи?…
Ярина. Тяжко мені тут жити… Серце з туги кров’ю обливається як спогляну на житє других. Весь мир хрещений веселиться і радіє, а я неначе яка велика грішниця все б сиділа між німими стінами, по заулках темних… А там, у чернечій одежи я не буду чути веселих співів і лекше мені буде на душі.
Коваль. Ти своїми словами мов списами мене колеш. А до кого-ж я прихилю свою сиву голову, з ким поговорю, з ким посумую?… Іди, іди, дитино моя… не зупиняю тебе, бо не маю сили зупинити. Сам знаю, яка то мука щире коханє.
Ярина. Ох, таточку, таточку… що-ж мені робити?… (Ридаючи паде йому на грудь). Ні… я не покину вас ніколи, ніколи не покину. До сего часу ви таїлись від мене зі своїм горем а мені здавалося, що до мого горя нема у вас жалю. Я думала, що я одна, тільки мучусь… Тепер я буду весела, буду сміятись, танцювати.
Коваль. (Плаче).
Ярина. Годі-ж таточку плакати, ходім у хату, спочиньте. Тепер мені так весело на серці так світло на душі. Я чую, як мої сили ростуть і кріпнуть… Продовж же, Милосерний, ті щасливі часи… (Відводить Коваля у хату).
ЯВА V
Селяни і дівчата. (Входять).
1-ший селянин. Дивіться, дивіться, ондечки іде кобзар.
2-гий селянин. Ще й молодий який.
1-ший селянин. 3упинимо його та попросимо, щоби заспівав яку думку.
Дівчина. Ні, нехай заграє якої до танцю, а потім заспіває.
1-ший селянин. Ще мало танцювали онтам на вигоні?…
ЯВА VІ
Стефан. (Входить сліпий з хлопцем-поводарем).
Селяни. Здраству, чоловіче Божий.
Стефан. Здраствуйте і ви чесні миряни… щастя вам Боже на усе добре. Поздоровляю вас зі святим празником.
1-ший селянин. Спасибіг… А куди Бог несе?
Степан. Куди ноги втраплять, бо очима не бачу… Там моє пристановище, де спочиваю…
1-ший селянин. Лихо тяжке… Відкіля-ж ти родом?
Стефан. З просторої України… там мій отець, ненька, де застане ніч темненька… Там моя хатина, де добра людина.
2-гий селянин. (Бере його за руку і підводить до каменя). Сідай оттутечки, на камень, спочинь, та розкажи нам, страднику Божий що небудь про Січ та про Запороже.
Стефан. (Сідає). Сісти… сядемо, а спочивати будемо тоді як ляжемо в сиру землю…
1-ший селянин. Якже се ти, змалку такий, чи може у бісурменських руках побував?
Стефан. Бодай не розказувати… Тільки один рік минув як одняли від мене те, що найдорозше чоловікови — світ сонця.
Всі. Розкажи, що з тобою сталося?…
Стефан. Слухайте люди добрі, та научайте дітий ваших, щоб вони вчились та дітям своїм розказували, як ту славу здобувають і як за віру та за рідний край голови складають.
1-ший селянин. Горенько тяжке… Як що ласка твоя, то розкажи нам дещо, чоловіче божий…
Стефан. Розказувати, щоб сльози проливати, аби було кому слухати та навчати…
У неділю в ранці-рано
Синє море грало.
Товариство кошового
на раді прохало:
Благослови атаманпе
байдаки спускати
та за Тендер погуляти,
Турка пошукати…
Чайки-байдаки спускали,
арматами лаштували,
з Дніпрового гирла широкого випливали
серед ночи темной
на морі синьому
за островом Тендером потапали, пропадали,
атамана курінного
сироту Стефана молодого
синє море не втопило,
а в турецьку землю Агарянську
без керми прибило…
Тоді сироту Стефана,
атамана молодого
Турки-яничари ловили,
в кайдани кували…
Ой Спасе наш Межигорський,
чудотворний Спасе!
не допусти мені впасти
в тяжкую неволю…
Там кайдани по три пуди
атаманам по чотири…
І світа божого не бачать не знають
без споведи умирають,
як собаки здихають…
І згадав сирота Стефан в неволи
свою далеку Україну,
нерідного батька старого
і не рідну сестру Ярину…
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає,
кайдани ламає —
і утікає на вольную волю…
Турки яничари його дігнали,
до стовпа вязали
очи виймали…
ЯВА VІІ
Ярина. (Вийшла при кінци думи). Стефаночку… Стефаночку… Стефаночку… Моє серце… Деж се ти забарився… (Побачила, що він сліпий). Тату… Тату… Ідіть сюди… Тату… Подивіться…
ЯВА VІІІ
Коваль. Чого ти доню голосиш? (Довго дивиться на Стефана). Сину мій… Сину ти мій безталанний… Моя ти дитино… Чи тебе се я бачу, сину мій єдиний?…
Стефан. Тату… Ярино… Я не бачу вас… я тільки чую вашу любу розмову… Я чую серцем, що я вам рідний. Ви привитаєте мене каліку… сліпого?…
Ярина. Ти мій суджений… Ти вернувся до мене і світ мій прояснився.
Стефан. Бог з тобою, Ярино… Тепер я не до пари тобі.
Ярина. Візьми милий остру шаблю, зрубай голову твоїй любій, виріж з грудий серце… Коли не буду твоєю, то лучше смерть мені заподій…
Стефан. Ярино… Ярино… Прости мені… Серце моє давно у тебе, візьми і душу мою…
Коваль. Діти мої… Квіти мої…
Стефан. (Паде навколішки). Боже милосерний… Ти сам довів мене до рідної хати, до вірної дружини… Благаю Тебе, милосерний, вижени із думки, вивій із серця тяжкеє лихо і всели у мою замучену душу тихий та привітний рай… (Ридаючи припадає лицем до землі, люди клякають, здіймаючи шапки).
Хор:
Боже великий єдиний,
Русь-Україну храни.
Волі і світла проміням
Ти її осіни.
Світлом науки і знаня
Нас, дітий просвіти!
В чистій любови до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось Боже єдиний
Русь-Україну храни,
Всі свої ласки, щедроти,
Ти на люд наш зверни!
Дай йому волю,
Дай йому долю,
Дай доброго світа
Дай Боже народу
І многая, многая літа!