ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Пуща. Печера в скелі.
ЯВА I
Медвідь і Грива. Перше Грива, вилазить з печери.
Грива. Якове! А ти на дереві?
Голос. Сидю в гнізді й чатую.
Грива. Чатуй, чатуй! Ти хоч і кривий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаблею.
Голос. Я чую, десь далеко їдуть верхові, але не видко ще.
Грива. І дасть же бог такеє око й ухо!
Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі винирнув якийсь чоловік і сюди прямує.
Грива. Один?
Голос. Один.
Грива. Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.
З-за кущів витикається голова.
Хто там?
Медвідь (виходить). Я!
Грива. Медвідь! Здоров, брате.
Обнімаються.
А ми вже думали, що ти десь згинув.
Медвідь. Мало не згинув.
Грива. Півгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?
Медвідь. Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я з купою малою скрізь хазяйнував, поки той ирод Сава не наскочив Грива. Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшеньків в Польщу паном жити…
Медвідь. Та й ловить гайдамаків по степах… та ще иродів син, що вигадав, скрізь універсали розіслав і кличе гайдамаків до себе, даруючи їм землі і вільготи.
Грива. Знаємо ми ті вільготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали.
Медвідь. А так. Половина мого загону пішла до нього та й показали схованку нашу, а він наскочив і всіх половив. Здається, я один тілько і втік.
Грива. Немає гірше, як свій: зна всі фиглі; нікуди не сховаєшся від нього.
Медвідь. Він носом чує гайдамаків.
Грива. Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж і возка піймають.
Медвідь. Ох, він, брат, характерник. Ніхто Сави не піймає, хіба сам Гнат.
Грива. Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пішов, щоб стратить Саву, і чутка пропала. Потім знову Горицвіт пішов, — і того нема. А місяць тому послав Гнат Дороша Кравчину, — цей, кажуть, з чортами наклада, — одначе щось і Кравчини нема довго.
Голос. Наші під’їздять. А далеко ще один чоловік манячить. Темніє, не бачу.
Медвідь. Поки дізнаємось, де Сава, гляди, щоб не дізнавсь він, де ми.
Грива. Ні, у пущу цю він не піткнеться, хитрий лис; більш на засідках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Між цими скелями та в норах цих, як світ стоїть, то, певно, ще ніхто не жив, а тілько звір водивсь і тут ховався. Ми тут убили аж двох медведів і одняли у них цю хату для Медведя.
Медвідь. Для мене б то.
Грива. Еге!
Сміються.
Медвідь. Сава у нас одняв, а ви у медведів?.. Безпечне місце; а жаль, брат, старого коша у Чорнім лісі!
Грива. І тепер ще така кипить у грудях злість, коли згадаю Саву, що сам себе, здається б, удавив.
Медвідь. І як то сталось так, що Сава зруйнував у ніч одну такий значний і сильний кіш?
Грива. Зрада, як гадюка, підкрадається і вкусить! Ви ото пішли з Гнатом на Немирів, а я зостався наказним… Не ждали ми, не відали і не гадали нічого того, що сталось! Ми ж всі тоді думали, що Сава з тієї образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Січ, — і байдуже! Як повсякчас, так і тоді — скрізь варта… а самі безпечно спали. Тілько диявол Сава тоді не спав. Порізав всіх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав під курені смолянії клубки і запалив!.. Прокинулись… Кругом огонь, як пекло, ліс палає, а з чого воно сталось — не знаємо, і кинулись рятувать скарби та утікать… Багато тоді наших Сава половив…
Голос: “Наші недалеко”.
Медвідь. Бусурман! Поки він поравсь з вами тут, а там приятель його Іван, що Найдою прозвали, засівши в лісі, ждав нас з великою гарматою. Близько підступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Від несподіванки ми вскочили в болото., Поки висіпались, вони нас обігнули і стали збоку, — мусили ми тікать, та у дорозі знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, і розсіялися хто куди. От і досі не зберуться знов докупи.
ЯВА II
Ті ж, Гнат, з ним гайдамаки й козаки. Кілька чоловік несуть прямо у печеру мішки.
Гнат. А, Медвідь!
Всі. Здоров, брате!
Гнат. Як ся маєш?
Медвідь. Ледве утік оце з рук Сави.
Всі. У-у, зрадник!
Гнат. Стривайте, попадеться він і нам у руки… Паюйте все, товариші, поміж собою, а мені нічого не треба; тютюн є, оливо і порох є, то з мене й доволі!
1-й запорожець. Та ще ж немає всіх.
Гнат. А й справді, більш половини тут товаришів нема; я собі замислився і не примітив, де відстали.
1-й запорожець. По дорозі є корчма, то певно, що там застряли.
Гнат. Ото вже негаразд, що купи не держаться, — ще попадуться, коли погоня буде.
1-й запорожець. Під самісіньким носом у немировського пана в костьолі похазяїновали, то треба ждать погоні від самого Сави. Тілько ж там між ними Молочай, Вернигора і Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива. Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець. Грошей до біса і утвар всяка.
Голос. Якийсь чоловік спустився в балку… А десь далеко гупотить. Пильнуйте, братці, бо так потемніло, що я не бачу.
Гнат. Скоро місяць зійде. (До Медведя.) Яків так бачить, як ніхто.
Грива. Такого вартового немає в світі.
Гнат (до Гриви). А вийди, брате, подивись, що там за чоловік.
Грива вийшов.
1-й запорожець. А що, пане отамане, нема вістей про Кульбабу?
Гнат. Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвіт! Коли не вернеться й Кравчина, то сам тоді піду я Саву добувать, щоб виконать присуд громадський і смерті ирода предать! А як складу і я, як инчі, голову свою, — ідіть другі його шукати, бо поки Сави смертію не скараєм, не буде нам життя: він переловить нас усіх! Не менше Сави лиха робить Іван Найда, що він прийняв його був до коша і разом з ним пристав до ляха, то і цього піймати і смертію покарати треба!
ЯВА III
Ті ж. Грива і Кравчина.
Кравчина. Здорові, пани-браття! Як ся маєш, Гнате?
Всі. Кравчина!
Гнат. Насилу ми тебе діждались! Ну що? Які приніс ти вісті?
Кравчина. Дещо вивідав, але дуже мало; Саву не бачив — трудно приступить. Він женився на тій дівці, що колись-то в Очеретній хтось з наших захопив. Живе біля Немирова в селі Степашках, що подарував йому Потоцький, заселяє свої землі тими гайдамаками, котрі, піймавшись, каються і присягають жити тихо. Кульбаба і Горицвіт попались на замірі вбити Саву. Кульбаба покаявся і живе тепер в Степашк-ах, у тім селі, де Сава; а Горицвіта Сава повісив, бо той покаятися не схотів.
Голос. Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, ніби б’ються на шаблях. Але не бачу я нічого, бо місяць ще не вийшов з лісу.
Гнат. Певно, за нашими погоня! Тікаючи сюди, вони покажуть шлях до нашого коша… Ану, товариші, станемо у щілині, через яку більш трьох не пройде… Мушкети заряджені?
1-й запорожець. Наготові.
ЯВА IV
Ті ж і Микита.
Микита. Пани-браття!.. Погоня велика… Чалий Сава!..
Гнат. Де?
Микита. Отут вже близько, наші б’ються, щоб не пустить сюди… Ох, дай води!..
1-й запорожець. Вода в печері.
Микита пішов у печеру.
Гнат. Даремно куль з мушкетів не пускать, палить тоді, коли пальнути можна прямо в пику, щоб ні одна куля не пропала, а потім рубай! Перший, хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадникові в вічі! Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець. В печері. (Поліз у печеру.) Микито!
Гнат. Спитай, де саме він своїх покинув.
1-й запорожець (з печери). Та він увесь в крові. Доходить! (Вилазить з печери.) Кров’ю зійшов, умира.
Голос з дерева. У балці б’ються. А на горі видко: кінні.
Гнат. О, коли ще на горі і в балці б’ються, то ми їх не допустим сюди. Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти заснуєш нову ватагу. Прощай, може, більше не побачимось. Ходім, панове, яром, а потім вискочим на гору. Вони не сподіваються, бо думають, що там уся ватага, і ми їм раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не бути, або слави добути!
Всі. Смерть усім ворогам! (Вийшли.)
ЯВА V
Медвідь на кону, голос на дереві.
Медвідь. Якове! А що там тобі видко?
Голос. Місяць виплив з-за дерев і гарно гору освітив… Ой-ой-ой! Багато кінних вискочило з балки… Всю гору вкрили — такого їх.
Медвідь. Виходить, наші засіли в балці, а там скелі-й болото — туди на конях не під’їдуть.
Голос. Позлазили з коней. (Пауза.) Піші відділились від кінних.
Медвідь. Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос. Не видко.
Медвідь. Ото як довго! А боже мій!
Голос. Піші кинулись бігом у балку! І наші вилізли уже на гору.
Медвідь. Ага!
Голос. Наші щезли за деревами.
Медвідь. Перебігають, прикриваючись… Ну, що?
Голос. Наші кинулись бігом до коней. Близько вже… Блиснули шаблі. Ай, що там робиться!.. Коні стають на диби… розбігаються…
Медвідь. То колють коней шаблями в морди і під боки, щоб роз’ярить…
Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а деякі на землі лежать і б’ються…
Медвідь. Перерізали вожатих і покалічили, виходить, коней, щоб решта ворогів зосталась піша…
Голос. Наші кинулись бігом у балку… Нічого не видко, тілько гуркотить!
Медвідь. О, тепер піші на піших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всі поляжуть.
Голос. У балці аж клекотить.
ЯВА VI
Ті ж і Молочай, ранений.
Медвідь. Молочай! А що там, як?
Молочай. Я тебе одразу й не пізнав… Дай води напитись… Умираю!..
Медвідь (подає воду). Давай перев’яжу тобі я рани.
Молочай. Де там їх перев’язать! Весь покарбований і у дірках, як решето! Подумай, брате: тілько що виїхали ми за корчму, наскочила їх ціла сотня при гарматі, а нас лиш тридцять. Одначе вистрілить з гармати ми їм ні разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть і кидались їм в бік — прорізували наскрізь і знов тікали. Вернигора, я і Вовк перед вели, і в перший же наскок поліг Вернигора під шаблею Івана Найди, того, що з Савою утік. Він, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лісу, коней покидали і на болоті всі засіли. Вони вернулися на гору, бо кіньми у болото не полізеш. Отут своїх покинув я і ледве жив болото переліз, і от таки добрався до коша, а наші там зостались, щоб не показати сюди шляху, і, певно, всі поляжуть, бо їх зосталось менш десятка!
Медвідь. На поміч їм усі пішли і там, у балці, вже зчепились в ручки.
Молочай. Не подоліють, бо їх багато… Ох, чую, що сила мене кида.
ЯВА VII
Ті ж і дід-знахар.
Знахар. Що тут робиться? Либонь, весілля десь кривавеє справляють? Лежу в своїй норі, і щось мені не спиться, а все здається, що в лісі клекотить і брязкотить. Так я й пішов сюди.
Медвідь. Батава страшна йде. Ось обдивіться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову). Ти, сину, зараз помреш, бо кров’ю стік.
Молочай. Одведи мене, мій брате, у печеру. Прощай! Прощайте, діду!
Знахар. Поклонись там нашим всім лицарям, що полягли за віру православну.
Молочай (до Медведя). Може, доведеться тобі, якщо жив будеш, побувать у Медведівці. Спитай там про Марину Житню, то мати моя… Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає.) Та розкажи старій в утіху все те, що знаєш сам про мене; а коли матері не знайдеш, то на громадське діло гроші поверни. Веди мене мерщій — я смерть вже чую.
Медвідь повів його в печеру.
Голос. Наші повертаються, тільки щось мало їх.
Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають… Коли цій різні буде край?
Медвідь (виходить з печери). Помер. Ще одного велетня не стало…
ЯВА VІІІ
Ті ж, Гнат, Шмигельський і решта.
Гнат. А скілько нас зосталось?
1-й запорожець. Лиш п’ятнадцять, батьку, та й ті каліки всі.
Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п’ять лягло!
Гайдамаки всі п’ють воду. Дід роздивляється, перев’язує, шепче, дає пить зілля.
Дай і мені води, мов у пропасниці, увесь горю. (П’є.) Сорок п’ять таких лицарів… Ох! Нема Вернигори, Молочая… Вовка.
Медвідь. Молочай дійшов сюди і там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець. Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув!
Гнат. О, цей багатьох поклав, він Вовкові у мене на очах голову розвалив. Я думав — Сава і, кинувшись на нього, звалив на землю, але і тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з тютюном!
Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш?
Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лікар нагодився.
Медвідь (дає Шмигельському води). Напився?
Шмигельський (напившись). Спасибі.
Гнат. Ну, діду, перш усього до цього приступи, бо він вже віша голову, а мені б хотілося з ним побалакать, а потім повісить його.
Знахар (огляда Шмигельського). Він увесь рана. Тілько в однім ось місці з правої руки найбільш юшить, а то скрізь зашкорубло.. (Шепче.) Ковтни. (Дає склянку.) Три рази…
Шмигельський п’є.
Гнат. А тепер дай і мені доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато крові. А не чуєш, ніде тепленька не тече?
Гнат. Не чую. Певно, рани невеликі й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар. На, пий. Це зілля тебе зараз підтримає і сон добрий дасть.
Гнат (п’є). Ну, пане ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобі стане легше — я тебе повісю.
Шмигельський. Я не собака, щоб мене вішать! Хіба немає інших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат. Знайомий голос, і балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський. Іван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима.
Гнат. Сави??! Пізнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вішав, а на цепу водив би за собою, а потім вимотав би жили з тебе.
Шмигельський. Мотай і з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, і заспокой свою ти наболілу душу. Ні ти, ні я, ні Сава в тім не винуваті, що йшли ми різними шляхами… А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є.
Гнат. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадників настало, що за панські ласощі й принади свій кидають народ і віру, до инчого люду пристають та й ворогують там проти братів своїх далеко гірше й більше, ніж сам ворог!.. Скажи мені: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким і був, чи паном став, як усі пани?
Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де й і як йому слід жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця в повітрі, звір в норах, а чоловік повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!
Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш!
Гнат. Рівності!
Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.
Гнат. Будь собі хоч семи п’ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!
Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?
Гнат. Ти — зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові свойому і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.
Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих, і невинних; ми ж винні тілько в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. Панам!
Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків; а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!
Гнат. Панам!!
Шмигельський. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам!
Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!
Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.
Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-браття. виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі.
Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли три або чотири — певніща смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну—і зразу смерть.
Шмигельський. Ну, гаразд… Прощай, Гнате!.. Ходім, пани-браття.
Пішли.
ЯВА IX
Ті ж, без Шмигельського.
Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву. Послали двох на цеє діло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвіт, сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?
Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину — при ньому смерть до вас не доторкнеться!
Гнат. Коли призначено — то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину та й зараз же піду.
Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто не знав вашої підмови.
Вистріл.
Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так пропадуть всі зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товариші, підем в дорогу… Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам, своєю власною рукою його скараю!
Завіса.
