Казка зачинається з одного бідного хлопця, котрий не мав ні вітця, ні матері, лиш жив межи народом. Коли мав уже які шістнадцять — сімнадцять років, служив уже не лиш за те, що їв — газда пообіцяв йому телицю, щоб служив ще у нього рік.
Узяв телицю. Телиця побігала й отелилася. Теля зарізав, а корову ссав. І став сильним легінем, і почав називатися Іван-Королевич. Держав ту корову Іван понад п’ятнадцять літ. Корова постаріла і здохла. А він таке надумав:
— Не йду я служити, іду на мандрівку.
Зібрався і йде дорогою — лісами, пустирями, бо сіл близько не було. І видить — на кам’яній скелі стоїть чоловік, котрий бере камінь у руки і тре-суче його на порох.
Каже Іван тому чоловікові:
— Що ти за один? Ходімо боротися.
— Я — Сучикамінь.
— А я — Королевич.
Почали вони змагатися. Каже Королевич:
— Ну, кидай ти!
Сучикамінь ударив ним, і Королевич увійшов по коліна в землю, а ноги не зігнулися.
— Ну, кидай ти мною! — сказав Сучикамінь. Королевич кинув Сучикаменем і загнав у землю до пояса. Тоді Королевич витяг його і каже:
— Будемо цімборами й більш не розлучаймося. Йшли вони лісами. Раз чують великий тріск.
— Що то так тріщить?
Дивляться — чоловік криве дерево направляє, а рівне кривить.
Королевич подумав: «Сильний ти чоловік, коли такого дуба скривиш і направиш! Що діяти? Чи кликати його боротися, чи ні?» Далі сказав:
— Не хочу вірити, щоб над мене був витязь! І гукнув йому:
— Хто ти такий?
— Я — Кривихаща, бо я рівне дерево кривлю, а криве направляю.
— Не маєш другої роботи! Ходім боротися! Схопилися вони. Королевич говорить:
— Кидай ти!
Кинув Кривихаща, і Королевич загнався до пояса. Розсердився Королевич. Вискочив і закричав:
— Ну, держися добре!
І коли ним гупнув у землю, загнав до попідплеч. Витяг Королевич Кривихащу із землі й каже:
— Будьмо цімбори.
І пішли вони по світу. Королевич був їм за старшого. Ідуть горами. Приходять на одну полонину. А на полонині стоїть хижа, двоє дверей відчинені — сінні і хижні. Заходять у хижу і видять — усе є, айбо живої душі не видно. Лиш три рушниці висять на стіні. Каже Королевич:
— Хлопці, тут будемо жити.
— Переспали вони ніч, їдять, п’ють — досить усього. Рано питає Королевич:
— Хлопці, котрий іде зі мною полювати?
— Я іду, — сказав Кривихаща.
Сучикамінь зостався за кухаря, варить полуденок — поставив котел м’яса. А в одинадцять годин відчиняє двері дід з бородою у два метри. Став на порозі, поклонився:
— Добрий день.
— Добрий день, діду.
— Ой синку, ходи пересади мене через поріг.
— Та як звешся?
— Я — Ногтиборода.
Сучикамінь пересадив діда через поріг, посадив його на піч, щоб зігрівся. Почав дід просити їсти. Сучикамінь витяг із котла великий кусень м’яса. Дід з’їв і просить ще.
— Більше тобі не можу дати, бо нас троє.
— Чи ти знаєш, хлопче, що я тобі з’їм м’ясо на череві та з хребта виріжу ремінь?
Схопив Ногтиборода Сучикаменя, кинув його на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м’ясо йому на голе черево. І м’ясо на череві з’їв. А далі перевернув його хребтом і видер ремінь на три персти. Сам зібрався й пішов геть.
Сучикамінь поставив скоро друге м’ясо, аби було на полуденок, коли прийдуть товариші з полювання. Скоро Королевич та Кривихаща прийшли. М’ясо лиш скипіло.
— Чому ще не готовий обід?
— Огонь не хотів горіти.
Сучикамінь ганьбився сказати їм про свою біду.
Переспали вони ніч. Сучикамінь, хоч хворий, але йде полювати. Дома зостався Кривихаща. Поставив м’ясо, а в одинадцять годин приходить Ногтиборода. На порозі вклонився:
— Добрий день.
— Добрий день, діду.
— Ой синку, ходи пересади мене через поріг.
— Та як тебе звати?
— Я — Ногтиборода.
Кривихаща пересадив діда через поріг. Посадив його на піч, і дід почав просити їсти.
Кривихаща витяг з котла великий кусень м’яса і дав дідові. А дід з’їв і просить ще.
— Більше тобі не можу дати, бо нас троє.
— Чи ти знаєш, хлопче, що я тобі з’їм м’ясо на череві, а з хребта виріжу ремінь?
Схопив Ногтиборода Кривихащу, кинув його на землю, взяв котел з вогню і висипав гаряче м’ясо на черево. М’ясо на череві з’їв, а Кривихащу перевернув горі хребтом і видер йому ремінь на три персти. Сам зібрався й пішов геть.
Кривихаща поставив друге м’ясо. Приходять Королевич і Сучикамінь — полуденок ще не готовий.
Сучикамінь знає, чому полуденок не готовий, а Королевич нічого не знає.
Переночували вони, а на третій день зостався дома Королевич.
В одинадцять годин приходить Ногтиборода:
— Пересади мене через поріг.
— Хто ти такий?
— Я — Ногтиборода.
— Ну, то перелізь сам.
Дід переліз сам. Сів на піч і просить їсти:
— Дай м’яса.
— М’яса тобі не дам, бо на м’ясо в люди.
— Не даси? Я тобі з’їм те м’ясо на череві і з хребта видеру ремінь!
— Ти мені?
Схопив Ногтибороду за бороду, вихопив з-під лавиці шестиметрову сокиру, котра двадцять років не була гострена, і витяг його на двір. На дворі був бук-уверть, що його вітер вивернув з корінням. Розколов Королевич сокирою бука і заклав там бороду Ногтибороди.
Вернувся до хижі й ладить полуденок. Приходять його цімбори. М’ясо готове, пообідали і Королевич каже:
— Ходіть лиш на двір, щось вам покажу.
Вийшли на двір, а там, де був бук, нічого нема. Дід за бородою потяг і бука.
Королевич злякався. Сказав:
— Браття, збираймося за дідом, бо той дід нас ізживе зі світу, а ми мусимо його скорше!
Зібралися, йдуть за слідом, бо бук наробив ями, коли його дід тяг за бородою.
Довго вони йшли і прийшли в одне місто. Тут цар плаче.
— Що ви, царю, плачете?
— Плачу, бо Ногтиборода взяв мої три доньки.
Ідуть вони далі й приходять до одної ями, і Королевич сказав:
— Йдіть принесіть гвіздя, дошки і дві тисячі метрів мотуззя.
Коли все це принесли, Королевич справив колиску і каже:
— Браття, я йду на той світ, у землю. Побожіться дванадцять разів, що ви мене будете тут чекати і витягнете мене. Я тепер іду за Ногтибородою.
І вони побожилися.
Спустили його в землю. Дуже довго спускали…
А під землею Королевич знайшов хижу дідову. Перед хижею стояв бук-уверть, а в уверті — борода пристрижена.
Заходить Королевич до хижі, а дід курить на печі залізну люльку.
— І тут ти мене знайшов?
— Знайшов і мушу тебе спровадити зі світу!
Порубав його шаблею і склав у бочку. А сам рушіїв по кімнатах. Заходить в одну кімнату, а там царська донька шиє. Питає її Королевич:
— До чого ця машина?
— Ота машина така: скільки чоловік задумає, стільки і пошиє.
Королевич розібрав машину і склав у торбу. Заходить у другу кімнату, а тут друга царська донька вишиває голкою решітки й квіти на полотні.
— Що це за голка? — питає Королевич.
— Оця голка така: що думаєш, те й вишив.
Заходить у третю кімнату. Тут третя царська донька ножицями крає полотно. Королевич узяв ножиці.
— Що це за ножиці?
— Оці ножиці такі: скільки задумав, стільки накраєш. Королевич забрав дівок і пішов з ними до ями. І думає собі: «Старша буде Сучикамінева, середуща — Кривихащова, а молодша — моя».
Поклав Королевич старшу в колиску і дав знак, аби тягли. Витягли її, а далі — середущу і молодшу. А Сучикамінь і Кривихаща так собі думають: «Старша дівка погана. Коли витягнемо Королевича, то він візьме молодшу: старша паскудна, мусить лишитися одному з нас».
І договорилися, що підтягнуть Королевича до половини та й пустять.
Але Королевич був хитрий. Знав наперед їх думки. Зважив такий камінь, як сам, поклав у колиску і гукнув:
— Тягніть!
Витягли до половини, а далі пустили. Колиска з каменем упала так сильно, що вибила три метри широку й три метри глибоку яму. Тоді Королевич увидів їх вірність.
Думає, як вийти на землю. Вернувся і йде тою дорогою, куди ходив Ногтиборода.
Раз лиш пуститься вогняний дощ. І чує Королевич на буці писк. Виліз на бука і дивиться — у гнізді троє змієнят плачуть. Він розгорнув плаща і закрив їх від вогняного дощу. Як дощ перестав, кажуть змієнята Королевичу:
— Іди від бука і сховайся. А як прилетить наш батько, то дасть тобі похвалу, що ти нас врятував од смерті.
Скоро прилетів змій і дуже був радий, що діти зосталися живі. Питає:
— Хто вас врятував од смерті?
— Ми би вам сказали, айбо ви його з’їсте.
— Та де би я таке зробив, коли він вам дав життя! Королевич те почув і озвався. Змій прилетів до нього й каже:
— Який подарунок ти хочеш за те, що врятував моїх дітей від вогню?
— Хочу, аби ти мене виніс на той світ.
— Та я винесу, якщо даси мені дванадцять буйволів, дванадцять печей хліба, дванадцять бочок вина.
Пішов Королевич до Ногтибороди і в його хижі знайшов усе.
Приніс оте змієві, поклав йому на хребет, і сам сів межи крила, і летять на другий світ.
Коли були ще які дванадцять метрів від землі, харчі вийшли. А змій просить їсти:
— Давай їсти, бо впаду!
Королевич ножем відрубав свою литку з ноги і дав змієві. Як сіли на землю, змій спитав:
— З чого напослідку було таке добре м’ясо?
— То я відрізав із ноги.
Змій м’ясо виплюнув і приліпив до його тіла.
Тоді Королевич попрощався зі змієм і йде у місто. Айбо дуже бідний: борода відросла і обідраний.
Зайшов у місто, а тут жив один кравець, котрий шив одежу на весь народ. Заходить він до кравця, поклонився. Його питають:
— Що ти за один?
— Та я кравець. Чи не треба вам помічника?
— Та чи знаєш шити?
— Знаю.
І взяли його за помічника. Завели у другу хижу, а тут було полотна на півтора роки шити. Королевич увечері замкнувся, поставив машинку й ножиці, котрі краяли, і все пошив за одну ніч і повішав по стінах.
Коли зайшов кравець у свою кімнату, де лежало полотно й увидів, що все пошито, розголосив по цілому світу, що у нього є такий і такий помічник.
Та як про це дізналися царські доньки, принесли до нього шити сорочки женихам на весілля. Королевич їх добре впізнав, але вони його не впізнали. Пошив красні сорочки на Сучикаменя і на Кривихащу. І молодицям сподобалися сорочки. І за те вони його позвали на весілля.
Тим часом Королевич уже прибрався красно, поголився і так прийшов до царського палацу.
Дівки нараз його впізнали. Упізнали його і цімбори й дуже злякалися.
Королевич поговорив з ними, нагадав їм, який він був чоловік, як із ними поводився, а далі витяг шаблю й обом голови зняв.
Царські доньки посвідчили йому, що це він їх висвободив. Узяв собі молодшу дівку за жону і зостався на царстві. І казка скінчена.
