ДІЯ III
У батьків у хаті.
ЯВА І
Тетяна, Василина й Явдоха.
Тетяна, плаче.
Василина, біля неї, по павзі. — Не плачте, мамочко, не плачте, рідна! Я вже вас на покину, я не поїду більше вчитись, я буду з вами жити, вам помагати, я за цей час уже привчилась до хазяйства, й воно мене не так лякає, як перше.
Явдоха. От і гаразд, от і розумно, а то одно товчеш: поїду, та й поїду на якісь там курси…
Василина. Мамо, не плачте ж! Сказала, що зостаюся при вас, то вже зостаюсь.
Тетяна, витира очі. — Дорога моя! Ти ж у мене одна; ми достатки маємо, чого тобі тинятись, кидати дас старих ? А Бог пошле пару, збудуємо тобі хорошу хату; не схочеш з Карпом укупі вести хазяйство, ми справимо вам власне, дамо землі; ти, принаймні, старість нашу доглянеш, очі нам закриєш, а то сини, бач, розвіялися скрізь, та й забули за нас; один Карпо сидить на ґрунті, та й того рідко бачу, бо його діло не хатнє.
Явдоха. Ми вже вас не покинемо, доглянемо і вас, мамо, і тата.
Тетяна, цілує Явдоху. — Невісточко моя золота, розумного батька ти дитина; я тебе шаную он як! Яз тобою, як з рідною дочкою, увесь час живу… а сини відцурались: Михайло оженився, Петро оженився — та й на весіллі не була, і невісток не бачила, байдуже їм, що мати тут убивається, як чайка при дорозі впадає за дітками, що розлізлись по степу широкім, та ночами темними квилить, та постіль дрібними вмиває їм там скрізь весело, вони молоді, звили свої гнізда, вони в чинах, у почоті, а що ж нам зосталося на старість літ? Тільки й радощів, що тішить око, дивлячись на щастя дітей, а дітей нема, — діти розбіглися, забули!…
Явдоха. Та не вбивайтеся, мамо! Ще й Михайло, і Петро приїдуть, ще побачите й невісток своїх, пань знатних.
Тетяна. Ох, дочко, чує моє серце, що вони чужі нам будуть: ми прості, а вони панії! Коли б хоч зятя доброго Господь послав! Який би він не був, хоч би вчений-превчений, та він буде добріший до тещі, що вигодувала йому жінку гарну, та й дочка більш має впливу на зятя, аніж син на невістку! Зяті давно б уже послухали своїх жінок і приїхали б провідать жінчиних отця, неньку-стареньку; а невістки свекрух не люблять і, певно, не хотять їхать до нас, та й синів не пускають. Петро тут недалеко оженився, в Полтаві, а й чутки нема!
Василина. Ну, я Петрові не дивуюсь; одно — недавно оженився, а друге, — він смирний, як овечка!
Явдоха. Як баранчик, скажи!
Тетяна. Не шпеть його, моя дитино, — мені жаль Петра, він і, справді, смирний, а вона, може, не пускає…
Василина. А Михайло?
Тетяна. На кого — на кого, а що на Михайла, то не надіялась ніколи, щоб його так посіла жінка, що й з дому не пускає, з родом-родиною побачитись…
Явдоха. Учені, а серця не мають!…
Тетяна. Ні, ні!… Не кажи так! Вони б он як, та жінки!.. (Чути голос Карпа: “Демиде, ходім у хату”.) Сюди йде Карпо й Демид. Карпо не любе, що я вбиваюсь так за Михайлом і Петром. Ходімо до тебе, Явдохо, там іще побалакаєм, не будем їм тут заваджать. Ох, цей Демид був би мені любим зятем: і поштивий, і хазяїновитий.
Явдоха. Розумний, учений і сильно працьовитий.
Василина. Та цитьте, ось вони вже в сінях.
Явдоха. А ти б, Василино, пішла за Демида?
Василина. От, їй-Богу!… Ще почують.
Явдоха. Де там почують! Вони на подвіррі… Слухай, не крути бо хвостиком, як лисичка. Бач, мати б хотіли такого зятя, як Демид… Невже між вами не було ніякої розмови.
Василина. А вже ж що не було!
Явдоха. Не повірю. Він очей з тебе не зводить.
Входить Демид і Карпо.
ЯВА II
Ті ж, Демид і Карпо.
Демид. Добридень, мамо! З Покровою будьте здорові! (Цілує її в руку.) Ви не дивуйтеся, що я вас кличу мамою, бо інакше не приходиться сказати! Я тут прожив чотирі місяці, як у рідних.
Тетяна. І я тебе люблю, Демиде; ти гарний і добрий парубок! Ходімо, діти!
Карпо. А з нами ж чом не хочете посидіть?
Явдоха. Та в нас діло бабське, а в вас. мужчинське!
Карпо. Хіба!
Вийшли.
Демид. Ну от, сьогодні і строк мій закінчився!
Карпо. Ще вчора.
Демид. Скажіть мені, Карпе Макаровичу, як вам за час увесь мого тут пробування подобалася моя праця?
Карпо. Не тілько мені, але й батькові, і матері і ви й Іван здавалися дивовижними робітниками! Вірить не хотілось, що це працюють непривичні люде! Тепер ви сміливо можете вести сами мале своє хазяйство, і знанням і працею служити зразком не тільки школярам, але й їх батькам!
Демид. Ну, слава Богу, коли так! Зараз буду писати проект свій у земство про зразкове хазяйство при школі, а тимчасом почну заводитись…
Карпо. Тільки хазяйку треба добру.
Демид. Та я собі наглядів, тілько не знаю, чи піде.
Карпо. Ха, ха, ха! Не знаю, чи піде!… От тобі й парубок!
Демид. Та парубок, здається, не з послідніх, але трапляється частенько, а, може, й найбільше: що нам подобається той, кому не до вподоби ми!
Карпо. Бува! І ще гірше бува: нам треба вола, а подобається кінь, і ми купуємо коня! Тоді один у ярмі опишіться, другий же буде басувать на добрій паші… Так трапляється найбільш з панами… А як ти його спряжеш коня з волом? І біблія нам таку супрягу забороняє. (Сміється.) Стережіться, щоб з вами так не трапилось.
Демид. А що б сказали ви, як би я вас спитав: чи до пари мені буде ваша сестра, Василина?
Карпо. О… Це вам скоріще знать… А любить вона вас?
Демид. Не знаю, бо я ще не питав.
Карпо. От тобі й маєш! Так ви попереду спитайте!
Демид. А віддадуть?
Карпо. Ех, ви — лемішка, лемішка!
Демид. Я, знаєте, чоловік бідний…
Карпо. Та хороший, розумний!
Демид. Спасибі!
Карпо. Богові дякуйте за це! А,— на мою думку, коли дівчина кохає щиро, то буде все робити так, як хоче чоловік: у сім’ї ж, аби згода — то вже й до пари!
Демид. Багато разів уже можна було признатися, побалакати, та я боявся…
Входить Терешко, Сергій і Тарас.
ЯВА III
Ті ж, Терешко, Сергій і Тарас Гупаленки.
Терешко. А що? Еге не ждав? Доброго здоровля, з празником!
Сергій. З Покровою — само собою!
Карпо. Спасибі! Будьте й ви здорові з празником! Сідайте!
Терешко. А мати, батько, Василина, дома?
Карпо. Мати й Василина дома, а батько сьогодні раненько поїхали в город з Іваном.
Сергій. Так.
Терешко. А ти знаєш хто це?
Карпо. Ба, не знаю!
Терешко. Сергія Гупаленка не знаєш?
Карпо. Незнайомі, а фамілія відома! Перші хазяїни на всю околицю, тисячу десятин посідають, як же не знать?
Терешко. А цей козарлюга — його небіж, Тарас Гупаленко!
Тарас, увесь час самопевний тон має. — Із Петербурху. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка в запасі. (Подає руку Карпові.)
Карпо. Вернулись на хазяйство?
Сергій. Само собою.
Тарас. Не хотів вертатися — мені й в Петербурзі було добре, та отець і мати просили.
Терешко. А чого ми приїхали, так я тобі зараз скажу: оцей самий козарлюга (показує на Тараса) хоче сватать Василину.
Демид, схоплюється; шукає шапки. — Чи я в шапці сюди прийшов, чи без шапки?
Карпо, усміхаючись. — Не примітив.
Демид. Мабуть, у вас зосталась.
Хутко вийшов.
ЯВА IV
Ті ж, без Демида.
Терешко, показує на шапку Демидову. — Оце ж, мабуть, його шапка! — Ха, ха! Чого це він зашамотався так, неначе перелякався?
Карпо, усміхаючись. — Не знаю.
Терешко. Щось він давно тут треться; чи не дума теж сватать Василину? Га?
Карпо. Може, то його діло!
Терешко. Чуєш, Тарасе? Не піддайся!
Тарас. А як, пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, — ми суперників не боїмося й за себе встоїмо!
Сергій. Само собою.
Карпо. Давно вернулися додому?
Тарас. Мені здається, більше года, а на провірку виходе — всього три неділі. Ха, ха, ха! Життя в столиці Петербурзі і прирівнять до вашого не можна!… Там усі мають, знаєте, модність і формальнісгь, а тут? Вийма й дивиться на золоті часи. Одно слово — хахландія! Ні з ким кумпанію водить…
Сергій. Само собою.
Терешко. Ну, брате, не кажи! То ти ще не придивився! У нас, у Лубнах, теж учених багато: і прокурор, і ісправник, і директор ґімназії, і архитектор, і… багато людей достойних. Якої ж тобі ще кумпанії?
Тарас. Лубни від нас недалеко… Та й Лубни ваші — не столиця. Нема, як столиця — Петербурх: опера, цирк, своя братія живе в казармі, як у роскішному палаці… Весело! Не те, що у вас, у хахландії! Ха, ха, ха!
Карпо. До Лубен, справді, недалеко, а там біля вас близенько земський начальник живе; він петербурзький.
Тарас. Ага! Та все не було случаю; а тепер прийдеться завести знакомство… Знаєте, дядюшка Сергій, Кулішові воли геть чисто пообтирали наші скирти сіна… Так треба до земського.
Сергій. Само собою.
Карпо. От і кумпанія.
Сергій. Само собою.
Тарас. Нема кращої кумпанії, як образована дама! А де її взять? Кругом подивишся — мужики, хахли, прямо смуток за серце взяв… А тут дядюшка Терешко на той смуток нагодився й каже: “так і так, учена племінниця, вісім класів скінчила”… Ну, я стрімголов сюди! Хочу себе показать і даму серця побачить! А як пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, не думаю, щоб гарбуза піднесли. Ха, ха, ха!
Терешко. Де ж таки!
Сергій. Само собою!
Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.
Карпо. Тут усьому голова — Василина.
Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!… Усяка дівка тільки побаче — козою за ним поскаче!
Сергій. Само собою.
Тарас. Ха, ха, ха! Хороша примовка: “ІІобаче — козою поскаче!” А що ви думаєте? Бувало; усього бувало… І скакали! Єй-єй, скакали!… Я не хвастаю — катався, як сир у маслі. В Петербурзі образовані дами кругом…
Сергій. Столиця — само собою!
Терешко. Тільки одно, що Василина тебе наукою переважить.
Тарас. Не думаю. Я й сам, дядюшка Терентій, не без науки; формальность розумію і з ученими дамами знакомства мав не раз: у каретах навіть їздив, єй-єй! Бував і в опері, в цирку… Світ бачив, і хоч кому не дам у кашу наплювать, і через те хочу сватать учену; проста дівчина мені не під стать: ніякої формальности нема, куди з нею підеш? У опері засне, в цирку перелякається. Ха, ха, ха! І кліпай очима перед людьми. (Вийма знову часи і кріпко закриває.)
Сергій. Само собою — кліпай!
Терешко. Так, виходить, і тебе вчено? Он як! У нас є унтер-офіцер Крайка — так зовсім простий; а ти, бачу, вчений!
Тарас. З Петербурху, і учебну команду пройшов! Без науки в унтер-офіцери конно-ґвардійського полка не вискочиш…
Терешко. Невже, слухай, ти знаєш: ла-мер, ла-пер?
Тарас. Як?
Терешко. Лa-мер, ла-пер!
Тарас. Щось не пригадаю… (Протягом.) Ла-пер! Ага! Як же, як же, знаю: це ресторація така! Бував, бував!
Терешко. Ні, брате, не туди попав! Це наука!
Тарас. Виходить, в учебній команді її не проходять.
Терешко. То-то що не проходять, а от мій Матюша проходе. (До Карпа.) Біда з тією наукою. Оце недавно був у городі, провідував Матюшу, французьке, брат, учить почав…
Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?
Терешко. Та ні, яке там мерси! “Ла-мер”, “ла-пер”, одно слово — наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші навчителя, і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: “ла-мер”, “ла-пер”, “ла-сер”! — Усі сміються. Учитель поправляє, і поправляє, — я ж чую, — так само: “ла-пер”, “ла-мер”, “ла-сер”. Тю, бий вас, сила Божа! Та й Матюша ж так само говорить: “пер, мер”! Ні, кажуть, не так! Матюша аж плакав… Біда!
Карпо. Нічого, згодом налама язика.
Тарас. Налама, налама — це правда! В учебній команді зразу теж сильно важко й незрозуміло, а як язик наламаєш — пішов!
Сергій. Само собою — пішов!
Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі…
Вбігає Василина, за нею Демид.
ЯВА V
Ті ж, Демид і Василина.
Василина. Доброго здоровля, дядюшка! (Цілується з Терешком.)
Тарас, до Сергія. — Настояща — дама серця… підходяща!
Сергій. Само собою!
Василина, до всіх. — З празником. (У цей мент Демид говорить тихо до Карпа.)
Тарас. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка, Тарас Гупаленко, із Петербурха!
Василина робить кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує, а потім Демида. Тим часом:
Тарас, до Сергія. — Ловка, і всі формальности зна!
Сергій. Само собою — зна!
Терешко. А що, хіба не краля?
Тарас. Не ждав таку в хахландії найти… Думав шукать у Петербурзі… Дама настояща, і формальности… і все… неначе в Петербурх попав прямо на Невський!
Терешко. А я ж казав!
Тарас. Дядяшка Терентій, ідіть зразу в атаку, на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!
Сергій. Само собою — з серцем.
Карпо, до Василини й до Демида. — Ну, Слава Богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!
Терешко. А що, Василино, скоро нас покличеш на весілля?
Тарас, до Сергія. — Ловко атакує.
Василина. Ще не знаю.
Терешко. Мабудь, без дядька не обійдеться… Треба буде поклопотать… а?
Василина. А не обійдеться!
Тарас, крутить вус і дивиться на часи. — А коли що, то й ми поможемо…
Василина. Спасибі!
Тарас, до Сергія. — Чуєте? Які формальности!
Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.
Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу!
Карпо. Опізнились! Василина йде заміж за Демида Семеновича!
Терешко. Оце так!
Тарас, підходить до Сергія. — Промах!
Терешко. А чом же ти відразу не сказав?
Карпо. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.
Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.
Сергій. Само собою.
Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо заручини!
Балакають тихо з Василиною й Демидом, Василипа весело сміється.
Терешко. Пообідаємо, справді!
Сергій. Само собою!
Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер — ні в сих, ні в тих; не той узяв приціл і не попав у мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте! (Прощаються.)
Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!
Сергій. Само собою. (Виходить.)
Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не показуйся в Петербурх столицю… Попорчена мендаль! (Вийшов.)
Терешко, чухав голову, про себе. — Пропала поросна свиня!
Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?
Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли Вам, Боже, щастя! Ха, ха, ха! Пропала вся пиха столична в Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що — він, а що — Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! I Василину хвалю: до пари вибрала дружину! (Виходить, Карпо за ним.) Бач, столична птиця кирпу гне, а “ла-мер”, “ла-пер” і не нюхав…
Вийшли.
ЯВА VI
Василина й Демид, потім Карпо.
Демид. Ще кілька хвилин, і я б зоставсь у дурнях!
Василина. Чого так?
Демид. Як би я перший не посватав, то Гупаленко б вас узяв.
Василина. А хто його зна. (Входить Карпо.) Він гарний!
Демид. От бачите! І гарний, і багатий!
Карпо. І дурний, і нахаба, і самопевний! Звичайний, старший городовий із Лубен, а послухали б, що він тут говорив: “кругом хахландія, мужики… і нема йому кумпанії!” А? Самий противний покруч посліднього сорта, і той глузує над хахлом! І таких немало й між освіченими й неосвіченими бездарами! Їх обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро, і забула покласти їм у голови хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а через те вони і крутяться все життя, мов ув ополонці, не пристаючи ні до якого берега!… Я рад, що на обід він не зостався. Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряв натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі, та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерти вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!
Демид. Браво, браво! Чудовий малюнок!
Василина. А цей малюнок, знаєш, зачіпає трохи й мене…
Карпо. Ха, ха, ха!
Демид. Може, колишню, давню?
Карпо. Був той гріх! Ну, а тепер ти вийшла вже на шлях простої, натуральної людини. (Цілує її.) І через те модність і формальність, як каже Гупаленко, тобі будуть противні.
Входить Іван, одягнений у нову пару.
ЯВА VII
Ті ж і Іван.
Василина. Гляньте, як Іван нарядився!
Іван. “Хоч горя набрався, за те ж у робу вбрався”, — як кажуть херсонські кабатажні матроси!
Карпо, Демид і Василина обступають Івана й ніби пробують матерію, пощипують його.
Карпо. Нічого.
Іван. Ай!
Демид. Добре сукно.
Іван. Та ну тебе!
Василина хоче піймати за рукав, Іван ухиляється, Василина пада на Демида. Демид її обніма.
Карпо. Ага, піймалась! Ну, користуйся ж сличаем — цілуй!
Демид хоче поцілувати Василину, вона ухиляється, й дає йому тумака у спину.
Демид. Ого!
Карпо. Це перша проба. (Сміється.)
Іван, сміється. — Чудовий настрій! Певно, щось тут без мене сталося доброго? Ну, признавайся, Демиде!
Карпо. Е, брате, що тут сталося,-довго розказувать! А коротенько: Василина йде заміж за Демида!
Василина тікає у двері, Іван її придержує.
Іван. Стрівай лисичко!… (Василина ховає лицо на груди Івана. Він її обнімає й цілує.) Поздравляю з закінченням лікарських курсів!
Сміх. Входить Макар. Василина, сміючись, виривається від Івана, біжить до Карпа й тулиться до нього; всі сміються.
ЯВА VIII
Ті ж і Макар.
Макар. От як у вас весело! Певно, Іван смішить? Гляньте, яка тютя! Прямо таки предсідатель земської управи! (Сміється.)
Карпо. Тут, тату, загальна радість: Василину посватав Демид, і мама вже дала своє благословення. Тепер іще ждали вас, щоб і ви поблагословили!
Демид, бере Василину за руку й підходить до Макара в парі, стають навколішки. — Благословіть, тату!
Макар, по павзі. — Благословляю і благаю Господа милосерного (підводить їх і цілує; входить Тетяна й Явдоха), щоб він послав вам любови і згоди в сім’ї на многі літа!
Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини зі свого дому: живіть при нас! Це моя найперша умова! Буде вже з мене, наплакалася й настраждалася! (Здержуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда й покинули нас старих: ані Михайло, ані Петро й носа сюди не покажуть!… Поженилися на панночках і забули батька-матір. А Василини не пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?
Макар, витирає сльози. — Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство, — бачила, як працював чотирі місяці, — збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують: хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з нашим учителем помінятися…
Демид. Не журіться, мамо, ми вас не покинемо.
Карпо. А з учительством діло владнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки. (Явдоха йде; мати, Василина й Демид окремою ґрупою балакають тихо! Мати гладить Василину по голові, та цілує їй руки!) А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього сличаю.
Макар, до Івана. — А ти, сину?
Іван. І я вип’ю слив’янки.
Макар. Слив’янка слив’янкою, а ти б женився.
Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брате, дівчина Тетяна, як маків цвіт!
Макар. Еге, еге! Кравченки хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того й сусіди. — Катай!
Іван, жартівливо. — В Китай!
Макар. Та ну бо, не вигадуй! Ти ж показав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!
Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша!
Іван. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві й балакав на паперті з нею.
Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?
Іван. Кращої й не треба!
Карпо. Так їдемо сьогодні під вечер; чого зволікатись?
Іван. І справді, нічого зволікатись! Приборканий я був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, набрався певности у своїх силах — і воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!
Карпо. В театр?
Макар. От тобі й маєш!
Тетяна, схоплюється. — Куди йдеш?
Іван. Служити в театрі, мамо, хочу!
Макар. Тільки що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!
Тетяна, втира сльози. — І цей кида!
Іван, цілує матірь. — Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!
Карпо. Театр… Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніш казав, та і я знаю… Краще вік жить строковим робітником, принаймні, є харчі, ніж бездарою-актором поневірятись, старцювать!…
Іван. Ах, Карпе! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що вродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувати на сцені свої сили! А може ж я талант?
Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили в городі акторів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік з театра? Ха, ха, ха!
Іван. Хіба то п’єса, хіба то актори?…
Карпо. А може ж і ти кращим не будеш? Скажу твоїми словами: мрії твої — суєта!
Іван. Демиде! Заступайся за мене! Карпе! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести! В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужности на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!… Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!
Демид, міцно стискав руку Івана. — Я подивляю твою думку, я чую серцем, що ти артист! І справді, Карпе! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно, — віддамо його сцені!
Василина. Таточку, мамо, Карпе! Не силуйте Івана жити в селі! Нехай він робить те, що любить.
Карпо. Та, Боже поможи йому, і я рад помогти.
Тетяна. Може, і справді там його щастя?
Макар. Ну що ж, нехай іде… і Михайло щось про це казав і раяв.
Іван, цілує батька, матірь, Карпа. — Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!… (Цілує Василину й Демида.)
Макар. Стрівайте! Здається, хтось під’їхав.
Карпо, заглядає в вікно. — Коляска ґрафа Тюті!… Що це, чого це?…
Іван, заглядає ззаду. — А в колясці наш Петро.
Тетяна. Петро! (Біжить із хати.)
Макар, іде за нею. — Та не біжи бо так, стара, а то ще впадеш. (Вийшов.)
Василина, радісно скаче. — Петя, Петя! Слава Богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)
Іван. Аз ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?
Карпо. Старший син ґрафа Тюті.
Іван. Угу! З кавалером замісць приданого…
Карпо. Якесь паскудство! А бідна мама, дивись, дивись: мало не звалила Петра!…
Іван, відійшов від вікна. — О, матері! Як би вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!
Карпо. Ведуть під руки кралю.
Іван. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!
Карпо. Ґраф коня пришпорив і подався з двору!
Іван. Не удостоїв.
Карпо. А ну його! Скатертю дорога!
Входить Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно. Мати легенько держиться їй за рукав, заглядаючи в вічі. Слідом Петро, одягнений у судейську одежу, зверху шинеля наопашки. Василина й батько.
ЯВА ІХ
Ті ж. Аделаїда, Петро, Тетяна, Василина й Макар.
Тетяна, упадаючи біля Аделаїди. — Невісточко моя, паняночко!… Як намальована — гарнесенька! Роздягайся, роздягайся! (Тим часом Петро цілується з братами й Демидом. Тетяна повернулася до Петра, біля Аделаїди стає Василина, хоче їй помогти скинути шляпу, та одводить її руку.) Петя! Як же ти перемінився!
Петро. Одежа друга, мамо! (До Аделаїди.) Адю! Це брати мої: Карпо й Іван, а це — Короленко.
Аделаїда, стрепенувшись, радісно й цікаво. — Писатель?
Петро. Сільський учитель.
Аделаїда, нехтуючи. — Учитель… (Робить загальний уклін і сіда.)
Іван, до Карпа. — Привітлива!
Карпо. Що то в неї в тій торбі ворушиться?
Тетяна. А я тут ждала тебе з жінкою, ждала, умлівала, мало не злягла з печалі. (Скидає раптом шинелю і кладе на скриню.) О, і в тебе аполєти, як у Михайла. (Петро обертається до Івана й Карпа. Мати заглядає йому в вічі й цілує.)
Аделаїда, до Василини. — Ви вчились у гімназії?
Василина. І скінчила.
Аделаїда. Бідна!
Василина. Чого?
Аделаїда. Скінчила ґімназію й живете на селі у простій мужицькій хаті.
Василина. Це прадідівська, у нас є гарний дім.
Аделаїда, до мішечка. — Чого тобі, Амішко? (Розпускає торбочку, звідтіля показується голова білої манюньої собачки.) Бідненька, як носика зморщила! Повітря негарне? Зараз поїдемо! (Тулить собачку до лиця.) Мішка моя хороша. (Цілує її.) Це ґраф привіз із Парижа й мені подарував. П’єр!
Петро, так кинувся, що мало не звалив матір, і підбіг до Аделаїди.
Аделаїда. Я задихаюсь, таке важке повітря.
Василина. Це пахнуть так васильки.
Аделаїда. Фі!… Мішка! Не кусай!… П’єр! Там нас ждуть!
Петро. Адечко мила, посидимо — ще ж рано.
Аделаїда. Зуби, як голки!… Як у вас багато рушників — ви, мабуть, усі тут умиваєтесь? Петро підійшов до матері.
Василина. Це для краси.
Аделаїда, притулила собаку до щоки. — Ха, ха, ха! П’єр!
Петро, схоплюється й підбіга. — Що, Адечко?
Аделаїда. Їдем. Ай!
Тетяна. Що там?
Аделаїда. Противна Амішка вкусила за вухо! Запиха собачку в мішок. Сиди там, зла фуріє… П’єр! Їдем!
Тетяна. Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг, та й з хати?
Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку…
Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти говориш, мій сину?
Петро. Бачите, Адя давно запрошена до ґрафа. Вона вчилася разом із його дочкою, а та сьогодні імениниця, так нас там ждуть обідати… Я, мамо, завтра заїду.
Аделаїда. П’єр!
Петро, біжить до неї. — Та посоромся хоч рідні!
Тетяна. Петя!
Петро повертається до матері.
Аделаїда. П’єр! (Петро прибігає.) Їдем, а ні, то я сама поїду.
Тетяна. Боже, мій, Боже мій! (Хлипає.)
Макар. Стара, годі! Коли запрошено до ґрафа, то нехай іде! Може, там кращий обід!
Петро, до батька. — Не то що… А запрошено… якось… знаєте… обіщали! Коней вислали… син ґрафа сам зустрічав…
Аделаїда, йде до дверей. — П’єр!
Петро, хапав шинелю. — Я зараз!
Аделаїда, робить загальний поклін. — Прощайте! (Цілує Василину.) Мені вас жаль!
Василина. А мені Петі жаль!
Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла. Петро наскоро цілує матірь, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатися з Карпом.) Чути: П’єр! Він кидається з хати, приговорюючи: “Завтра заїду, завтра заїду, завтра”… П’єр!
Карпо. Ехе-хе! Ускочив!
Тетяна. Сину мій, петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! Плачучи, йде надвір.
Макар. Оце невісточка!
Іван. Чучу! Свинота!
Завіса.
