Опришкуватий Петро спахнув, кричав па всю оселю, прискав, як кіт, аж посатанів, аж підскакував і тріпав руками.
— Та не тріпай руками, як той півень крилами, та не підскакуй, як вишкварка на сковороді. Впини лиш свою жінку, щоб вона не кричала на мене, як на собаку, бо я мати і з нею свиней не пасла. Недурне ж попові наймички продражнили тебе вишкваркою, як ти служив в батюшки за наймита, а диякон і тепер дражнить тебе півнем.
Ще як Петро був парубком, то служив за наймита в батюшки. Він все заводивсь та лаявся з наймичками, а наймички і справді продражнили його вишкваркою. Було як полається за щось з будлі-котрою наймичкою, то кричить, верещить, мов навіжений, тріпає руками та аж підскакує, неначе той півень, що розставить крила й тріпає ними, настовбурчиться й кидається на другого півня. Наймички зумисне дражнились з ним та сердили, щоб він шкварчав та підскакував, як вишкварка на сковороді. Соловейчук був добрий тільки до тих, що його хвалили… А як тільки хто-небудь його не хвалив або гудив за щось, він лаявсь, сердився і вважав на того чоловіка, як на свого ворога. Слава про його вдачу пішла по всьому селі. Він тоді насилу знайшов собі молоду. Олена знала про його вдачу й пішла за його через те, що він сподобався їй, бо був гарний з лиця, чорнявий і з блискучими чорними очима, такими, як і в його матері.
Але як вмерла Олена, Петро засилав старостів сливе до усіх дівчат на селі, і скрізь йому давали гарбуза. Він мусив напитувать собі молоду в другому близькому селі, де ніхто не знав про його вдачу, не знав, що він злий, трохи навіть навіжений. Оришка вподобала його й подавала рушники.
Як тільки мати нагадала синові про вишкварку та півня, то неначе сипнула на його приском. Він почав сікаться до матері, як півень, кричав та верещав, неначе його хто різав, аж сусід Юрченко почув і прибіг у двір та насилу розборонив їх і якось вгамував Петра.
— Отак, як бачиш, Юрченку! Шкварчить оця вишкварка сливе щодня, неначе його хтось смажить на сковороді, та ще й розчепірить руки та й кидається до мене биться, неначе злий півень,— жалілась баба сусідові.
— Яка я тобі вишкварка? Ти сама стара газетниця, бо про тебе вже в газетах пишуть. Он вчитель читав нам в газеті про тебе, що ти відьма. Про тебе та про твої вчинки вже й книжка є. Бо ти сама шкварчиш безперестану, як вишкварка, щобожого дня,— ти, печена ідольська поклоннице! — репетував Петро і кидався на матір, мов роздратований півень.
— Правда, що я вся печена, бо ти мене вже спік, як ва сковороді.
Сусід слухав, слухав та й годі сказав, тільки махнув рукою.
— Якби прийшов якийсь святий з неба, то й той вже, мабуть, не помирив би вас,— сказав сусід і пішов з двора
Другого дня вранці Оришка світом збудила бабину унучку, маленьку дівчинку Марусю, дочку першої Петрової жінки, і звеліла їй одігнать корову й вівці до череди на вигін, куди зганяли з села усю худобу. Поки Маруся вмилась та одяглась, поки вигнала з двора на вигін та догнала до череди, чередник вже погнав череду в поле. Маруся мусила гнать корову й овечки додому. Оришка вгляділа в вікно корову й вівці, догадалась, що Маруся опізнилась, вибігла з хати і почала бить дівчину. Дівчина кричала й плакала. Баба зирнула в вікно, побачила, що невістка лупить дівчину, однією рукою держить, а другою гамселить і по спині, й по голові, і по чому влучить. Вона вхопила коцюбу, вибігла з сіней, кинулась оборонять дівчину і з нестямки вперіщила Оришку ззаду по плечах так здорово, що Оришка пустила дівчину і од болісті аж вхопилась рукою за плече й засичала.
— Навіщо ти, іродова дочко, б’єш сироту? Сама вилежувалась на подушках до білого дня, збудила її пізно, ще й б’єш безвинну сироту. Дивись, он ти подерла на їй юбочку.
Невістці здалось, що то корова штовхнула її ззаду рогами в плечі, обернулась і зопалу пхнула бабу так, що вона, як стояла, так і звалилась з ніг і впала навзнак на двері так, що головою аж двері одчинила, ще й зачепилась виском об одвірок, обдерла собі висок і розтяглась через сінешній поріг аж в сінях.
Баба вхопила унучку за руку, повела в хату і пожалувала її, втерла сльози рукавом, пригорнула до себе й погладила по головці.
— Не плач, бідна моя сиротино! Я не дам тебе на кривду та на поталу нікому. Ось прийде батько в хату, я йому розкажу, що твоя мачуха тебе зобижає, б’є, ще й плакати не дає. Ой горе тим сиротам, і тобі й мені, такій же сиротині, як і ти,— втішала баба унучку.
Баба одчинила свою скриню, знайшла насіння й горішків, дала дівчині. Дівчина перестала плакать, обняла рученятами бабусю й пригорнулась до неї. Вона, мабуть, одна на все село щиро любила свою бабусю, бо тільки бабуся жаліла, пестила й навіть мазала її й часто купувала для неї гостинці в Білій Церкві, медяники й бублики, і справила їй гарну червону юбчину.
Думка про книжку, про котру казав син, не виходила в баби з голови. Вона питала за ту книжку в людей, але люде нічого не знали про таку книжку, хоч і чули за неї. Минуло чимало часу. Вже й сніг випав, і починалась зима.
Палажка якось раз стріла коло своїх воріт сусіду Параску Гришиху й спитала в неї. Параска сказала, що в Трушках є аж десять книжок про неї. Солов’їха була цікава знать, яка то книжка написана про неї, коли вже й син казав, що така книжка давно є в селі. Палажку взяла така нетерплячка, що вона пішла передніше од усього до титаря Петра Жарка, щоб розпитать за ту книжку, бо Петрів син був письменний і купував книжки на ярмарку в Шамраївці в коробейників.
Палажка застала вдома тільки титаря й титарку. Сина вдома не було.
Палажка поздоровкалась. Титар попросив її сісти на покуті за столом, бо думав, що вона прийшла в гості. Але Палажка зараз почала питать, чи то правда, що за неї чи в його, чи в його сина є книжка, де списано її житіє?
Титар осміхнувсь, титарка й собі якось розтягла губи й обернулась до вікна: в сина його вже давно була та книжка.
— Кажуть, що в тій книжці списано все моє житіє; коли б мені хто прочитав ту книжку,— говорила баба Палажка.
— Кажуть люде, що є така книжка про твоє житіє, але в нас немає тієї книжки. Питай або в сусіда Смолянки, або в Шпира, або в учителя. Смолянка письменний і має чимало книжок, а вчитель повинен знать про усякові книжки на світі,— говорив титар, і його очі сміялись; але баба Палажка була не дуже-то гостра на здогади й того сміху в очах не примітила, що примітила б одразу цікава й кмітлива баба Параска.
— Та хіба ж не варто написать книжку про твоє житіє? Ти ж і по монастирях ходиш, і паску їси сливе щороку в Лаврі,— обізвалась титарка.
— І, господи! скільки я виходила по монастирях, а скільки я переводила прочан в Києві! Я й лік їм погубила! — сказала Палажка.
Гордовитій бабі здавалось, що вона вже присвятилась, коли за неї, таку богобоящу, вже пишуть книжки.
— Піду ж я до Смолянки, або до Шпира, або до вчителя та розпитаю,— сказала Палажка, і хапки попрощавшись, вона зайшла по дорозі до Смолянки. Але Смолянка сказав, що в його нема тієї книжки, бо трохи страхався бабиного язика, хоч у його й була книжка. Хазяйка випровадила бабу аж за ворота.
— Та твій же син, Палажко, співає в церкві, то вчитель повинен би таки сказать йому за ту книжку, коли вона є в його, бо він же правує півчими.
Солов’їха не пішла до Шпирів, а швиденько попростувала в школу до вчителя. Вона застала його вдома.
Вчитель затопив у печі й грівся коло печі, сидячи на стільці. Він жив в невеличкій кімнатці з маленькою піччю, де можна було готувать страву, коли траплявся жонатий вчитель. В кімнаті було світло й чепурно прибрано. На прізвище він звався Неліпович. Це був жвавий, проворний молодий панич, котрого ректор вимкнув з третього класу духовної семінарії. Він був сирота. Його прийняли в семінарію на скарбовий кошт в пансіон. Але він не дуже-то прилягав до книжок, хоч і любив читать деякі наукові книжки… Його вимкнули з семінарії більше за непокірливу вдачу, за те, що він завжди змагався й лаявсь з усіма вчителями і наговорив нахабно усякої нісенітниці інспекторові-ченцеві.
Палажка ввійшла й поздоровкалась з Неліповичем. Він трохи здивувався, чого це вона прийшла до його на одвідини.
— Це ви, бабо, мабуть, маєте якесь діло до мене за вашого сина? — спитав він у баби.— Певно, прийшли, щоб я заплатив йому гроші за співи в церкві? Ваш син добре співає на криласі й ходить в церкву щонеділі, так, як і ви. Сідайте ж в мене та будете гостею.
Палажка сіла і втирила в учителя свої чорні блискучі, як кришталь, допитливі очі.
— Мені казали люде, що в вас є така книжка, де списано все моє житіє. Чи воно справді там списано за все моє житіє?
Вчитель осміхнувся, а його круглі веселі сірі очі ніби зареготались.
— Є така книжка, де списано ваше житіє, хоч, може, й не все, а так здебільшого. Там списано, як ви до церкви ходите щонеділі й б’єте багацько поклонів, що ви щороку ходите в Київ на прощу і багато дечого.
— Це правда, що я ходжу на прощу в Київ щороку. Так вже мені бог дав. А чи там списано те моє житіє, що мене усі в хаті мучать, трохи не катують, скубуть мені коси, як святій Варварі? Чи там списано за мене, як за мученицю чи як за спасеницю й преподобницю?
Сірі Неліповичеві очі залисніли й наче зареготались. Він ледве не приснув од сміху, похапцем витяг з кишені хусточку й почав буцімто сякать носа голосно, з усієї сили, щоб придушить сміх. Він добре знав, яка то преподобниця сиділа в його хатині, бо школа виходила на вигін саме проти бабиної оселі, звідкіль йому доводилось не раз і не два чуть навіть усяку розмову; та ще й город коло школи межувавсь з Палажчиним городом.
— Там списано за вас і як за мученицю, як от, приміром, пишуть за святу Варвару, і як за спасеницю-преподобницю.
— Та й мене бог сподобив, що я виходила по усяких монастирях, була і в Почаєві та й там говіла й спокутувала свої гріхи. Ще за першим чоловіком я понеділкувала, а за другим чоловіком то вже постила дванадцять п’ятниць Парасок, не їла нічого до вечора в п’ятниці перед дванадцятьма великими святами. В нас на селі тільки один Мойсій Кубенко постить ще й кожну п’ятницю, аж до вечора ні рісочки не бере в рот. А чи написано ж в тій книжці, як мене на минувшему тижні лаяв і трохи не бив син, а невістка пхнула мене так, що я навзнак звалилась на сінешні двері та й двері головою одчинила, та так і простяглась через сінешній поріг, ще й висок обдерла об одвірок. Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Хіба ж я й справді не мучениця?
— Ні! цього там не написано,— обізвавсь вчитель і знов почав голосно сякать носа, неначе на його напав страшний нежить та чхачка.
— А чи не дали б ви мені тієї книжки, щоб мені син прочитав за моє житіє? — спитала баба.
— В цей час нема в мене вдома тієї книжки, бо батюшка позичив у мене: хоче сам прочитать ту книжку. Як він оддасть, то я дам її Петрові; нехай вам прочитає,— сказав вчитель.
— Ой мучениця я на цім світі та й годі! Куди не поткнусь на селі, та і в своїй хаті, всі мене чогось зачіпають та лають, а невістка кривдить мене. Чи там пак написано в книжці, як вона oцe недавнечко половила та позакидала в жлукто мої кури й качки, ще й рядном накрила зверху, щоб вони хутчій виздихали од голоду? — спитала баба, вставши з стільця і прямуючи до дверей.
— Ні, нього не написано,— сказав Неліпович і встав з стільця, щоб випровадить в сіни ту трушанську мученицю й преподобницю.
Син зараз досвідчився, куди-то ходила мати і за що питала в титаря, й Смолянки, і у вчителя.
— А що, мамо! не напитали по хатах книжки? Ось я незабаром поведу на ярмарок до Білої Церкви два кабанці на продаж; а як продам, то, може, там куплю для вас книжку. Може, й ви продасте одного свого кабанця?
— Про мене! продай одного кабанця свого, а другого мого, бо надходять різдвяні святки, то щоб ви не нарікали на мене, що я їм ваш хліб,— сказала мати.
Перед різдвом Петро повів на мотузку два кабанці й продав на ярмарку, ще й купив книжку за ті гроші, що взяв за материного кабанця.
— От, мамо, я купив для вас ту книжку, де списано все ваше життя,— сказав син веселенько й з осміхом. Він був палкий, але й одхідливий. І якби його мати була добріша й здатлива, то, може б, в його хаті було менше сварки та бійки.
— Нехай же прочитаєш мені ту книжку на різдвяні святки, бо перед святками роботи багацько, і ніколи нам її слухати, а тобі читать.
На третій день святок по обіді прийшла на одвідини до Палажки сусіда Левадиха з дочкою й невісткою. Петро сів за столом і зумисне почав читати бабам ту книжку. Баба Палажка слухала дуже вважливе, і як Петро дочитав до кінця, Палажка мовчала й задумалась: вона таки втямила, що в книжці написано зовсім-таки не за преподобницю, як вона сподівалась.
— А що, мамо? Чи гаразд розібрали це “житіє”? Це ж ви така преподобниця, котру в рай навряд чи пустять, хоч ви й молитесь, і на прощу до Києва ходите. Бо ви така преподобниця, як і наша сусіда, котру ви лаєте та потріпуєте великою грішницею,— сказав син, згортаючи книжку.
— Брешеш ти, Петре! Тут що написано про бабу Параску, то все істинно правда; а що написано про бабу Палажку, то там не все правда; тільки те правда, що я богобояща. Це ти свого докладав, як читав, та ще й того прикинув, то Параска бреше за мене по селі. Дай лишень мені книжку! я піду до титаря, щоб його письменний старший син перечитав мені усе, як воно дійсно там написано. А то Параска бреше на мене, а ти читаєш, та побріхуєш, та докладаєш ще й своїх побрехеньок.
Левадиха й ті невістка зараз догадались, про кого написана книжка, і тільки осміхались, мовчки поглядаючи одна на одну. Очевидячки, їм було ніяково, і вони заговорили з бабою про свої справи. Левадиха рознесла чутку по кутку за ту книжку про двох бабів. Чутка швидко пішла по селі. Молоді чоловіки й парубки півчі приходили на святках до Петра, щоб він прочитав їм ту книжку. Бабі Палажці було ніяково сидіть в хаті й слухати, як вони натякають на бабу, регочуться та все скоса поглядають на неї. Вона мусила тікать з хати, ховалась в противну нетоплену кімнату й мерзла там ввесь час, доки син читав книжку.
Од того часу, як тільки стара роззявляла рота й починала гризтись та надокучать синові, вік одчиняв скриню, де знаходилась книжка, сідав за стіл, розгортав книжку й починав голосно на всю хату читати: “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”. Баба сварилась і чіплялась, а син читав та й читав далі голосніше, аж кричав. Мати мусила замовкнуть.
— От і добре, що ти примитикував, чим можна заткнуть пельку матері,— говорила нишком Оришка до свого чоловіка.
Баба Палажка довго терпіла, але в неї, нарешті, терпець увірвавсь. На масниці вона пішла до батюшки жаліться на сина та невістку.
Прийшла вона до батюшки, поцілувала в руку та й почала оповідать за свої кривди.
— Батюшко! не дали ви торік причастя Паращиній невістці й синові, а цього року не дайте причастя моєму синові й невістці. Паращина невістка вже стала слухняна, й син став покірливий, і в їх од того часу в хаті настала мирнота; а в моїй хаті неначе завелось пекло, бо й син і невістка неначе печуть та смажать мене на сковороді сливе щобожого дня.
— За що ж вони печуть тебе, неначе на сковороді? — спитав батюшка.
— Ото якось раз вранці пішла я на часок до Левадихи, а невістка посипала коло порога проса своїм курям та качкам, а мої кури й качки половила, позакидала в жлукто і рядном накрила, щоб вони не їли її проса. А як я окроми посиплю пашні своїм курям та качкам та не стережу, то вона потаєнці од мене визбирає дочиста, до зернини в хвартушину моє жито й пшеницю, порозганяє мої кури та сипле своїм. Я встоюю за свою птицю, а вона тикає на мене, лає в батька й матір і бажає, щоб мої кури виздихали з голоду й вищезли. Прошу вашої ласки, не дайте їм обом цього року причастя, то вони мене не кривдитимуть і будуть мене шанувати й чтить, як свою матір.
— За це, Палажко, не можна не давать причастя. Таких сім’їв, як оце в тебе, чимало на селі: довелось би не давать причастя половині невісток та синів на селі.
— Та коли б тільки вони обоє зобижали мої кури та качки! А то син дає мені погані прізвища: каже, то я газетниця, що я ідольська печена поклонниця, бо я часто, як молюсь, здіймаю з стін святі образи й цілую. Надавав мені поганих прізвищ та йменнів стільки, що їх настачило б на половину села. Як почну говорить йому напуття, то він мене лає поганими сороміцькими словами. Я напутюю його та навчаю і наводжу на добру путь, але як скажу йому слово, то він на мене сипле, як з решета, поганими словами. Осудив,обніс та опоганив мене, на все село незгірше Параски. Оце вчора напавсь на мене, лаяв мене: наговорив стільки поганих слів, скільки на дубі листя. А ще перед різдвом купив на ярмарку книжку; каже, що в тій книзі списано моє житіє. Та накличе повну хату лобурів, таких достоту, як сам, та й читає й сміється, а лобурі й собі реготять. А я мушу мерщій тікать в противну хатину, а та хатина не топлена. Я од холоду аж цокочу зубами, доки він перечитає ту книгу. Та в книжці ще й свого надокладає на мене. Таке моє життя, хоч вмочай хліб у попіл та й їж! Не дайте, батюшко, їм причастя, бо мені вже й так гірко жить на світі; і я тільки нидію, а не живу. Хоч кидай свою хату та тікай до сусід.
— Може, ти сама зачіпаєш сина й невістку?— спитав батюшка.
— Ой боже мій милий! Хто б їх зачіпав, якби вони на мене не нападались. Оришка часто б’є мою унучку од першої невістки й знущається над нею, нівечить на їй одежу. А мені жаль дитини, то я часом обороняю дитину рогачем або кочергою: а вона мене часом пхне так, цю я й звалюсь на землю й падаю сторч.
— Ото, Палажко, як вони говітимуть та не перепросять тебе й не попрощаються з тобою перед причастям, як велить звичай, тоді я не дам причастя їм обом. А як перепросять тебе, то я не маю права не допустить їх до причастя,— сказав батюшка на прощанні.
На другий день баба Параска прийшла до матушки: вона напитала на селі для матушки наймичку і прийшла сказать за неї. Матушка розказала, за що приходила просить батюшку Палажка. Параска, вертаючись додому, стрілась з Палажчиною невісткою і все розказала; а невістка зараз розказала своєму чоловікові. Він cпахнув і розлютувавсь на матір.
Через кільки день баба Палажка, годуючи свої кури, примітила, що її кури десь діваються. Вже не стало двох курок. Увійшла вона в хату та й чує, що на горищі закиркала сполохана курка.
— Хто то ганяє кури? — гукнула баба з сіней.
— Та це я проганяю ваші кури. Ваші кури їдять мій овес, бо я зсипав свій овес на горищі,— обізвався Петро, злазячи по драбині.-То я, мамо, сідаю на горищі на засідки на ваші кури, бо ваші кури занадились до мого вівса. Я вже вбив ломакою дві ваші курки,— сказав Петро.
— Де ж ти їх дів? — спитала мати, як він зліз з горища в сіни.
— Загорнув в овес, бо як буде купець купувать овес, то більше буде вівса на вагу,— сказав син і пішов у хату.
— Нащо ж ти загорнув їх в овес? Я опатрала б та вкинула в борщ; принаймні кури не пропали б дурнісінько. Чи в тебе не всі дома, чи зроду нема однієї клепки в голові?
Баба як стояла в одній сорочці й боса, з досади так і полізла по драбині на горище, розгорнула овес і знайшла дві курки. Тим часом син вийшов в сіни, прийняв драбину, виніс надвір і поставив коло хати, а сам пішов з двора. Баба побачила, що нема драбини, хотіла злізти по дверях, але в неї ноги одубли. Мороз тоді був таки добрий. Вона лапала ногами перекладину на дверях, щоб вчепиться пальцями та стать другою ногою на клямку, але й до клямки не достала. Дряпалась вона довгенько й мусила вернуться на горище. Бідна баба змерзла. Зуби в неї цокотіли; вона трусилась од холоду; ноги й руки одубли. Оришка в хаті реготалась.
