Іван Нечуй-Левицький – Бурлачка

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші паничі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його плани, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Броніслави з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русявими завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кільця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

— А що? Як тобі сподобалась наша волинянка? — питали в Ястшембського тихенько тітки.

— Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої,— говорив Ястшембський.

— І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві,— говорили тітки,— ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не панна. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені були неначе з дірками, що вкине туди, то воно зараз і випаде.

— Треба не випускати з рук цієї панни,— сказав він до тіток.

— Та вже ми вчепимось до неї… Вчепися й ти, серце Стасю,— говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного кружева та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.

— Треба женитись! — сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть у той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

— А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може, й куховаркою,— сказав до Василини погонич.— Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, яку раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястшембського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

— Чого ти так товчешся? — сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзенькнула й луснула під її руками.

— Що це з тобою сьогодні, Василино? — крикнув Ястшембський, виглянувши у двері з — стаканом чаю у руках.

— Те, що було і вчора,— сказала сердито Василина.

— Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю! — сказав Ястшембський.

— Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворушився у його в душі. “Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!” — подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

“Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпрощатись,— подумав Ястшембський, дивлячись Василині у вічі.— Але… не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі”.

— Ну, не сердься, Василино,— сказав Ястшембський взявши її за щоки пальцями,— хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

— Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,— промовила Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала стогнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі… В неї не ставало духу…

— Василино! Дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором? — сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

— Не зачіпайте, мене! — крикнула Василина не своїм голосом.

— Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто,— почав Ястшембський.

— Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити,— крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто по-роснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина коли-небудь не наробила скандалу…

— Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок! — крикнула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зірвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястшембському.

Ястшембський засміявся й перейшов на жарти.

— Ну, не плач! Мати привезе калач, медом помаже, тобі покаже, а мені оддасть,— почав жартувати Ястшембський, як з малою дитиною.

Василина не плакала, а стогнала, піднявши вгору лице й обпершись об стіну. Ястшембський дивився на неї, а далі пішов у кімнату й причинив двері.

У залі стало тихо. Василина стояла й хлипала. Вона трохи опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром, на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа неначе була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива в здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю в квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.

А довгий широкий маятник коло стінного годинника тихо стукав серед страшної тиші. Василині здалося, що її поклали в домовину, спустили у яму й засипають землею. Грудки землі стукотять об домовину та все засипають її живою.

— Чи переплакала вже? — спитав Ястшембський, виглядаючи з кабінету. — Йди собі в пекарню до роботи. Ти знаєш, що мені треба ж колись оженитись.

— Навіщо ж ви мене дурили? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала! — сказала Василина тоном зовсім не дитячим.

— Отак пак! Дурив! Ще вигадай що! — сказав Ястшембський, насвистуючи на всю хату пісеньку.

Настала весна. Розкішно зацвіли журавські садки. Ліс зазеленів. Соловейки защебетали. Василина згадала свою пишну Комарівку, свій садок, свою матір.

“Боже мій! Як же я вернусь до батька? Як же я вернуся у своє село? Що скаже мати? Що скажуть люди?” — думала Василина, слухаючи у садку соловейків.

А Ястшембський сливе кожного вечора катав на чудовому коні до панни Броніслави. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках.

“Бодай ти, коню вороненький, з ним назад не вернувся”,— думала Василина, дивлячись услід Ястшембському через тин з зеленого садка.

Дорогою йшов Василь Кравченко. Василина вгляділа його й оступилась у молодий вишняк. Василь став, подивився на неї через рідке листя страшними очима й показав кулак:

— Ховайся, ховайся, дівчино! Час тобі скидати квітки та покривати голову хусткою! — крикнув Василь і пішов вулицею.

Василина затрусилась і отерпла вся. У неї отерпли навіть пальці на руках.

Щовечора Василина проклинала слід Ястшембського й щовечора виходила вона на греблю виглядати його.

“Коли вернеться на ніч додому, то, може, він мене ще любить, а як заночує, то я пропала навіки”,— думала Василина, дивлячись на шлях.

Вона вийшла одного вечора на шлях і йшла тихо по греблі під густими вербами. Тільки вона наблизилась до густих лоз, лист зашелестів, з-за кущів вискочили парубки, вхопили Василину за руки, обрізали коси ножицями та й побігли по греблі. Василина тільки крикнула. В неї дух забився.

— Минулося твоє дівування! Ось твоя дівоча честь! — крикнув до неї один парубок, піднімаючи вгору у руці довгу розкішну косу.— Тепер ти покритка. Оце тобі пани та паничі!

Парубки побігли через греблю. Василина вернулась до двору, плачучи. У пекарні молодиці й наймити підняли її на сміх. Одарка знайшла хустку й зав’язала Василині голову. А вранці на посесорових воротях знов стриміла віха, знов ворота були обмазані дьогтем.

— За що ж ти, боже, так караєш мене, молоду? За що ж люди запагубили мій вік молодий, мою честь? — плакала та приказувала Василина.

Другого дня вернувся Ястшембський додому й вглядів Василину, зав’язану хусткою. Василина жалібно подивилась йому в очі. Вона думала, що Ястшембський її пожалує, пригорне до себе. А він осміхнувся й тільки промовив: “Та й гарна ж ти, Василино, й молодицею, як гарна була дівкою”. Сказав ті слова й пішов собі в покої, посвистуючи.

— Бодай з тебе сміялись всі люди довіку! — сказала Василина й почутила в душі, що вона перестає любити Ястшембського.

Цілий день Василина не виходила за двір. Вона ховалась од людей. Для неї здавалось, що всі люди осміють її. Хустка на голові давила її каменем.

Настав вечір, сумний; страшний вечір. Василина крадькома пішла у садок, вийшла на гору і ненароком глянула на синій далекий ліс кругом рідного села. Вона згадала за батька й матір.

— Світе мій ясний! Як же я тепер вернуся до батька, до матері? Що вони мені скажуть? Що скажуть за мене комарівські люди! Бодай я була на світ не родилась!

Василина стояла під грушею. Надворі темнішало. Густа тінь під деревом чорніла, як серед ночі. Василина прихилилась до груші й неначе задрімала. Сором, жаль і ненависть до Ястшембського одібрали од неї памороки. Вона стояла ні жива ні мертва. Перед нею на долині зеленів густою темною зеленого масою розкішний садок, вкритий останнім одлиском заходу, а нижче, на долині, ледве мріла в ставу вода, одбиваючи червонувате небо. В садку було тихо, як у хаті. Під грушею було поночі, як уночі.

Перед Василиною неначе сонце блиснуло серед неба й облягло якусь долину чудовим раннім світом. Василина впізнає широку комарівську долину, всю залиту садками у білому цвіту. Розкішні яблуні та груші в цвіту неначе ворушаться, пливуть по воді, дрижать у легкому тумані. От перед нею пливе, неначе по воді, батьків садок, а серед садка хата. Хата у білих вишнях, перемішаних з сріблом та туманом, легко ворушиться й все пливе та пливе тихо, як дивний сон. Дивиться вона, аж серед садка стоїть вона сама, в неї вся голова у вишневому цвіту, а на плечах висять гарні, широкі та довгі стрічки до самого долу. Стрічки спадають на червоні чоботи, на зелену траву. Вона бачить себе, неначе в здоровому чудовому дзеркалі серед зеленого садка та квіток. Дивиться вона на себе, аж вона стає маківкою з зеленим листом, з червоними чудовими квітками. Десь узявся Ястшембський і почав обривати ту маківку; він обривав листя, обривав пуп’янки, а після почав зривати квітки. Вона бачила, як Ястшембський вирвав маківку з корнем. У Василини заболіла душа. Вона крикнула й опам’яталась.

На небі висипали зорі, як золоте насіння. Василина глянула на небо, на зорі, на садок і впізнала панський двір. Десь далеко на кутку дівчата співали на улиці. Василина затрусилась.

“Прощай, моя косо, моя дівоча красо! Прощай, моє щастя!” — подумала Василина й пішла в хату.

Ястшембський купив Василині дорогу червону хустку з зеленими берегами. Василина не взяла того гостинця. Хустка здавалась для неї залізними кайданами.

Василина хотіла покинути Ястшембського й вернутись до батька, але одна думка за те лякала її на смерть. Вона соромилась батька, матері, сестер, дівчат, хлопців… Вона боялась, бо пам’ятала, як карав одну комарівську покритку священик, як карала громада. Священик поставив її у церкві перед громадою на коліна, ще й дав держати здорову книжку обома руками. Потім дяк знайшов десь у дзвіниці дерев’яного змія, з-під старинної статуї архангела Михаїла, а священик звелів їй обнести того змія кругом церкви. Старі люди гомоніли, що треба її вивести на дзвіницю та вибити посторонками од дзвонів або, по давньому звичаю, забити на ніч у церкву в куну, замкнувши руку залізною дужкою, прибитою до стіни. Василина згадала ту страшну куну, за котру розказували старі люди, й вся охолола. В Комарівці, як у маленькому селі, покритки траплялись дуже рідко. Громада карала їх ще давніми карами, по давньому народному звичаю.

“Боже мій! Куди ж мені йти? Де мені дітись?” — думала Василина, ламаючи руки.

Тим часом Ястшембський все їздив та їздив до панни Броніслави. Тітки запевнили його, що вона має гроші, а прикажчик Лейба довідався через своїх приятелів на Волині та у Бердичеві, у яких банках лежать її гроші й навіть скільки їх.

По Журавці пройшла чутка, що Ястшембський незабаром ожениться. Він уже почав розганяти своїх молодиць: одіслав Одарку й Ярину й раз сказав Василині, що вона добре б зробила, якби вернулась до батька в Комарівку.

— Я в Комарівку зроду-звіку не вернуся,— сказала Василина,— хоч ви мене вбийте, а додому я не вернусь.

— А де ж ти дінешся? — сказав Ястшембський.— В мене тобі не можна довше зоставатись. Може, в тебе є у Журавці або у якому іншому селі яка-небудь тітка вдова або дядина?

— Нема в мене ні тітки, ні дядини. В мене є тільки рідна мати, але до матері я зроду не вернуся,— сказала Василина.

— То йди собі до яких-небудь людей, чи що. Вже я тобі не дозволю довго у мене служить. Незабаром я оженюся. До мене приїде молода жінка. Чи то можна тобі тут зоставатись, та ще з дитиною? — сказав Ястшембський.

Василина зблідла, як смерть. У неї під очима стали сині смуги. Якби вона мала силу, вона б задушила Ястшембського своїми руками.

— Нащо ж ви мене зачіпали, коли тепер виганяєте з своєї хати? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала? —сказала Василина, плачучи.

Василина ввійшла в пекарню й за сльозами світу не бачила. Надворі забрехали собаки. Олена кинулася до вікна, глянула й промовила:

— Василино! До тебе йдуть батько й мати!

Василина затрусилась, кинулась у покої й через скляні двері вискочила у садок. Вона почула голос своєї матері. Той голос здавався для неї божою карою. Вона кинулась бігти, перебігла через грядки квіток, побігла садком, перелізла через тин і кинулась бігти вулицею. Для неї здавалося, що за нею хтось женеться, от-от вловить її й покарає страшною карою. Вона вибігла за село й спинилась за останнім садком, за окопом.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Нечуй-Левицький – Бурлачка":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Нечуй-Левицький – Бурлачка" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.