— Чом так, мамо? — аж крикнув син.
— А тим, що і наша православна шляхта спаніла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невістка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч він був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору і задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багаті, й значні.
— Мамо! Це ще вилами писано по воді, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, — сказав син.
— Та вона, Зіньку, за тебе й не піде, а коли б і захотілася вийти за тебе заміж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнісенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечірня зірка на небі, та ти її не дістанеш: не для тебе вона світить, а для когось іншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, — обізвався батько з кімнати.
— Я, тату, постерігаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, — обізвався син. — Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє мені драбину до неба.
— Так, так! говори до гори, а гора мовчить! — крикнув старий Лютай з кімнати. — Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч і дістанеш ту зорю, то попечеш руки і будеій хукати на пальці цілий вік.
— Ой сину, і не думай собі, і в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможні, але не багатирі які Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарстві багато діла. А Маринка — пані: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли паніти, а не господарювати. Зроду-звіку не прийму я шляхтянки за невістку. Цур, пек їм, тим паніям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та сміятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.
— А може, й не буде? Звідкіль, мамо, вам знати про це? — сказав син вже з невдоволенням.
— Отже ж, мати чи не каже правду, — сказав батько і вийшов з люлькою в роті з кімнати в світлицю і сів коло стола на ослоні, вкритому килимом. — І мені не хотілось би брати в свою хату невістку-шляхтянку. Не хотілось би мені й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. І гетьман тягне туди ж, до Польщі, — сказав батько.
— А я не тягну до Польщі, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пішла, — несміливо обізвався син до батька. — Маринка сама по собі, а гетьманша сама по собі.
— Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблуні. А Маринка з тієї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зітхає ще заздалегідь, може, за рік, може, й за два почала вона важко зітхати та охати. Це погана прикмета! — сказав батько вже поважно й насупився.
Зінько примітив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сів на лаві і задумався. Він постерігав, що матиме багато клопоту, як тільки Маринка згодиться вийти за його заміж, що йому треба сподіватись великої притичини од старих. Зінько зітхнув й сперся ліктем об гратки ганку і втопив очі в небо, в той бік, де був Суботів.
Надвечір другого дня Зінько сів на лавці в ганку і засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, і Чигирин став йому немилий.
“Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би мені заборонив батько й мати. Не життя мені на цьому світі без тебе в парі! — думав молодий козак. — Осідлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина”, — подумав Зінько.
І він осідлав коня, побіг в Чигирин, об’їхав гетьманський палац, заглянув в подвір я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрізь було пусто; нігде не було видко й душі. Зінькові здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманській оселі.
“Скрізь, скрізь пусто, скрізь мертвота, неначе в гетьманській оселі усі вимерли. Тільки сліди твої живі й милі для мене, моє серце!” — подумав Зінько, вертаючись додому з засмученою душею.
Щовечора сидів Зінько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бік за горою, де був Суботів. Мати знала, чого син сидить задуманий, і мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Марннку.
— Отже ж, пропаде хлопець ні за що, ні про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! — говорила Лютаїха до Демка.
— Цур дурної навісної! Пропаде… Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччині, чи в Польщі? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жіноче кодло. А коли який козак і пропав через це, то він, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурів, а потім вже й пропав! — кепкував старий Демко.
“Пориває до тебе, молода дівчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невістку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити і любитиму, доки й мого віку. Осідлаю коня, побіжу в Суботів смерком… Може, де тебе вгляджу в оселі, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то мені буде легше”, — думав Зінько, поглядаючи на гори, на ліси.
Надвечір він осідлав коня і поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бік майдану мріла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бік неначе тонула в темряві друга церква на шпилі. Зінько приїхав до гетьманського двору, оглядів подвір’я. Скрізь було тихо. В палаці вже погасло світло, очевидячки, там вже спали. Зінько повернув коня поза частоколом і пустив його тихою ходою. Він заглянув у садок. Світло світилося в одному вікні з самого краю палацу.
“Чи не в неї світиться світло? І що вона робить тепер? і про що думає? Як мені хочеться побачити її, знати її думки! Перелізти б через частокіл та хоч заглянути в віконце…” — подумав Зінько, але він здалеку примітив, що те віконце було заслонене заленуватою завісою.
Зінько об’їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина і торкнув його під боки острогами. Кінь-неначе знявся з місця, як птиця, і полетів по битому шляху. Зінькові стало легше на серці од швидкого руху. Свіже вогке повітря прохолодило його гаряче лице.
“Ой, коли б ті гетьманшині іменини швидше, а то моя душа занидіє од довгого ждання!” — думав Зінько, вже світом вертаючись в батьківський двір.
Через тиждень старий Демко Лютай послав Зінька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасі, і звелів йому прикупити дві пари молодих волів до плуга. З Зіньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому ті воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.
Купивши дві пари волів, Зінько звелів наймитові гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги і завернув до Суботова. Вже смерком він вглядів верхи суботівських церков і в його серце защеміло. Кінь летів, як стріла, неначе постерігав думки свого хазяїна. От і верхи гетьманського палацу мріють в темряві, як в тумані! От і садок за домом вирізується на небі, неначе густі, чорні хмари облягли палац з трьох боків!
“Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманші в гості, вступлю сміливо в її покоїв, і, може, побачу Маринку… Гетьман живе на другій половині палацу, то, може, й не бачитиме мене… Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високі пороги для простого козака…”
Зінько об’їхав двір. В дворі не видко було ні живої душі. Він пустив коня поза садком, об’їхав садок, заглянув через частокіл: на прогалинах, в квітниках нікого не було, тільки квітки пахли з садка, аж дух забивало. Зінько повернув коня назад і, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однієї прогалини кінь сам спинився, неначе спіткнувся. Зінько вглядів, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому піску, котрим була посилана стежка. Він придивився, впізнав тонкий, гнучкий стан і височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.
— Хто то такий? — крикнула Маринка через частокіл. — Чого тобі тут треба?
Зінько впізнав Маринчин голос.
— Це я, Маринко, Зінько Лютай, коли не забула про мене, — обізвався Зінько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.
— Добривечір тобі. Марино! І не думав, не гадав тебе побачити, а от і трапилось, що я таки тебе побачив, — промовив тихо Зінько.
— Це ти так пізно приїхав до нас в гості? Чого ж ти так опізнився? — спитала Маринка так само тихо, але Зінько почув, що її голос дрижав.
— Я не в гості приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька дві пари волів. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядіти тебе. Отже, і вглядів! Неначе сам Бог з неба погодив мені і вивів тебе в садок. Мій кінь сам спинився от на цьому самому місці, неначе впізнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пізньої доби?
— Про тебе думала, — обізвалась щира Маринка. Ці слова вирвались в неї несамохіть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; і почервоніла.
— А я думав про тебе, об’їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пізній час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого сліду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нікого на світі не любив. Я не вперше отут об’їжджаю оселю та заглядаю в садок… Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тільки вловити погляд твій, ясний та милий, аби тільки подивитися на тебе, подивитись на твої очі і знов вернутись додому.
— І не їздь сюди, і не муч надаремно коня, бо з того нічого не буде, нічого не вийде. Гетьманша вже заздріває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою…
— Що ж вона говорила про нас? — спитав Зінько.
— Попереду піднімали мене на сміх, що я тебе причарувала, вже й не пам’ятаю чим… сміялись мені тобою. І ніяково мені було, і приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цілий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але…
Маринка спинилась і замовкла.
— Але що ж? Може, вони думають, що я так тільки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро і готовий хоч би й завтра до тебе старостів слати. Хіба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.
— Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твій батько і твоя мати нізащо в світі не дозволять тобі мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панів за своїх ворогів.
Зінько важко зітхнув. Маринка примітила це і собі зітхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.
— А ще що вони говорили про мого батька та про матір?
— Говорили, що мені жити в домі твого батька та матері буде погано, бо вони, хоч люди заможні, але люблять самі все робити, як прості селяни, що вони і мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокірлива… А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч і заможні, але не багаті, мабуть, бідніші за вас… — говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так і закапали з очей.
Зінькові стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Він почував в душі, що Маринка дуже його любить і догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.
— Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матір’ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панів, котрі нічого не роблять і тільки люблять байдики бити. Мій батько і моя мати ще не знають добре ні тебе, ні твоєї матері, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матір’ю тут, в Чигирині. Я поговорю з ними… а потім… потім… Чи любиш ти мене щиро? Скажи мені правду, моя добра Маринко! Чи можна мені до тебе старостів слати?
— І люблю тебе, і старостів присилай. Гетьманша і моя мати будуть тому раді, але… але… Я постерігаю, що з того нічого не вийде, — сказала Маринка, втираючи сльози.
— Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мій батько схоче, хоч він крутий на вдачу. Мати моя добра людина і жаліслива, та й батько не лихий, хоч у його круті норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять і приймуть за невістку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди і сподівайся!
Зінько нагнувся над сідлом, перехилився через частокіл, обняв однією рукою Маринку за шию і неначе впік її уста своїми гарячими устами.
— Прощай, Зіньку! Прибувай на гетьманшині іменини. Побачимось, поговоримо, і мені легше буде на душі. Зінько повернув коня на шлях і торкнув його під боки острогами. Кінь полетів, як орел. Свіжий вітрець повівав з степів і прохолоджував гаряче Зінькове лице. Зінько неначе набрався здоров’я, щастя, напився з криниці цілющої води. Його поетична м’яка вдача вилила щастя піснею. Од щастя, од любові Зінько завів пісню, і його голос полився степами, дзвенів, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душі козака, уся радість кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори річка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пісні. Як пишно та ясно тепер світили зірки на небі для Зінька! Вони неначе сміялись до його з високого неба своїм мигаючим світом. Яким пишним здавався тепер Зінькові широкий степ, десь далеко вкритий сизою імлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зірок, прикритий синім, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летіти на коні без міри, без кінця, і щоб тому степові не було ні краю, ні кінця, хотілось співати до світа, до сонця. Тільки степ та зорі на небі слухали Зінькову пісню.
Зінько незчувся, як доскакав до Чигирина і дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небі твердиня на горі, неначе чорна та важка хмара.
— Чи це вже й Чигирин? — аж крикнув голосно Зінько, і йому не хотілося в’їжджати в місто, в тісні, душні улиці. Йому знов забажалось летіти конем по степу, назустріч вогкому холодному вітрові, і дивитись на широке небо над степом, засіяне зорями. Йому там було добре, вільно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тільки зорі, та степ, та степовий вітер спочувають до його щастя, до його любові.
“Широкий степ — мій боярин, а ясні зірки — дружечки моєї молодої; вони тепер одні раді моєму коханню! — думав Зінько, повернувши коня на узьку уличку. — Ох, що то скаже мій старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспіває і сама гетьманша, як я зашлю старостів до Маринки?”
І Зіньків кінь пішов тихою ходою по душних улицях сонного міста, а Зінько схилив голову, і сам похилився од важких думок в голові. Зорі неначе згасли на небі, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.
VІІ
Другого таки дня Зінько задумав сказати матері й батькові, що він хоче слати старостів до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранці сам помазав воза, запріг коні і поїхав у поле; він повіз полудень косарям: в полі косили овес. Вже надвечір вернувся старий з поля і все гримав та сердився: овес трохи перестояв і вже сипався. Лютай посіяв багата вівса, бо догадувався, що овес буде швидко потрібний для козацьких коней… Він вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщі, знав, що ця справа не обійдеться без війни, і він заздалегідь готував овес не для коней прихильників гетьманської справи, не для польського війська, а для коней гетьманських та польських супротивників…
Настав вечір. Косарі вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стріху. Грабки стриміли над стріхою. Косарі посідали вечеряти під хатою коло ганку на дошках, котрі вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках і ставила миски на довгій і широкій дошці, покладеній на двох круглих дзигликах. Старий Лютай виніс чималу пляшку горілки і почастував косарів. Почастувавши усіх чоловіків, Лютай сів рядом з косарями вечеряти. Він все бідкався, що спека дуже велика, і овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворі зовсім смеркло, як косарі встали, попоївши всмак, перехрестились на схід сонця і подякували господареві й господині за вечерю. Забравши грабки, косарі тихою ходою пішли з двору. Лютай сів на лаві на ганку; він зітхнув, неначе після довгої важкої та втомної роботи. Син сидів проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сіла на лавці і почала балакати з Демком про господарські справи, про овес, про жито, що вже половіло, достоювало на полі.
— А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозі? — спитав в сина Демко. — Вчора ввечері наймит попередив тебе з волами і пригнав воли до двору раніше, ніж ти вернувся на коні. Чого це випало так, що воли стали прудші за твого коня?
— Та я, тату, трохи збочив в дорозі: поскакав конем не битим шляхом, а…
