Раз пани пішли до церкви. Я вскочила в покої та давай дивитись з горничною Катериною в дзеркало. А дзеркало таке здорове, мало не під стелю: мене всю видно аж до самісіньких черевиків. Як глянула я на себе, та й здивувалась. Я й не думала й не гадала, що я так покращаю. Дивлюся я на себе, а в мене брови на білому лобі чорніють, як шовкові шнурочки, очі аж сяють, а лице стало повне та біле, бо я все в хаті сиділа й по сонцю не ходила. Я з того дива аж сама до себе засміялась. А Катерина виглядає в мене з-за спини та й каже: “Та й гарна ж ти з біса! Коли б тобі ще червону сукню та черевики на тоненьких закаблуках, то хоч і зараз до вінця”. Як сказала вона це, я й почервоніла, так мені стало сором. Глянула я ще раз на себе та й важко зітхнула. Шкода мені стало моєї краси. “Так от чого,— думаю я,— хто не йде улицею, то й задивляється на мене”. Ото пораюсь я коло печі, приставляю горшки, а в мене перед очима все манячить червона сукня, неначе хто її почепив на комині та й дражниться з мене. Коли дивлюсь, з церкви йде моя пані в червоній сукні. А та сукня на ній так і сяє на сонці, як грядка маку на городі. “Оце,— думаю я,— нечистий знов спокушає мене не тим, то другим”. Що почну говорити з горничною, та все збиваюсь на червону сукню. Лягаю спати, мені й сниться червона сукня. Думала я, думала, та пішла з Катериною, та й набрала собі червоної шерстяної матерії; ще втелющила три карбованці за черевики на високих закаблучках… Катерина й собі справила таку саму сукню. Тільки що пани вийшли в гості, ми повбиралися в нові сукні та прожогом в покої до дзеркала. Глянула я на себе в дзеркало, повернулась сюди, повернулась туди, а сукня аж лиснить, як шовкова. Дивлюсь, а я покращала вдвоє, коли не втроє: пані та й годі! От така-то я тоді була дурна! І нащо мені здалася та дорога сукня, я й сама тепер не знаю! З тієї сукні й пішло моє велике горе. Коли б була знала, я б її тоді зараз на шматочки порвала.
Раз після Семена, в неділю, по обіді одпросилася я з Катериною гуляти. Убралася я в нову сукню, взулась в нові черевики та й пішла з Катериною гуляти на базар. Ото йдемо ми через городський сад. Коли дивлюсь, поміж акаціями по стежках ходять дві циганки. Циганки повбирані в червоні сукні, поцяцьковані чорними та зеленими дрібненькими квіточками; голови позав’язувані червоними хустками; хвости от хусток теліпаються по плечах аж до пояса; жовтогарячі хвартухи на їх аж сяють. Ходять ті циганки по саду, неначе полум’я бігає між акаціями, та все приступають до тих лавок, де сидять пани та паничі, та намагаються ворожити. Дивлюся я, одна йде проти нас, як та пава, ще молода й з лиця непогана. А Катерина жартує та й каже до неї: “А заворожи, циганко, оцій удові, чи швидко вона заміж піде!” Я засоромилась, а циганка вхопила мене за руку, глянула на долоню, а далі в вічі та й каже: “По твоїх карих очах я бачу, яка твоя доля; дай дві копійки, я тобі всю правду скажу”. Я дала їй дві копійки, а вона дивилась, дивилась на долоню, а далі й каже: “Ти щаслива і вродлива; твій талан, як багата нива; тебе ще любитимуть за твої карі очі дванадцять молодців, а ти покохаєш тільки одного. Як підеш за його заміж, то будеш щаслива, а як не підеш за його, то він буде твоїм нещастям”. Я злякалась, вихопила руку та й утекла.
Ідемо ми на базар, а в мене ті слова з думки не випадають. А Катерина сміється з мене та докладає. Йшов якийсь молодий москаль, як глянув на мене, та й остовпів, аж язика висолопив: став проти мене та й дивиться мені в вічі. А Катерина каже: “Оце вже один полюбив тебе”. Ідемо ми далі, а якийсь панич знов задивився на мене. Катерина каже: “Оце вже маєш двох”. Ідемо далі, якийсь офіцер каже, так що я почула: “Ну та й гарна ж вража молодичка!” А Катерина каже: “Оце вже маєш трьох”. Поки ми дійшли до нового базару, Катерина налічила одинадцять та на тому й спинилася. Прийшли ми до одного здорового шинку. Катеринка в шинку грає; люди вештаються то в шинк, то з шинку, як бджоли. Затягла мене Катерина в той шинк. Сіли ми за стіл, взяли пляшку пива, сидимо та п’ємо. А в шинку гам та клекіт. Роздивляюся я на людей, коли гляну, за одним столиком сидять не то цигани, не то молдавани, а між ними сидить якийсь чоловік, здоровий, смуглявий, плечистий та головатий; довгі вуси висять, мов ті батоги; чорні кучері аж вилискуються; чорні здорові очі аж бігають. Як глянула я на його смугляве грізне лице, та аж трохи злякалась. “Чи ти ба, який он страшний гайдамака сидить за столом!” — кажу я до Катерини. А вона придивилась до його та й каже: “Що страшний, то страшний, але ж і гарний”. Ото придивилась я до його, а він мені здався вже не такий страшний. Стукнув він мохнатим кулаком об стіл, порожні пляшки на столі задзвеніли, й чорні кучері на його голові затрусились. Дивлюся я, на йому синій розстебнутий жупан і жилетка з срібними ґудзиками, такими завбільшки, як волоські горіхи. Глянула я на його вдруге, а він здався мені вже гарним. Блиснув він на мене чорними очима, і неначе сонце блиснуло мені в вічі. “Оце ж той дванадцятий,— подумала я собі,— оце ж він самий”.
Слухаю я, він говорить з людьми по-молдавській, та все грізно, неначе лається з ними. Я не чула, про що вони змагались, бо в шинку, неначе в горшку окріп клекотів, ще й катеринка вила, як скажена собака. Ото дивлюся я на його та й думаю: ану, чи гляне ж він хоч раз на мене. Коли примічаю, він кинув на мене очима раз, потім другий, та так грізно, що мені аж страшно стало! Кинув він з<нов на мене очима, придивився та й бровами моргнув. Я спустила очі та й засоромилась… Потім вже й не пам’ятаю, як він встав з-за стола, як сів коло мене, як поставив передо мною пляшку вина… Я тільки вмочила губи, але не схотіла пити. Вийшла я з Катериною з шинку, а він за нами. Я йду, лузаю насіння та не смію й очей підвести на його. Прийшли ми до качелі, а він платить за нас та садовить нас на качелі, ще й попід руки підняв мене, як я сідала. Дивлюся я, він витяг з кишені панський гаманець, а в тому гаманці повно грошей. Ото закрутились качелі. Ми з Катериною неначе поплили за водою. А він стоїть,— дивиться на мене й очей не зводить з мене. “Це твій дванадцятий, як ворожила циганка”,— каже до мене Катерина. А я думаю: “Оце ж, мабуть, той, од котрого мені треба сподіватись або великого щастя, або великого горя, як казала ворожка”. Ідемо ми додому, а він усе за нами, а далі питає в мене: “Як тебе, молодичко, звуть?” А я кажу: “Я собі удова Настя; а тебе як звуть?” А він каже: “Мене звуть Грегор”, та говорить вже по-нашому. “Хіба ти молдаван, що тебе звуть Грегор? Чи ти тутешній?” — питаю я в його; а ві” каже: “Я, Насте, з Непитайлівки, як і ти, мабуть, з Неказайлівки”. Ото провів нас до самої господи та й розпрощався з нами. Вернувся він назад, а я глянула йому вслід, глянула на чорні кучері кругом тонкої шиї та чогось важко-важко зітхнула. “Ой боже мій! — подумала я.— Це ж до мене знов приступає”. Прийшла я додому. Господиня звеліла заходжуватись готувати вечерю. Пораюсь я, неначе нежива. Знов мені почало памороки забивати. Що де покладу, то й забуду. А в мене в очах так і манячить то циганка в червоній сукні, то моя червона сукня, то чорні очі того Грегора. Господи, який чудний той день випав мені! А все то пішлося мені з тієї червоної сукні. Спала я ніч, як не спала, і все снився мені той чудний день од обіду до самого вечора. Тільки що почало на світ благословитись, а я прокинулась і не пам’ятаю, де я: чи на Ришканівці, чи в грека в кухні, чи на качелях, чи за столом в шинку з Грегором. “Боже мій,— думаю я,— це, мабуть, знов нечистий приступає до мене”. Вернулась я з базару, пораюсь коло печі, а мені пісні на думку йдуть… Так мені чогось радісно, так весело. Вскочила пані в кухню та й посилає мене в пекарню за паляницями. А я тільки що повироблювала котлети та порозкладувала на стільниці. “Приберу ж я котлети та сховаю де-небудь, щоб часом собака не вбігла в пекарню та не поїла,— думаю я.— Де б їх,— думаю,— сховати!” Одчинила я свою скриню та й поклала зверху стільничку з котлетами. На столі лежали ложки та ножі. Я вхопила їх, крутилась, вертілась по хаті, а далі й кинула в грубу; думаю, тут ніхто не знайде, як часом хто вскочить в пекарню. Вертаюсь я додому, а пані увійшла та й питає: “А де це ти, Насте, діла котлети?” А я кажу: “Та оце як виходила з хати, то сховала, щоб часом собаки не вбігли та не поїли”. Говорю я, а сама бігаю очима скрізь по хаті: їй-богу моєму, і з голови випало, де я діла ті котлети… “Але де ж це ти їх сховала?” — питає пані. Кинулась я шукати, глянула на полицю, на піч, під піч, заглянула під ліжко, нема котлетів. Пані побігла в комірчину, заглянула в усі закутки, нема котлетів. “їй-богу! — кажу,— я сховала, тільки забулась, де”. “Не в скриню ж ти їх замкнула”,— каже до мене пані. “Та в скриню ж, — кажу,— в скриню! Оце добре, що нагадали”. Одчиняю скриню, аж стоять мої котлети. Накрила я стіл, ложок та ножів нема. Кричить пані на мене: “Де ти діла ложки?” А я кручусь по хаті, пошарила по всіх усюдах, нехай уже мене бог простить, заглянула й за образи — нема! “Оце,— кажу,— нечистий знов спокушає мене; неначе памороки забило мені”. Та вже діти познаходили ножі та ложки в грубі в попелі. Так мені стало й сором і чогось страшно: мені все здавалось, що після вчорашнього дня знов приступає до мене нечистий. Ой боже милостивий та милосердний! А воно таки незабаром і приступило до мене, бо нечистий знов наслав на мене оту Хаброню. Через тижнів два чи три після того пішла я на базар. Накупила я всього на обід повнісінький кошик, потім пішла я в той ряд, де продають огородину. А ряд той довгий, похожий на улицю: по обидва боки рундуки з покрівлею на стовпцях. На рундуках скрізь здорові купи червоних баклажанів; низки червоного стрючковатого перцю скрізь висять і на стовпцях рундуків, на стріхах, ще й розкидані зверху на покрівлі. Уся та уличка на сонці червоніє, неначе горить. Вийшла я з тієї улички на плац, несу кошик, аж сопу, та тільки що хотіла повертати додому, коли дивлюсь, проти мене шинк, а з шинку вискакує Хаброня. Як угляділа мене, так і кинулась мені на шию! Поставила я кошик на землі та давай обніматись та цілуватись з нею, неначе рідну матір побачила. “Бачиш, яка ти, Насте, недобра! — докоряє вона мені.— Покинула нас та й сховалась од нас, неначе од ворогів”. Я аж заплакала. Коли гляну, з шинку вибігає й кума Мотря, а за Мотрею Хівря, а за нею Олена, трохи не уся Ришканівка вибігла до мене з шинку. Давай ми цілуватись та розмовляти. Ото просить мене Хаброня в шинк випити вина, а я кажу: “Ні, Хаброне! спасибі тобі за ласкаве слово, а по чарці я вже не буду пити”. А вона побігла в шинк, винесла пляшку з вином та як шелесне нею під самісіньким моїм вухом! “От тепер я знов пропала!” — думаю я. Ступлю я однією ногою на поріг, та й оступлюсь; ступлю знов, та й оступлюсь. А Хаброня знов як бовтне перед самісіньким моїм носом, я так і вскочила в шинк! Вже й не знаю, чи довго вони там пили, бо куми почали співати. Мусила таки й я трошечки випити в кумпанії. Я глянула на свій кошик та й згадала, що мені час іти додому. Вхопила я кошик, вибігла з шинку, та й “є потраплю, куди мені додому йти. Пам’ятаю тільки, що треба було повертати в ту уличку через базар, де червоніє перчиця та баклажани на рундуках. Глянула я в один бік, уся улиця перцем червоніє; повернулась в другий бік, і там перець червоніє; повернулась в третій бік, і там уся улиця червоніє, неначе горить. Що мені тепер робити? Куди повертати? Мдхнула я рукою та й пішла навмання: думаю, втраплю додому цією улицею, коли вся улиця червоніє, неначе вогнем горить. Ото йду я та йду, а мені все червоніють в очах низки перцю: коли дивлюсь, аж вже стало кругом мене скрізь зелено. Оглянулась я на всі боки, домів нема, тільки сади та виноградники. “Де ж це я опинилась?” — думаю я. Озирнулась я кругом; то було зелено, а це вже мені чогось здалося, що стало скрізь біло; акація неначе цвіте, сади цвітуть, а в садах соловейки щебечуть. Оце яка чудна оказія! Тільки що хотіла я роздивитись, а мене неначе хто пхнув у рівчак. Я впала та незчулась, як і заснула… Вже не пам’ятаю, чи довго я там спала. Тільки чую, мене штовхає під бік якийсь молдаван і ллє мені на лице воду з тикви. Я схопилась, сіла та й дивлюсь, витріщивши очі. Лапнула за голову, на голові хустки нема. Гляну я, коло мене в рівчаку лежить хустка. Підвела очі вгору, надо мною гілля абрикосів. “Де це я?—думаю.— Чи на цім світі, чи, може, вже на тім”. Одібрало зовсім мені па-мороки. Думаю, думаю, нічого не пригадаю. Коли дивлюсь, молдаван суне в руки мені кошик. Я витріщаю очі на той кошик. А молдаван каже: “Вставай, молодице, та одніми од собаки м’ясо”. Дивлюся я, собака сидить під кущем та гризе кістку, а зв’язані качки тріпаються по траві. Кавун покотився в рівчак, в’язки пражу, виноград, червоні й сині баклажани валяються кругом мене. Слава тобі, создателю! Вернувся мій розум додому. Я згадала усе, та як схоплюся, як пожбурю на собаку ломакою; з’їла проклята половину м’яса ще й паляницю! Позабирала я усе, вийшла на гору та давай озиратись кругом. Кишинів далеченько видно на горі, аж хрести горять на церквах в тумані. Я пригадала й Хаброню, і той шинк, де куми пили, перехрестилась наперед усього до церкви та подякувала, що мені бог хоч розум вернув. І сама не відаю, що зо мною сталося! Не диво було б, якби я впилася, а то, їй-богу, кумо, тільки трохи натщесерце покуштувала. Приходжу я додому, а хазяїни ждуть мене з базару. Не топили й не варили. “Де це ти була до півдня?” — питає в мене хазяйка. А я кажу: “Вибачайте мені, пані, бо мене нечиста сила водила. Є в мене кума відьма, та од неї усе це лихо сталося. Хотіла йти з базару до- дому, а вона мене завела до шинку, а як я вийшла з шинку, то нечиста сила водила мене поза городом аж до півдня…” Другого дня прогнала мене пані. Вернулась я знов до овоєї господи та до своєї Хаброні. “Ні,— кажу,— Хабро-ню! Од тебе не втечеш і під землею не сховаєшся”. А тут почалася робота >в виноградниках. Ото одного дня каже до мене Хаброня: “Ходім у виноградники зрізувати виноград”. Вкинули ми в торбу шматок хліба та й пішли в виноградник до одного пана та й стали на роботу. Виноград дуже вродив того року. Листя з кущів вже зовсім обсипалось внизу, тільки держалося на вершечках. Як присіла я під кущами, як глянула вниз з гори попід кущами, то мені здалося, неначе хто оберемками накидав винограду. Цілі купи здорових кетяхів аж до землі доторкуються кінчиками, що й ліз не знать. Одна купа жовта, друга чорна, а там далі червона, ще й зверху на гілках подекуди теліпаються кетяхи, неначе хто навішав пучків усяких сережок. Поснідали ми виноградом з хлібом, пообідали виноградом і пополудновали виноградом. Надвечір дійшли ми до низу. А внизу під горою, коло самого виноградника, густа купа акацій та волоських горіхів так розрослася, неначе сиза хмара або густе зелене руно. Ото дивлюся я на ту гущавину, а з неї висовується якась чорна патлата голова, а за головою широкі плечі: висунеться з листя та й знов ховається в гущавину. Хаброня вгляділа того чоловіка та й каже до мене: “Чи ти бачиш, Насте, яка ондечки звірюка виглядає з листя?” Дивлюся я, знов висунулись страшенні широкі груди з розхристаною сорочкою; голі груди чорніють, як земля, а на плечах чорніє здоровецька кучерява голова, як макітра. Висунулося воно, помахало на мене рукою та й знов сховалося за густе гілля. Я собі подумала, що якийсь бродяга закрадається з-за кущів, щоб накрасти винограду, бо та гущавина була при самій дорозі. Вже сонце зайшло; почало смеркатись. Однесли ми останні відра та коновки з виноградом, викидали в бочки, взяли плату та й вертаємось додому. Стежка йшла саме через ту гущавину. Люди пішли вперед, пішла й Хаброня, а я якось зосталась позаду. Увійшла я в ту гущавину, а там поночі, як уночі. Густе гілля горіхів позвішувалось, як хмара, а зверху поплутався по гіллі виноград. Я згадала про того чорного бурлаку, й мені трохи страшно стало. Коли дивлюсь, передо мною стежка в’ється через маленьку прогалину. Кругом прогалини в’ється вже пожовклий, дикий виноград, за ним шовковиці та абрикоси, всі в жовтому листі. Прогалина лиснить проти синього неба; жовтий лист кругом неначе золотом сяє, а серед тієї прогалини стоїть якийсь чрловік, високий, патлатий та чорний, неначе дідько намальований на жовтій стіні. Як глянула я, та й стовпом стала. Дивлюся я, та тінь заворушилась та й іде до мене. В мене в душі похололо. Я хотіла закричати, хотіла перехреститись, та й руки не підвела. А він приступив до мене та й питає: “Чи це ти, Насте? Я Грегор. Чи пам’ятаєш мене?” Я й незчулась, як дві широкі долоні вхопили мене за плечі, неначе дві лопати. Долоні були гарячі, як огонь. Здорова голова нахилилась до мого лиця; гарячі губи, як розпечене залізо, притулились до моєї щоки, а потім, як п’явки, впились в мої губи. Я трохи не зомліла в його руках, бо почула, що моя кість хрущить в його руках, як хрущать пальці на руці, коли хто з усеї сили здушить руку.
“А я тебе, Насте, вглядів, як ти йшла в виноградник,— каже він до мене стиха.— Я сидів тут трохи не од півдня та все дивився на тебе, як ти під горою різала виноград. Чом ти не прийшла до мене, як я до тебе махав рукою?” — питає він мене над самісіньким вухом, а його гарячий дух так пече мене в щоку, неначе сонце літом. Мені здалося, що жовте листя на шовковицях та абрикосах горить кругом нас, і той огонь пече мене. Я хотіла говорити та й не змогла, а серце в грудях так стукало, що я ушима чула його. “Чи ти любиш мене, Насте?” — питає він знов. Я опам’яталась і насилу згадала, де я, що зі мною діється. Пригадала я Хаброню та й кажу йому: “Пусти мене, бо мене он Хаброня жде”. А він знов питає в мене: “Чи ти любиш мене? Скажи, що любиш, то пущу”. Як сказав він це слово, я незчулась, як обняла його шию руками. “Скажи, де ти живеш: я до тебе сьогодні пізненько прийду”,— каже він. А я кажу: “На передмісті Ришканівці, за річкою Бичком, друга хата з самого краю”. Він мене пустив, а я ледве догнала Хаброню аж на шляху під вербами.
“Де це ти так загаялась? — питає в мене Хаброня,— Чи не з тим чортом стояла, що виглядав з акацій?” Як сказала вона це — в мене в душі похололо. Думаю, може й справді нечистий спокушав мене… Такий він був чорний, та пелехатий, та страшний. Знов почало в мене одбирати памороки… Чую я, в мене плечі гарячі на тому місці, де він брався руками, чую навіть слід його гарячих пальців на плечах, слід губів на щоках: так і пашить в тому місці, неначе од огню. Забило в мене памороки, аж голова в мене закрутилась. Хотіла пригадати, який тоді був день, та, їй-богу, забула.
Прийшла я додому, сіла на призьбі та й думаю: чи прийде, чи ні? І хочеться мені, щоб він прийшов, і страх мене бере. Вже надворі добре смерклось. Ввійшла я в хату, засвітила світло, сіла та й жду. І сон мене не бере. А він все мені на умі вертиться. Думаю я, боже мій, що це за напасть сталася зо мною? Звідкіль вона взялася? Жила собі тихо, хліб заробляла, а тут на тобі таку напасть! Це, мабуть, циганка мені наворожила. “Коли воно неспроста, то перехрещусь, як він увійде в хату: як не щезне, то він чоловік”,— думаю собі. Коли чую, під вікнами щось важко ступає; рипнули сінешні двері. В мене в душі похололо. Одчинились двері в хату, а звідтіль висовується чорна голова, нахилена вниз. Увійшов він у хату, зігнувшись у низеньких дверях, та як став просто, то трохи не до стелі головою достав. Я перехрестилась, він не щезає. Дивлюсь на розхристані груди, груди мохнаті та широкі. Сорочка на йому без застіжки, як у молдаван, та чорна, як рілля; під пахвою держить гуску, а пальцями душить її за ніс, мабуть, щоб не кричала. Ну, думаю, коли приніс гуску, то певно чоловік, а не дідько. “Добривечір, Насте! — каже він.— На тобі гуску та заходжуйся варити вечерю, бо вже буде тиждень, як я обідав”. “А де ж ти взяв гуску”? —питаю я. “Та тут,— каже,— їхали молдавани з базару, то я й купив”. Взяла я гуску в руки, гуска закричала, і мені стало якось веселіше. Зарізав він гуску, а я затопила в печі, нагріла окропу, опатрала гуску, половину вкинула в юшку, половину спекла. А він сидить кінець стола обірваний, обшарпаний. Синя китаєва молдавська куфайка на ньому вся попроривалась, неначе він біг через терен або через гущавину в лісі. Волосся закудлане, лице невмите, руки чорні, як у коваля. “Де це ти,— кажу,— так обшарпав одежу та замазався, неначе тиждень не вмивався? Перше я тебе бачила в дорогому жупані, а тепер ти в старому дранті”. А він каже: “Не вродив цього року хліб на моєму полі, то не було за що й одежі справити”. “Хіба,— кажу,— ти маєш поле?” “Авжеж,— каже,— маю: в мене поле по всьому світі; де стану, там і моя земля”. “Хто ж ти такий? Де ж твоя хата, де твоя рідня?” — питаю. А він каже: “Моя рідня розсипалась скрізь по Басарабії та по Молдавщині”. “Чи ти ж,— кажу,— парубок, чи удовець?” “Моя жінка вмерла через рік, як мене батько оженив, та й добре зробила, що вмерла”,— каже він.
Налила я йому води в миску. Він умився. Дала йому гребінець, щоб розчесав голову. Чеше він закудлану голову, а волосся тріщить на йому, аж зубці з гребінця сипляться. Причепурився він, сів кінець стола та все дивиться на мене, а я на його поглядаю скоса. Дивлюся я, його широкий лоб, щоки коло очей і ніс залисніли проти світла, бо були біліші от смуглявого лиця та шиї, неначе на те місце засвітило сонце. Чорні кучері залисніли. Осміхнувся він до мене, блиснули білі рівні зуби, а в мене неначе серце засміялось.
