Посли не знайшли, що на це відповідати гетьманові. Тоді вони почали домагатись, щоб гетьман звелів збудувати в Києві для московського війська казарми або понаймати кватири. Гетьманові було не до вподоби, щоб великоруське військо оселялось в українських містах. Він почав одникувати й одмагатись. Іван Виговський одразу постеріг, для чого цар думає оселяти московське військо по українських містах. Він почав потакати гетьманові і сказав, що однімати оселі й грунти під казарми та дратувати жильців небезпечно, щоб з цього діла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботові, як ляхи одняли в гетьмана Суботів, через що й досі ллється кров на Україні. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.
Бутурлін спахнув і промовив:
— Дивно мені та й годі! Як це ви Бога не боїтесь і сорому в вас нема? А тобі, писарю, і тобі, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слів і говорити так голосно. Це звичай людей нікчемних, негодних!
Виговський зблід як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонів з досади й посатанів.
“Таким тоном говорили колись до нас дикі польські звірі Миколай Потоцький, Самійло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи піддячий, нижчий за мене, кидає мені в вічі лайку при гетьманові, мені, кращому й вищому за його, мені, великому канцлерові війська Запорозького!” — майнула думка в Виговського.
Він замовк, більше й слова не промовив, стояв блідий та задуманий, але затаїв в своїй душі ще більшу ненависність до московських гордих, непросвічених, наглих та грубих бояр.
Гетьман перебив цю розмову і сказав:
— Не знаю, я в Києві давно не бував. Подумаємо, як це діло зробити, і подамо звістку вам на од’їзді вашому через генерального писаря.
Посли розпрощались з гетьманом. На од’їздіі з Чигирина вони таки встигли випитати через підписарів гетьманської канцелярії, чого приїздили чужоземські посли і що гетьман постановив спіл з шведами та Ракочієм воювати з Польщею і розділити її між собою на три частки.
Московські посли виїхали з Чигирина вже після пізніх обідів. Іван Виговський, випровадивши послів за місто, вернувся додому і одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Він скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький літній жупан, сів на лавці в просторному ганку і балакав з старим батьком Євстафієм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку під високою Замковою горою серед розкішного старого садка, а місто спускалось наниз і розстелялось по низині. Низина, просторні луки та сіножаті зеленіли неначе застелені зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долоні. Виговський одпочивав ніби після важкої роботи, скидаючи очима широкий простір, де біліли купами доми, лисніли хрести церков та позолочені маківки на банях.
Виговський не встиг одпочити, як прибігла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, і бігцем вибігла по східцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цікава, вона ледве діждалась, поки генеральний писар вернеться додому, і, вглядівши в вікно, що він проїхав вулицею ва коні, зараз побігла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.
Не встигла Катерина і на лавці сісти, як у хвіртку вскочила Олена Нечаєва, менша Богданова дочка, і бігцем побігла до ганку. І її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвіртка знов заскрипіла, і на подвір’ї з’явився Данило Виговський, стрункий, рівний, як стріла, легкий на ході, і швиденько попростував до ганку. Зараз за ним надійшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ході, плечистий та поставний. Прибігло ще кілька жінок старшини. В ганку стало аж тісно. Олена Нечаєва та зо дві козачки пооступались з лавок і посідали на сходах, щоб дати місце на лавках чоловікам.
Усім хотілося побалакати про московських гостей, котрі на сей час усім не припали до вподоби, навіть були неприємні, а декому й противні. Навіть слуга Виговського, старий козак, і той постерігав, про що буде тепер розмова на ганку, і був такий цікавий послухати ту розмову, що став коло ганку і насторочив вуха. Виговський вглядів його і промовив:
— А піди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!
“Треба бути обережним, — подумав Виговський. — Москва ще стоїть над нами з келепом, а ці бояри підкуплять в нас і слуг і випитають, що їм треба”.
— Ну й гарні ж гостоньки були оце в нас в Чигирині! — почала розмову Катерина. — І вродилась, й охрестилась, а таких пеньків ще не бачила в гостях в мого батька.
— Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене… панькався з ними, як з болячками, — промовив Іван Виговський.
— Це такі болячки, що було б ліпше їх повирізувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тіла, — обізвався щирий Данило Виговський.
Тетеря мовчав і тільки хитро осміхався усім своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.
— Нагуркотіли, настукотіли московські ці чорні хмари та й посунулись на північ і бодай не вертались! — сказав старий Остап Виговський.
— Лізуть в палац гетьманів, мов гуси в тік: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввігнали в домовину мого тата, — сказала Олена Нечаєва.
— Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувікають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городі! — додала Катерина й разом реготалась.
— Ну та й придбав гетьман собі приятелів в Москві! Цур їм, таким спільникам! — додав Данило Виговський.
— І цур їм, і пек їм! Що правда, то правда, — обізвався старий Остап Виговський. — Польські пани кращі за їх.
— Принаймні делікатніші. А ці бояри і горді, як сатана, і дурні, як ступа, і чваньковиті, ще й до того наглі, наглі без міри, без кінця. Два роки минуло, як Україна доброхіть присягла московському цареві, а ці московські зателепи вже порядкують та орудують на Україні, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричі побили нас в трьох битвах, — сказав Іван Виговський.
— Для їх, москалів, для їх, стрільців, став палаци, пускай їх в усі міста, куди їм буде завгодно! — сказав Ковалевський.
— Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки містах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самісінькому гнізді, — сказав Іван Виговський.
— А які вони чудні, оці бояри! — обізвалась Катерина. — Не сказати б — московські попи в рясах та з патерицями… Як вступила я в світлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення і трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедія!
— Де, в дідька, вони схожі на попів? Вони схожі на татарських мурз або на Батиєвих баскаків, — бовкнув Данило Виговський. — Це правдива московська татарва, тільки віра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.
— Не мала баба клопоту, та купила собі порося. Оце ж і гетьман купив собі біду, та й за свої гроші, — пожартував Ковалевський.
— Та які вони лайливі! як вони грубо говорили з гетьманом! “Тобі, гетьмане, негоже! тобі, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, і Бога не боїшся, і людей не соромишся!” Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, — жартувала Катерина.
— І справді: “поїхав мій миленький, бодай не вернувся”, як співають в пісні, — додав Данило Виговський.
— Та які ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крізь сон в ліжку. Та все чогось позіхають… А піт на гладких щоках так і дзюрчить, неначе залива з стріхи. Я вже хотіла встати з-за стола та повтирати їм гладкі морди, бо з їх лобів аж в полумиски капотіло, неначе з стріхи, їй-богу, хотіла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщі, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я і польських послів, і шведських, і венгерських, і волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.
— Добре, що гетьман розкоштував, які на смак московські бояри і чого нам сподіватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви і оддасть Україну під руку турецького султана. Здається, що, під турком нам буде вільніше, — сказав щирий Данило Виговський.
— Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та поміркує, то, може, скаже інше, — обізвався обережний Іван Виговський. — Може, і в Москві бояри заспівають іншої, як довідаються і пересвідчаться, що польські пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.
Іван Виговський був дуже обережний. Хоч він і не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, і з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобігти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурість.
— І добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообідала з боярами, то з переляку втікла б з Чигирина в Київ, — сказала Катерина.
— Та й я б не видержала і дременула б слідком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярські вереди та лайку, то кожний втік би од їх хоч і до турка, — обізвалась Олена Нечаєва.
— Од їх і поли вріж та втікай чи до ляха, чи до турка, чи хоч і на край світа. Ну та й цяця ж оці московські бояри! — говорив старий Остап Виговський.
— Нелегенько тепер і тікати од їх, коли запряглись в московське ярмо, — сказав Іван Виговський. — Тепер вони тільки кричатимуть на нас: “Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!” Поганятимуть вони нас, як схотять і куди схотять. А наші — вони йтимуть під їх загадом, куди боярам потрібно.
Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тільки хитро осміхався чорними очима, а потім промовив:
— Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч і намуляє собі ним шию.
“Надвоє говорить Тетеря, що і в ступі не влучиш”, — подумав Іван Виговський.
— Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярські пампушки штурхнула б рогами. Ой грубі ж, ще й до того сапаті ті бояри! — говорила Катерина. — Ото буде про що розказувати Олесі, як оце вона приїде в Чигирин!
Гості Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподівано застукотіли колеса. За ворітьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.
— Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вівця з перебитою ногою, — крикнув погонич за ворітьми на старого Ярему.
— Хтось приїхав, хтось приїхав! Годі тепер балакати про московських бояр, бо вітер донесе нашу розмову аж до самої Москви, — сказав Іван Виговський.
“Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворітьми? Видко, що хапається. Певно, щось спішне! І хто б це був такий?” — вертілась в його думка.
Ярема одчинив скрипучі ворота так раптово, що аж ворітниці захилитались. Він вглядів, що на возі сидів лицар. В одчинені ворота шугнули чорні баскі коні, неначе чотири степові орли, повернули кругом широкого двору і зопалу неначе осіли перед ганком. В повозі сидів овруцький староста Юрій Немирич.
Усі впізнали його і вмить схопились з місця. Іван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетіли по східцях на крилах.
— Ого! Саrіssіmus domіnus* (* Найясніший господарю! (Латин,) —Упоряд.) Немирич! — крикнув Іван Виговський.
— Тuus semper carіssіmus amіcus et frater* (* Завжди найясніший твій друг і брат! (Латин,) — Упоряд.) — крикнув Немирич з воза і прожогом схопився і скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять років.
Іван Виговський простяг руки і обняв його на льоту, неначе впіймав його на повітрі. Немирич скочив додолу і тричі гаряче поцілувався з Іваном Виговським.
Вже сонце скотилось над ліс і обливало двір і садок червоним світом, обсипало лиснючі чорні з сивиною Немиричеві кучері, грало блиском на позолоченому держалні його шаблі, на пістолеті та кинджалі, заткнутому за черес, на золотистій кольчузі, котру було видко на персах з-під широкого кунтуша. Немирич був рівний станом, високий на зріст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.
Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привітались з Немиричем дуже привітно. Іван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибіг по сходах на ганок, поцілувався з старим Остапом і кинув жарт неначе на льоту:
— Ге! reverendіssіme pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).) Сидите тут на ганку та хліб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочія! До шаблі та до списа! — крикнув Немирич до старого Виговського.
— Еге-геї Моє вже минуло. Нам тільки й зосталось, що на ганку грітись проти сонечка, — сказав сивий дід і засміявся сухими, тонкими, ніби зів’ялими устами.
— Просимо до господи! до світлиці! — просив генеральний писар Немирича.
— Спасибі! Навіщо йти до світлиці, коли й тут гарно… Сідаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибіг до Чигирина, летів день і ніч, — сказав Немирич і не сів, а ніби впав як підкошений на стільчик.
— Що ж там таке трапилось? Звідкіль ясновельможний староста прибіг до нас, так що й вороні твої вкрились піною, як я оце бачу? — спитав Іван Виговський в Немирича.
— Просто з венгерського стану навісного Ракочія з-під Любліна, — сказав Немирич.
— Чого ж ваша вельможність там був? — спитав старий Остап.
— Як чого? Я ж пристав до Ракочія з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцініанами. Нас багато перейшло до Ракочія, і оце ми бились з королівським військом. Провчили ми добре короля Яна-Казиміра! Багато панів присягло на вірність Ракочієві, багато містечок та міст ми поздавали самохіть трансільванському князеві, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачіпати шляхту. Хотів він обчикрижити наші права і стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочій вже в Варшаві з військом.
— Невже! — крикнули всі в один голос.
— Вже! Але був він в Варшаві довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богданові спільники оті Ракочієві вівчарі та свинопаси, не варті доброго слова.
— Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запічку або на печі, оті вівчарі, волохи та венгри, а не на полі битв, — обізвався Іван Виговський.
— Вже чи так, чи інак, а Ян-Казимір буде пам’ятати до нових віників, як небезпечно зачіпати шляхту. Шляхта ще й передніше була пооддавала польські міста шведам і присягла на підданство Карлові Густавові, щоб показати Янові-Казимірові, що шляхта в Польщі дужча за короля і зробить, що схоче. Тоді Ян-Казимір мусив тікати в Сілезію. А тепер і ми з Ракочієм дали йому пам’ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати наші права. Король хотів приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурні і приборкала короля.
— То ваша милість вкупі з шведами бились з королем? — спитав Данило Виговський.
— Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимір намірився обтяти наші привілеї і стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведів, а потім оце ходив вкупі з військом Ракочія на Варшаву. Ніяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, — сказав Немирич, — але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочія і оце прибіг просто з Ракочієвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана…
Немирич жваво підвівся, неначе підскочив, і вже насторочився бігти по сходах.
