ДІЯ II
Уборна [ґардеробна] Йвана і Крамарюка.
Ява І
Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посередині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.
Іван. В чім річ?
Ґраф. Після спектакля [вистави] ґрафиня вас жде в “Европейській”. [розуміється — гостинниці]
Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Платоном?
Ваніна, сміється. — Ви в ролі Отелла — я вас боюсь.
Хвиля. Щоб ревности не викликати?
Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я взагалі неревнивий. Марусечка моя — сама вірність, а тут?… Тут мені нема кого ревнувати.
Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?
Ваніна. Я не смію судить: Іван Макарович говорить про свою жінку.
Кактус, у дверях. — Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)
Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?
Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені — й я йду. (Всі виходять.)
Ява IІ
Крамарюк і Ваніна.
Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [для годиться (моск.), для ока] й зараз вернеться.
Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю…. не знаю, що робити.
Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти — от і все! А поки Іван Макарович скінчить спектакль, поки вернеться з вечері, — ви будете спати сном праведниці.
Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не попались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе невідоме вдесятеро.
Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець — одні зуби ззів, другі вставив, — зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович — з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там — безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!
Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню… Мені просто хочеться покататись хорошими кіньми.
Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, — і от у бенефіс подарунок. (Входить ґраф.)
Ява III
Ті ж і ґраф.
Ваніна. Ґраф! Ви не в театрі?
Ґраф. Голова почала боліти… А ніч чудово-поетична: морозна, ясна, я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться Хочете зі мною?
Ваніна, соромливо. — Ніяково…
Ґраф. Зо мною?
Ваніна. Щоб не подумали чого — я соромлюсь.
Ґраф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну — робить кращою удвоє. Прошу!
Ваніна. Степане Кузьмичу, можна?
Крамарюк. З ґрафом, Людечко? Можна!
Ваніна, до Крамарюка. — На ваш одвіт… [одповідальність] До ґрафа: Зараз! Ждіть У вестібюлі. (Хутко вийшла.)
Ґраф, подає руку Крамарюкові. — Спасибі. Вечеря за мною. [я плачу вечерю] (Виходить.)
Крамарюк, проводжає. — Рад служити, рад служити! (У двері.) Вася! Вася!
Ява IV
Крамарюк і портний. [кравець (моск.)]
Кактус, на дверях. — Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник. Входить портний.)
Крамарюк. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трошки розпоролось. Скида сюртук, портний зашиває.
Портний. Іван Макарович сьогодні сердитий: Людмилі Павлівні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те…
Крамарюк. Роля, знаєш, така бішена: [скажена] страсть, ревність, у п’ятім акті давить жінку… ну й настрій!… Легко, думаєш, задавити женщину? Великий артист говорить, як Отелло, а почуває як Іван Макарович! Може, і в нього є своя Дездемона, а в Дездемони Касіо, а збоку Яґо… ке, ке, ке!
Портний. Здається, ґраф…
Крамарюк. Тс! Вася, ні слова! Боже тебе сохрани, хто-небудь почує. (Входить Хвиля. Портний скінчив роботу, подає сюртук, Крамарюк надіває.) Спасибі. (Тихо.) Вийди! (Портний вийшов.)
Ява V
Крамарюк і Хвиля.
Хвиля. Дозвольте з вами познайомитись: Хвиля, друг і приятель Івана Макаровича.
Крамарюк. Артист Крамарюк, друг і приятель Івана Макаровича.
Хвиля. А?… В такім разі й ми повинні бути приятелями…
Крамарюк. Дуже рад!
Хвиля. Не менче! Я, знаєте, драм і страшних траґедій не люблю. Доволі з нас і своїх драм у щоденнім життю!
Крамарюк. Так, так! Ах, у життю багато драм, я сам люблю більше комедію.
Хвиля. Будемо правду говорити, що хороша зі сучасного життя драма теж слухається охотно.
Крамарюк. А-а! Так, так! І я люблю хорошу зі сучасного життя драму.
Хвиля. Хоча тепер драми зі сучасного нашого життя нема, все більше переводні. [переклади]
Крамарюк. Переводні, всі переводні.
Хвиля. А з нашого життя одноманітні, безідейні; флірт — і більш нічого.
Крамарюк. Одноманітні, аж нудить, безідейні; флірт — і більш нічого… Справедлива рецензія!
Хвиля. А де ж Людмила Павлівна?
Крамарюк. Голова розболілась: пішла додому.
Хвиля. Жаль. А я хотів із нею повечеряти.
Крамарюк. Знаю, знаю… Людочка теж мій друг і приятель. Вона мені сказала: “у мене головка болить, а ти, Стьопочко, йди з моряком вечеряти!”
Хвиля, про себе. — Ідея! За вечерею підпою й вивідаю все, що для мого плану треба. (До Крамарюка.) Прошу, прошу!
Крамарюк. Сердечно дякую, сердечно дякую. Людочка так і сказала: “він сам тебе попросить”… Ке, ке, ке… Мене ґраф просив, але я відрікся. Не люблю аристократів, хоч і сам потомственний дворянин.
Хвиля. А Іван, здається, з ґрафинею. (Клаца язиком.) А?
Крамарюк. Ке, ке, ке! Великий артист нарозхват!… Тілько Іван Макарович ні-ні!
Хвиля. Боїться Ваніни?
Крамарюк. Ваніни? (Довго дивиться на Хвилю, хита головою.) Не знаю.
Хвиля. Ну от, ну от! Це не таємниця — всі знають.
Крамарюк. Невже всі знають?
Хвиля. Та що там, залишіть! І ви знаєте!
Крамарюк. Я?! Ке, ке, ке! Ви не прокурор?
Хвиля. Е, дружище, при чому тут прокурор? Ви старий кіт і розумієте добре, що кохання не втаїш, а публика слідкує за кожним рухом знаменитого артиста — ну, і знає все.
Крамарюк. Правда, правда! Публичність страшенно цікава. Є такі, що, повірите, розпитують, що їсть Іван Макарович; ну, а брехунців у нас у трупі багато, й від них усе йде у світ… Живіть тихо, смирно — ніхто й не знатиме, хто ви; а бийтеся, лайтеся, сваріться, залицяйтесь, то не тілько всі будуть підслухувати, розпитувати, а навіть у двері заглядають! Ка-ка-ка! Люде люблять скандали більше, ніж людей.
Хвиля. Та тут і скандала нема. Світова річ: Іван Макарович без жінки, Ваніна незамужня діявольськи гарна, [чорт, яка гарна] куліси, ілюзії, настрій, молода кров, ну… Натурально.
Крамарюк. Натурально, натурально! Я не суджу! Боже сохрани! Я нікого не суджу; сам був молодим.
Хвиля. Та ви ще й тепер, певно, ходок! [тут: шибеник, збитошник, пустій]
Крамарюк. Ке, ке, ке! Більше язиком!
Хвиля. А! Ха, ха, ха!
Кактус, у двері. — Тихо!
Хвиля. Ну, дружище, я тільки сьогодні приїхав, не поспів зробити Іванові візита. Де вони живуть?
Крамарюк. В готелю “Росія”; роскішні номера. (Чути аплодисменти.)
Хвиля. Кінець акту?
Крамарюк, прислухається. — Так; визиви! [викликують (моск.)] (У двері.) Вася!
Хвиля. Ходім, пропустимо. [ковтнемо]
Крамарюк. Конячку? А, а, а! Жаль, що ми не пішли рані ше, тепер треба підождати Ваню. (Входить портний.)
Хвиля. Я тікаю. (Виходить.)
Крамарюк. І я прибуду зараз. (До портного.) Будь тут; може, що треба.
Ява VI
Крамарюк, портний, потім Усай.
Портний. Івана Макаровича оточили дами, — не дадуть і переодягтись.
Крамарюк. А Усая не бачив?
Портний. Там, лає робочих. [робітників (моск.)]
Крамарюк. Сердитий?
Портний. Збор [збори, каса] неповний.
Крамарюк. Погано. Не дасть авансу. [гроші наперед, завдаток] (Входить Усай.)
Усай, до портного. — Чого ти ховаєшся по закутках, як собака від мух, ніде не знайду?!
Портний. Я тут…
Усай. Бачу. Які ти штани дав Родріґові? А?
Портний. Звичайні, як завжди.
Усай. Звичайні, як завжди? В тебе все звичайне… На самому поганому місці дірка. (Портний біжить.) Ну, народ, не дай Бог! Тільки сам не глянь — скрізь проріхи.
Крамарюк. Добрий вечір, Лупе Лупичу! Сьогодні приймають дуже добре.
Усай. Приймають, приймають! На чорта мені їх прийом? Що я актор? Вам аби прийом, а жалування [платня] злупите з Лупа! Мені нужно 483 рублі платить у день, а зборів нема, хоч вішайся.
Крамарюк. Сьогодні мало неповний.
Усай. А контромарки ти лічив? А ученичеські [звичайно ученикам була така знижка, що вони могли всюди сідати на непродані місця, заплативши па школярський білет] ти лічив? А ті дворублеві міста, [місця (моск.)] що я продав по шісдесять копійок, аби не пустували — лічив? То-то одних контромарок: офіціяльних, півофіціяльних, редакційних, типоґрафських, реквізиторських, [вільний білет для тих, що визичають реквізит] кумовських, сватовських, музиканських — пів театра (Входить портний.) Бачив, які ти штани даєш?
Портний. Там манюня дірочка, треба шукать, щоб побачить.
Усай. А ти ждеш, поки буде велика!
Крамарюк. Лупе Лупичу! Завтра буде повний збор…
Усай. Постой! До завтрього далеко. Позич мені сьогодні п’ять рублів; будь друг, позич! Нестало заплатить вечерових. [за наси театру на вечір]
Крамарюк. Дав би з радістю, та нема. Я хотів у вас просить авансу п’ять рубликів
Усай. Ну, народ. Скажи мені, ти жалування береш число в число? [кожного місяця правильно 20 дня]
Крамарюк. Авансиками все забіраю до числа.
Усай. І не маєш п’яти рублів, щоб у нужді [потреба (моск.)] запомогти бідному антрепренерові? А хто ж мені платить жалування, хто? Та я найбідніший між вами чоловік, — мученик нещасний; що де не зірву, та все вам, та все вам! І вдень, і ввечері тільки чую: дай, дай, дай! Сімдесять ротів щодня роззявляють пельку — натли [напхай (вульґ.)] їх! Боже мій! На віщо ти мене зробив антрепренером і віддав на муку Крамарюкам?!… Вийшов.
Ява VII
Крамарюк і портний.
Крамарюк. Чув? Приятний чоловік! Позич йому п’ять рублів… Ах, ти кундель Та як би в мене було п’ять рублів, то я б з тобою не говорив. Ти зрозумій, Васю: я дворянин, потомственний дворянин, прадід мій мав таких лякеїв, як Усай, а тепер… (Розводить руками.) Кланяйся кунделеві. Ні, фортель, фортель який (з нього був би хороший буф-комік: [звичайно в опері грають комічні ролі]), щоб не дати мені авансу, він у мене позичає п’ять рублів! Подумай: сорок тисяч лежить у Волзько-Каменському банкові, а він бере в ресторані один обід на два дні.
Портний. Через те то в нього гроші є, а ви, Степане Кузьмичу, любите їсти по-панськи.
Крамарюк. Люблю, Васю, люблю! Грішний чоловік, особливо, солоні закусочки: сімгу, омари, баличок, ікорку… Та тільки я, брате, їм раз-у-раз на чужий кошт! У мене кожний вечір — є карась, а карасі люблять частувати нашого брата й лічать це для себе за честь! Напоїти актора для карася рівне виконанню високого довгу; а вже от — грошей ніхто з карасів не дасть. Сто рублів проп’є, сто рублів для хвастовства [чванства, хвальківства] спалить, а бідному не дасть і трьох карбованців.
Портний. А де ж ви діваєте свої гроші, жалування?
Крамарюк. Чорт їх знає! Зрозумій! Візьму в цю руку карбованця, перекладу у другу, (показує маніпуляцію) дивлюсь — десять копійок. Тягнусь за панами й раз-у-раз у довгах.
Портний, сміється. — Чудак.
Ява VIII
Іван, дами, мужчини, діти.
Іван. Прошу, прошу! Одчниня двері, входять дами. Сідайте! Васю, дай, брате, ще стілець!
Перша дама, кладе на стіл квітки. — Великому артистові.
Іван. Спасибі, спасибі! Ви щоразу вітаєте мене квітками. Глибоко ціню вашу люб’язність. (Нюхає квітки.)
Друга дама. А ви мене обманили: я вас сьогодні ждала на кофе! [каву]
Іван. Не можна було ніяк; я був сьогодні в осаді [облозі] цілий день.
Друга дама. Так я вас завтра жду обідати.
Іван. Обідаю з приятелем.
Друга дама. Ввічливо, нічого сказати Мені дали слово, а обідаєте з приятелем.
Іван. Простіть, я вам слова ще не давав.
Друга дама. Ну, так дайте слово зараз!
Іван. Не можу! (Стук у двері.)
Голос. Можна?
Іван. Прошу! Входить два пани і двоє дітей.
Перший пан. Крутицький! А де мої діти: Стьопа й Петя — будущі інжинєри.
Іван, здоровкається до другого пана. — А, Деркач! Здоров, земляче! Що ж де тебе давно не видко в театрі?
Деркач. За те жінка щодня.
Друга дама. Неправда, вчора не була.
Другий пан. Бо Іван не грав.
Крутицький. Стьопа! Петя! Дивіться на великого артиста. Тільки — руки по швам! (Діти заглядають Іванові в вічі й зачіпають на столі то те, то се.)
Іван. Сідайте, куріть!
Друга дама, до Деркача. Сеню! Я в одчаї! Іван Макарович відрікається від нашого хліба-соли; а я закликала до себе на завтра ціле товариство, щоб показати їм знаменитість.
Деркач. Що ж, коли не можна завтра, так другим разом!
Портний. Будемо переодягатись?
Перша дама. Ах, ми тут заваджаємо! До завтрього! (Подає руку Іванові, виходить.)
Крутицький. Петя, руки по швам, не зачіпай! (При слові “руки по швам” Петя кладе руки по швам на одну мить, а потім знову зачіпає, що попало.)
Друга дама. Так коли ж обідати до нас?
Деркач. Прошу від щирого серця, як земляка!
Крутицький. Стьопа, руки по швам! Ти дзеркало розіб’єш! (Стьопа, як і Петя, кладе руки по швам і знову щось зачіпа.)
Іван. Сьогодні в нас четвер… так.. я в вас обідаю… в неділю.
Друга дама. Ждемо. Глядіть же, не зрадьте!
Крутицький. Дуже рад, що познайомився, довго збірався. Стьопа, Петя, ходім! (Стьопа зачепив і звалив дзеркало, воно розбилось.)
Третя дама. Ах!
Іван. Нічого, нічого… Про себе. Погана приміта!
Крутицький. Ніколи тебе не візьму в театр… Простіть! (До дітей.) Ну, руки по швам! Марш! (Усі виходять, крім третьої дами.) Чути дзвінок.
Іван. О, перший?… Я не буду переодягатись, не поспію. (Портний виходить.)
Крамарюк. Я зараз, можна?
Іван. Іди. (Крамарюк вийшов.)
Третя дама. Тут так гарно, що й виходити не хочеться. Артистична атмосфера наповняє душу якоюсь радістю, особливо, коли зостанешся з вами наодинці. Закачує очі під лоба. Ах, талант, талант… Яка це велика громадська святиня! Без сильних талантів ми закиснемо в мізерії щоденщини. Ви будите в нас найвищі поривання до світлих ідеалів
Іван. Спасибі, спасибі! Тільки я не розумію, до чого високого я, власне, вас розбудив.
Третя дама, оглядаючись. Як до чого, як до чого? Ах, противний, він іще й питає, неначе сам не знає!
Іван. Не знаю.
Третя дама. Ви сьогодні не люб’язні; напруженість нервів вас утомила. Дивиться довгенько на нього. Страсний [жагучий; жага, пристрасть] Отелло! … Я вас люблю безумною страстю Бальзаковського возраста! [час, коли читають романи Бальзака]
Іван, встаючи, кланяється. — Спасибі! І я вас люблю страстю прожори: [ненажерливої людини] такого знаменитого борщу, таких солоних огірків і маринованих баклажанів, як у вас, я ніде не їв! Очевидно, тільки Бальзаковський возраст уміє так смашно готовити страву.
Третя дама. Що? Ви насміхаєтесь над святим чуттям?
Іван. Палагеє Іванівно, дайте спокій і ніколи не говоріть мені про вашу страсть, а то скажу Колі, щоб він вас у театр не пускав.
Третя дама. Ви — божевільний чоловік, розпаскуджений поганими женщинами, які, крім брудних почувань, до вас нічого у своїм серці не мали, а свята ідеальна любов до вашого таланту, яка виключає зі себе все низьке, крім духового єднання, для вас незрозуміла.
Іван. А при чому ж тоді страсть Бальзаковського возраста?
Третя дама, йде до дверей. — Я лічила вас далеко розумнішим, а тепер бачу, що можна бути великим артистом і не менше великим дурнем. (Виходить.)
Ява IX
Іван, потім Надя в білій сукні.
Іван. Ха, ха, ха! Страсть Бальзаковського возраста поміша мені добрий борщ їсти. Пропали Лукуловські [роскішні, пишні й виставні — як у відомого у старому Римі Люкулля (моск. приговірка)] обіди!… (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!
Надя. А нема нікого?
Іван. Як бачиш — нема. (Дзвінок.)
Надя. Другий!
Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чистотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе виглядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!
Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла…
Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?
Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.
Іван. А-а!… Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів… Ти — чистий ангел, ти б не зрадила.
Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.
Іван. Але ти не моя…
Надя. І не можу бути вашою ніколи — ви жонаті…
Іван, тре лоб. — Жонатий?… Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я… жонатий, люблю свою Марусечку і… тварь!… Брр!… Край! [доволі, кінець цьому] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [попсовану (моск.)] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [моральної (моск.)] дисципліни… Але я її добуду, добуду… Світлий образ Наді поможе очиститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) Завтра порву з Людмилою!
Ява X
Крамарюк і Іван.
Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.
Іван. Випив і закусив?
Крамарюк. Ке-ке-ке!
Іван. Де Людмила Павлівна?
Крамарюк, жує. — Людочка? Пішла додому, головка болить.
Іван. Брешеш!
Крамарюк. Коли Людочка неправду сказала, то й Стьопка бреше.
Іван. Лукавий прислужник!…
Крамарюк. Їй, [скорочене: Їй-Богу] не знаю нічого.
Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.
Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.
Іван. Ну, говори далі святу правду!
Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.
Іван. А Людмила де була?
Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут… чи вже вийшла… Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.
Іван. Вона поїхала з ґрафом!
Крамарюк. Не може бути?!
Іван. Скотина ти!
Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Кактус на дверях.)
Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?
Крамарюк. Яка?
Кактус. Ваша… Наша… Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали…
Іван. Що?
Кактус. Послідня сцена спочивальні готова, а Емілія без зубів.
Іван. Які зуби? При чому тут зуби?
Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої повиривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби — десну давили — і вийшла, а хтось узяв зуби.
Усай, вбігає, до Кактуса. — Зуби, зуби! Де зуби?
Кактус. Не знаю.
Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?
За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!
Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.
Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки — може, собачка взяла? (Пішов.)
Іван. Ну, милий, я з тобою ще побалакаю. Завтра перебірайся у другу уборну..
Крамарюк. Чим же я винен?
Іван. Я тебе знаю — ти сприяв.
Кактус, у дверях. — Іван Макарович, починаю.
Іван. А зуби?
Кактус. Є, є — Амішка гризла.
Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)
Ява XI
Крамарюк, потім Райська.
Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [справжня, дійсна (моск.)] траґедія. (Входить Райська.)
Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [найнещасливіша жінка (моск.)] женщина!
Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.
Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.
Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я (зітхає) без пола!
Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить… Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб заступився.
Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.
Райська, здержно хлипає. — Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.
Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона — багата?
Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!
Крамарюк. Щасливий Альоша — вічний кусок хліба!
Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю… (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помирилася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [недворянського роду, й сам собі не придбав дворянства, підпанок] і дочка полковника!… Нарешті батько поміг… Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)
Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [граєте (погано) комедію (моск. фраза)] (Зника.)
Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія — Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.
Райська, хлипаючи. — Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаровича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі знайти пожарного — давай їй актора!
Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний… Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути… Ну, заспокойтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.
Райська, встає, бере за руку Крамарюка. — Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!…
Крамарюк. О, розумію, розумію.
Райська. Надіюся на ваше, добре, благородне серце! (Виходить.)
Ява XII
Крамарюк, а потім Кругляков.
Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Виудив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!… Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборонено ходить.
Кругляков. Кому?
Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.
Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник — Кругляков.
Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.
Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати — подла жінка все промотує на театр!… Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: маленька, чорненька, кругленька, гарненька?
Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плескуваті. Кого ж ви шукаєте?
Кругляков. Жінку! Розумієте, збожеволіла!
Крамарюк. Taк шукайте в домі божевільних. .
Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Подумайте! Я мучусь на нічних заняттях, [беру нічну роботу] заробляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в театрі!… Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полюбились і женились… Але, грать — одно, а платити гроші за театр — зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то — щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка — нема. Порайте, де її шукать.
Крамарюк. Евріка! [старша вимова цього грецького слова: “геврека” — я найшов!] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [брилик, капелюшок (моск.)] і кидає на сцену свою шляпку.
Кругляков. Вона! Вже дві шляпи побила, і вранці хрипить як із перепою…
Крамарюк. Біжіть зараз до музикантського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.
Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з театру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)
Ява XIII
Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.
Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!
Крамарюк. Певно, завісу не в час спустили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)
Усай, вбігає. — Ради Бога! Прийом — велика річ!
Іван. Не піду. (Входить портний.)
Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вийдіть! Гам, крик, визови роблять ефект — і завтра збор. [повна каса]
Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.
Усай. Я її оштрафую.
Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!
Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштрафую! І Дениса оштрафую за п’янство…
Кактус, на дверях. — Іване Макаровичу, кличуть! (Зника.)
Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!… Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [товариства тверезости часто владжували вистави у своїх домах (див.: “Суєта”)] — зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)
Усай. Ху, слава Богу!
Крамарюк. Що там сталось?
Усай. Ет, відчепись! Газети не пропустять скандала, послі [потім, опісля] і прочитаєш. (Виходить.)
Крамарюк, до портного. — Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?
Портний. У публіці був сміх, Іван Макарович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.
Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)
Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари прокляті! (Сіда.)
Кактус, у дверях. — Ще кличуть!
Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії… Не піду! Чого стоїш?
Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)
Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. — Ну, спектакль!
Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари…
Іван, схоплюється. — Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого… Постукала у двері Емілія… Отелло читає монолоґ… Далі, далі… нарешті… “О, тяжкая, страшна, годино! Тепер, здається, мусіло б настати затьміння сонця й місяця, і зі страху розпастися вселенній…” і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!
Крамарюк, хапа себе за волосся. — Ах, ах, Мороз по кожі!
Іван. Ілюзія щезла, сміх — і все пропало! (Сіда, розґрімовується.) Не ждав, щоб Софія Іванівна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; [стрелила таку дурницю (моск. фраза)] інтриґа бездари її чоловіка, який готов би мене в ложці води втопити!
За сценою. Я не дозволю ображати мою жінку, вона першорядна актриса. (Входить актор; його держить Усай і тягне назад.)
Усай. Іди, голубчику, додому.
Крамарюк, підбіга. — Денисе, Доня, залиши!
Актор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творити — не смій…! Він — великий артист!… Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіти. Вдушена женщина харчить — це натурально!
Іван, хапає стула. [крісло (моск.), дзиґлик] Вон, п’яна морда!
Крамарюк, тягне за одну руку актора, Усай за другу, до дверей. — Доня, Доня! Постраждаєш, будеш каятись!
Актор. Пустіть!
Усай. Ходім, я дам аванса! Чуєш: аванса дам!
Актор. Аванс? Спасибі! Ходім… Соня — першорядна актриса, вона хотіла лекше захарчати, ну… Зірвався голос.. ну… вийшов кікс!… І більше нічого! Дражнить: “харчала як недорізане порося!”… (Виводять.). Я тобі покажу “порося”!
Іван. О, прокляття на вас п’яниці, бездари! Присмокчеться до театру, як п’явка, держать його ради жінки, і він нічого не робить, завидує й інтриґує! Ах, вимучився! Доволі!… Тікаю в строкові! [Це натяк на те, як Іван Макарович у “Суєті” нанявсь у свойого брата Карпа у строкові робітники (на строк, себто, на реченець).] Входить Усай.
Усай. Зазпокойтесь, Іване Макаровичу! П’яний Донька — божевільний; він завтра попросить у вас прощенія.
Іван. Вигнать їх із театру мітлою обох! Я не буду служити при таких умовах…
Усай. Ах, Боже мій! Ах, Боже мій! І на що ти мене зробив антрепренером і віддав у руки п’яницям, ослам, скотам, свиням! (Іде до дверей.) Повішусь, Їй, повішусь! (Вбіга Крамарюк).
Крамарюк, до Івана. — Ґрафиня жде вас!
Іван, до нього. — А Людмила з ґрафом… У… — У… — У…! (Мовчить, одривчато.) Я втомився… Не здужаю… скажи — не піду.
Усай, підбіга. — Іване Макаровичу, не ображайте ґрафиню. Вона щодня бере саму дорогу ложу!
Крамарюк. Просять обоє. І ґраф тут.
Іван. Покатався! Ха, ха, ха!… Скажи: буду, тільки розгримуюсь!
Усай. І чудесно, і чудесно! Вечеря й хороше товариство вас заспокоять! Добраніч! (Вийшов.)
Крамарюк, тяжко зітхає. — Ох, не знаю, чи повечеряю ж то я сьогодні.
