— Кого хочете вибрати собі за гетьмана?
— Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! — крикнули козаки.
Юрій вийшов з дому і сказав, що йому треба їхати до Києва і вчитись в академії.
Тоді вихопився якийсь сотник і гукнув.
— Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собі, а командувати військом буде Виговський і на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.
— Дайте мені час подумати, — обізвався Виговський.
Рада дала йому часу три дні.
В середу 27 серпня довбиші знов вдарили на раду. Знов зібралась рада в гетьманському дворі. Рада знов викликала Виговського і просила його взяти булаву на той час, поки Юрій скінчить науки і дійде до повного зросту. Виговський все кланявся і зрікався. Спустивши очі вниз, з покірливим видом, з сльозами на очах він дякував раді за честь, одмагався і просив вибрати за гетьмана кого здатнішого.
“Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?” — вертілось в його голові, неначе якийсь маятник стукав і вибивав в його душі ці слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотіло, кидалось, неначе рвалось, хотіло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли він або все програє, або все виграє. Він усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокійно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасниці, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що він сам у битві десь на Жовтих Водах або під Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався і кланявся, козаки ще більше просили його взяти часово булаву. Роздратовані упертістю писаря, козаки почади вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тоді Виговський, ніби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радісно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Він весь задрижав на радощах.
Тоді Виговський. сказав:
— Як же мені прийдеться підписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києві, доки він стане станівним чоловіком?
Тоді з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського і промовив:
— Нехай пан Виговський підписується так: “Іван Виговський, гетьман на той час, війська Запорозького”, бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде він.
-Добре! Нехай буде так! — гукнули козаки. Виговський взяв булаву і сказав так:
— Ця булава доброму на ласку, а злому на карність; а манити в війську я нікого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Військо Запорозьке без страху не може бути.
На раді в Чигирині були не всі козацькі полковники, і ця рада могла здаватись ніби не зовсім законною. Виговському хотілось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Він оповістив знову раду у Корсуні на 25 сентября. З’їхались усі полковники і сотники, прибув і польський посланець Казимир Беньовський та Юрій Немирич, овруцький староста, шляхтич православної віри. На цій раді вибрали й затвердили Виговського на гетьманстві.
Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч і викопав з землі закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замкові великий скарб, цілий мільйон талярів. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданів. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замірів, щоб одділити Україну од Москви і оддати в підданство польському королеві; думав за Богданові таляри найняти орду, найняти в свій Чигиринський полк німців і ходачкових шляхтичів для своєї особистої оборони.
Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Він перебрався з своєї тісної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо піднявши голову, він гордо походжав по просторних світлицях, устелених перськими килимами, обвішаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лисніли срібні та золоті миски, жбани, тарілки, кубки, пугарі та чарки. Сміливі думи заворушились в його голові, замиготіли, як блискавки в темну ніч. Власть, слава, честь, золото і срібло, багатство, блиск, ідеали політичні, щастя України, просвітність — все це натовпом товпилось в його голові, змішалось в думах, як золото й срібло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, засліплювали його, забивали памороки.
“Ой думи мої, думи, золоті мрії! аж тепер ви справдитесь, як пишні золоті сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо історії України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одірву Україну од Москви і оддам в підданство польському королеві. Онде мої ідеали! Онде зразець для України! Он звідкіль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, він надарує мене за цей вчинок землями, селами, лісами, золотом і сріблом. Я поставлю умову для Польщі, щоб Україна стала великим князівством… щоб забезпечити міцніше незалежність од Польщі… Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю і славою, вдоволю її золоті давні мрії, обсиплю золотом та перлами. Народ не піде за мною… але в мене тепер сила в талярах… Найму орду, найму поляків, заб’ю баки хлопам і простим козакам і таки пристану до Польщі, до просвіченої і вольної польської шляхти. Заведу я тоді на Україні просвічену козацьку шляхту, заведу школи, університети, заведу просвітність, високо піднесеться моя рідна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золоті! Треба написати Олесі, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в’їжджає в Чигирин з великим поїздом!”
Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесі, в котрому оповістив її, що козаки вибрали його за гетьмана, і велів їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радості. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, і незабаром щастя і радість закрасили рум’янцями її лелійно-білі щоки. Діставши звістку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в пані Суходольської. Але вона добре знала, що зусім втеряла в них ласку після того, як вийшла заміж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тітку Якилину на розвідки.
Тітка Якилина другого дня вранці побігла до князя Любецького нібито по ділу за свій хутір коло Києва, котрий вона оддала в посесію Любецькому, і при цій нагоді розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, і Олеся тепер вже гетьманша.
Князь Любецький витріщив з дива на Якилину свої чорні очі; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподівались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. І князь, і княгиня тепер постерігали, що не вони, князі та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищі особи на Україні. Обоє вони стали ласкавіші до Якилини Павловської, вітали її ласкаво, були ввічливі до неї і просили, щоб Олеся прибула до їх на обід другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесі, як її привітно прийняли обоє Любецькі. Олеся засміялась.
— Тепер вони заспівали іншої й веселішої, заспіває іншої і мій старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, — сказала Олеся.
Другого дня, прибравшись і причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обід до Любецьких. Там вони застали і Суходольську. І Любецькі, й Суходольська стали неначе інші люди. Зовсім не ті, що були передніше. Не тільки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесі, поздоровляли, цілували і не знали де й посадити. Олеся держала себе спокійно, але її очі виявляли ледве примітну насмішкуватість. За столом Олесю посадили на першому місці; Любецька сіла по один бік від Олесі, а князь — по другий.
— Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Україні між усіма козачками, — говорив Любецький. — Тільки пам’ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу між козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана і на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князівна по матері. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жіноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так і польської. Не забувай і про Польщу, бо хоч гетьман Богдан і оддав Україну Москві, але Польща ще стоїть, ще не впала і буде сутніти, доки суду-віку. І нехай вона стоїть і процвітає, бо ми звідтіль добули собі шляхетські й панщанні привілеї і вищу просвітність.
— Добре, добре, князю! — обізвалась Олеся, хоч вона й почувала в душі, що нездатна по своїй вдачі втручуватись в політичні справи і заправляти ними, бо любила більше домове й сім’єве життя.
— Намовляй і настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобі радить князь, — додала й собі Любецька, подаючи Олесі кубок чудового меду після останньої потрави.
Помирившись з Олесею за обідом, Любецькі знов обцілували Олесю і в уста, і в щоки і розпрощались з нею.
— Тобі, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опікуна, попросити в його вибачення. Все-таки він твій опікун і доводитися тобі дядьком, — сказав Любецький на прощанні.
— Думаю поїхати оце завтра, — сказала Олеся. І вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тіткою Якилйною та з її двома дочками.
Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподівався їх до себе в гості і був дуже здивований.
— Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигирині, — промовив Христофор ласкаво й привітно.
— Ні, мій дорогий дядьку! Я довго слабіла, а потім завагоніла і породила сина. Родиво було важке. В Чигирині я ще й досі не була. Так якось мені не поталанило в цьому, як і в сватанні Виговського. Мій гетьман хоче, щоб я в’їхала в Чигирин з пишністю, вартою високої особи, вартою гетьманші, — сказала Олеся.
— Ото він правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в’їхати в Чигирин з парадом і з пишністю. Але ти не маєш доброго екіпажа: твій, ще батьківський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартість, і їдь до Чигирина з пишністю, а ти тепер висока особа.
Олеся поцілувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою і позолочена на рубчиках. В кареті було двоє дверець з вікнами.
— Окрім того, — говорив старий Стеткевич, — не годиться тобі їхати самій: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрій Немирич й інші українські шляхтичі. Візьми з собою тітку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й інших. Нехай їде з тобою і оця Павлина. Це буде ніби твій кортеж і двірський штат.
— Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! — аж крикнула Павлина Рудницька. — Ото надивлюсь на людей і побачу світа!
Вона встала і поцілувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собі жениха між козаками.
— Та пам’ятай, Олесю, що ти шляхтянка! — говорив далі дядько. — Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привілеї. Не забувай і про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собі і в привілеях, і в просвітності, все те прийшло до неї з Польщі. І коли я дістав просвітність, добувся розумом до вольних просвітних соцініанських і кальвінських думок, то все те дістав з Європи, але дістав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить і ніякого світа не пустить і з Польщі, і з-за границі; тоді темрява вкриє Україну.
— Добре, дядю, добре! — сказала Олеся, але її думки вертілись не коло просвітаості Європи та Польщі, а коло французької карети та уборів. Вона вже гадала в думці, яку собі французьку сукню пошити для парадного в’їзду в Чигирин, щоб вразити жінок козацьких старшин, котрі вбирались в кунтуші, в жупани, в плахти та в намітки.
Олеся і Павлина зібрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києві, щоб пошити собі нове убрання. Швидко потім вонл виїхали до Києва.
Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Васильківського, котрий вчився кравцювати в Варшаві і вмів шити модні польські убори. І Олеся, й Павлина, і тітка Якилина понабирали собі дорогої матерії на сукні. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тітку, щоб вона взяла з собою в Чигирин і своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прісю. Тітка пристала на це і почала й їх прибирати та чепурити. Олесині знайомі та далекі родички, Лговська і Подарицька, запрошені Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотіли їхати до Чигирина, .скільки їх не благала Олеся. Тільки Олесин дядько, князь Соломирецький обіцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої інтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Україні коло Бара, звідкіль його вигнали козаки як католика.
Гетьман дав знати Олесі через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрінути її в Чигирині, як високу особу. З поїздом Олесі виїхала і невістка її Маруся Стеткевичева, жінка брата її Юрія, котрому гетьман обіцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафій Виговський, що проживав в Києві, не поїхав з гетьманшею до Чигирина і прибув перегодя, щоб жити при синові.
В той час в Богдановому домі проживали Богданів син Юрій, шістнадцятилітній хлопець, та третя Богданова жінка Ганна, з роду Золотаренків. Овдовівши після першого чоловіка Пилипа, вона вийшла заміж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворі гулянки та п’янство і була доброю, господинею в домі. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палаці дві світлиці, а Юрієві — одну кімнатку рядом з світлицями старої гетьманші, щоб вона повсякчас мала спроможність наглядати за молодим слабовитим і неслухняним хлопцем.
Просторні світлиці покійника Богдана були розкішно убрані й вимальовані усякими арабесками. На дверях були намальовані картини з давньої священної історії. На поличках блищали рядки дорогого срібного й золотого посуду: полумисків, блюд, усяких кубків та здорових пугарів. Все в світлицях було поновлено, вичищено, вибілено. Світлиці прибирались, як ік Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманші.
Виговський дав знати листом Олесі, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрінути з пошануванням її поїзд. Він просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жінки, Катерину й Олену, щоб вони стріли нову гетьманшу в найбільшій світлиці з хлібом та сіллю.
В самий день приїзду Ганна Хмельницька сиділа в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зріст і трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На ній було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квітками, кунтуш, та шовкова біла намітка, переткана срібними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест візантійської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покійного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської і задумалась серед тиші, котра панувала в здоровому домі, ніби завмершому після смерті старого гетьмана. Ганні Хмельницькій було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманші, але вона мусила коритись, мусила згодитись.
“Ох Боже наш милостивий та милосердний! — думала Ганна, сидячи коло стола, підперши щоку долонею. — Минула моя слава, як красне літо, і тепер я мушу чинити, що мені загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче він оддати своїй жінці-шляхтянці. Як я прибула в Богданів палац, мене ніхто і не думав стрічати з якимись церемоніями, а тепер я, така сама гетьманша, як і Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував він обідати вкупі з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдуків, своїх паннів, дістала од гетьмана право видавати гетьманські універсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, мені кланялись чужоземські посланці… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою”.
І стара гетьманша підвела вгору свої пишні карі очі і зітхнула важко-важко, аж її широкі плечі та голова, заверчена сріблястою наміткою, підвелась вгору.
Двері рипнули. Ввійшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Він поклонився Ганні і поцілував її в руку.
— Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдіть до світлиці і будьте напоготові з хлібом та сіллю, та не забудьте привітати мою Олесю щирою привітною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богданові: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред світлиці, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побіч вас.
— Добре! зараз іду! — сказала Ганна, виходячи вкупі з Виговським до парадової світлиці, де сиділи на довгій канапі, застеленій розкішним перським килимом, Катерина й Олена.
Обидві вони були убрані в дорогі убрання. — На Катерині був дорогий парчевий зелений з дрібними золотими квітками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спідниця, обтягнута золотою рідкою сіткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убір з чотирьох разків дрібних червінців, на котрому внизу висіли зубчасті причіпки, облямовані кругом ніби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, більш білява, ніж Катерина, убралась в ясніші убори: на ній був оксамитовий кунтуш делікатного, ясно-вишневого кольору і шовкова голуба спідниця, обтягнута срібною сіткою. На шиї біліло шість разків чималих перлів і один разок добірних брильянтів —подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб підійти під новомодний смак нової гетьманші, і Катерина, і Олена не завертіли голів намітками, а наділи парчеві золоті низенькі очіпки, з-під котрих спускались хвилями на шию й на плечі довгі сріблясті намітки.
— Та покличте Юрася! Нехай він стане побіч вас, бо він, хоч і хлопець, але все ж таки він син гетьмана Богдана, — сказав Виговський і вийшов в двір виряджати сотню козаків, котра під проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустріч поїздові за Чигирин на київський шлях.
Тим часом двері в першу світлицю, де сиділа Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В світлицю влетів Юрась, худенький, блідуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, і наробив галасу на всю світлицю.
— Мамо! що це таке? що тут діється в палаці мого батька? — кричав Юрась.
— А що ж тут діється, сину? Ми зібрались оце стрічати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрінути її отут в світлиці, вкупі з нами, — обізвалась до його Ганна Хмельницька.
