Беньовський обернувся до дам та паннів і покивав на них пальцем. Дами усміхнулись.
— Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав’як, — обізвалась смілива й проворна Павловська.
Двері одчинились, і в світлицю вступив шляхтич, київський підкоморій Юрій Немирич з кількома провославними дідичами-панами, котрі, по волі чи по неволі, були прихильні до козаків ще за гетьмана Богдана і пішли навіть в козаки до його на службу, хоч і гнівались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довідавшись, що молодої гетьманші ждуть в Чигирині, Немирич заздалегідь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рівний станом, з розумними очима, поважний на ході, славний оратор того часу та вчений чоловік, Юрій Немирич вступив в світлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, і він говорив в сеймі та сенаті дуже красномовні й розумні промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVІІ віку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї білів високий цупкий комір, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечі козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.
— Моя дорога гетьманшо! Це Юрій Немирич, дідич, овруцький староста і київський підкоморій; це мій дорогий знайомий, — промовив Виговський до своєї жінки.
Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привітанням, мішаючи старосвітську книжну мову з живою українською мовою. Юрій Немирич поцілував Олесю в руку. Вона попросила його сісти. Немирич привітався і з старою гетьманшею. Він бував в останні часи і в гетьмана Богдана, в його палаці, помирившись з новим козацьким суспільським укладом життя на Україні. Немирич привітався і до Беньовського, як до давнього знайомого.
— Який я радий, що ми тут стрілися, неначе змовились, — сказав Беньовський до Немирича. — Як ми давно бачились! як давно!
— Нема де правди діти, таки давненько, — обізвався Немирич.
— Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опікуна Христофора Стеткевича. Він дуже хвалив вас, як вченого чоловіка і славного оратора. Він кальвініст, як і ви.
— О ні, ясновельможна! Я був колись замолоду соцініаном, але повернувся до віри свого народу, — сказав Юрій Немирич. — Я вже давно став знов православний.
— Ви бували в чужих краях? У Франції, в Парижі?— спитала в його гетьманша.
— Більш того, ясновельможна, що в Голландії. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвітити, бо і в наших, і в польських школах ще нема правдивої світської науки, яка вже тепер сутніє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такі школи і в нас на Україні замість духовних церковних шкіл. Я вернувся до віри своїх предків, пристав, як і багато наших православних дворян-дідичів, до покійного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки між усякими верствами нашого суспільства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохіть, визволив народ од кріпацтва.
— Пане Юрію! пани повинні бути в кожній державі, бо на їх лежить висока повинність обороняти рідний край і дбати про науку та просвітність, — сказав Беньовський.
— Це вже моє діло, а не твоє, пане Беньовський, — обізвався Юрій Немирич, — я й сам не зрікаю вартості вищої верстви, шляхетства для своєї вітчини, але рабство мені не подобається. Кожний чоловік носить в собі образ Божий.
— Ясновельможні панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привітати гостей старим медом, од котрого усякі хмари зсовуються з чола! — сказав гетьман до Ганни Хмельницької. — Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.
Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потім вернулась. За нею слідком вступив в світлицю козак і виніс на срібному блюді здоровий жбан старого меду і вже поналивані медом срібні кубки: Виговський подав перший кубок Олесі, взяв один кубок у руки, усі гості взяли по кубкові меду і повставали.
— Вип’ємо за здоров’я моєї дорогої молодої гетьманші! — промовив Виговський.
— За здоров’я ясновельможної молодої гетьманші! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед, п’яне чоло! — гукнув Беньовський на всю світлицю. — Віват! віват! віват!
Усі гості гукнули тричі “Віват!”. Саме в той час прибув в двір дядько гетьманші Олесі по матері, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зінаїдою. Одчинились в світлицю двері і, як гості пили мед і кричали віват, на порозі з’явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.
— Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип’ємо за здоров’я князя і його дочки Зінаїди! — гукнув Виговський назустріч родичеві-князеві, радий, що до його завітали в гості ті Олесині родичі, котрі йшли проти Олесиного шлюбу з ним.
— За чорні очка та гарні брівки молодих паннів Маринці, Христини та князівни Зінаїди! віват! — гукнув Беньовський, неначе він був молоденький панич.
— Віват! — гукнули гості, а панни засоромились, почервоніли і тільки поглядали одна на другу: звідкіль, мовляв, і для чого це така нам честь. Козацька старшина тільки переглядалась та осміхалась. Козаки знали, що п’ють за здоров’я паннів та жіноцтва тільки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказій за здоров’я жіноцтва. Окрім того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичів та родичів гетьманші високого коліна.
Маринця й Христйна кинулись до Зінаїди і почали з нею обніматись та цілуватись.
— Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зінаїдо, приїхали до Чигирина, — говорила Христйна до молодих паннів, — буде мені з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то мені втіха з старих тіток та дядин! — жартувала Христйна, скоса поглядаючи на тих тіток та дядин.
— А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигирині та в Суботові, — тихо шепотіла Маринка Христині на вушко.
— Невже! От і добре! — сказала Христйна і аж крутнулась на одному місці, а потім підскочила.
— А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? — спитав Виговський в паннів здалеку.
— Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! — сказав веселий Беньовський. — Ой панни! стережіться лишень ви молодих козаків, цих степових орлів. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молоді шляхтянки й панни, й панії та й… декотрі й додому не повертались, навіть заміжні, не тільки панни: позалітали на вольні степи з красунями козаками, покинули навіть своїх чоловіків. Ой стережіться козаків! Бо козак, як орел, як побачив дівчину, то і вмер, — жартував веселий Беньовський.
— Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечні, — обізвалась весела Христина.
— Ми не боїмось козаків, — додала за нею Маринка.
— Моя гарна панно! Не зарікайтесь заздалегідь і не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вітер, — сказав Беньовський.
— Я зарікаюсь заздалегідь, — обізвалась Христйна.
— І я зарікаюсь, — сказала Маринка.
— Глядіть лишень та стережіться! Не дурно ж співають в пісні: “Ой дівчина-горлиця до козака горнеться”, — промовив Беньовський і покивав делікатно пальцем на трьох паннів. — Ви три грації, а декотрі козаки люблять грації, хоч вони все в битвах трохи не щодня.
Панни і справді зорили скоса очками по козаках, котрі сиділи попід стіною довгим рядом. Між доходжалою старшиною сиділи й молоді, й гарні сотники і прості козаки, сини декотрих поважних старих сотників та полковників.
— А придивіться й вгадайте, хто з молодих козаків тут найкращий? — говорила весела Христйна до Маринки та Зінаїди.
Маринка й Зінаїда осміхнулись і мовчали.
— Але жарти жартами, а нам час і честь знати, дати спокій молодій гетьманші і подорожнім, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане підкоморій? — сказав Беньовський, вставши з місця.
— Правда твоя, правда! Треба нам і честь знати, — обізвався Немирич.
Беньовський, Немирич і вся козацька старшина заворушилась, вставши з місця: всі вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усіх до своїх світлиць, доки покличуть їх на обід.
— Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навідуйтесь до нас! І ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! — запрошувала їх гетьманша.
— Вже чию господу мину, а вашої так не мину! — говорив Беньовський, обернувшись на порозі.
Гості зостались в світлиці і розбалакались. Якилина Павловська сіла поруч з Ганною Хмельницькою і швидко познайомилась з нею і розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий і новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигирині до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, і вона виїде з Чигирина вже заміжньою, а не панною.
Довгенько балакали гості, ждучи обіду, коли несподівано в світлицю увійшов Юрась і, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:
— Що це таке, мамо? що це таке?
— А що ж це таке? Світлиця, а в світлиці наші шановні гості, — обізвалась Ганна Хмельницька.
— Я їсти вже хочу! Чом ви й досі не даєте обідати? Я вже давно їсти хочу і вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообідав, а ви й не думаєте про обід і гадки не маєте.
— Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям і справді вже час би й обідати. А піди, Катерино, та спитай в кухарів, чи вже готовий обід?
Катерина вийшла на часок і знов вернулась в світлицю.
— Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обіду гетьман та старшина, — сказала Катерина.
Тим часом увійшов Виговський і спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповістила, що можна, бо обід вже готовий. І Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей і гетьманшу таким смачним обідом, який їм рідко траплялось їсти. Молода гетьманша сподівалась, що при обіді і по обіді буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без міри пити та гуляти. Але нічого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не веліла подавати на столи багато горілки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворі гетьмана гулянку та п’янство.
По обіді, як козацька старшина, небагато випивши, розійшлась, Виговський, зовсім тверезий, пішов до свого кабінету [з Беньовським], Юрієм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кількома православними шляхтичами, котрі приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здорові люльки, вони посідали на низьких турецьких софах і почали балакати од щирого серця.
— От ви, Йване Остаповичу, тепер і гетьман на Україні. Що ж тепер далі буде? — спитав в гетьмана Немирич, вивідуючи його думки.
— Те буде далі, що криється потай од усіх і в вашій голові. Але я вгадую ваші думки, пане Немиричу, навіть просто скажу, що не помиляюсь… — обізвався гетьман і глянув пильно просто в вічі Немиричеві своїми розумними гострими очима.
— Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досі не послали навіть посланця в Москву, щоб оповістити царя про своє вибрання, — говорив Немирич.
— Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подобається мені Москва, не подобаються мені московські непросвічені, й дуже грубі, й наглі московські бояри. Не люблю я і тих московських воєвод, що вже засіли з стрільцями в наших більших містах, навіть в тих, в котрих по умові гетьмана Богдана з царем Олексієм, вони не повинні бути, як от: в Чернігові, в Ніжині, — сказав Виговський.
— Засядуть московські воєводи і у всіх наших містах і заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! — говорив Немирич. — Москва вже склалася з розбитих уділів в монархію, а монархія не стерпить нашої республіки на Україні і чи тепер, чи потім зламає й знесе наші порядки, наші привілеї, наш уклад. Польща і тепер є республіка, і республіка шляхетська: при Польщі і на Україні вдержиться гетьманщина.
— Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй голові, — обізвався гетьман Виговський, осміхаючись. — Окрім того, Москва непросвічена і вона не дбатиме про світло науки і не поважатиме нашої просвітності на Україні.
— При Москві наша просвітність впаде, наші школи впадуть, бо не з Москви йде до нас світ науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два університети: в Києві і в Вінниці, найменше два, і такі увіверситети, які я бачив за границею, з науками світськими, правдивими, а не з теологією нашої Києво-Могилянської академії. Польща це попустить, а московські бояри назвуть ці заграничні школи безбожними й лютерськими, — говорив далі Немирич.
— Буде в нас з Москвою за такі школи велика тяганина, — обізвався Данило Виговський.
— Москва ніколи не попустить волі нашій шляхті, хоч би й православній, не тільки католицькій; а скільки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч і не вже покатоличеної, шляхти! — промовив, князь Соломирецький, — Хіба це добре діло? Хіба ж ці шляхтичі й дідичі не діти однієї матері України?
І Виговський, і Немирич змовчали і нічого не одповідали на цю думку князя Соломирецького.
— Знов і те, що держава без шляхти неможлива річ, — почав говорити Немирич. — Шляхта і тільки шляхта має спроможність дбати про свою просвіту і розповсюднювати науки по всій державі. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привілеїв, а не зміщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвітність.
— Оце свята правда! — аж крикнув гетьман. — Ваші думки правдиві. Козаки повинні зрівнятись з шляхтою і дістати шляхетські привілеї, а не ставати запанібрата з плебсом. Через це то нам Польща більше стане в пригоді. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть прості козаки? Що скаже народ? Польщі не люблять на Україні.
— Буде бійка, буде колотнеча повсякчас, але потім, як усі побачать, що поляки не втручаються в справи на Україні, то й замовкнуть, а потім потроху звикнуть до нових порядків, — промовив Немирич.
— Я задумав знов з’єднатись з Польщею, — обізвався гетьман Виговський, — і вчиню це діло хоч би й декотрі козаки і не пристали на це, хоб би полились ріки крові. Король само по собі повинен нас з’єднати з поляками, як рівних з рівними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину ніби на пораду і довідаюсь, які в їх думки та гадки, який в їх погляд на це діло. Серце моє лежить до Польщі, а не до темної Москви. А ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на пораду і вчиніть пропозицію од короля й сената. Мені ніяково самому починати цю пропозицію.
— Добре, добре, ясновельможний! Нехай і пан Немирич приходить, і ви, шляхтичі, приходьте: може, ми і вмовимо непокірливих і незгодних з нами полковників.
Гетьман Виговський другого дня ввечері скликав до себе козацьку старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицію королівського посланця Беньовського. Гетьман ходив по ясно освіченій світлиці тихою ходою, спустивши голову додолу. Думи роєм вилися в його голові, одна одну попереджаючи, як хвилі на воді в негоду на здоровому вітрі. Виговський, як тільки став гетьманом, одразу задумав план з’єднання України з Польшею, але почував, що після Богданових побід над Польщею це діло буде трудне й небезпечне.
“Ой велике й небезпечне діло задумала моя голова! — думав гетьман, ламаючи руки так, що аж пальці лущали. — І треба хапатись з цим ділом, бо Юрась вийде з академії і візьме од мене гетьманську булаву. Пориває всю мою душу не на північ, а туди, на захід, до Польщі, до Європи. Там для мене сяє сонце, а північ неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить мене маєтностями, селами, лісами; річкою поллється золото з Варшави. Ой думи мої, мрії мої золоті! Не даєте ви мені спокою ні вдень ні вночі. Але треба… треба провадити діло розумно й обережно, щоб часом і моя голова не покотилась додолу, як дитячий м’яч: в цьому ділі — або пан, або пропав!
