І хруснули усі пальці на обох руках в гетьмана; знов похилилась його голова ще нижче, а хода по світлиці стала тихіша. Гетьман спинився і став на одному місці; його голова неначе захрясла в натовпі сміливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Він неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рідний край.
Почала збиратись в світлицю козацька старшина, яка тоді нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надійшов Богданович-Зарудний, генеральний судець; Тиміш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники Данило Виговський та Нечай; Богданові зяті й інші сотники, котрі тоді прибули до Чигирина. Незабаром увійшов в світлицю Юрій Немирич, а зараз за ним вступив королівський посланець пан Беньовський.
— Од найяснішого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, і до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королівською пропозицією. Просимо вас вважливо вислухати пропозицію і, порадившись вкупі з нами, сказати посланцеві свою одповідь, — почав говорити гетьман Виговський.
— Чи це, гетьмане, буде рада, чи тільки порада?-спитав в гетьмана дехто з старшини.
— Ні, це тільки порада, так… тим часом… Як діло піде в нас на лад, тоді ми зберемо й правдиву козацьку раду і оповістимо цю пропозицію од короля та польського сенату, — промовив Виговський.
Гетьман став посеред світлиці за столом. Кругом стола стала в коло козацька старшина. Пан Беньовський виступив перед колом і почав висловлювати польську пропозицію в ораторській промові.
— Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо і землю, ще в раю дав велику заповідь нашому праотцеві Адамові і нашій праматері Єві, а через їх і всім людям заповідав любитися і жити в згоді. Усі ми діти нашого одного праотця, ми всі брати. В раю не було ні католика, ні православного. І в нас колись був рай і на Україні, і в Польщі; жили ми колись в згоді по-братерськи, любилися, мирилися і лиха не знали. Не зазнали ми ніякої сварки, ні бійки, бо ми побратались, як рівні з рівними, вольні з вольними.
— Ясновельможний пане, кажеш правду, — обізвався Павло Тетеря.
— Свята правда! — сказав гетьман.
— Це, певно, було тоді, як єзуїти поробили з наших українських панів перевертнів-католиків, — промовив Сомко насмішкувато.
— От ви мені й перебили промову, — сказав Беньовський. — Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне підвів нас, підбив на сварки на нашу погибель. Вдаривши себе в перси, пізнаймо свої гріхи і простімо одні другим наші обопільні провини. Забудьмо про давні сварки та змагання і знов зійдемось докупи і будемо жити в згоді, як жив наш праотець Адам в раю з нашою праматір’ю Євою. Гетьман Богдан недобре діло вчинив, одірвавши Україну од Польщі. Забудьмо про Богданове діло, вимажмо його з карток нашої історії, з козацьких чорних літописів.
— Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш і волом, — обізвався Цюцюра.
— Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з пропозицією од найяснішого нашого короля прилучити Україну до Польщі. Приставайте до Польщі, як рівні до рівних, вольні до вольних. І нам без вас погано, і вам без нас недобре; і поляки були винні, і козаки не без гріхів та помилок, — говорив далі Беньовський. — Найясніший наш король, наш правдивий отець, простить і вибачить козакам їх провини, їх помилки, а значній старшині дасть право шляхетства, зрівняє їх в привілеях з польською шляхтою.
— А чи не стане часом наша тінь довша, як станемо шляхтичами? — не втерпів Носач, щоб не пожартувати.
— Я думаю, що шляхта повинна бути в усякій державі, повинна бути і в нас, — сказав Юрій Немирич. — Козацька старшина повинна мати шляхетські привілеї, бо вона здобула їх мечем і на ділі вже їх і має. Я пристаю, і вся православна шляхта охоче пристане зо мною до Польщі, як до держави багато більше просвіченої, ніж Москва, держави підхожої до укладу життя козацького.
— Пан Немирич говорить правду, — сказав Данило Виговський.
— Отже ж, ви все мені перебиваєте, — почав говорити пан Беньовський. — Я посланий од короля до вас, як та Ноєва голубка до ковчега, і приніс вам, козакам, масличну гілку миру і згоди з Польщею. Розривайте з Москвою і підхиляйтесь знов під міцну руку найяснішого польського короля, нашого й вашого природженого отця й добродія.
Декотрі з полковників загомоніли, зачувши таку пропозицію Беньовського. В світлиці піднявся гомін. Одні не хотіли слухати далі тієї пропозиції, другі спиняли їх, щоб вони не перебаранчали говорити далі панові Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблі з піхов і почали ними махати.
— Не хочемо цього далі й слухати! Не пристаємо на таку пропозицію! Не треба нам польського короля! Він напустить на Україну польської та католицької споляченої української шляхти, нашле єзуїтів! Знов будуть повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати українську шляхту!
— Чи не отаку масличну гілку ви нам принесли, ясновельможний пане? — сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.
— Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський. До Польщі! до Польщі! до з’єднання з Польщею! — крикнув Павло Тетеря.
— Не буде цього ніколи! Нам не треба шляхти! Ми всі тепер тут рівні: і шляхтичі, й козаки, й мужики, — говорив Остап Золотаренко.
— Згода! Годі! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потім скажете свою гадку. Це ж тільки пропозиція найяснішого короля, а до самого діла ще не близький світ, ще буде добра промашка, — говорив гетьман, заспокоюючи старшину. — Вкладіть шаблі в піхви! Ми ображаємо посланця найяснішого короля. Посланець — особа освячена. Ш-ша!
— Я тільки приніс вам пропозицію про згоду! Нехай буде мир між нами на землі, як на небі між херувимами та серафимами! — заспокоював козаків Беньовський. — Чи є ж що в світі кращого, як мир та згода, коли братерські народи живуть в згоді, як рівні брати? Хіба ж ми не брати і тілом, і духом? Хіба ж ми не діти отця небесного? Хіба ж ми не близькі до других? Наш отець, польський король, не понехтує тими, котрі покаються перед ним і підхиляться під його руку. І ми будемо жити в згоді. Знов буде рай на Україні.
— Ми вже знаємо тепер про твою пропозицію пане Беньовський, то вже нема чого більше й балакати про це, — промовив Сомко. — 3 цього пива не буде дива. Діло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.
— Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицією не мир, а меч, — обізвався Тиміш Носач. — Король та пани пустять на Україну польських дідичів та єзуїтів, насадять на уряди в Україні своїх урядників, знов розділять наше суспільство на ворожі верстви: на щляхту, козаків, хлопів, а цей порядок нам непотрібний, це польський порядок! Ми не згодні на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цієї королівської, польської пропозиції, то ми доберемо способу проти цього діла.
Сомко вийняв шаблю і показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли і свої шаблі з піхов і показали Сомкові.
— А ми пристаємо до злучення з Польщею і для цього знайдемо такий самий спосіб! — гукнув Павло Тетеря.
І між старшиною знов піднявся галас, шум, гам та змагання.
— Годі вже вам, годі! Ходімо ліпше та вип’ємо по чарці горілки та по кубкові меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицію польського посланця, — сказав гетьман, і старшина потрохи вгамувалась і заспокоїлась.
— Зберу ж я тепер раду з самих тільки прихильників Польщі, і тоді вже доконечне постановимо умову з’єднання України з Польщею, — шепотів гетьман Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з світлиці.
— На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам’яну гору. Схочеш — зробиш усе і зумієш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, — шепотів Беньовський на вухо гетьманові. — Але знаєш що, ясновель можний ?
— А що? — спитав тихо Виговський.
— Передніше за все обстав свою особу й Чигирин військом з найнятих чужоземців: з німців та волохів або з шляхтичів, та вже тоді починай діло з’єднання України з Польщею. На своїх козаків не дуже покладай надію, — шепотів Беньовський.
— Я вже загодив татарське військо, загодив Карач-бея з його ордою, — сказав Виговський до Беньовського. — Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомоніла задніпрянська старшина. Вінницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит — це наша сторона, бо всі вони не присягли Москві й досі.
Тиждень гостювали в гетьманші Виговської її родички та знайомі і тільки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому місці в Чигирині та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гості не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспішала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвініста Христофора Стеткевича. Гості почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
— Не звикла я ще до нового місця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрім Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадниці, окрім неї, нема мені з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якісь діла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигирині, доки звикну до його… Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, — говорила гетьманша на прощанні до своєї тітки Якилини. — Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигирині тепер пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мій дядько князь Соломирецький з дочкою, і Маринці буде весело з Христиною та князівною Зінаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.
— Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут і заміж піде за якого прудиуса-козака, — сказала тітка Якилина і зареготалась.
— Може, й піде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до військових людей, до козаків, а пішла ж заміж за козака, бо серце моє мене потягло, — обізвалась Олеся. — А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? — спитала гетьманша, покликавши Маринку.
— Ой спасибі тобі, Олесю! Зостануся. Мені буде тут весело з Христиною та з Зінаїдою, — весело обізвалась Маринка, аж темні очка в неї заграли.
Окрім Христини та Зінаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особість: Зінько Лютай з своїми білявими кучерями, з веселими синіми очима, з веселою розмовою, жартами та піснями. В Лютая був чудовий дзвінкий голос, і він любив співати, як співає сільський веселий парубок.
Виїхали гості з двору. В просторних покоях стало порожньо і якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась і переступила поріг просторної світлиці. Але три молоді панни і справді не дали гетьманші сумувати: піднялися в світлиці жарти та смішки. Христина бігала, дуріла та зачіпала подруг, піднімаючи їх на смішки. Вона розігнала гетьманшин сум, і розвеселила її.
VІ
Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторі старий Демко Лютай з жінкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зіньком. Лютай був осавулом в війську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тоді як під приводом Павлюка реєстрові козаки підняли повстання проти Польщі, Лютай служив в війську за осавула. Повстання козаків під гетьмануванням Павлюка скінчилось битвою з поляками під Кумейками та Мошнами. Козаки були побиті і мусили постановити невигідний для себе мир з польним польським гетьманом Андрієм Потоцьким. Демко Лютай мусив підписати умову того миру вкупі з Богданом Хмельницьким, котрий служив тоді в війську Павлюка за писаря і котрий потім якраз через десять років сам підняв усю Україну на Польщу і розбив польське військо під Корсунем.
Чимала Лютаєва хата стояла під горами на височенькому пригорку і неначе оглядала зелені луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з світлицею, і двома кімнатами, але така стара, як і її господар Демко Лютай: вона осіла, ввійшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирізками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бік на одпочинок, ніби втомлений давніми літами. Маленькі віконця хати ледве були примітні на білих стінах, чорніли здалеку, ніби покручені в стінах дірочки, і тільки проти вечірнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкі скляні шибки, вставлені в ті дірочки. За хатою на долині розрісся старий густий садок; далі за садком нанизу лисніла зелена левада з розкішним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселі пригорки та горби, вкриті старим лісом. Попід зеленими горами та пригорками, скільки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високі очерети. Серед мочарів вився гадюкою Тясмин між купами вільхи, верб та лози. На схід сонця синіла смуга високої гори, котра ніби нависла над самим Чигирином, а на горі стримів чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирізувалась проти неба ніби зубчаста смуга пісків, широка та довга, скільки сягало око. Смуга піскуватих кучугур, могил та горбів була облита червоним світом і зливалась з синім небом, вилискувалась.
Була неділя. Сонце вже стояло на заході і обливало червоним тихим світом і луги, і ліси, і пригорки. Луги зеленіли, аж лисніли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворі стояла тиша. На ганку на лавці сиділа стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковій картатій плахті, в білій намітці. Проти неї на другій лавці сидів її син, молодий козак, Зінько, високий, здоровий та плечистий. Русяві короткі кучері сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очі в широку зелену низину, ніби милувався широким простором долини, але задумані ясні очі показували, що його думки літали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в інші місця, в інші садки, в інші гаї.
— Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечі лягло сім десятків років та сімдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь інде, десь пішли в гості, — говорила мати до сина.
Син неначе прокинувся од сну і кинув на матір гострий погляд.
— Як тільки сонце йде на захід, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. І з якої це причини, я тому невідомий, — тихо обізвався син.
— Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тільки не хочу тобі говорити про неї, — обізвалась стара Ольга, і її чорні невеличкі очі засвітились. В їх мигнули на одну мить жіночі хитрощі і насмішкуватість.
— Як же ви можете знати ту причину? Хіба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? — сказав син і засміявся. Білі рівні, як підрізані, зуби блиснули. Вид в Зінька став веселіший.
— І не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.
Старий Демко Лютай в той час стояв в світлиці коло стола і набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зріст, що його сива чуприна на здоровій круглій голові трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, він викресав огню і хотів вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образів в кутку на покуті в золотих та срібних шатах. Усі святі неначе дивились старому Демкові в вічі. Старому стало ніяково кадити таким зіллям перед образами. Він прислухався через поодчинені хатні і сінешні двері до розмови матері з сином. Розмова його очевидячки зацікавила. Демко тихою ходою пішов на ганок.
Незабаром маленькі двері з сіней в ганок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька і неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорілим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув під вухо; за кулаком висунулась сива, аж біла, чуприна на круглій однизу підголеній голові; з-під чуприни виглядали кінці сивих вусів, як дві жмінки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей міцні та широкі плечі, черкаючись од одвірки. Здавалось, ніби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавніх низьких і вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.
Демко протиснувся через двері, підвів вгору здорову голову і випростався на ввесь свій високий зріст. Підголена голова лисніла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по голові. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч і старий, але міцний, кремезний, широкоплечий. Синій кунтуш розхристався на грудях; з-під широких рукавів білої сорочки було видко жилаві товсті руки, на котрих лисніли напружені товсті жили, неначе обидві дуки були обкручені міцними вірьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синіми клубками попід стелю гайка. Демко сів на лавці коло старої, і лавка увігнулась під ним і заскрипіла.
— То це на тебе, Зіньку, находить сум перед вечором?— спитав старий Демко, зирнувши гострими синіми очима на сина. — Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба — це бабське діло, тільки баби люблять зітхати та божкати: “Ой Боже мій! ой Господи! ох-ох-ох!” — хоч би її курка брикнула або муха за ніс вкусила.
— От і вигадує старий! Хіба ж я зітхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасівські? — обізвалась Ольга.
— А то ж ні! Сам чув на свої вуха, як зітхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: “Ой Боже мій! ой лишечко моє! ох! ох!” Та все ох та ах! Охати та зітхати — це діло бабів. Козакам сором сумувати!
