Комедія в чотирьох діях
(картини)
Дієві люде
- Макар Барильченко, багатий козак-хлібороб.
- Тетяна, його жінка.
- Карпо, хлібороб.
- Михайло, учитель ґімназії.
- Петро, кандидат прав.
- Іван, писарь у запасі.
- Василина, скінчила ґімназію.
- Явдоха, Карпова жінка — діти Макара Барильченка.
- Аделаїда, Петрова жінка.
- Наташа, Михайлова жінка.
- Сорокотисячников, сліпий ґенерал, батько Наташі.
- Демид Короленко, сільський учитель.
- Терешко Сурма, багатий козак-хлібороб.
- Матюша, син його, 12 літ.
- Сергій Гупаленко, багатий козак-хлібороб.
- Тарас Гупаленко, небіж його, унтер-офіцер.
- Акіла Акілович, помошник класного наставника.
- Тарабанов, повар.
- Паша, кухарка.
- Дарина, покоївка.
- Офіціянт.
- Ваня, послугач — у Михайла Барильченка.
ДІЯ I
Середина хати багатого козака. Диван турецький, два крісла, віденські стільці, дзеркало, столи, закриті гарними скатерками, біля дивана великий домашній килим, на помості під задньою стіною гарна кована скриня, під другою ліафа з книгами.
ЯВА І
Явдоха й Тетяна.
Тетяна (розглядав, по хвилі). Гарно. Тут буде Михайло спати, а Петю ми покладем у себе. От і все… Кінчай же, моя голубко, приборку, та приходь у стару хату — поможеш варити обід, бо на Василину мала надія, нічого не тяме: ні спекти, ні зварить! І чому їх там учать у тих ґімназіях?… Не знаю, куди пішов старий; ти не бачила?
Явдоха. Вони з Карпом пішли подивитись на сінокос.
Тетяна. Якщо сюди зайдуть, то скажи, моя дитино, батькові, щоб він не бавився, — нехай їде на вокзал, бо вже скоро прийде поїзд.
Явдоха. Та де там, мамо, скоро! Ще рано! Поїзд приходе в другій годині.
Тетяна. Краще нехай він підожде на вокзалі, ніж мають діти його ждать. Я ж піду. (На порозі.) Приходь же, моя голубко, мерщій. (Вертається.) Борщ буде з курятиною, смажене порося, вареники, запечені у сметані, і кисіль… Як ти думаєш, може, ще що прибавити?
Явдоха. Доволі, мамо; хіба Петро й Михайло з голодного краю?
Тетяна. Вони ж, мої соколи, вчені, пани: треба приняти їх гарно.
Явдоха. Хоч би вони були й ґенерали, так усе-одно ваші діти.
Тетяна. То-то бо й є, що ґенерали… Ми прості, а вони будуть ґенерали… Мати Божа, як радісно! Я ж піду. Зараз Пархім заколе порося… а яке, дочко, заколоти, чи чорне, чи біле?
Явдоха. Нехай біле, — легче патрать.
Тетяна. І справді. А двох курей на борщ доволі?
Явдоха. Доволі однії, мамо! Кури ситі, та ще салом гарно засмажимо, то й буде такий борщ, якого вони ніде не їли!
Тетяна. Ну, добре! (йде, вертається.) Ще ж печериці є, спасибі Карпо достав. Чи ти не пам’ятаєш, як Михайло їх робив?
Явдоха. Мілко посікти і скілько печериць, стілько й цибулі насікти — змішать, та з маслом і сметаною запекти; а як будуть готові, тоді вбить три крашанки.
Тетяна. Так, так! Михайло чудово їх робить. (Іде.) Приходь же! (Вийшла.)
ЯВА II
Явдоха й Василина.
Явдоха, співаючи тихенько пісню, достає зо скрині і стелить на стінку турецького дивана гарний рушник і, пославши, відходить до середніх дверей, любується; входить тихо Василина і стає поруч із нею. Ай!
Василина. Ха, ха, ха! Як у тебе гарно!
Явдоха. Ти все на штуках, увійшла так, що я й не чула!
Василина. Ми в гімназії раз-у-раз вигадували які-небудь фіґлї — щоб посміятись. Особливо на уроках старенького Скруфе!.. Бідний, старенький, що тілько він терпів від нас, аж жаль тепер!
Явдоха. І отакі здоровулі, як ти, пустували?
Василина. А то ж!
Явдоха. Я б на місці того старенького приходила з трійчаткою, та як би одлупцювала одну-другу, то перестали б пустувать!
Василина. Ото, яка ти сувора! Не дай Бог, щоб такі були вчителі: дитячі жарти, щоб посміятись трохи, та й годі, а ти зараз лупцювати. (Розглядає рушник.)
Явдоха. Хіба ви діти? Такі дівулі, що заміж пора!
Василина. Заміж?! Ха, ха, ха! Ти думаєш, що там так, як на селі: всі тілько про заміж думають… А гарний який рушник! Тілько мені не подобається чорне з червоним. Як би замісць чорного синє, то й очей би не одвів.
Явдоха. Я люблю чорне з червоним.
Василина, роздивляється й без слів, одним голосом, тихенько виспівує популярний мотив із опери. — Ні, чорне смуток наганя, а синє — веселить око! (Наспівує веселе з оперетки.)
Явдоха. Тут і чорне й червоне рядком, як смуток і радощі йдуть рядком у житті!
Василина, підспівує веселий мотив. — Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!
Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?… А як би не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та веселощі любі чоловікові.
Василина. Може, може! І справді, як би цілий день раз-у-раз співати та танцювати, то, мабуть, би обридло! Їй-Богу, Явдохо, ти фільозоф!
Явдоха. Що то це за фільозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.
Василина. Та цур йому!… Я не вмію розказати. (Підспівує.)
Явдоха. Отакої! Училась вісім літ і не знаєш, що то за фільозоф! На віщо ж говорить, коли не знаєш?
Василина. Та це трудно розказати… це… це… Як би тобі сказати?… Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!…
Явдоха. А я думала, що це дурень! Терпіть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!… Карпо, як скаже іноді таке слово, — то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, міні учених слів!
Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує весело.)
Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?
Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтеліґентні брати…
Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори таких слів, бо я їх терпіть не можу.
Василина, сміючись, цілує Явдоху. — Не буду, не буду!
Явдоха. Коли вчений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!… От міні подобається Іван, він ніколи таких слів не говоре.
Василина. Бо не зна!… Недоучка! Чотирі місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.
Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий. Мало говорить, а розумний.
Василина. Де там!… Лінивий, зовсім не вчився… От брати: Михайло, Петро — вчені, а як учені, то й розумні.
Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є вчених дурнів.
Василина. Не повірю, щоб учений був — дурень!… От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора й пекарня; а в нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не щодня, а тато не хотять нової ставити.
Явдоха. А на віщо даремно втрачатись?
Василина. Добре тобі казати: даремно, коли вам поставили нову хату! А в нас… от приїдуть брати, то ніде й спати покласти.
Явдоха. Будуть тут спати. Це ж я для них прибіраю кімнату.
Василина. Ну, Петро хоч і скінчив науку, та ще, можна сказати, студент — де покладеш, там і спатиме; а Михайло скоро буде статський совітник, треба ж його приняти достойно!
Явдоха. Хіба вони, думаєш, тут довго будуть?
Василина. А з місяць.
Явдоха. Ніколи у світі! Грошей попросять, та й подадуться в город! Вони й перше, на канікулах тут послідні годи не жили, а то що б тепер… де вже там! Учених дітей не вдержиш біля невчених батьків. Їм тут нудно буде: день-два, та й повтікають!
Василина. А знаєш, сестро, ти правду говориш! І я вже нуджуся!
Явдоха. Сидіть без діла нудно!
Василина. А все-таки, я думаю, як би в пас був такий будинок, де можна б гарно розміститись, що б кожному окрема кімната, щоб ніхто не заваджав, то вони б тут довше побули.
Явдоха. А хто ж їм буде заваджать: у нас будуть спать, у батьків обідать. По обіді, захотів, віконницю зачинив — спи; а вечером, по холодку на проходку — так, як і в городі!
Василина. Ой, тісно, тісно в нас…
Явдоха. Ще ж то не жонаті, та вже тісно; а як поженяться на таких панянках, що й ні приступу, тоді вони й носа сюди не покажуть.
Василина. А вже ж! Треба строїти нові, великі горниці — це не прості люде, що як нема де в хаті, то ліг у клуні, або на дворі; — таких дітей не можна приймати у прадідівській мужичій хаті.
Явдоха. Що ж? Заложить землю у банк, та построїть для приїзду вчених синів палац — саме по-хазяйськи!
Василина. От ти вже на сміх мене піднімаєш; а хіба ж я не правду кажу?
Явдоха. Бо й, справді, сміюся! Як же не сміятись? Для чого ставити братам будинок, коли вони тут жити не будуть? А от як ти вийдеш заміж, та будеш тут із чоловіком жить, то тобі поставлять гарну хату, кращу, ніж у нас.
Василина. Коли це буде! Я ще на курси поїду вчитись.
Явдоха. Вигадай! Буде вже вчитись, пора заміж! От у осени вертається з Петербургу Гупаленко: багатий, 1000 десятин у батька, гарний, як намальований, і унтер-офіцер, кажуть. (Василина регоче.) Чого регочеш? Я чула, батько його хоче тебе сватать за Тараса — його Тарасом звуть.
Василина. Чудово, чудово! Унтер-офіцерша! Ха, ха, ха!
Явдоха. Не хочеш за Гупаленка, так Демид Семенович, як зачує, що ти вже скінчила гімназію й дома, зараз і з’явиться тут.
Василина. Пхе!… Сільський учитель!
Явдоха. А ти хто? Не пхекай краще! Ну, Гупаленка я не знаю, чула тілько, що красивий, а Демид, так і пошукати такої пари: гарний, молодий, хорошого роду й закоханий у тебе. Чого тобі ще треба?
Входить Іван у мундирі старшого писаря.
ЯВА ІІІ
Ті ж і Іван.
Іван. Можна до вас на постой?
Явдоха. Заходьте, заходьте!
Іван. У нас такі прибори йдуть, як перед приїздом корпусного, ніде і примоститись. Василино, там мама тебе шукає.
Василина. На віщо?
Іван. А я знаю? Питали мене, чи не бачив, так я догадуюсь, що шукають.
Василина. А, Господи! Знову заставлятимуть щонебудь робити коло обіда, а я нічогісенько не тямлю.
Іван. Учись.
Василина. Сам спиш, а другим раїш робити… Писарь!
Іван. Старший писарь корпусного штаба.
Василина. Важна птиця.
Вийшла.
Іван, услід. — Саме по гнізду синиця!… І ви тут прибіраєтесь, як на смотр.
Явдоха. А як же! Гості важні будуть.
Іван. Суєта!… Чи нема сірничка?
Явдоха. Он на столі. Тілько не смітіть, Іване, складайте попіл у ту мисочку, а то ви завжди все кидаєте, куди попало.
Іван. Коли є мисочка, то можна в мисочку… Гарний диванчик. Коли це купили? Розкурює.
Явдоха. На цих днях.
Іван. А полежати на ньому можна?
Явдоха. Де ж таки! Бога бійтесь!… Нова канапка, а ви з ногами…
Іван. Не можна — не можна!… Яв вас нароблю цигарок, а потім піду в леваду, там на траві полежу. Трава тиха, як і я: мни, скілько хочеш — мовчить.
Явдоха. А вас же хто мне?
Іван. Життя!
Явдоха. Бо кажуть, ви самі винні…
Іван. А?… Винен?… Може! Знаєте, занадто вже багато судців: куди не гляну, суддю побачу! А може ж і судді винні!… Винен? Ха! А в чім моя вина? У тім, що я писарь, а не ґенерал…
Явдоха. Я кажу те, що чула.
Іван. Знаєте, Явдохо, ви розумна людина, і не пристало вам за другими, як сороці, говорити пусті слова!… Є люде, що вік працюють, життя творять, — це ваш чоловік, Карпо, мій брат, падаю ниць перед ним; є люде, що все своє життя з праці других забірають і нічого в життя людське не кладуть, — це брати мої: Михайло, Петро, — і з ними носяться, як з писаною торбою… Суєта!… Я ж попав на корабель непевний, кораб розбито й викинуто мене на берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть! Дайте обсохнути й нагріться!
Явдоха. Я нічого не кажу. Грійтесь і сушіться. Карпо теж не сердиться на вас, а батько…
Іван. Е… Суєта!
Надворі чути голос: “Як запряжем, то скажем.”
Іван робить цигарки на задньому плані.
ЯВА IV
Ті ж, Макар і Карпо.
Макар. Добри-день, Явдохо!
Явдоха. Добри-день, тату, з неділею будьте здорові! (Цілує його в руку.)
Макар. Спасибі, дочко! А Іван у будень спить, а у свято за роботою.
Іван. За цигарками.
Явдоха. Піду ж я, ще поможу мамі обід варить. (Вийшла.)
Макар, до Карпа. — Так мені радісно, сину, на серці, що я і сказать не можу! Як ти прочитав учора мені телеґраму, що сьогодні приїдуть наші вчені, то я цілу ніч не спав, а вранці, до схід сонця, встав, ходжу по леваді та одно думаю: як то Господь благословив мої труди, поміг нам з тобою повчить дітей і піднять свій рід!… І все то, дякуючи твоїй праці, сину! Тепер учи своїх дітей, як учив братів, і Бог тебе по благословить від щедрот своїх, бо ти, сину, заслужив за свої труди й від Бога, й від людей хвали! Тепер, сину, нам лекше буде, всіх вивели й возвели в люде!… Мені Михайло торік казав, що незабаром буде статський совітник — це все-одно; що ґенерал…
Іван. Луб’яний…
Макар. Що?
Іван. Паличка оця. (Показує ту паличку, що робить цигарки.) Неначе деревляна, а як придивився, то вона з лубка.
Макар. Його паличка цікавить!… Василина або вчителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а вчена дівчина й пару собі пристойну знайде. От Гупаленки ждуть сина зо служби восени й переказували, що хочуть сватать Василину. Люде багаті… Петро — кандидат прав! Виходить, має всі права… Всі права! Не аби-що — юриста! І чини посиплються на чоловіка, і гроші покотяться в кишені; повірені добре заробляють!
Іван. Нехай ще покандидатує зпершу.
Макар. Це ж не писарь? Кан-ди-дат!
Іван. На канцеляриста!
Макар. Ти б оглянувся на себе: четвертий місяць у запасі, четвертий місяць лежиш, та спиш…
Іван. Я не сплю, я думаю: яких прав я кандидат, і яку роботу мені робити.
Макар. Пора вже щось і видумать.
Іван. Це не так легко: дуже довго про себе нічого не думав. П’ять літ була готова одежа, ложка, миска, кватиря, а тепер обернувся назад, як у тумані все манячить — нічого не розберу… Заглядаю вперед, у далеку далечінь — нічого не бачу. І от лежу та думаю: що його робити! Скрізь хвилює “море житейське”, а мій човен без весел і без стерна: куди й як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого берега причалити?
Макар. З тебе був би добрий кумедіянщик, їй Богу!
Іван. Талант бачите, чи що? Мені це кажуть усі, та я боюся свого таланту…
Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу кумедію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову перекидався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учителям язика показував, а тепер лежиш і думаєш!… Хоч би соловейком свистав, однаково в нас соловейків капосні коти поїли.
Іван, сміється. — Забув на лихо, а то б я вже вас розважав.
Макар. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!
Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав усього-на-всього тілько чотирі двойки.
Макар. Мало.
Карпо, сміється. — Чудак!
Макар. А через що ті двойки?… На канікулах би вчиться, брат же Михайло вже був в університеті, доказав би; а він. залізе в бур’ян, та й цвірчить цілий день цвіркуном. А ввечері в дерезі свистить соловейком — шукай його, щоб учився.
Карпо, сміючись. — Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що, справді, співа соловейко… Ловко свистів.
Іван. Не без користи врем’я проводив.
Макар. Ну, що соловейко, то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх! Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш… А то знову по театрах лиха година носила, та ще не-аби-як, а в бороді, з вусами!… (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!
Іван. От прошле врем’я, а їй-Богу я в ґімназії меньче пустував від других; тілько, як той казав: великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде в пам’ятку. Яків Яєшня, що-дня начіпляв бороду й навіть у театральнім буфеті; для штуки знайомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою — і нічого! А я один той раз начепив бороду — й піймався.
Карпо. Мабуть, погано начепив, не вміючи?
Іван. Та ні, добре начепив! Тілько знаєш, скучне щось грали, я давай кричати цвіркуном… У театрі сміх — а я ще дужче. Десяцькі почали шукати цвіркуна між слухачами, один, шельма, прислухався й підійшов ззаду. Я не бачив, і тілько-що зацвірчав, а він мене за рукав, почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: держіть цвіркуна! Тут підскочило ще два, й потягли цвіркуна з театра. Я почав борикатись, хотів утекти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Зпершу злякався, думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене на низ, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. “Піймались,” каже, “господин цвіркун.” А я йому язика показав…
Макар. Доцвірінькався!
Всі сміються. Входить Василина.
ЯВА V
Ті ж і Василина.
Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердяться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.
Макар. Та все через цього цвіркуна. Бере шапку.
Іван. І тут я винен — отак усе!
Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться.
Вийшов.
Карпо. Та ще рано.
Іван. І охота татові самому їхати на вокзал… Тут усього дві верстви.
Карпо. Рад, що таких дітей діждався.
Іван. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!
Василина, обніма Карпа. Братіку, мені треба купити новеньку шляпку, бо в мене стара, нема в чім піти до церкви.
Іван. Чого ж тілько шляпку? По мойому, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.
Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіти? Невже запаску?
Іван. На голову? Де ж таки!
Василина. Крупа!
Іван. Ха, ха, ха!
Карпо. Ти ж перше не ходила дома у шляпі, а тепер як нарядишся по городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!
Василина. Та як же мені одягатись?
Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.
Василина. В запаску?
Іван. На голову?
Василина. Крупа!
Карпо. Одежа повинна відповідати становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою, при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, вчителькою будеш…
Василина. Я хочу вчитись, я хочу лікарем бути.
Іван. І будеш виписувати на одну бородавку кварту азотної кислоти.
Карпо. Я не знаю, як батько; а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.
Василина. Хіба ти нас учив?
Карпо. Спитай батька.
Василина. Земля батькова, то батько й учив усіх.
Карпо. Спасибі, що оцінювала мою працю.
Іван. Земля сама не годує, треба працювати біля неї.
Василина. Обізвався працьовитий!
Іван. Карпо один робить, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: дайте, не минайте!
Василина. Може, ти каліка, а я ні!
Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?
Василина. Я вісім клясів скінчила, а ти що?
Іван, витягується. — Старший писарь корпусного штаба.
Василина. Ха, ха, ха! Великий чин!
Ходить по хаті.
Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно — свиня, а начини його доброю начинкою, дуже смашна штука! Так і людина… Ти думаєш, як я писарь, то на мене можна пхекати? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі й не присниться; і горя набрався й дечому навчився такому в суворій школі життя, — чому ніяка школа не навчить.
Василина. Бачу, що ти навчився базікати.
Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаємо з ножа: гостро та вразливо; так не годиться! Давай будемо говорити, як брат з сестрою.
Василина. Говори. (Сіла.)
Іван. Виною всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритися з тим станом, з якого вийшла, і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.
Василина. Ніхто мене не може присилувати жити на хуторі.
Іван. Не в силі діло! Ти хочеш бути лікарем, — це хороші мрії; а чи можеш ти бути лікарем, про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікарь — лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це не легко… Тілько марно згаїш час.
Василина. Що ж то, я така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене вчили в гімназії?
Іван. Щоб не ходила у тьмі, а у світлі, щоб розумніща була!
Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою свойому мужеві, освіченою матір’ю своїм дітям.
Василина. Ха, ха, ха! Жінкою! Матір’ю!… Ха, ха, ха! Для цього не треба було кінчати вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків — я й багата, і вчена, побояться навіть сватати, та я й сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка іншої верстви — я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікарь…
Іван. То сама б женилась?
Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я — не хочу заміж.
Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі… Ти маєш права вчительки — вчи.
Василина. В селі?… Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказати, ні з ким душу одвести. Крізь сльози. Ні опери, ні театра!… Плаче. Училась, училась, і на-тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро й Михайло будуть жити в городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду!
Вийшла.
ЯВА VI
Карпо й Іван, мовчать.
Іван (ходить по хаті). Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту й пересадять на инчдй. Помалу, помалу, воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям униз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!…
Карпо. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!… Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти й кидають село у тьмі… Хоч задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія й покинули! Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріхо, прощай, село, на віки!
Іван. Виходить: і не вчити — погано, і вчити — погано?…
Карпо. Ні, треба вчить, тілько не так.
Іван. А як по-твойому?
Карпо. Чого ти од мене захотів, є розумніші — нехай вони придумають.
Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю — я скоро візьмусь за діло.
Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти втомився й тілом, і душею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоровлі, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав у дисциплінарний баталіон.
Іван. Ха, ха, ха! А що ти думаєш?… Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають… Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізати своє серце — і раптом перемінився!…
Карпо. Олава Богу!
Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти — не знаю.
Входить Демид.
ЯВА VII
Ті ж і Демид.
Карпо. Демид! Здорові були! (Цілуються.) Дуже рад вас бачити.
Демид. Як поживаете?
Карпо. Спасибі! Живем серед натури, здається — натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо й, утомлені, разом зі сонцем одпочиваємо.
Демид. Радісно й мило так жити. (Пізнає Івана.) Іван?
Іван. Писарь корпусного штаба в запасі.
Обнімаються.
Демид, дивиться на Йвана. — Ой, як же ти перемінився! Ледви пізнав, а більше догадався!… І погляд не той, невеселий… Що ж поробляєш, давно вернувся?
Іван. Чотирі місяці як вернувся, і ввесь цей час лежу та думаю: що робити? А ти вчителюєш?
Карпо. А як же, випускає неграмотних грамотіїв у світ.
Демид. Ну, вже й неграмотних.
Карпо. Сам, брате, вчився в сільській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого:
“На бєрєґу пустынных волн, стоял он дум вєлікіх полн!” А через два роки зробився неграмотним!… Нема чого читать, а найгірше, що не розумієш того, що читаєш… Ну й покинув, ну й забув.
Демид. Одначе в вас он чудова бібліотека, а поговориш з вами, то думаєш, що скінчили вищу школу.
Карпо. То вже як брати почали вчитись у ґімназії, так і я з їх поміччю почав наново вчитись, і от за пятнацять літ мало-по-малу зробився грамотним!… Стрівайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на вчительські курси.
Демид. Я і приїхав на курси.
Карпо. Де ж тут курси?
Демид. У вас. Я приїхав повчитись.
Іван. Хіба й ти вже грамоту забув?
Демид. Ха, ха, ха! Приїхав повчитись хліборобству.
Карпо. Жартуєте?
Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї… Бачите, учителювати в сільскій школі і не працювати біля землі — прямо таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю у школі. На вакаціях учителі, здебільшого, робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і думаю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подати в земство проект, щоб при кожній було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю обробляти, щоб не дряпали її, як дряпають батьки, без системи.
Карпо. Чудово! Діло! Хороше діло! Ідея золота! Тілько вам треба буде самому всяку роботу робить, бо на малому хазяйстві не можна наймитів держать.
Демид. А, звичайно! Звичайно, самому, для того й приїхав, щоб робити.
Карпо. А на який строк?
Демид. Я думаю, що до Семена всі роботи пройдуть перед очима і скінчаться.
Карпо. Певно. Дуже рад, дуже рад такого робітника мать. То я вам заплатю у строк до Семена по вісім карбованців у місяць, на моїх харчах.
Демид. Що?
Карпо. Мало? Така ціна — більше не дам!
Демид. Я не розумію, за віщо ви хочете мені платити як строковому?
Карпо. Щоб робота була справжня, і щоб ви були справжнім робітником — інакше нічого не буде! При цій тілько умові ви навчитесь і побачите: чи можна так зробить, як то вам тепер здається, чи це тільки ті благі бажання, якими вимощене пекло.
Демид. Ну, знаєте… Я, їй-Богу, не знаю, що сказати! Це… це… Ви неначе хочете посміятись, стати на перешкоді…
Карпо. Борони Боже! Скажіть мені щиро: ви хочете робить, чи так тілько розважатись досхочу?…
Демид. Робить!…
Карпо. Ну, а за роботу платять! Який же ви будете робітник і яке у вас буде зразкове хазяйство, коли ви будете робить досхочу — це буде химера, а не праця! А от коли я вам заплатю. і ви візьмете на себе обов’язок справжнього робітника, то це привчить вас до робочої дисципліни, і після строку у вас перед очима буде ясна стежка, ви не будете себе обманювать, а певно знатимете: куди приведуть вас ваші хороші жадання…
Іван. Правда! Діло! В кожному слові життєва правда: привикнути до робочої дисципліни! Це не слова, тут зразу побачиш, чи ти годишся на діло… Робоча дисципліна… Важна річ! Куди б молодий чодовік свою путь не направив — скрізь робоча дисципліна поможе стати на тверді ноги! Робоча дисципліна !… Це слово зразу перевернуло мене… Я наймаюсь до тебе в строк до Семена. Приймаєш?
Карпо. З радістю!
Іван. Став могорич!
Карпо, сміється. — За обідом вип’ємо: і по случаю приїзда братів, і могорич.
Іван. Ху! Неначе лантух піску лежав довго на плечах і раптом зсунувся, так легко стало! Робоча дисципліна — чудове слово! За що не візьмись, без цієї дисципліни нічого не зробиш! Ну, тепер і я чоловік — хоч і строковий!
Демид. Ну, як так, так — так! Нехай буде по вашому: стаю і я в строк!
Іван. Тілько не годуй кандьором, бо підніму бунт.
Карпо і всі сміються. Входить Явдоха, а потім Василина.
ЯВА VIII
Тіж, Явдоха й Василина.
Явдоха. А, Демид Семенович! Я вас пізнала в вікно! Чого ж це ви так довго не заглядали до нас.
Демид. Ніколи було.
Іван. За те ж тепер нанявся в Карпа у строк до Семена.
Явдоха. Що?
Іван. І я строковий!
Явдоха. Та відчепіться, що ви мелете. (Входить Василина.) Бачиш? Я ж казала, що то Демид Семенович приїхав!
Демид. Доброго здоровля! (Чоломкаються.) Скінчили? (Василина кива головою.) Поздравляю! Що ж тепер — учительницею?
Іван. У строкові краще!
Василина. Ще не знаю. А сестра ваша, Маня, що робить? На курсах?
Демид. Ні, вийшла заміж.
Іван. Натуральні женські курси! — Карпо сміється.
Василина. Коли, за кого?
Демид. Після паски повінчалася з учителем, Олександром Кручковським.
Василина. А курси? Вона ж торік збіралась їхати на курси?
Іван. Дівчина тоді кінчає всі курси, коли виходить заміж!
Василина. Та відчепись, от іще отець базіка!
Демид. І, справді, знаєте, чи до курсів, чи після курсів, а прийдеться вийти заміж, коли посвата чоловік достойний, що, мовляв, ще й до серця припадає. Так чого ж його відкладати?
Іван. У квадраті натурально! І птиці ранньою весною паруються.
Василина. А чом же ти не паруєшся?
Іван. Я ще ні чоловік, ні птиця! А строковий!
Василина. А, ну тебе! Вибачайте, мені ніколи, братів ждемо, треба помогти мамі.
Вийшла.
Явдоха. І я принарядюсь, бо, певно, скоро приїдуть.
Вийшла.
Карпо. А, цікаві жінки! Покинули все і прибігли подивитись: чи Демид, чи хто другий приїхав.
Іван. А, може, його тут ждали?
Демид. О! Як би то! Я б був дуже радий!
Карпо. Ну, пани мої робітники, хоч сьогодні й неділя, а поки приїдуть гості, мені треба заглянуть по хазяйству!
Демид. Ходім і ми з вами!
Іван. Слухай! Я начну свій строк з вівтірка, а то приїдуть брати, хочеться побалакати.
Карпо, сміється. — Ну, ну! А страшно? — Сміється.
Демид. А що ви думаєте? Зразу будуть сміятися ваші робітники.
Карпо. Зі справжньої роботи не сміються!
Вийшли.
ЯВА IX
Виходить Явдоха з бокових дверей з гарною хусткою в руках і починає перед дзеркалом пов’язуватись.
Явдоха. Василина пхека на Демида! Бреше! Як побачила його в вікно, то загорілась як калина… Розбери дівчат. Добре було б, щоб вона за його вийшла заміж… А то вчитись! Нам своїх дітей треба вчить… Бідний Карпо вже затомився, все на братів, та на сестру тратить.
Вбігає Василина.
Василина. Ой, сестро, біда!
Явдоха, тривожно. — Боже мій, що там сталось?
Василина. Печериці погоріли!
Явдоха. Ото! Бідна мама! Вони так хотіли догодить Михайлові, на превелику силу достали печериць, і на тобі, згоріли! А хто ж був біля печі?
Василина. Я.
Входить Тетяна.
ЯВА X
Явдоха, Василина й Тетяна
Тетяна, до Василини. А! а! Ви тут, утікли? Нашкодила і втікла!
Василина, кидається на шию й не дає говорити. — Мамочко, голубочко… Я завтра сама побіжу на вигін, назбіраю печериць, Михайло засмажить по-вченому, і я вивчусь.
Тетяна. Ну, годі вже. Пусти! Очіпок зіб’єш з голови. (Поправляє очіпок.) І тобі не сором: училась, училась, вісім літ училась, і печериць не вмієш засмажить! Михайло мужчина, і все вміє, а як розкаже про яку смашну страву, то аж їсти захочеться, так гарно.
Василина, натурально сміючись. — Мамочко! Михайло, мабуть, в університеті навчився смашно їсти й гарно печериці смажити, а я ж іще на курсах не була.
Тетяна, добродушно. — Ну, щастя твоє, що ти недавно приїхала додому, а то б я тобі печериць дала!
Василина. Ха, ха, ха! Хіба б ви мене били?
Тетяна. А то ж!
Василина. Ні, мамочко! Ніколи не повірю, ви такі добренькі, та щоб били свою єдину доню!
Тетяна, до Явдохи. — Взяла поставила печериці без масла й без сметани на вогонь, а сама сіла за книжку. Я масло била в сінях, а Домаха пішла по воду. Чую: смердить горілими печерицями. Вбігаю — згоріли! Ні спекти, ні зварить, ні прясти, ні ткати… Що ж ти вмієш?
Василина. Я вмію, мамочко, морожене робити. Тетяна сміється добродушно. Солодке, солодке! От купіть форму — я вам зроблю… Е… та що ж, у нас льоду нема!
Тетяна. Ох, треба буде вчить канальську лисичку, бо хто ж тебе таку недотепу візьме.?
Явдоха. У нас уже є…
Василина. Є, є! В Явдохи, мамо, є курчата!… Манюні, манюні, та гарнюні — я люблю курчаток!
Тетяна. Дивитись любиш на курчаток, а як виводити, то того не тямиш.
Василина. Я навчусь, усьому навчусь, тілько перше треба поїхати на курси!
Входять Карпо, Демид і Іван.
ЯВА XI
Ті ж, Карпо, Демид і Іван.
Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.)
Тетяна. Доброго здоровля! Тілько-що приїхали, саме на обід; мабуть, будуща теща ще жива! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явдохо, готовити стіл. (Ідуть.) Карпе, будь ласка, достань на вечір печериць.
Карпо. Та я ж вам достав уже.
Василина. Мамочко!
Тетяна. Не годяться, зчервивіли.
Василина, цілує матір, до Карпа: — Старі!
Явдоха, сміється.
Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!… Приїхали!! Раптом іде у двері, за нею Явдоха й Василина.
Карпо, біля вікна. — Справді приїхали!
Надворі голос Тетяни: Діти мої! Сини мої, соколи мої!
Голос Василини, весело викрикує: І я скінчила, І я скінчила!
Карпо й Демид ідуть у двері.
Іван. Суєта!
Завіса.
