— Насміялася ти з мене. Марино! —каже Ганна. — Завтра свята неділя, я була в церкві — богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?
— Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже…
— Завела мене між парубки, — говорила далі Ганна, — нехай вони дівчатам сняться… Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!
— Як схотять, — каже Марина. — Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.
— А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.
— Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч!
VІ
Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустіє і в коморі, і на дворі. Повітка похилилась набік, покрівля світиться, стріхи обсмикані, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московці!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловік об собі звістку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рік, минає й другий — Василь не подає об собі звістки.
Вже й питала, і перепитувала людей, питала й москалів, ходила і до священика. Ніхто не знає, не відає. І яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала і тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомоніли, що десь страшна війна.
Тим часом на втіху матері підростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втішається не навтішається своїм Івасем! Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. Вже йому переступає за десять років; і носик виправляється, і брови густішають, і личко наливається, як яблучко. І не раз, було, Ганна, поклавши його головку собі на коліна, промовляє до його:
— Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очі батькові, і брови його, і погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хаті. Будемо удвох працювати, хліб заробляти; будеш мені помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старість, а ти доглянеш стару, недужу матір. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, і моя доля згадає про мене, ще раз загляне через поріг в мою хату…
Хлопцеві чудні то були речі. Чудно йому було, що він такий малий та догляне таку велику матір. Йому здавалось, що чоловік, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозі та й загляне в їх хату.
Хлопець підріс та й справді став у пригоді матері. Вже і на себе трохи заробляє, і матері дещо принесе до господи. Стара дякує богові та латає латки подекуди. Аж поздоровшала і помолодшала!
А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Івася гостинцями та цілує його бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганні щастя. Занадилось до неї лихо та біда! Бо нема біді місця в багатих та пишних будинках. Недурно співають в пісні: “Пішла біда до пана, ізбулася жупана; пішла біда до попа, ноги собі попекла. Пішла ж біда до Івана, од Івана вийшла п’яна”.
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так і зомліла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло біду її серце.
— Добридень тобі, молодице, — казав осавула. — Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо він, бач, ніби солдатський син, значиться, кантоніст…
— Але ж у нас в Момотах нема школи, — одказала вона. — Будьте ласкаві: воно ще мале; а я сама-однісінька в хаті; воно мені поміч дає.
— Треба його везти у Київ, — казав осавула, — так і в бумазі написано. Виряджай швидко, бо вже і підвода для трьох кантоністів наряджена.
Взяли Ганниного хлопця і повезли тим шляхом, що й батько поїхав… Ганна неначе розум стратила. Як німа, ходила вона неділь зо дві. Марина не одходила од неї, і доглядала, і годувала, аж поки не привів її бог знову до розуму.
— Не плач, Ганно, не вбивайся, — втішала, було, Марина. — Київ не богзна-де! Дасть бог літо, підемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Він же не те, що москаль.
Тільки й жила Ганна тією думкою, тією надією, тільки й ждала вона літа.
Настало літо. Пішла Ганна з богомольцями до Києва.
Ввійшла в Київ. Кого ж тут питати в світі? Питала богомольців — ніхто і не знає, і не відає. А на улицях, куди не гляне, скрізь пани та пани, страшно й підступити.
Осмілилась-таки, стала розпитувати одного пана. А він слухав, слухав, а далі каже: “Не понимаю, бабка, что ты говоришь!” Іде Ганна улицею та розглядає на всі боки. Коли тут назустріч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як ті журавлі, офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася.
Як уздріла вона свого сина, так і кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері-мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полізла б за мертвим дитям і в яму, якби не спинили…
Ганна пішла слідком за ними. Кантоністи ввійшли в школу, і вона хотіла увійти за ними. На порозі спинив її старий вусатий москаль.
— І ваше благородіє, і дядечку, й голубчику! Вік буду молити бога за вас. Пустіть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцілую мою єдину дитину!..
— Послі прийдеш, — каже…
Ганна сіла коло порога і стерегла, очей не зводила з дверей…
Коли так як надвечір випустили до неї сина.
—Скажи мені, моя дитино, чи добре тобі тут, чи жалують тебе?
— Ні, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б’ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.
Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла!
— Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала і порозкидала шматки у кущі.
— Тікаймо, сину! Ходімо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..
То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця ховається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великі биті шляхи, іде вона ярами та долинами, наддніпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна під синім небом, під зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промінням на синю дніпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад білим побережним піском. Надворі стала спека, аж дихати важко.
Потомились безталанні.
— Болять, сину, ніженьки? — питала мати. — Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.
Невеличкий дніпровський залив влився між двома горами в густий сосновий та кленовий ліс. З усіх боків обступили його високі-превисокі верби, аж трохи понахилялись над водою, позчіплювались зеленими верхами, заглядаючи в світлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пішли, скільки оком скинути, високі очерета, густа зелена осока. А між осокою просунулись насилу-силу через гущавину густі лози, високі осокори та верби. По мілководді скрізь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовті та білі квітки та зелені маківки. Під прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленіло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрібне, як пух, світилось чисте піскувате дно з білими черепашками. Куди не кинь оком, скрізь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологі зелені луки.
— Сядьмо отут, сину, під осокорами. Сюди, мабуть, і звір не заходить.
Одпочили вони, з’їли по шматку хліба. Огляділа мати голову синові і почала полоскати в воді чорні сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пірнає, брьохається, грає, як та риба, в чистій воді. З води біжить на пісок вигріватись, з піску в воду та знов на пісок. А мати втішається, дивлячись на дитячі іграшки. Нарвало хлоп’я довгого бадилля з латаття з жовтими та білими квітками, поламало його дрібно, неначе разки зеленого намиста, обвертіло тими разками шию й голову, й білі груди, оперезалось, неначе поясом, білим та жовтим цвітом. Як та водяна русалка в зеленому баговинні, вигравав хлопець в воді: то полізе десь в густу осоку за водяними півниками, тільки головка його чорніє та блищить біле, незагоріле тіло крізь гостроверхий лист.
А мати і спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться і втішається.
Привела сина додому, та й не довго втішалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тільки жалю собі Ганна, надіючись на поміч. Ще більше вилила вона сліз, рясніше стало латок на старій свитині. Хилиться повітка ще нижче, пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синові…
А об чоловікові не було й звістки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на світі забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввійшов в серце.
Одного вечора під Ганниною хатиною став візок. Звідтіль вискочив москаль — не москаль, а пан не такий. Вибігла Ганна з хати і не пізнала свого сина Івася. Він виріс, вирівнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такі брови, чорні та рівні, впилися в біле чоло; такі губи, червоні, повні; тільки лице в його було біліше, Зовсім панське, ніс тонший, волос гладший.
— Здравствуйте, матушка! —сказав він по-московській. — Чи не пізнаєте свого сина? — А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зраділа й заплакала. Побачила сина і разом згадала чоловіка, бо син стояв пред нею, неначе батько його — колись давно, ще в хаті старої Хомихи.
— От я приїхав до вас, матушко, в гості. Найняв хурмана, та не всі гроші заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
А в матері в скрині всього-на-всього дві копи з п’ятаком.
Вхопила Ганна свою новішу свитину, побігла до шинкарки, заставила за карбованця і одрядила жида, що привіз сина.
Ганна вітає, приймає сина всім, що було у неї найдобрішого, що тільки знайшлося в убоій хатині.
— Як же, сину? — питає мати. — Чи ти вже зостанешся дома, даси мені поміч?
— Hі, матушко, — говорить до неї син, та все по-московській, та все звисока. — Я скінчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловік. Мені треба йти на службу.
— Куди? в москалі? — питає мати, сама аж перелякалась.
— О ні, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловік, можу дойти до високих степеней, дослужитись…
— Не зрозумію, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?
— Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованіях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвіщенію пройтись по вcім проложеним путям…
