ДІЯ III
Роскішно убраний номер у готелю, кроваті нема.
Ява І
Іван, Крамарюк і Ваніна.
Ваніна в ранішнім пеньюарі, п’ють чай. — На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходить по хаті, курить, кида одну циґарку, зараз запалює другу.
Ваніна. Стьопочка! Їдж ветчину, чудова!
Крамарюк, що раніше намазав хліб маслом, кладе на нього ветчину й їсть з великим смаком. — Я їм, я їм. (Запихається.) Я без церемонії! (Мовчать. Крамарюк їсть і запиває. Іван ходить: Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходить до дверей і надавлює пуговицю, [ґудзик] чути електричний дзвінок.)
Ваніна. Ваня, чай прохолоне. (Мовчать. По павзі входить номерний. [номерний — прислужник у готелі])
Номерний. Дзвонили?
Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди й поставте тут, чуєте?
Номерний. Чую.
Іван. Більш нічого. (Номерний вийшов.)
Ваніна. Ха, ха, ха! Божевільний, їй-Богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталася з ґрафом: знамениті коні, ефектні сани… ґраф просить… як же не покататися?
Іван. Удвох, у час спектакля… вночі…
Ваніна. Чуєш, Стьопо, він сердиться!…
Крамарюк, розжувавши й ковтнувши. — Ай, ай, ай! Іване Макаровичу! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?
Іван. Слухай ти, стара лисице!
Крамарюк. Я лисиця?! Де моя шапка! Ай, ай, ай! Я лисиця! Я, що в вогонь і в воду за вас, за Людмилу Павлівну!… Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іване Макаровичу, Бог з вами!
Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак. Іван на мене сердиться, а на тобі злість ізриває. Сідай!
Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По павзі.) Я червяк і прийму всяку обиду ради вас, мій ангеле.
Іван. Старий ти дурень!
Крамарюк, устає. — Іване Макаровичу! Ви жартуючи, чи справді лічите мене дурнем.
Іван. Без жартів.
Крамарюк, бере шапку. — В такім разі прощайте, — я не можу витерпіти такої образи!
Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.
Крамарюк, зітхає. — Від судьби не втечеш. (Сіда.)
Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів у роскішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабити мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?
Крамарюк. Ха, ха, ха! Логіка, яка необорима лоґіка! — а? От і раз-у-раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмило Павлівно. (Цілує їй руку.) Я, справді, за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.
Ваніна, весело. — Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при тобі, Ваня сам звав мене ангелом.
Крамарюк. Так!! Звав, їй-Богу, звав — я сам чув! Іване Макаровичу, ви ж позавчора Людмилу Павлівну сами ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!… Ай, ай, ай!
Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.
Крамарюк. А! Ну, то я тепер не ображаюсь: рівність — річ велика!
Іван. Ех, ти вітряк, старий чортяка!..
Крамарюк, сміється. — Іване Макаровичу, у мене рогів нема: я десять літ, як другий раз овдовів.
Іван. Так були.
Крамарюк. Так, були! Їй, були! (Ваніна сміється.) Я два рази був жонатий і обидва рази, замісць лаврів, ходив увінчаний рогами… Я люблю правду й кожен раз жалію, що правду нестрашно говорити тільки про себе.
Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а скажи правду: ти устроїв катання Людмили з ґрафом?
Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.
Іван. Ну?
Крамарюк, зітхає. — Грішний чоловік — я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа блискучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись… А я люблю робити приятність, ну й устроїв… Не криюсь, я правду люблю.
Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти говорив…
Крамарюк. Я?… А,— так, так! Я говорив, що у ґрафа приятні коні… то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна…
Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф покликав мене прокататись…
Крамарюк. Свята правда! Тепер пригадав: Іван Макарович пішов з ґрафинею вечеряти, а ви з ґрафом кататись.
Іван. Неправда! Я пішов додому.
Крамарюк. Так, так!… То було другим разом, а тепер — я пішов додому…
Іван. Не ти, а я пішов додому.
Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.
Іван. Противно слухать!
Ваніна. Мовчи, Стьопо!
Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)
Іван. Допивай чай і піди скажи Кактусові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.
Ваніна. Ваня!
Крамарюк. Як то можна — “грать не буду”? Я цього не скажу.
Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зубами!
Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу — скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.
Іван. І брехню.
Крамарюк. І брехню… Іване Макаровичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене старенькі… А?
Іван. Грошей?
Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів… Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: “а”? І Іван Макарович — догадався. Великий артист!
Іван. А де ж аванс?
Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [газардова гра]
Іван. Скотина!
Крамарюк. Правда! Я люблю правду.
Іван, дає гроші. — На! Що б ти мені тиждень не приставав за грішми!
Крамарюк, взявши. — Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін … що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іваном Макаровичем.
Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.
Крамарюк. Нерви, нерви! … У ґеніїв благородні нерви! … Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел”?
Іван. Говори і йди к чорту!
Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!” Я не знаю, де чорт живе.
Іван. Он, у тій кімнаті.
Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?
Іван. На горе!
Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви… перл…
Іван, криком. — Годі! Йди вже!
Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)
Ява II
Іван і Ваніна, мовчать.
Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!
Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду… Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я кидаю трупу!
Ваніна. Що? Серед сезона?…
Іван. Плачу неустойку [газардова гра] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано… Моральний стан мій розбитий!
Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?
Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [терплю, мучусь, страждаю] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє страсти [шал пристрасти] відняло від мене розум, і я не міг себе спинити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх дітей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків… А!… Для кого я так мучу свою душу?… Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все…
Ваніна. Дурень, їй-Богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухати. Мир, любов, чистота!… Неначе справді вірить, що його Маруся свята! А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?
Іван. Мовчи, тварь! Я задавлю тебе за одно ще слово зневаги до женщини, яких не має серед вас, яких уже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содомові, завалитись.
Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-богу, мені здається, що ти граєш ролю з якоїсь, ще невідомої мені, кисло-солодкої мелодрами.
(Мовчать.)
Іван, ходить по хаті. По павзі. — Тікати треба у свій тихий приют, де жде мене щира голубка, моя благородна Марусечка. (Став й ніби мріє.) Я збився зі шляху, я потеряв смак до чистого життя… А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!
Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить святий вогонь творчости! Великий артист не сміє мирно спати в сімейному покої… Ти вибранець, покликаний життям запалювати серця сонної публічности, а для цього артистові потрібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувати радість битія [буття; заставляють — кажуть, приневолюють (моск.)] й дають йому могутну енерґію! … Ну, подивися ж у мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!… Ванюша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.
Іван, робить рух до неї. — Людя! (Одступа.) Ні! Не підходь. (Закрива лице руками.) Не дивись на мене, я знаю яд твоїх очей — доволі вже отрути! (Ваніна бере його за руку й мов хоче приблизити до себе.) Пусти!… Коли кохаєш, то, ради любови, посприяй вилічить мою хвору душу!… (Ваніна випускає його руку. Іван сіда, тяжко зітхає, схиливши голову на руки, обперті об коліна. Ваніна тихо підходить до столу, сіда, кладе лікті на стіл і обпирає на руки голову.)
Павза.
Ваніна, по павзі підніма голову. Встає й тихо підходить до Йвана. (Велично.) — Я чую серцем, що ти хочеш наново родитись! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж усі ми. Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, високим, благородним коханням — друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!… (Сідає біля нього й запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тільки другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, всім, усім… ти оживеш душею. (Іван піднімає голову й дивиться на Ваніну.) совість твоя знайде спокій… Я закую серце своє в ледяну кору й не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друже!
Іван, бере її за руку й цілує пальці. Держить її руку у своїй руці. — Як ти посвітліла від таких чистих думок! У тебе в очах сльози… О, мої божественні зорі. (Притяга її до себе й цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона… (Схиляється до неї на плече, обнявши талію. Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Павза.) Як приятно почувати, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання — стати кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив — не гнівайся на мене!
Ваніна. О, моє безцінне, трошки капризне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула. (Стає проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти втомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч, і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім, спочинем!
Іван. Людечка, а ти не зрадила мені з ґрафом?
Ваніна. Тобі? Та нехай мене Бог накаже! Ти один властитель моєї крови й душі. (Дивляться один на другого, а потім одним рухом обнімаються й цілуються. Сильний стук у двері.) Ах! Двері незамкнені… (Тікає у другу кімнату.)
Іван. Досадно! (Стук.) Одчиняйте!
Ява III
Іван і Хвиля.
Хвиля, на дверях. — Чую запах женщини! В мене, брат, нюх на цього звіря надзвичайний…
Іван. Ха, ха, ха! Я, брат, по свойому амплуа пропитався [просяк (моск.)] запахом парфумерії.. Деякі з жінок виливають на себе перед спектаклем цілі склянки! Ну, здоров, дружище! (Цілуються.) Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою й побалакати.
Хвиля. За кулісами — як на ярмарку народу, так я вже й не заходив, щоб не заваджати. Я тут був раніш два рази: та одно — що не знав, де ти, а друге — діл багато мав…
Іван. Спасибі, що зайшов; у театрі, справді, ніколи й балакати: то занятий, то чужі люде… Що ж там моя Марусечка поробляє? Здорова? Я недавно їй писав, а відповіді не маю.
Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми возиться, а перед твоїм портретом молиться.
Іван. Свята женщина! Правда, Платоне, таких нема на світі?
Хвиля. Мало.
Іван. Нема, нема!
Хвиля. Правду сказать, я таких затворниць не знаю. Що видумала: поставила на дверях божевільного свого Махметку, а той і мене навіть не пускає. Я був усього разів три-чотирі, бо приймає тільки у празник, коли в неї цілий день гостює її приятелька, довгов’яза Міс-Крокет.
Іван. Ха, ха, ха! Де ж ти став?
Хвиля. У приятеля. Діла багато. Забіг анґажувати тебе на обід, щоб хто раніш не взяв; ти ж, певно, на розхват? Так-у три — Ґранд-отель, — згода?
Іван. Добре.
Хвиля. А лікарь мій, Людмила, де? Хотів би бачитись і її закликати пообідати вкупі. Приятна баба! Смілива, весела, красива — бой-жінка! Жанр, знаєш, случайний-нервно— кипучий. Модерн, що тепер у моді.
Ваніна, за дверима. — Спасибі за комплімент! Тільки я вас боюся!
Хвиля. Розумію, розумію, так, як і той раз?
Ваніна. Ха, ха, ха!
Хвиля. Покажіть ваше чарівне личко!
Ваніна, одчиняє двері, показує голову. — Доволі з вас! (Зачиняє, сміючись.)
Іван. Як же це так, Людмило Павлівно, я й не знав, що ви можете двері в мою кімнату замикати й одмикати своїм ключем. (Чути сміх Ваніної.) От нахалка!
Хвиля. Людмило Павлівно! Будемо сьогодні обідати у Ґранд-отелю?
Ваніна. А хто там буде?
Хвиля. Я, ваш кумир і ви.
Ваніна. Дуже рада.
Іван, тихо. — Я не піду, коли вона буде.. Я терпіти не можу жіночої кумпанії, особливо, Ваніної; я її не переношу.
Хвиля. Іване! Нe лицемір перед другом. Я ще в ті рази мого приїзду чув… Не будь стравсом! [В Галичині: струсем (боягузом)] Всі, брат, знають, а ти граєш ролю прекрасного Йосипа. Залиши!
Іван. Що ти, Бог з тобою! Подлі пльотки й перекази [сплітки й обмови] — тай більш нічого!… Слухай, ти Марусі, гляди, не ляпни; я тебе знаю, в тебе язик слизький, а женщини, знаєш… Та ще такі пуританки, як моя Маруся… біда! Будь друг, не говори ні з ким того, чого й сам не знаєш певно. Брехні точити тобі не пристало.
Хвиля. І як тобі не сором! Я ніколи не думав, що ти разом: і кіт і заєць! Ха, ха, ха! Коли боїшся — не шкодь, а коли шкодиш — не бійся!
Іван. Я нічого не боюся, бо ніколи не шкоджу.
Хвиля. Ну і край! Не варто про це балакати… Так я заверну. Прощай до трьох!
Ява IV
Ті ж і Крамарюк.
Іван. Старий грішник — Стьопа! Театральна шкапа — суб’єкт цікавий у часи розваги.
Хвиля. Я вчора познайомився!
Крамарюк, важно. — Старий заслужений артист Крамарюк, а зовсім не шкапа! Іван Макарович у нас великий артист, ґеній, а ображати старого артиста не слід.
Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкапа, то підеш сьогодні зо мною обідати в Ґранд— отель.
Крамарюк. Обідати, чи не обідати — байдуже…, а коли порівняти мене й вас, то звичайно — я шкапа!
Іван. І випить майстер. Тобі дасть десять очків упред.
Крамарюк. Даремна річ! Я, Іване Макаровичу, не п’ю…
Іван. Зарік дав.
Крамарюк. Ні. Зітхав. Нема за що.
Хвиля. А? Сміється.
Ваніна, з другої кімнати. — Слухайте, оригінальний мужчино! Кличте обідати і Стьопу.
Крамарюк, хапливо. — Бере Хвилю за руку. Спасибі, спасибі! Буду, хліба-соли не цураюсь.
Хвиля. Будьте ж готові! До побачення! (Вийшов.)
Ява V
Іван, Крамарюк і Ваніна.
Крамарюк. Ну, й переполоху ж я там наробив.
Іван. Де, якого переполоху?
Крамарюк. Кактус побіг сповістити Лупа, що ви не будете сьогодні грати.
Іван. Дурень.
Крамарюк. Кактус? (Входить Ваніна.)
Іван. І Кактус, і ти! І ти теж розумна! Якого чорта, як був Хвиля, ти обізвалася з-за дверей, потім відчинила двері?
Ваніна. Ну от, ну от! Що за питання? Я — твоя сестра, друг, мати… поводжусь просто, натурально й нікого не боюся.
Іван. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?
Крамарюк. Артистка Людмила Павлівна Ваніна!
Іван. А для мене?
Крамарюк, поглядає то на Йвана, то на Ваніну. — Людечка.
Іван. Кажи ясніше!
Крамарюк. Боюсь, що не попаду так сказати, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голоском.) Людмило Павлівно, хто ви?
Ваніна, заливається сміхом.
Іван. Тобі як здається, тобі?
Крамарюк. Як здається?… Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів… Мені здається… так, як вам!
Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?
Крамарюк. Ка, ка, ка! Люблю, тільки боюся говорити.
Ваніна. Говори, Стьопо! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.
Крамарюк, цілує їй руку. Іванові ніжно. — Фавориточка!
Іван. Ну, от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.
Ваніна. А мені приятно бути твоєю…
Іван. Не афішуйся!
Ваніна. Сестрою!
Іван. Чуєш, Стьопо?
Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людечка — як сестра ваша.
Іван. Іди ж, одягайся, щоб не задержати.
Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)
Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною й мужчиною…
Крамарюк. Падлюки! Благородні відносини вимазують у багно! Тварі!
Іван. А ти, друже, повинен, де тільки трапиться, обмивати багно.
Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людечка вам як сестра, що відносини чисті — сміються!… (Вбігає Усай.)
Ява VI
Ті ж і Усай.
Усай. О, Господи, о, Господи! Ху, ху, ху! І на що ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще бути волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема — жалування плати, а тільки хороший збор — самий кращий актор одказується [відмовляється (моск.)] грати, — вертай гроші! Стьопа, Hа тобі двацять копійок. (Дає, Крамарюк бере.) Іди, купи хорошу бичівку, [мотузку] ми тут із тобою повісимось!
Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?
Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.
Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.
Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.
Усай, дивиться на Крамарюка. — Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.
Крамарюк, вертає. — Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію повіситись.
Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! — Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!
Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?
Усай. Лічи: перший осел ти!
Крамарюк. Знаком. [московська фраза, значіння її таке: з ним я знайомий.]
Усай. Другий осел Кактус!
Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас…
Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п’яницю, твого приятеля, ґазетного хронікера… І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, авторські, [автори драматичних творів одержували свій гонорар від театрів за грані п’єси; це й — авторські (гроші)] афіші, розклейка, розноска, наряд, [розклейка, розноска — розклеювання, розношення афішів; наряд — поліція й розставлення поліційної сторожі] освітлення, трупа 300 — ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [рушти] Скаред-Бабицька не хоче поправляти — сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бігаю за пічниками, [муляр (що ставить і поправляє печі)] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті “Лисичий Хвіст” пишуть: “холодно, в партері дме по ногах”, — бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [редакційного] сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві… Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад — у мене хронічний бронхіт, — п’ю Емс. [вода (солона) з купелевого нім міста Емс] Знайомий аптикарь питає: “Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із червоним носом — це ти, скотино! — брав Емс і сказав, що в театрі простудився” Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає — червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [куратор народньої творезости]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність… Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — лямповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти… Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. [мистецтву] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [витинач (той, що з иичих ґазет вигинає); звичайно “закройщиком” звуть кравця, що самостійно це працює, а у другого; главний — головний] ґазети “Лисичий Хвіст”: “Напишіть розумну рецензію — моя вечеря!” “Сідайте”, каже: “і пишіть сами; я все надрюкую”… А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, — будуть сміятись…
Крамарюк. І не пишіть — Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав “веретинар”, а, замісць сиґнал, написав “синґал”. Так і надрюкували: “веретинар”, “синґал”.
Іван, сміється. — Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [наклепники, обмовники, сплітники] городські підхопили, й пішло: “Синґал Веретинарович!” Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
Усай, сміється. — От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!
Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.
Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія — кажуть “скучно”; йде драма, кажуть: “у нас своя щоденна драма!” Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!… Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!… А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і вилинуть із людської душі справедливість і любов!
Крамарюк, витира очі. — Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ [промову] сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк, б’є себе у груди. — Тут, Лупе Лупичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
Ява VII
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак. [глитай, жмикрут (моск.)]
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — “кулак”! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?
Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму набралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)
Ява VIII
Ті ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!
Ваніна, виходить. — Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!
Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. — Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!
Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)
Хвиля, услід. — Людмило Павлівно, тут сімейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)
Іван, подавши воду Марусі. — Марусечко! Чом же ти не написала?
Маруся, опанувавши над собою, встає. — Приїхала навмисне невзначай!… Тепер — каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, — ніж стратити віру в того, кого лічила найкращим між людьми!…
Іван, падає до ніг. — Марусечко, прости!…
Маруся, стрівожено. — Я вас ні в чім і не виную… Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!… Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви потоптали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!
Іван. Марусечко, Марусечко! Не розбивай мого життя!
Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!…
Іван. О—о—о! (Пада на канапу.)
Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста… Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.
Іван, ламає руки. — Прости!
Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!
Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість — признаю! Але це хвилевий настрій, безуміє крови, хміль випадкової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман — клянусь!…
Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не признаю! (Плаче.)
Крамарюк. Ви — свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки… (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)
Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Макаровичу! (Ридаючи.) Край усьому!
Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!
Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)
Хвиля. Божевільна пуританка, під обороною скаженої собаки, стала зовсім неприступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)
Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [хусточкою] коліна штанів.
Завіса.
