— Чого це ти, Маринко, стала така прудка? — спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зінька. — То ходила, неначе нежива, а тепер літаєш, неначе та птиця.
— Я й давно була прудка, тільки стала оце прудкіша, щоб доконечне тебе впіймати, — єказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, під котрою стояв широкоплечий Зінько в чорній шапці з червоним верхом, з-під котрої вибивались русяві кучері і лисніли на сонці.
— Навіщо ти, небоже, підпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок?— гукнув з ганку Тиміш Носач і насмішкувато зирнув на Зінька. Він знав, що його небіж дуже несміливий при дівчатах.
Зінько підвів свої ясні віка, зирнув на дядька і осміхнувся. Він догадався, що дядько піднімає його на сміх.
“Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопаті, перед паннами, що я боюся паннів, — подумав Зінько. — Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин міряй. Ой ляпне, сором мені буде перед… перед Маринкою, однією тільки Маринкою”.
Довгенько гуляли дівчата в хрещика на широкій прогалині, вкритій зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зінько і придивлявся, котра з їх найкраща, і більше за всіх сподобалась йому Маринка і височеньким зростом, і тонким гнучким станом, до котрого ніби влип вишневий оксамитовий корсет, і ясними карими очима, і тонкими, довгими, гострими на кінцях, як стрілки, бровами.
Дівчата потомились, розчервонілись од біганини і обсіли довгим рядком східець ганку, неначе ластівки гілку вишні. Тільки Христина й Маринка не сіли відпочивати і стали за гетьманшею поблизу од тієї груші, де стояв Зінько. Зінька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачіпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зінька язик неначе прилип.
“І чого це на мене найшла така несміливість? Чого це я неначе боюся цієї молодої дівчини? — думав Зінько, поглядаючи на Маринку. — Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз сміливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, і смерть мені була не страшна… а тепер чогось не смію слова промовити до цієї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько і поглядає на мене”.
Тим часом надійшли ще нові гості. Прийшов Сомко, а з ним ще кілька молодих козаків, синів старих сотників. Дівчата встали й розсипались по прогалині. Молоді козаки балакали з ними, жартували, а Зінько все стояв під грушею, неначе прилип до неї плечима, і не насмілився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом білої сорочки. Він думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кінчику язика.
— Давайте, дівчата, грати в ціці-баби! — гукнула проворна Христина.
— Давайте! Ми вже одпочили, — сказала Маринка. Почали вибирати ціці-бабу. Всі поклали пальці на стіл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальці і промовляючи:
— Котилася торба з великого горба, а в тій торбі кишн-паляниця, хто впіймає, тому доведеться жмуриться.
Христинин палець спинився на Маринчиному пальбі. Маринці зав’язали очі, повели до груші, під котрою стояв Зінько, поставили її й звеліли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зінько оступився од груші на ступінь. Усі панни шелеснули, як птиці, на всі боки і поховались в садку по кущах. Христина сховалась під стіл, за котрим сиділа гетьманша з Катериною.
“І чого це мені ця ціці-баба з зав язаними очима наче страшна стала? Така гарна і така страшна? Не насмілюсь заговорити з нею та й годі, — думав Зінько, оглядаючи височеньку фігурку Маринки. — Але вона тепер з зав’язаними очима стала вже не така страшна… А дай, заговорю з нею…”
І справді, пишні очі дівчини, зав язані хусткою, не тривожили молодого козака. Він став сміливіший.
— Ой довго тобі, панянко, прийдеться шукати паннів! — заговорив таки Зінько до Маринки.
Маринка впізнала його голос і почервоніла.
— Чому ж довго? Може, панни поховались в світлицях? — одповідала Маринка. — Їм не можна ховатись нігде, тільки в садку.
— Та вони то в садку, але дуже далеко позабігали, — сказав Зінько.
— А я їх таки знайду, хіба вони пірнуть під землю, то тоді не знайду, — сказала Маринка.
Стало тихо, навіть старі гості замовкли: то був знак; що вже всі поховались. Маринка розв’язала хусточку і скинула її з очей. Ні однієї панни не видко було в садку.
— Нікого не видко, неначе татари похапали паннів, — несміливо промовив Зінько до Маринки.
Маринка осміхнулась і з-під її рожевих уст блиснули два рядки білих, густих та рівних, неначе підрізаних зубів. Червона неширока стрічка вінком обвивала її голову та товсті чорні коси на голові. Та червона стрічка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.
“Гарна, як калина в зеленому листі”, — подумав Зінько, почуваючи, що його серце стривожилось і закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотілося бігти в садок та шукати дівчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному місці, не одходила од Зінька, неначе ждала од його розмови.
“Чом це мені одпала охота шукати паннів? Все б стояла та дивилась на цього Зінька. Які в його тихі ясні очі! які в його м’які русяві кучері! Як мені хочеться погладити ті кучері, м’які та лиснючі, неначе шовк!”-думала Маринка і все стояла поруч з Зіньком.
— Показати тобі, панно, на декотрі кущі… де сидять пташки? — спитав в неї Зінько.
Гетьманша посварилась на його пальцем і насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє діло!
Маринка побігла в гущавину і почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавині і нікого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок і заглянула за густий лист винограду, котрий гніздом висів на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.
— Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишені ще одна панна сховалась, — жартував Носач, вдаривши себе по жупані збоку.
Зінькові стало жаль Маринки. Він підморгнув раз до неї, а другий раз під стіл. Маринка заглянула під стіл і зареготалась. Під столом почувся Христинин регіт, дзвінкий, як срібний дзвоник, котрий дзвенів десь неначе за тонкою стіною. Гетьманша й Катерина Вигроська й собі засміялись. Засміялись усі гості. А Маринка тягла з-під стола за руку проворну Христину. В той час з кущів посипались дівчата в квітчастих уборах, неначе райські птиці вилітали з-під зеленого гілля. Піднявся регіт на ввесь садок. Христина розчервонілась. Щоки в Маринки аж горіли.
— Це тобі хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звіку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобі сказав! — говорила і реготалась Христина і моргнула одним оком на Зінька.
Маринка опустила вії на щоки, втупила очі в траву і засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зінько не міг одвести очей од її довгих чорних вій, котрі спадали кружками на її делікатні матово-білі щоки, зарум’янені рожевим прозорим одлиском. Зінько ледве вдержав в персах важке зітхання.
“Загорілось моє серце од твоїх очей, од твоєї краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука”, — подумав Зінько.
Він пригадав, що Маринка — шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й своєї, української, не то вже польської; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, і він вже неначе передпочував ті докори, які мали сказати йому батько й мати.
“Ой дівчино мила! навіщо ти занапастила моє серце карими очима, чорними бровами?” — подумав Зінько і важко зітхнув.
І поважний батько несподівано неначе став перед ним на ввесь свій козацький високий зріст і впік його страшними неласкавими очима.
Надворі вечоріло. Зорі несміливо виступали на ясному синьому небі, неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий одбивався своїм замираючим червоним світом на червоних хмарах, на оранжевому гарячому небі десь далеко за лісом. На садок впала гаряча імла. Гетьманша встала і запросила гостей, паннів та козаків до покоїв. Зінько пішов слідком за паннами в світлицю. Гетьман не виходив до гостей. Обозний Тиміш Носач, Зіньків дядько з материної руки, пішов в покої гетьмана. Там держали раду, як прийняти московського посланця, що прибув з Москви з докорами од царя, чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В світлиці накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровій світлиці, неначе пташки по садку. Зінько таки насмілився приступити до Маринки. “Ану, чи буде говорити з козаком ця шляхтянка, чи, може, погордує, як гордує козаками сама Виговська?”
— Чи ще не занудилась ти, Марино, тут, в Чигирині? Не нудьгуєш за домом, за матір’ю? — спитав Зінько.
— А чого мені скучати? Мені в Чигирині веселіше, ніж дома, — промовила Марина. — В нас рідня все або не молода, або й зовсім стара, або дуже значна, що нехтує вже нами, простішими шляхтичами, хоч би й рідними. Моя мати не цурається й простіших людей в Києві, але в нас мало буває в гостях паннів.
— А мені здавалось, що тобі в Чигирині так весело, як в тюрмі, — сказав Зінько.
— От і вигадав! Я в такій тюрмі готова сидіти хоч і десять років або й довше, — сказала Маринка і зареготалась.
— Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджує до Чигирина? — спитав Зінько.
— А он! — сказала Маринка і показала рукою на паннів. — Глянь, скільки в мене веселих подруг! Хвалити Бога, є з ким і погуляти, і розважити себе. Та й ваші козаки все веселі: все жартують і старі, й молоді, неначе їм і лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що про смерть їм байдуже, неначе її й на світі нема. Якби наді мною літала смерть трохи не щодня, мені було б не до жартів.
— Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою кулі, то це все одно, що гудуть над головою джмелі або бджоли, — сказав Зінько.
— Цур їм, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудіння.
— О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що музики для дівчат. Аж жижки чогось задрижать, як почуєш той свист; аж кров закипить, а серце так ходором і ходить, неначе ти напився старого меду або доброго вина; на душі весело, й кидаєшся в битву, неначе йдеш на якийсь веселий бенкет; як зачуєш свист куль, зараз так би й кинувся в битву на ворогів і рубав би їх, і кришив, як черствий хліб, і шаткував би татарву, як капусту.
Зінько запалився, згадуючи битви з татарами. Очі в його засвітились, він махав руками, неначе в його і справді в руках була шабля, неначе він углядів перед собою татарву і був напоготові кинутись в битву і шаткувати ворогів, як капусту. Марина замилувалась, дивлячись на сміливий вид козака, ловлячи матовий блиск в його синіх очах, котрий ставав все гостріший. Зінько дуже сподобався Маринці в той час.
“Ой, який він, мабуть, гарний в той час, як в його руках свистить шабля, як він кидається в битву на ворога! Яка сміливість в його очах! Який огонь заблищав в його ясному погляді!” — подумала Маринка і тільки тепер догадалась, чому Чигирин був для неї такий веселий та принадний. Молода дівчина тепер почувала, що і Чигирин, і гетьманський палац стали для неї ще принадніші, ще веселіші. — Тут би я хотіла жити і не виїздити з цього Чигирина… Не хочеться мені вертатись додому… Тут би я й вік звікувала, дивлячись на… Зінькові ясні очі, стоячи з ним вкупі!” — думала Маринка, задивляючись на Зінька.
Перед вечерею вийшла з своїх покоїв і стара гетьманиіа, Ганна Хмельницька. Вона якось неохоче привіталась до молодої гетьманші, зараз одійшла од неї і сіла за столом оддалеки. Між двома гетьманшами, між двома господинями в палаці вже починалась незгода то за те, то за друге, то за слуг, то за господарські справи.
За столом Маринка сиділа між паннами далеченьке од Зінька, але він примітив, що Маринка не зводила з його очей, все дивилась на його, розчервонілась, все балакала з подругами та сміялась, неначе впилася міцним медом. В неї очі блищали, вона все кидала очима на молодого козака. Зінько почував, що на його сипались іскри з тих ясних очей і западали десь глибоко в душу, в його серце. Він був тепер певний, що Маринка його любить, і йому забажалось признатися, що й він її любить. Але де сказати, коли в світлиці повно гостей?
“Ой який гарний цей молодий білявий козак! Гарний він і з тихими очима, гарний і з сердитим поглядом, гарний, як сміється, гарний, як і сердиться”, — думала Маринка, не зводячи цілий вечір очей з молодого козака.
Після вечері гетьманша встала і почала походжати по світлиці тихою ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на неї і все ждала, що молода гетьманша сяде поруч з нею і ласкаво побалакає. Але Виговська все ходила і навіть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зіньком, придивлялась до його і зітхнула легенько.
“Між цим козаком та Маринкою починається любов, — подумала Виговська, — але Маринка шляхетського роду, а Зінько і його батько з простих козаків. Ой коли б те кохання між ними не стало причиною лиха для бідної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Іваном Остаповичем, коли моя рідня хотіла нас розлучити… А Зінько — хлопець гарний та кучерявий, і на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козаків, але заможний чоловік… Добре було б, якби Маринку одружили з Зіньком, але ж його батько — страшний козарлюга!” — І Виговська поважно приступила до молодих козаків, що стояли купкою в кутку і промовила:
— Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молоді козаки, не забувати нас і навідуватись до нас в Суботів. В Суботові в нас не будете нудитись. Місце гарне й веселе, а я хліба й солі, й міцних медів не пожалію для вас. І ти, Зіньку, не забувай нас, прибувай до нас в гості, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботі в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої іменини.
— Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладні заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботів прибудем, — промовив Зінько і поцілував гетьманшу в руку.
Інші молодші козаки й сотники так само подякували гетьманші і поцілували її в руку.
Зінько приступив до Маринки, котра сиділа серед подруг. Йому здавалось, що Маринка між ними, як те сонце, краще й пишніше за всі зорі, за ясний місяць. Йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що він її любить, що він без неї жити не може, але кругом неї вилися молоді панни, як ті бджоли. Зінько одійшов мовчки. “Нехай вже іншим разом, ліпшим часом скажу я Маринці те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботові…” — думав Зінько і оступився од Маринки.
Вже пізньої доби вернувся Зінько додому. В домі всі спали. Зінько одвів коня в станю, а сам пішов спати в клуню на сіно. Другого дня вранці мати спитала в Зінька, де він був, де він загаявся до пізньої доби.
— Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привітна до мене, казала, щоб я й інші молоді козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботів в гості на її іменини, — сказав син.
— А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привітна до тебе, чи не дуже? — спитала мати.
— І Маринка була привітна до мене, привітніша за всіх паннів. З усіх паннів вона найбільше говорила зо мною.
— Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось…
— А як договоримось? — сказав син і осміхнувся. — Чим же вона не гарна?
— Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обіді. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, і за тебе заміж не піде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як і вся наша православна шляхта. Та, сказати по правді, мені не хотілось би мати невістку-шляхтянку.
