Комедія на чотири дії
Дієві люде:
- Іван Барильченко, артист.
- Маруся, його жінка.
- Карпо Барильченко, хлібороб.
- Михайло Барильченко, директор ґімназії.
- Наташа, його жінка.
- Хвиля, капітан власного комерчеського [купецького пароплава] парохода.
- Ваніна, актриса.
- Крамарюк, актор.
- Надя, молоденька актриса.
- Усай, антрепренер.
- Кактус, помішник режісера.
- Денис Банітов, актор.
- Райська, актриса.
- Ґраф,
- Перша дама,
- Друга дама,
- Третя дама.
- Крутицький,
- Стьопа, Петя — його діти,
- Деркач,
- Кругляков — із публики.
- Вася, театральний портний [кравець].
- Пріська,
- Катря,
- Махметка — прислуга на дачі [вілла] Івана Барильченка.
ДІЯ I
Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.
Ява І
Михайло, Іван і Карпо — одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.
Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.
Маруся, виходить із парасолькою в руці. — Я готова!
Михайло. А Наташа поки на голові волосок до волоска не прикладе, то й ноги заболять, ждучи. (Сідає.)
Наташа, з дверей. — Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!
Михайло. А ти б гладенько, як Маруся — любо глянути!
Маруся. Спасибі.
Наташа. У кожного свій стрій [шик, лад] і смак.
Іван. Та ще поспіємо до снідання прогулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?
Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.
Іван. Море, море, море!… Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!… Кого на міль [мілизну] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою… Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жалкую, що не зостався з тобою святу землю обробляти, та вже пізно!… П’ятнацять літ артистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.
Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?
Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм… Мені здається, що він скучає [нудьгує, нудьга його бере (моск.)] тут зо мною. .
Іван. Боже сохрани! — Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!
Михайло. А я тобі!
Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому…. Цікаво!..
Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.
Іван. Ой, не важи! Незалежність і панування без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [державним скарбом (моск.)] і зараз, і в будущуні… Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без ґарантії будущини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!
Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!
Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!… Але це тільки так здається!… Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, — і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже… Отоді почуваєш суєтство [марноту] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!
Михайло, зітхає. — Ніхто не віда, як хто обіда!… Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?
Карпо, сміється. — Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!
Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, — то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних — роблять деґенератами!…
Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!
Ява II
Ті-ж і Наташа.
Наташа, виходячи. — Що за нетерплячка! — Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все прогнати з життя людського і проповідує смерть!…
Михайло. Ходім уже! — Я хочу прогулятись, і тобі треба купить…
Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть… Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.
Михайло. Ну от! Де ж тут бути спокійним!
Всі сміються.
Наташа, вискакує з зонтиком. — Спокій — смерть. Життя — вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім — проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув — спи!
Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)
Іван. Прошу!
Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. — Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник … Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.
Голос зникає. Вийшли.
Ява III
Маруся, Катря і Пріська.
Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)
Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості — ніколи й погулять.
Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.
Катря. А бідна Марія Данилівна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.
Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.
Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.
Пріська. А моряк?
Катря, дивиться на Пріську мовчки. — Хіба?!
Пріська. А то ж!
Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?
Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде… (Мовчать.) Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть… Так скрізь… Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумувать?
Катерина. А, може, й буде, він сильно любе паню.
Пріська. Любе, а сумувать не буде! Як раз такий він! Ще жінка, розріднившися з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік ніколи у світі. Вони гірші за нас, я їх за це ненавиджу!
Катря. А Махметка?
Пріська. Такий же! Татарська собака!… Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі… Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!
Катерина. Ха, ха, ха!… І нічого?
Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два! Тай годі! Я, Катре, зла буваю, як собака, на ввесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на проходку, [прохід] а ми їм готуй снідання! Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?
Катря. Певно, трудно. Треба вчитись багато!
Пріська. Нічого не треба! Треба тільки гарно одягатись, — і пані… Я служила в Одесі, в гостинниці, з одною дівчиною — її теж Катрею звали, — а потім я в неї служила за горничну! [покоївка] (Клаца язиком.) От і знай!
Катря. Кому яке щастя!
Пріська. Правда, що вона гарна була, — як намальована, пани їй проходу не давали… Вони страх люблять гарних дівчат: хто б вона не була — їм усе-одно, аби гарна! Їй? [скорочене: Їй-Богу] правда! І взяв її якийсь панич. Потім через год, чи що, наймаюсь я до пані. Дивлюсь, аж то Катря, тільки вже не Катрею зветься, а Ларисою. Розряжена [вичепурена (моск.), чепурно одягнута] в шовк, черевики на високих корках, голова як куделя, на все пхека, … а сміятись вивчилась так гарно — прямо, як канарейка співає; навіть я любила слухать її приятний сміх! Отам я надивилась… Тьфу! Паничі їй руки цілують, а вона їх по морді б’є.
Катря. Бий їх сила божа! І нічого?
Пріська. Нічого! Вдаре по морді й заллється своїм гарним сміхом, а вони й собі сміються.
Катря. Шкода, Прісю, що ми з тобою не такі гарні, як та Лариса.
Пріська. Я б не хотіла! Противне життя, паскудство! Гіршого нема у світі: краса злиняє, від роботи одвикне!… Зпершу москалі будуть бить по морді, а потім із торбою ходитиме!..
Ява IV
Хвиля й Маруся. Дівчата виходять.
Маруся, з коробкою. — От і стіл готовий, а вернуться наші, будемо снідати. Сідайте! Де ви тут узялися так нежданно? [несподівано (моск.)]
Хвиля. Тільки-що приїхав. Дивлюсь, — кумпанія, хотів підійти, а потім побачив, що ви одрізнились і пішли в кондитерську, тоді я за вами по гарячому сліду … І от стою, дивлюсь і таю… [тану, розпливаюсь (моск.)] Був я в Александрії, Марселі, Лондоні і ніде нe зрадив вам, день і ніч тільки про вас і думав, мало не потерпів аварії… Як же ви поживаєте, моя радосте? Я занудився за вами!
Маруся. Платоне Пилиповичу! Ви знову за своє? Не смійте так говорити зо мною!
Хвиля, бере шапку. — Ви в поганому настрої — я тікаю. (Йде до дверей і стає.) Два місяці я вас не бачив!..
Маруся. Ви знаете давно, що я не люблю таких відносин.
Хвиля. Щирих?
Маруся. Хоч би й найщиріших! Не забувайте, що ви для мене звичайний гість, друг мого чоловіка, і що я вам поводу ніколи не давала зневажати мене!..
Хвиля. Чим же я вас зневажаю? Я б тільки хотів бути рідним для вашої душі й серця!… Я вас давно любив і люблю, а ви не хочете зо мною ласкаво говорити!… Не хочете знати мене!
Маруся. Я вас знаю.
Хвиля. І що ж ви можете сказати недоброго про мене?
Маруся. Ви… Не хочу говорити!
Хвиля. Говоріть! Лайте, тільки говоріть!
Маруся. Ви багатий, розпаскуджений удачами чоловік… Чого вам заманеться, ви хочете того добути, і хоч би на шляху до вашої мети лягли трупи, вам однаково…
Хвиля. Малюнок вірний! І знайте, що я добуду, чого хочу!
Маруся. Ніколи! Ви злий чоловік, ви затесалися [втирилися, влізли (моск.)] в дружбу до Йвана й наважились ограбити вашого друга!
Хвиля. Боже сохрани, я не грабитель, мене ограбили! Я вас любив ще дівчиною, а ви, під упливом сценічних ефектів, проміняли мене на ілюзію щастя!
Маруся. Неправда! Я безмірно щаслива! Благородна висока душа Івана для мене рідніш, ніж ваша: черства, практична! Іван — поезія, а ви — проза!
Хвиля. Маріє Данилівно, і ви проза!
Маруся. Може, я через те й люблю поезію.
Хвиля. Поезія легко зраджує — настрій для неї все!
Маруся. Іван чесний чоловік.
Хвиля. Я чести від нього не однімаю… Іван чесний чоловік, але, як артист, живе нервами і зраджує вам що-дня, а нині цього за безчестя вже ніхто не лічить. [не вважає (моск. “считает”)]
Маруся. Неправда ваша, — я лічу!
Хвиля. Бо ви багато казочок читали! У вас дитячий погляд на людські відносини! Ви ще не викупались у житейському морі!
Маруся. За те ж ви так багато в ньому купалися, спускаючись на саме дно, що повні багна від того мулу, який зоставсь на вас.
Хвиля. А як я вам покажу, що на вашому Іванові більше мулу, ніж на мені?
Маруся. Знаєте, що я вам скажу?
Хвиля. Не знаю.
Маруся. Ідіть собі з мого дому й ніколи тут не появляйтесь, або ніколи не говоріть мені нічого про мого мужа! Я люблю Івана, я вірю йому, а ви цілий год спокушаєте мене, хочете розбити мою віру й отруїти мою душу. Коли ви справді мене любите, то не віднімайте ж від мене своїми натяканнями тієї святої віри, якою я живу, якою я щаслива!
Хвиля. Колись люде вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван зрадник, і ви будете щасливі зо мною!
Маруся. Ніколи у світі! На це я не здатна, і потеря [втрата (моск.)] віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовій смерті.
Хвиля. Побачимо.
Ява V
Ті ж, Іван, Михайло, Наташа й Карпо.
Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяко! Цілуються. Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од’їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю, от ти все журилася, що сумно тут самій; а Платон? Він же мій друг і тебе так щиро поважає, що й без мене буде провідувати… Ти, брате Платоне, не забувай Марусечку мою! Цілує Марусю в руку. Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бурь житейських. Ах, житейське море, брате, страшніще, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час [годину (моск.)] пароход одходить, і нашим гостям треба їхати.
Маруся. Зараз звелю подавати. (Вийшла.)
Іван. Ху, ти Господи! Платон! Ти ж не знайомий іще, а я, дурноверхий, забалакався, та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, капітан власного корабля — Хвиля! А це мої брати: Михайло й Карпо!
Михайло. Дійствительний статьський совітник Барильченко.
Іван. І кавалєр, [має орден] і директор ґімназії… Треба ж сказати ввесь титул.
Карпо. Барильченко.
Іван. Без титула! А ні, стрівай. Український козак! Я гордуюсь тим, що родом сам козак. Колись, брате, наші діди над морем панували й на поганеньких човнах до Синопа добірались і Скутарь руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоровля від того, що плавати не вміємо, або пливем не туди, куди слід. (Подають спіданок.) От і снідання. Прошу сідати. (Сідають.) Горілочки?… Марсали. [вино] вам чого?
П’ють, їдять і балакають.
Хвиля. Сьогодні покидаєте наш благодатний Крим?
Михайло. Сьогодні. Пора. Більше місяця у брата гостювали.
Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рівієра … Ах, Рівієра, Рівієра! Але тут, на дачі в Івана Макаровича, ми жили в товаристві великого артиста, дух котрого вітав над усім! Мені весело було в такім товаристві, я не забуду ніколи тих хвилин високого настрою душі, які я мала, дякуючи Іванові Макаровичеві! День у мене плинув як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лунатимуть у моїм серці!
Хвиля. Чуєте? Отак усі жінки йому співають. Щасливий!
Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.
Іван. Не завидуй, брате!… А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б повчитись у вас писати рецензії… Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.
Михайло. Ха, ха, ха!
Наташа. І зовсім несмішно! Приїдете до нас, будуть іще кращі рецензії. Наш учитель словесности [літератури] прекрасно пише.
Михайло. Учителям гімназії заборонено писати дурощі.
Наташа. Я попрошу, і буде писати.
Хвиля, до Карпа. — Ви, видимо, хлібороб?
Карпо. Хлібороб. Тепер діти уже працюють, а я дозволив собі, перший раз у життю, покинути землю, щоб покупатися в морі, по совіту лікарів.
Хвиля. І що ж, помогло вам море?
Карпо. Як бабі кадило. Що раз зіпсуєш, того вже ніколи не поправиш.
Іван. І не тільки в здоровлі, а і взагалі?…
Карпо. Природа не йде на компроміси.
Маруся. І я так думаю.
Наташа. Здається, вам, Іване Макаровичу, немає на що скаржитись: ви цільна [суцільна, цілкова; суцільність (моск.)] людина! Я рідко бачила таких.
Михайло. Недавно ти це саме казала вчителеві словесности.
Наташа. Ну, так що ж? І Тарас Петрович людина цільна, високого росту, брюнет, красивий.
Михайло. Та так. Тільки що ці одзнаки до цільності натури мало стосуються.
Наташа. Відчепись, педант! Іване Макаровичу, а коли ж ви до нас приїдете?
Іван. На Різдво.
Наташа. Ой, як довго ждати! Дожидаючи вас, наша публичність буде дні лічити.
Хвиля. Особливо ви. (Михайло сміється.)
Наташа, глянула на Михайла, знизнула плечима, до Хвилі. — Ви вгадали.
Хвиля. Як бачу, ви велика поклонниця талантів.
Наташа. О, я вміраю за сценою, особливо, коли в театрі грають такі артисти, як Іван Макарович.
Іван. Мені вже страшно! Ви ще не бачили мене на сцені, а зарані в’являете собі щось надзвичайне; це може дуже пошкодити вражінню: коли ждеш багато, то відбіраєш дуже мало.
Наташа. Я жду того, що можливо взяти, й надіюся, що візьму й вип’ю повну чару. (Михайло сміється спокійним сміхом.)
Іван, із чаркою в руці співає. — Всі наливають і помагають співати:
Повнії чарки всім наливайте,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося й т. д.,
По скінченню пісні: За ваше здоровля, дорогі мої!
Наташа. Браво, браво! Підбіга й цілує Івана.
Карпо, дивиться на часи. — Пора. До Марусі. Дозволяєте? (Маруся киває головою. Встають.) У мене все готове, а от і фурман, під’їхав. (Цілується з Іваном.) Прощай, брате! Спасибі тобі за все! Не минай же старого гнізда! Мама сильно за всіма вами сумує, а особливо тепер, коли тато помер, і вона зосталась сиротою. Знаєш, проживши п’ядесять літ укупі чесно, злилися душами в одну істоту, а потім раптом одного не стало… і мов тебе розірвано надвоє, і ти щодня чуєш незалічиму рану. Тяжко бува дивитись на її очі, повні якоїсь невимовної журби!
Іван. Приїду, хоч би там що! Я тобі напишу. Поцілуй маму, Явдоху, Василину, Демида, [ціла Барильченкова сім’я — див. “Суєта”] всіх, усіх!
Карпо. А ти, Михайле? Може б тепер оце зо мною заїхав; крюк невеликий.
Наташа. Заїдемо, Миша.
Михайло. Ніяк не можна, післязавтра екзамени… Сам знаєш, як же без директора… Я ж одпуску не брав.
Карпо. Та так. Прощайте! Цілується з Марусею. А ви до нас, з дітьми, погостювали б!
Іван. А що ти думаєш, Марусечко? Я з тобою спишуся, [листа напишу] і ми з’їдемось укупі до Карпа.
Маруся. З радістю, якщо діти будуть здорові!
Наташа. Ви напишіть мені; коли, то й я приїду.
Іван. Добре.
Карпо. Прощайте, бувайте здорові!
Іван. Кланяйся всім!
Маруся. І від мене!
Карпо. Спасибі. (До Михайла.) Не гайтеся. (Вийшов.)
Михайло. Ну, до побачення! (Цілується з Іваном, цілує в руку Марусю і йде.) Спасибі за все! (Попутно Хвилі.) Будете в нашім городі, прошу не минати моєї хати. Приятелі брата — мої приятелі. Наташа, Карпо жде.
Наташа. Що ж я, не прощавшись, піду? Прощайте, Маріє Данилівно! Просимо до нас на Різдво. (Цілується.) Іване Макаровичу, до приятного побачення! (Цілує його, йде й обертається.)
Михайло. Наташа, Карпо жде! Опізнимось.
Наташа, на порозі. — Я так зріднилася з вами [чуть [мало не плаче (моск.)] сльози], що прямо таки розлучатися не хочу, а мушу… (Витира очі.) До побачення! (Всі виходять. Прислуга, що раніше почала приборку, виносить деякі пакунки, вертається й кінчає своє діло.)
Ява VI
Катерина і Пріська, потім Іван, Маруся і Хвиля.
Пріська. А скілько вони тобі дали?
Катерина. Ґенерал — карбованця, ґенеральша — два, а той мугиряка — четвертак. [25 копійок (пів гривні)]
Пріська. І мені такгамо дали.
Катерина. Спасибі й за те. Буде чим почастувать коваля, й Махметку… Тільки що Махметка не п’є, — їм заборонено.
Пріська. Та бреше! Як би люде не робили того, що їм заборонено, то дуже б сумно жилося! (Іван, Маруся і Хвиля вертаються.) Маріє Данилівно! Махметка хоче нанятись до нас у двір за сторожа.
Іван. О, сторож вірний.
Маруся. Надежний. [надійний, покластися можна (моск.)] Нехай приходить. Приносьте, дівчата, решту білизни… (Дівчата вийшли.)
Іван. А я приляжу, бо рано встав, утомився. Сон перед обідом золотий. А ти, Платоне, обідаєш із нами.
Хвиля. Може.
Іван. Так я з тобою не прощаюсь. (Виходить.)
Ява VII
Хвиля й Маруся.
Довга павза. Маруся переклада речі і кладе їх у скриню; дівчата вносять гладжені сорочки, кладуть і виходять.
Маруся. Чого ж ви мовчите? Розказуйте, що бачили цікавого у світі.
Хвиля. Ви не любите слухати того, що я говорю, а я так переповнений одною думкою про вас, що мені нічого більше в голову не лізе.
Маруся. Ну, то читайте он журнал; а то ви слідкуєте за моїми рухами, й я не можу спокійно робити свого діла.
Хвиля. Дозвольте ж хоч дивитись на вас!
Маруся. З вами можна стратити і святе терпіння! Ви нахаба, яких я ще не бачила! … Як би я не була певна у своїх моральних силах, то розказала б усе Іванові.
Хвиля. Розкажіть. Він викличе мене на поєдинок, і я його вб’ю.
Маруся. Фу, противний! Що з вами сталось?
Хвиля. Я вас люблю безумно! [до безтями (моск.)]
Входить Пріська.
Пріська. Маріє Данилівно, Махметка тут.
Маруся. Клич! (Пріська вийшла.) Дуже рада, що так сталося. Я замкну двері перед вами і для охрани поставлю сторожа Махметку.
Хвиля. Не забувайте, що Татари золото люблять.
Маруся. Не міряйте всього золотом. Махметка преданний [відданий, вірний] мені чоловік і за його плечима я буду тут сидіти, як у фортеці.
Хвиля. Нема такої фортеці, яка б після довгої осади [облога] не здалась. (Входить Махметка, на вид сильний чоловік.)
Махметха, кланяється. — Доброго здоровля!
Маруся. Здоров, Махметка. Ти хочеш нанятися сторожем до мене?
Махметка. А чого ж не хотіть? Настояще хочу!
Маруся. Ми тут самі баби зостаємся, то ти нас будеш стерегти не тілько від злодіїв, а й від злих мужчин.
Махметка. Махметка сам злий, його знають: раз-два і через паркан сторч головою!
Маруся. Мені такого і треба. Маєш десять карбованців у місяць і харчі. Згода?
Махметка. Маєш вірного пса!
Маруся. З сьогоднішнього дня й зоставайся.
Махметка. Я вже зостався. Будеш довольна. [задоволена] (Виходить.) Махметка слово держить! (Чути дзвінок.)
Маруся. Відчиніть двері.
Хвиля. До речі, подивлюсь, чи міцний замок. (Іде. Двері відчиняються, й показується ефектна, красива артистка Ваніна.)
Ява VIII
Ті ж і Ваніна.
Ваніна, на дверях. — Простіть! Подзвонила й хотіла ждати, коли дивлюсь, двері незамкнені, й я ввійшла. Підходить. Вибачайте, може, не в пору? Артистка Ваніна. А ви, певно, Марія Данилівна, жінка нашого знаменитого артиста?
Маруся. Так.
Ваніна, обніма й цілує. — Дуже рада з вами познайомитись. Ми з Іваном Макаровичем служимо в одній трупі.
Хвиля. Давно?
Ваніна, глянувши на нього, до Марусі. — Їду на сезон і забігла спитати, коли їде Іван Макарович.
Маруся. Сьогодні; прошу сідати.
Ваніна. Познайомте.
Хвиля. Капітан власного судна.
Ваніна. Моряк?
Хвиля. По сухому путі судном не плавають. (Ідучи мимо Марусі.) Одна з багатьох.
Ваніна. Що ви сказали?
Хвиля. Нічого — я кашлянув.
Ваніна, сміється. — Оригінальний кашель.
Хвиля. Морський!
Ваніна, сміється. — Так Іван Макарович їде сьогодні? Дуже рада, що матиму попутчика.
Хвиля, під ніс. Приятного для серця.
Ваніна. О, та в вас сухий бронхіт!
Хвиля. Застарілий, хронічний.
Ява IX
Ті ж і Іван, з маленьким своїм синком на шиї, скаче конем.
Іван. Гоп, гоп, гоп! Ппрр.! О! Людмила? А ти де тут узялася?
Ваніна, протяга йому руку. — Тільки-що приїхала…
Іван. Руки заняті. Де ж була?
Ваніна. На дачі Ракофукса. Брала морські ванни, їду на сезон і заїхала провідати вас.
Іван. Я зараз. Здам пасажира няні.
Маруся. Чому ж не одпочиваєш?
Іван. Ліг — не спиться. А тут Івасик прийшов… Ну, козаче, держись, візьми батька за чуба! Так. Гоя, гоп, гоп! (Скаче конем за двері.)
Ваніна. Ах, яка чудова картина! І хто б подумав, що великий артист Іван Макарович такий примірний сім’янин? У мене сльози на очах!
Хвиля. У вас на мокрому місці очі.
Ваніна. Моряк привик до води, й йому скрізь мокро, тільки душа, очевидно, суха й не почува сімейних радощів.
Хвиля. А ви сімейні!
Ваніна. Я женщина й артистка: ілюзії легко находять стежку до нашого серця.
Хвиля. Зрозумів! Іван грає ролю батька, а ви плачете?
Маруся. Даремно! Іван прекрасний сім’янин і благородний батько перш усього, а потім уже артист.
Хвиля. І поет…
Маруся. Щоб ви знали! Одно достоїнство не виключає другого, а тільки доповня й робить чудовий, гармонійний акорд, який чарує душі всіх!
Ваніна. Правда, свята правда! (Цілує її.) Іван Макарович ніжний, благородний чоловік, а через те загальний кумир.
Хвиля. І ваш?
Ваніна. І мій! Ха, ха, ха! У вас, власне кажучи, язичний бронхіт, вам би не вадило полічитись!
Хвиля. Тут нема добрих лікарів. Один, правда, є; коли ж і той, під упливом поезії, не хоче практикувати! Може б ви взялися полічити мене?
Ваніна. Приїжджайте до нас у Харків, там ми вас скоро вилічимо!
Хвиля. Боюсь, щоб мій бронхіт не обернувся в карманну сухоту. [сухоти на кишеню (моск.)]
Ваніна. А мені здається, що вам нічого боятись; у вас і зараз, певно, карманна сухота. Ха, ха, ха!
Хвиля. Хто сам сміється свойому остроумію, той не остроумний!
Маруся, засміявшись. — Еге, ви вже ображаєтесь! Явна признака, що сіли на міль..
Хвиля. На такій мілі сидіти приятно.
Ваніна. Ха, ха, ха! Де ви його взяли? Їй-Богу, оригінальний моряк! Я дуже люблю оригіналів!
Хвиля. А я дуже люблю гарних жінок!
Ваніна, до Марусі. — З ним не заскучаєш!
Маруся. Докучить! (Входить Іван.)
Ява X
Ті ж і Іван.
Іван, до Ваніни, подає руку. — Ну, тепер доброго здоровля! (Ваніна робить рух, хоче поцілувати Івана, Іван держить її за руку, до Хвилі:) А що: правда, Людмила Павлівна гарна й весела молодиця?
Хвиля. Бой [козир-жінка, боєва] жінка!
Іван. А тобі, Людмило, як здається мій друг?
Ваніна. Бой чоловік!
Хвиля. Пара п’ятак.
Ваніна. Дешева рибка — погана юшка! Я до тебе… я до вас, Іване Макаровичу, на хвилинку, — мене там ждуть.
Хвиля. Хто?
Ваніна. А ну, вгадайте.
Хвиля. Звичайно: поклонник таланту.
Ваніна. Я не талант.
Хвиля. Гарненькі жінки всі з талантом.
Ваніна. Спасибі.
Хвиля. Вибачайте, чим Бог послав, тим і частую!
Ваніна. От чудак! З вами не зговориш… [звичайно кажуть: не збалакаєш, не добалакаєшся]
Хвиля. Так договоришся! (Іван і Маруся сміються.)
Ваніна. Та ну вас к чорту! Дайте побалакати з Іваном Макаровичем.
Хвиля. Сип!
Ваніна, тупа ногою. — Та постійте бо хоч хвилину!
Хвиля. Ні, я краще посиджу. (Сідає.)
Ваніна. Ха, ха, ха! От іще морський чорт! Як же ви себе почуваєте, Іване Макаровичу?
Іван. І добре й погано: добре, бо відпочив, погано, бо знову починається противна суєта, для якої я мушу покидати свій рай!
Ваніна. А ваша дача справжній рай!
Іван. Це не моя — я тут гість; дача Марусина, і цей рай без неї не був би раєм!
Ваніна підходить до вікна. Іван іде до неї і стає поруч.
Хвиля, до Марусі. — Парочка.
Маруся. Мефістофель!
Ваніна. Ах, яка краса: і море видко, як на долоні.. і тори…
Іван, тихо. — І якого чорта ти приперлась! Писав же, що виїду сьогодні…
Ваніна. Не можна очей одірвати. (Тихо.) Не видержала — прости! Ах, сад. (Одходить.) Ах. сад який! Рай, рай кругом! Я вам, Маріє Данилівно, завидую… Нікому не завидую — це не в моїй натурі, — а вам завидую: дача — едем і муж — великий артист! Щаслива!
Маруся. На-половину; я мужа не бачу пів року, а тут прикована тільки обов’язком матері…
Ваніна. О, обов’язок матері — приятний обов’язок: він над усім панує в жіночому серці, для нього все можна в жертву принести, все віддати!
Хвиля. І чоловіка?
Ваніна. І чоловіка.
Іван. Ну, це вже занадто!
Хвиля. Коли б материнство над усім так панувало в жіночому серці, то не робили б стільки абортів.
Ваніна. При чому тут борт? Моряк від борта [Тут двозначний жарт виходить із гри слів: “аборт” (викидень) і “борт” (прилавок у човні)] ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Маріє Данилівно, як дивитесь на материнство? Вам і книги в руки.
Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство одне ціле, а ціле повинно бути вкупі, з нього не можна виділити й малої частини, бо тоді, крім страждань душі, пропадає і святість, і краса, і гармонія сім’ї.
Іван. О, моя люба Марусечко! Ще не багато терпіння, і в тебе буде рента, яка дозволить нам не розрізнятись ніколи.
Хвиля. На старість.
Іван. Що ж робити?
Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Прощайте, дорога Маріє Данилівно, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами познайомилась! (Цілуються.) До побачення, Іване Макаровичу! Я не виношу качки [як хвилює море і хитає корабель, виношу — зношу, терплю] і в Симферополі одпочину.
Хвиля. І я з вами.
Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилічитись від язичного бронхіту.
Хвиля. Я зараз же йду за лікарем. Бере шапку. Може, хоч він дасть мені певне лікарство.
Ваніна. Розумієте? Їй-богу, він хоче йти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!
Маруся, сміючись. — На віщо ж ви себе лікарем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, знаєте, настирливий, — не відчепитесь.
Ваніна, капризно. — Іване Макаровичу!
Іван. Та він жартує! Платоне, ти ж зостанешся з нами обідати?
Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я йду за лікарем.
Ваніна, заливається сміхом. — До побачення! Я тікаю. Виходить і стоїть у сінях, сміючись.
Хвиля. Я не одстану.
Іван, держить його. — Залиши, що за охота… Оставайся… ти мене ображаєш і… слухай, що ти не бачив баб, чи що?
Хвиля, тихо. — Не можу, брате, овощ хороша [гарне зіллячко (моск.)] і жде, хіба не бачиш?
Іван. Що ж це ви, Людмило Павлівно: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?
Ваніна, сміється. — А куди ж я від нього втечу? Дожене.
Хвиля, в сінях. — Я з вами до Сімферополя! А поки-що: руль, ліво на борт — в ресторан “Росія”! Ручку! Повний ход!
Ваніна подає йому руку й, заливаючися сміхом, виходять.
Ява ХI
Іван і Маруся.
Іван. Чорт батька зна що! Дивиться в вікно. Про себе. Тварь! [тварина, худоба] (Мовчить. Потім зітхає. Маруся спокійно складає речі у скриню. Іван барабанить нетерпляче по склу вікна.) Марусю!
Маруся. Що, Ваню?
Іван. А скоро буде обід готовий?
Маруся. Не раніше, як через годину.
Іван. Ху, як довго!… Мені, знаєш, щось їсти хочеться…. Я за сніданком нічого не їв… (Мовчать.) Марусечко!
Маруся. Що, голубчику?
Іван, підходить. — Давай, Марусечко, погуляємо сьогодні з тобою.
Маруся, обніма його. — Давай!
Іван. Ходім у ресторан. У “Росії”, знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випити з тобою на дорогу, а дома нема.
Маруся. Бог зна, що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твойому заказу. Я не люблю кабацьких [кабак — шинок, корчма] обідів, і повітря кабацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не п’ю, а дома є добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанією, потім одпочинеш. Дивиться йому у вічі. Ваню, ти нахмурився? Чого, серце?
Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?
Маруся. Я хочу зостатись ці кілька годин з тобою сам-на-сам, будь же ласкавий! Обніма його. Було б тобі зоставити Ваніну обідати в нас, і Хвиля б зостався.
Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! [пуста жінка] Терпіти не можу таких! Ходить по хаті. Нахалка! [нахабка (моск.)] Ху! Нав’язалась незнайомому мужчині…
Маруся, сміється. — Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?
Іван. Не знаю. Я тільки перед кінцем прошлого [минулого (моск.)] сезону познайомився.. Вона зі мною раніше не служила… (Мовчать. Іван ходить по хаті, про себе: Падлюка!)
Маруся. Ваню!
Іван, сполоханий. — Я? Ніколи в світі!
Маруся. Що з тобою?
Іван. Нічого, серце, а що?
Маруся. Ти сказав: ,,ніколи в світі!”
Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять у голові: не розрізнятися на той сезон із тобою, і вслух зірвалось рішення: “ніколи в світі”.
Маруся. Хороше рішення! Може б його зараз і виповнити, Ванюша?
Іван. Зараз?! … Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в готелю, — і дорого, й тісно. Ні! А на той сезон я устроюсь на одному місці, зарані найду хороше мешкання, й будемо вкупі жити. (Мовчать.)
Маруся. Ваню! По якій причині ви з Ваніною на “ти”?
Іван. Я? Хіба я їй говорив — ,,ти”?
Маруся. Навіть вона сказала тобі “ти” й поправилась потім на “ви”.
Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини — ніби-то товариські … Це погано й справді. Я часто даю собі слово держати себе інакше,— а проклята привичка звертає на старий шлях!… Тобі це неприятно, Марусечко?
Маруся. Ні, не то… А так… Хто його знає, як і сказати! Відносини на “ти” з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім — прізвище таке в неї — “Ваніна”.
Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон — Ваніна, другий — Платоніна!… А ти трошки ревнива.
Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [втрачу (моск.)] віру — ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.
Іван. Чесно… Чесно… Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [тираж — тягнення на льотерії — тут: пуританізм — вийшов із життя] Без компромісів жити не можна.
Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз. (Мовчать.)
Іван, підходить до вікна. — Сьогодні буде качати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бішено [шалено (моск.)] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, — мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [споконвічні] припону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [комашка] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті… Глянь, який вал горне [суне] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, кришталем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги… І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)
Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий… Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?
Іван. Ні, моя люба, — я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі … Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.
Маруся. Це не компроміс!… Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій — до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [жаль, журба] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.
Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. — Світла, благородна душа в тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, у житейському морі, де я повинен плавати, як і в морі води, — часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй… [через свої слабощі]
Маруся. Межі — річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержувати людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря … А коли межі всі в людей духові, [абстрактні, уявні] їх не видко … І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся, зі страхом відступає. — Ти мене лякаєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?
Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.
Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інша річ… Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!
Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині — не можна!… Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі — клянусь! А коли ти зрадиш, — я порву навік із тобою! (Дзінок.)
Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.
Ваніна, сміючись у прихожій: — “Не пускайте його, не пускайте”. (Вбігає в кімнату.)
Ява XII
Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.
Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла тікати під вашу опіку.
Маруся, сміється. — Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь — будемо обідати.
Входить Іван і Хвиля.
Іван, веселий. — А що?… Найшла коса на камінь!
Хвиля, на дверях. — Хто з нас камінь — не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.
Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. — Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)
Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [погану ноту (бал)-у Галичині: недостаточно, п’ять] за спряженіє глагола [відміну дієслова] “люблю” — грають у любов, фліртують і притупляють природну свойому вікові соромливість назавжди… Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині ходити без сторожа не можна!
Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти… Ультрапуританка. (Входить Махметка.)
Ваніна. Ах!
Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)
Ваніна. І несмішно й нерозумно.
Маруся, дає картку Махметці. — Піди в крамницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.
Махметка. Раз-два! (Вийшов.)
Маруся. А правда, надежний сторож!
Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.
Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)
