ДІЯ IІ
Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають усі. Михайло сидить на покуті, коло нього: з одного боку Петро, з другого Карпо й батько; далі з обох боків сидять: Демид, Іван і Василина. Мати й Явдоха подають обід.
ЯВА І
Михайло, їсть. — Порося чудово засмажене, і полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Подавали теж порося — куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!… А начинка, начинка — таїть!…
Макар. їжте, діти, їжте, та вибачайте, що все просте, хуторське!
Карпо. Дай, Боже, повік!
Петро. О, як би нас у городі годували хуторськими харчами, добре б було!
Макар. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.
Михайло. Наш директор і його брат, полковник Сорокотисячников, люблять смашно поїсти… А я до кулінарії маю охоту.
Їсть.
Макар, до Карпа. — До чого Михайло має охоту ?
Карпо. Любе поварювать.
Макар. А!…
Михайло, проковтнувши. — І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувати обід по мойому рецепту. Особливо нам печериці вдаються.
Входить Явдоха й Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль на емаліованому блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставить макітру, Тетяна блюдо з кисілем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють: Михайлові, Петрові й Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим іде балачка.
Тетяна. Завтра достанемо й ми печериць! Михайле, вареничків! Так, як ти любиш: запечені у свіжому маслі зі сметаною. Петю, а ти? Їж, сину, бач, як вимучився! Василино, внеси зливок до кисілю. Їжте, діти, їжте!
Василина встає.
Явдоха. Сиди, сиди, я сама! Пішла
Петро. От, як би таких вареників дали в кухмістерській, та ще на голодні зуби!…
Іван. Можна луснути.
Михайло. Ха, ха, ха! У кухмістерській! І в нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!… А вареник любить масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбіра, та й убіра в себе; за те ж як і запечеться в цій приправі, прямо — безе!
Тетяна. Що ти сказав, сину?
Михайло. Безе! Поцілунок!
Іван. Добрий поцілунок! Як брусом зазяже в животі, то мусиш цілувати бабу-знахарку, щоб одшептала!
Михайло. Ха, ха, ха!
Тетяна. А ти їж кисіль, коли боїшся вареників.
Іван. Чого я їх буду боятись? Ого! Нехай вони мене бояться!
Явдоха вносить молоко. Їдять, розказують, приймають, що було на столі, і виносять.
Карпо, по павзі. — Ну, браття! Вип’ємо ще за здоровля батька й матері, що годували нас, одягали, вчили й до розуму довели.
Всі. Будьте здорові, тату, мамо!
Карпо. Випийте ж і ви, мамо. (Наливав й дає.) Явдохо! (Дає.)
Демид, до Василини. — Мені так приятно в вашій сім’ї, мов у рідних.
Василина. Я навіть забула, що ви чужий.
Демид. Спасибі! Слова ці для мене дуже дорогі.
Тетяна й Явдоха. Пошли, Боже, всім щастя!
Макар, через сльози. — Щоб… щоб… ви наш рід возвеличили і прославили, щоб до ґенералів дослужились!…
Петро. Спасибі!
Михайло. Дослужимось! Встає, цілує батька, матірь. От тепер би кофейку та гавану.
Тетяна, до Карпа. — А ти, сину, і забув кофію купить?
Карпо. Забув!
Макар, до Карпа. — А гавану?
Карпо. То дорога цигарка, тату.
Макар. А-а!
Іван, до Михайла. — А ти курив коли-небудь гавану?
Михайло. Курив! А ти?
Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.
Михайло. Невже?
Макар. Та бреше він: де б він достав, як воно дороге?
Іван. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигаркй. Не забувайте, що я старший писарь!… Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.
Петро. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світа!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
Іван. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той не грішить.
Михайло. І то правда. Заспівати б. А-а! Іване! Зацвірчи, брате, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадати дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
Іван. Забув уже всі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, — забув?
Карпо, сміється. — Про це недавно згадували.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду… А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за вуха?
Михайло. Коли?
Тетяна. Бог зна, що вигадав!… Ніколи я не повірю, щоб Михайла, або Петра — виводили з церкви, та ще за вуха!
Іван, сміється. — От же, їй-Богу, виводили!
Тетяна. Не вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петре, невже й ти забув?
Петро, сміється. — А виводили.
Михайло. Чорт зна що!… Може, Петра й виводили, тільки не мене.
Петро. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, вхопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, — та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!… Де не взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа брівжа, собача карівжа, ашіна, радова, кошки, ношки, собачі торошки! (Сміється!)
Михайло. Дурацькі слова!
Петро. Ха, ха, ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, узяв нас одного і другого за вуха й так, як пару бичків, співаючи разом із хором “разбойника”, — вивів з церкви!
Михайло. Нічого подібного… Нарешті, це зовсім лишні згадки. Охота! Мама може пригадати ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці… Зовсім лишнє!…
Макар. А все Іван!
Тетяна. Може б ти заснув, сину?
Михайло. Ні, посиджу з вами, мені дуже приятно побесідувати зі своїми; Бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхати.
Макар. Як?
Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов у хату, поздоровкався й назад… Ми ж на тебе ще не надивилися.
Макар. Посидь, сину, з нами!
Михайло. Я рад душею… Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так склались мої діла…
Карпо. Які там у тебе діла! Екзамени покінчив, і гуляй до Августа.
Михайло. Другі діла. Як будете знати причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!… Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо й Явдоха.
Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей.
Пішла.
Іван. А ми ходім усі в леваду, там поляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу; вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом — наче шепче воді любовні речі.
Петро. Ого! Та ти поет!
Михайло. Через пів години приходьте сюди, та заспіваємо; я вже давно чув спів.
Василина. Гаразд.
Ідуть, до Демида: — Ви торік гарно співали.
Демид. І тепер співаю — і на скрипці граю.
Василина. А заграєте на скрипці?
Демид. Я буду в вас довго, то ще й надоїм.
Карпо. Ніколи йому буде грати.
Василина. А в неділю!
Карпо. Хіба.
Вийшли.
ЯВА II
Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.
Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)
Тетяна. І від радощів, сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш… Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!
Михайло. Бачите, мамо, от у Карпа є діти, онуки ваші, і ви радієте… І я хочу, щоб і в мене були діти… Треба мені женитися… А через те, я повинен зараз вас покинути, бо в мене є молода, і треба її навідати.
Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава Богу!
Макар. Нехай Бог благословить!
Тетяна. І пошле тобі щастя. (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?
Михайло. Дівчина гарна, інтеліґентна, скінчила Смольний Інститут з шіфром.
Тетяна, втираючи сльози. — Господи! Господи!… Які є дівчата!
Макар. З шіфром? Що ж то, сину?
Михайло. Особий знак достоїнства.
Макар. Достойна, виходить! Дай Господи, дай Господи!
Михайло. Дочка полковника — Наталія Сорокотисячникова.
Макар. І придане добре.
Карпо. Це, тату, прізвище таке.
Макар. А!… Ну, знаєш, воно не даремно таке прізвище — Сорокотисячні! Мабуть, багата?…
Михайло. Я не знаю, тату.
Макар. А чом же не розпитав? Розпитай, сину!… Там хоч вона й достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не аби-хто — скоро Генералом будеш!
Михайло. Вона одна дочка, що є — то її.
Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.
Тетяна. Чорнява, сину?
Михайло. Чорнява, мамо, а очі сині: як намальована!
Тетяна. То ти ж її привезеш до нас, покажеш? А може б ми зі старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх…
Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рівієрі… Батько її лічить очі — бояться, щоб не осліп.
Тетяна. Ото, нехай Бог бороне!
Карпо. Так ти аж туди поїдеш?
Михайло. Треба їхати. Не можна інакше. Ми умовилися з Наталею Петровною там побачитись… Тепер розумієш: не поїхати — вийде: фе! Хамство! А поїхати — грошей треба! У мене є небагато: я зберіг, скільки міг… А, вернувшись, треба, мешкання гарне, повара… Хоч на перше врем’я; знаєш — рідня: наш директор — дядько, та й батько — полковник!… Потім можна буде перевести на демократичну ногу, а зразу… Та воно і для карієри… Теж… Ти все розумієш, що там тобі розказувати…
Карпо. Та я одно розумію, що тобі грошей треба.
Михайло (провів пальцем по горлу). До зарізу!
Макар. Хіба не можна, сину, тут їх підождать? На віщо терять гроші по чужих краях?
Михайло. Не приходиться; слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і… розумієте… справді, вийде по свинськи…
Тетяна. Напиши, що грошей нема.
Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли — поможіть у-останнє: дайте п’ятьсот рублів!
Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову й розводить руками.
Брате! Карпе! Ти достойніший із людей! Порятуй!
Карпо. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави, і хліба треба немало, та ще ж, певно, й Петро, й Іван, і Василина попросять… Я не знаю, що робить!
Михайло. Виручай! Послідній раз!… Тату! Мамо! (Цілує то одного, то другого.)
Макар, до Карпа. — Може, позичить у Кравченка; він дітей не вчив, то в нього гроші є.
Карпо. Та є-то, є, так треба процента великого заплатить; знаєте, який Кравченко?
Тетяна. Що ж маєш робить?…
Карпо. Ваша воля… Як ви согласні, то я поїду до Кравченка.
Макар. А що ж робить, коли треба?
Михайло, обніма Карпа. — Голубчику! Я сам почуваю, як тобі важко тягтись! У мене серце болить, що ми так тебе виснажаєм, але що ж робити? Будь я простий зовсім, не освічений чоловік, — цього б не було; а раз, брате, вліз у цю шкуру, тягнись за другими!… При тому, знаєш, директор — дядько, батько — полковник і знову — Рівієра… Це знаменитий курорт, там можна зустрітись і познайомитись навіть із міністрами і… і… одно слово: раз на Рівіері, то, виходить, чоловік багатий… і… і… не аби-хто! Розумієш ? У душі я демократ, я всі ці забобони ненавиджу, я рад був би помінятися з тобою… з кожним селянином… і жити тихо, мирно, серед нашої благодатної природи, без усяких витребеньок. Не можна. Течія несе в велике море…
Макар. Ох, несе!…
Тетяна. Чого ж воно несе ?
Макар. Так говориться…
Карпо. Попробую. Я, тату, візьму в Кравченка, якщо позичить, тисячу; бо як не стане на всі віддатки, то знову бігать…
Макар. А так! Урожай хороший, якось викрутимось.
Карпо вийшов.
Тетяна. Поможи тобі, Боже!
Михайло. Тату, мамо! Я… я… не знаю, як вам дякувати за цю поміч! Розумієте? Обіщав знатній баришні приїхати… і не поїхати — хоч кулю в лоб!
Тетяна. Захисти тебе, Царице небесна! На віщо все те добро, що ми маємо, здалося, коли через п’ятьсот карбованців прийшлось би вбить себе… Цур йому! Не говори так… А коли ж, сину, весілля ? Ти зарані дай нам звістку, щоб ми приготовились. Треба ж весілля одбуть гучно, щоб усі знали й бачили, на кому ти женився.
Михайло. У нас, мамочко, ніякого весілля не буде! Тепер не та мода, що колись була, особливо серед знатних людей, де я беру собі жінку.
Макар. Як, нема весілля?
Михайло. Нема.
Тетяна. І не вінчаються?
Михайло. Ні, вінчаються! Тільки після вінця молодий і молода зараз на поїзд, і поїхали там куди на неділю, чи й на місяць.
Макар. Он як! Усе не так, як у людей…
Тетяна. То це ми й не погуляємо на твойому весіллі? І невістки не побачимо?
Михайло. Як можна? Я потім зберусь і приїду до вас, або ви приїдете до мене, та й побачимось…
Тетяна. Дивно якось! Не знаю, що й сказать! Може, воно й добре, а тільки щось у мене до такої моди серце не лежить. Весілля в дорозі, на поїзді! Ні людей, ні музик — це не весілля!
Макар. Пам’ятаєш, стара, як ми весілля справляли ?
Тетяна. Два тижні. Покійний тато аж заслабли.
Макар. Людей, як комашні; ґвалт, співи, музика тне; зпершу молодь, а потім старі такі танці затинали, що землі в коліно вибили на подвіррі. Згадав і наче помолодчав сам. (Цілує Тетяну.)
Тетяна, сміючись. — Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!
Михайло. Ха, ха, ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля. (Позіхає.)
Тетяна. Може б одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, a-ні мушки, — і холодок.
Михайло. Ні, мамо, вже не рано, скоро й вечір.
Входить Терешко.
ЯВА III
Ті ж і Терешко.
Терешко. Здорові були! З неділею, сестро!
Тетяна. О, брат Терешко. (Цілуються.) Де ти взявся?
Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю! (Цілуються.) Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу, та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло ?
Михайло. Я, дядюшка!
Терешко. Пан, справжній пан, страшно й підступать! Поцілуємся, чи що?
Михайло. А як же? Я для вас не пан. (Цілуються.)
Терешко. І пахне паном. Їй-Богу! Вуси пахнуть наче мнятою, чи любистком.
Михайло. Ха, ха, ха!
Терешко. Гарний! А мундир — бач який!… Ну, вже і я своїх меньшеньких учу, може, і мені Бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брате, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвости, та так йому плескали, що ой, ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки, і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все йде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!… І нічого, розважають; оце зімою підеш — ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви — і півні заспівали!
Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр; корисна розвага!
Терешко. Одно погано, що меньше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткачі, і пряхи там!
Макар, сміється. — Прядуть!… Туди нашого Івана недостає…
Терешко. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?
Макар. Старший писарь.
Терешко. Слава Богу й за це! Все ж не простий мужик. Писарь, брате, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені, і Матюша сидить на возі. Я зараз.
Іде.
Макар. Стрівай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату!
Виходить.
Тетяна. А я вам дам пообідать.
Терешко. Спасибі, сестро! Я такий, що й сам би сказав, як би їсти хотів. Ми з Матюшею, в Балабанівці, в мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав.
Виходить.
ЯВА IV
Тетяна і Михайло.
Тетяна. Що ж би я своїй невістці подарувала? Так усе на-скоро, що й не придумаєш; та я, сину, й не знаю: що можна подарувати знатній, та ще й багатій панночці?
Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо подарунок треба зробити не меньше, як у сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли от і мені треба дати, і тому, і другому… Нехай уже колись те зробите, як меньше буде розходу.
Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я йшла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вони й лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй… як її звуть?
Михайло. Наташа… Наталка!
Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.
Михайло, цілує в обидві руки. — Спасибі, мамочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.
ЯВА V
Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.
Терешко, тягне за руку Матюшу. — Та не соромся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись — будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!
Матюша незґрабно, по дитячому, зпершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілується з ним.
Терешко. Уштивий, поштивий, — вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив… Сказано — наука! Одно мені боязько: отак учиш, учиш, сучої пари, дітей, з посліднього, а потім дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?
Макар. Сидора?
Терешко. Еге! Син його тепер, брате, у війську, ротмістер, шкадроном командує! Неаби-що, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за 300 рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками. А? Ну, вже б я не подивився, що він ротмістер!
Михайло. Скотина!
Терешко. А тож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брате, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому, і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах… Нехай би тільки одважився зневажити мене! Хто тебе родив? Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду носа не драли! Чуєш?
Михайло. Хто соромиться простоти свого батька, чи матері, простоти свого роду, — такого не варт і чоловіком назвати!…
Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який, ґуберський учитель, — це тобі не яканебудь свиня, а поштивий до батька, неньки! Гляди мені!
Матюша. І я буду поштивий, от побачите!
Терешко, ніжно. — Ах, ти каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так говориться, що, бач, які є виродки!… А як він читає? Чудово! А ну, прочитай, Матюша, напам’ять “Гуси!”
Матюша. Та я зіб’юся!
Терешко. Ну, ну, сміливо!
Вбіга Василина.
ЯВА VI
Ті ж, і Василина, а потім Іван, Петро й Демид.
Василина, до Михайла. — Можна?
Михайло. Ідіть, ідіть!
Терешко. Перебили.
Василина. От як би ти, Михайле, почув, як наш Іван співає. (Побачила Терешка.) Здається, дядько Терешко.
Терешко. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?…
Тетяна. Слава Богу! (Утира сльози.)
Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино. (Матюша так само ногу приставляє й цілується з Василиною.) Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же “Гуси”. (Входить Іван, Демид і Петро.) Помішали знову!
ЯВА VIІ
Ті ж, Іван, Демид і Петро.
Усі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)
Терешко, показує на Демида. — А це ж чий? Може… (Підморгує до Василини.) Га? Ха, ха, ха!
Демид. Та ви мене знаєте, учитель, Демид.
Терешко. Паньків?
Демид. Еге!
Терешко. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) А й бравий козарлюга! Може, неправда, Василино? (Василина соромиться й ховається за спину матері.) Отак! То й учені соромливі; а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну — не буду. Що ж, Іване, добра московська каша ?
Іван. Добра, дядьку, тільки дома краща.
Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Прокурор, чи хто ти будеш?
Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу.
Макар. Кандидат прав.
Терешко. Еге, еге, розумію… Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат на прокурора!
Макар. Всі права має!
Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!… І я підтягну.
Терешко. І я люблю! У нас у трезвости чудово співають по нотному! Писарь наш ловко ноту знає, ну й муштрує.
Петро. Іване, заспівай! — Чудово співає!…
Василина. Співай, Іване!
Іван. Підтягуйте, то й я буду.
Василина. Сам, сам!
Іван. Гуртом краще.
Терешко. Гуртом.
Усі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос.
Пісня:
Ой що ж бо та й за ворон,
Що по морю крякає
й. т. д.
Михайло, стоїть проти Йвана. По скінченю пісні Михайло почина аплодувати. Терешко теж, Матюша з ним.
Терешко. Так і в нас у трезвости ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай “Гуси!”
Михайло. Ну, брате Йване, ти талант. Колись ти дражнив соловейка, а тепер сам як соловейко співаєш. І скажи, на милость, де в тебе голос узявся?
Іван. Який там голос?
Михайло. Талант, талант!
Іван. То так здається: хата мала — і голос великий. Талант — це видумка. Нема кращих — ти будеш гарний. Я в салдацькому театрі грав, так усе офіцерство в один голос кричало: “талант, талант!” Само собою, що я краще грав від наших москаликів — ну й талант. І так усе на світі.
Михайло. Ні, знаєш, як там ні говори, а талант зразу видко. Серед усіх чуєш… Теплота голоса… Якась… така… як би сказати?… іскра! Щиро раю тобі на сцену.
Іван. Боюся!
Макар. Здавна комедіянщик, і боїшся?
Тетяна. Вже коли Михайло каже, то він зна.
Терешко. А зна, от він послухає мого Матюшу…
Петро. І чого б я боявся?
Іван. Нема певности! А що як сяду не у свої сани? А театр засмоктує чоловіка, і що саме гірше, що в цім ділі пишно буяє самопевність, нахабність, і чоловік теряє самокритику! Кому завгодно можна доказати, що він помиляється й погано робить свою роботу, акторові ж і письменникові ніколи не докажеш, що вони не мають таланту, а через те так багато поганеньких акторів і письменників.
Терешко. Іменно! Свята правда: нікому нічого не докажеш! От у нас там, у трезвости, читав мій Матюша “Гуси”, а Крутьків Оксент читав, дай Бог пам’ять… Матюша, що Оксент читав ?
Матюша. “Сиву кобилу”.
Терешко. Еге, еге! “Сиву кобилу”. Так одні кажуть, що Матюша краще, а другі, що Оксент. Я вже мало не бився зі старим Крутьком! Виходить: що хоч, говори — не докажеш! От ви самі почуете, як Матюша читає. Матюша…
Іван. Отак і наші салдатики: ходити не вміють по сцені, а тільки через те смішно грають, що дуже погано; тим часом, після двох-трьох разів і вони лічать себе артистами і мріють поступити в актори! Це великий самообман, і кожний чоловік легко йому піддається !
Михайло. Я ніяк не ждав почути від тебе такі мислі. Хвала, хвала! Видко, що ти немало працював над собою, над самоосвітою. Після цього я з глибокою певністю скажу, що ти, Іване — талант! Самий страх твій перед ділом, до якого ти, можна сказати, родився, — свідчить про твій талант. Іди на сцену! Благословляю! Повірь мені, що ти талант…
Макар. Не дарма ж з театру виводили й вигнали за театр з ґімназії.
Терешко, хутко виводить Матюшу на середину, хапаючись, щоб хто не став на перешкоді. — Ну, Матюша, катай “Гуси”, покажи себе! Слухайте!
Матюша, кланяється, як і перші рази. — Гуси.
Михайло, поправляє по-московськи. — Ґусі.
Матюша. “Гуси.
Предлинной хворостиной
Мужик гусей гнав в город продавать.”
Михайло поправляє по-московськи.
Терешко. Не перебивай бо, слухай, він же так точнісенько каже, як і ти. Катай далі.
Матюша. Збився!
Терешко. От бач! Починай зразу. Не перебивай!
Матюша, чита “Гуси” до половини й вимовляє московські слова по-українськи, без фарса, не підкреслюючи, а як можна натурально; на половині стає. — Забув!
Терешко. Збили! Нічого, і так гарно. (Цілує Матюшу в голову.) Талант! Хіба я не бачу ? А кругом заздрять і кажуть: Оксент краще! Ну, як тобі здається?
Михайло. Добре, тільки акцент…
Терешко. Оксент, Оксент! І ти Оксент! Хто тобі казав ? Та нехай Оксент тричі вмиється, а проти Матюші не вийде!
Михайло. Я не чув Оксента…
Терешко. Так коли не чув, то й не говори, а то й ти Оксента приплів!! (Іван, Петро, Демид тихо сміються.)
Михайло, сміється. — Та воно так… Крім того, дядьку, я вам іще скажу, що Матюшу рано пускати на сцену: це псує дітей.
Терешко. Отакої! Всі будуть славить своїх дітей, усі будуть у трезвости представлять, а мій Матюша повинен задніх пасти? Ні, брат, ми штурмом візьмемо! Всі представляють — і Матюша буде представлять! Він талант — сам писарь казав!
Входить Карпо.
ЯВА VIII
Ті ж і Карпо.
Михайло. Ну, що?
Карпо. Достав!
Михайло, цілує його міцно. — Спасибі! А коли поїзд одходить на Одесу?
Терешко. Здоров, Карпе!
Карпо. Доброго здоровля, дядюшка. (Поцілувався) Ти питаєш поїзд? Стрівай! (Пригадує.)
Терешко. Жаль, що ти опізнився, — не чув, як Матюша читав “Гуси”.
Карпо. То він мені потім прочитає… Поїзд одходить увечері в 8-мій годині, а вдень — у першій!
Михайло, дивиться на часи. — Ще рано, я можу поспіти на вечірній поїзд, тут недалеко.
Тетяна. Ой, не пустю сьогодні, ні-за-що у світі! Бійся Бога! Я не вспіла надивитись на тебе, наслухатися твого голосу, а ти зараз од’їздить. Може, й ти, Петю, сьогодні поїдеш? І ти, Іване? Може, і Карпо нас покине на старість літ!…
Михайло. Ну, заспокойтесь, мамо, я вже зостанусь до завтрього.
Тетяна. І завтра не пустю!
Терешко. Годі тобі, сестро! Хіба не знаєш: квочка потрібна курчатам, поки малі, а побільшають, то як вона ні квокче, курчата біжать уже не до неї, а туди, де їм більше подобається!
Макар. Заспокойся, стара! Буде з нас Карпа: слава Богу, що хоч він біля нас! Помремо, то буде кому очі закрить, а цих усіх — не сила вдержать при собі! Не на те ми їх учили!
Терешко. Чуєш, вилупок, як мати та батько побиваються за дітьми? Слухай же й на вуса мотай!
Матюша. У мене нема ще вусів.
Терешко. Ах, ти каналія! (Цілує в голову.) Талант! Ще виростуть і вуси.
Тетяна, схилившись до Михайла. — Росли ви, то ми вас не бачили, і виросли, знатними людьми поробилися — та й кидаєте нас самих, старих, немощних! Як у цій пісні співається: “Ми повиростаємо, та й розійдемося”… (Плаче. Михайло біля неї її втішає.)
Демид, Іван, Петро й Василина співають:
Ой, не журись, не журися нами!
Як повиростаєм, розійдемось сами.
У цьому місці Терешко бере Карпа й Матюшу за руку й веде наперед кону. Коли пісня йде далі:
“Буде нас мати по горах по долинах,
ай, буде нас, нене”,
— в цей мент мати плаче дужче, пісня лунає далі, а Матюша чита “Гуси”: “Предлинною хворостиною”… поки не опуститься завіса.
Терешко, цілує Матюшу в голову. — Талант!
Завіса.
