— А манівцями… — обізвалась мати. — Я й догадуюсь, куди ти завертав манівцем.
— А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?
— До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гості в гетьманський двір, — сказала Лютаїха.
В двір не заїжджав, а коло двору був, це правда, — сказав син.
— Хотілось тобі побачити Маринку? Чи вглядів же її де-небудь? — спитала.
— Бачив її, мамо, в садку і поговорив з нею через частокіл, — сказав син.
— І через частокіл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? — сказав батько. — І понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузинні…
— Ні, я в садок не лазив, бо мені Маринка і так сказала з садка, щоб я слав до неї старостів хоч і зараз.
— От тобі й на! Шити-білити: завтра Великдень! — жартував батько. — Заманулось Маринці в Петрівку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?
— А я сказав, що готовий хоч і зараз старостів до неї слати, — сказав Зінько.
— Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втіху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весілля та танцювати! — жартував старий Лютай. — Ану, стара! заходжуйся шити нові червоні сап’янці, бо танцювати прийдеться в самі жнива, та ще й швидко.
— Ох, ох! — зітхнула стара Ольга і тільки голову похилила, підперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.
— Заздалегідь, стара, зітхаєш і ще за рік або за два до весілля, — сказав старий Демко. — Мабуть, охаєш на запас, бо запас біди не чинить.
— А може, й вчинить біду, — обізвалась стара Ольга. — Бог його святий знає.
— Яка ж це буде, мамо, біда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж біди, — обізвався син.
— Чи ти, Зіньку, бавишся в кохання, чи справді надумався оженитись з Маринкою? — спитав батько і з його очей зслизла насмішкуватість. Очі глянули з-під густих брів поважно і трохи сердито.
— Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справді думаю сватати Маринку, як ви, тату, і ви, мамо, поблагословите мені слати до Маринки старостів, — сказав скн несміливо і не дивлячись батькові в вічі.
Старий Демко підвівся з жвавістю, непідхожою до його літ, схопився з місця, як обпечений, і випростався на ввесь свій велетенський зріст.
— Щоб я тобі дав благословення сватати шляхтянку? Ніколи цього не буде! Вибирай собі козачку або просту селянку, тоді я тобі поблагословлю женитись! — крикнув батько.
— Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? — несміливим тихим голосом промовив син.
— Чуєш, Зіньку? Не дурій! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристаріється, тоді ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, і католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голів через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кіт на сало, бо звідтіль на неї сипалось усяке добро, і панщина, і усякі привілеї.
— Але ж, тату, Маринка і її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони і нашого роду, і нашої віри, — сказав син.
— Говори, говори! Не такі! Усі вони однакові. Он приїздив до нашого табору під Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду і нашої віри Адам Кисіль; приїздив нібито за посланця од короля, щоб помирити козаків з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обіцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам і плату од скарбу за чотири роки, бо нам тоді з польського скарбу не давали плати поспіль чотири роки; наговорив нам Кисіль усяких обіцянок, аби ми тільки не піднімались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сів в сенаті, брав добрі гроші од поляків, опасся і вгодувався польською ласкою, як кабан, і став готовий продати і козаків, і мужиків, і всю Україну полякам за лакомство погане. Отакі тепер стали наші шляхтичі, наші пани! Така, певно, і твоя Маринка.
— Не така, тату! Я її знаю і духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, — обізвався син.
Старий Демко сів на лавці, схилив голову і сперся на поручата. Він важко зітхнув. Пригадав він і облесливого Ада-ма Киселя, і його облесливі слова, котрими він дурив козаків, і його зрадливість Україні й козакам, і йому стало важко на душі за гріхи православної української шляхти, котра тягла до Польщі і для своєї особистої вигоди була готова і сполячитись, і продати Польщі і хлопів, і козаків, і свою віру, і всю Україну.
— Потривай, сину і не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки і до її матері. Не можна ж таки так похапцем брати нам невістку в свою хату, не розвідавши добре, яка вона людина, який її рід, — тихо промовила мати. — Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!
— А який її рід? Князі Любецькі, князі Соломирецькі, Огінські, Стеткевичі. Ціла метка князів, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької віри, стала ворогом нам, потягла до Польщі, — [сказав Демко].
— Ой Боже мій єдиний! Ох! — почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очіпок на голові. — Та воно ж нездатне ні спекти, ні зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляниці та хліб, нездатне ні до чого, бо має білі ручки, бо звикло паніти і не бралося і за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця мені здавило.
— Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими білими ручками вміє і спекти, і зварити, — обізвався син. — Розвідайте попереду, розпитайте, та тоді вже й гудьте.
— Та так, стара! В тих панів так! Тільки їм подай або прийми! Більше вони нічого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зіньку, і не думай, і в голові собі не покладай брати нам за невістку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козаків та мужиків з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невістка, ніж шляхтянка.
— Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночі! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печі. Дух святий при нас та при нашій оселі! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! — сказала мати і тричі перехрестилась.
Старий Демко Лютай од злості схопився з лавки і прожогом дременув у сіни. Він спересердя забувся навіть нахилити голову в низьких дверях і з усієї сили стукнув лобом об одвірок.
— Ов-ва! Ще ні сіло ні впало, а от тобі на перший гостинець батькові од невістки-шляхтянки! Дай, Боже, і тобі, стара, таких гостинців! — сказав Демко і неначе пірнув в темряву сіней.
Син і мати довгенько сиділи мовчки на лавці. Мати мовчала і все важка зітхала, її чорні блискучі очі стали жалібні й журливі, їх блиск неначе припав росою та пилом.
— Не журися, сину! Мені стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душі: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей і сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть білі хвилі. Виходити в море, хоч і тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!
— Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, — сказав син, — навіщо мені гнівити Бога? Навіщо мені викликати на себе кару з неба самохіть? Боюся, мамо, щоб мені часом не довелося в воді потопати, в огні погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як і мені.
— Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, — сказала мати, — але все-таки я боюсь тієї шляхти… Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч і рада вволити твою волю.
Минув тиждень, минув і другий. Зінькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тоді саме настали жнива. Йому не було часу літати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Після обжинків якось одного дня надвечір прибіг козак-вістовець з Суботова в Лютаїв двір. Лютай, Лютаїха і Зінько сиділи на ганку і балакали, одпочиваючи після роботи довгого літнього дня.
— Козак од гетьмана… — тихо сказав Зінько.
— Чого треба гетьманові од мене? — ще тихіше промовив старий осавул.
Козак зняв шапку, поклонився Демкові і промовив:
— Просили гетьманша і гетьман, щоб ти, осавуле, з жінкою та з сином не забули про гетьманшині іменини і щоб прибули до їх в Суботів завтра на пізній обід.
— Спасибі, спасибі за честь та за ласку! — сказав Дем-ко. — Але я вже старий: не мені їздити на іменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьманові і гетьманші од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горілки та йди до пекарні підвечіркувати, — сказав Демко.
Зінько виніс пляшку з горілкою, і старий батько сам випив і почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарілці пирогів і подала козакові на закуску. Козак випив всмак після дороги, аж крякнув після другої здорової чарки, і пішов до пекарні.
— Ну що, стара? Поїдеш до гетьманші в гості? —спивав Демко в жінки.
Син подивився на матір пильним і прохаючим поглядом.
— Поїду! — сказала Ольга. — А ти, Демку, поїдеш?
-— Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панів, чи що? Надивився я доволі на тих панів. Буде з мене на ввесь останній вік! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, їцоб в гетьманському домі козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горілку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гості? Ет! не поїду я на ті іменини до Олесі-преподобниці! їдьте собі самі, коли хочете. Там же побачите і Маринку, що Зінькові од неї світ замакітрився.
Другого дня вранці Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертіла голову шовковою наміткою, наділа жовті сап’янці, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту і звеліла синові запрягати коні. Син запріг чудові баскі коні в простий кінський віз, обшитий новими лубками, намостив в задок сіна і застелив сіно новим квітчастим килимом.
— Та поснідайте ж добре, — говорив старий Демко, — бо будете голодні. Я вже знаю ті пізні панські обіди. Як почне варшавський кухар партолити якісь панські потрави, то вас і за живіт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти заміж! Чи не хочеш ти часом запаморочити світ якомусь прудиусові в гетьманському палаці? — жартував старий Демко.
— Оце Господи! Не надіну ж я буденної одежі, коли їду в гетьманський двір. Там же будуть усякі полковниці, а може, й шляхтянки та княгині наїдуть з Києва до гетьманші. Не буряки ж шкромадити я прибралась, і не капусту буду шаткувати, а буду сидіти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська…
-— Бодай їй колеса розпались в дорозі, коли вона їде з Києва! Про Маринку мені й не згадуй і не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цілуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її і в пазуху сховати і в пазусі привезти мені на гостинець.
— Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять… — сказала навздогад Ольга.
Син з матір’ю, поснідавши, сіли на віз. Коні, баскі та лихі, як змії, так і шугнули в одчинені ворота і полетіли улицею, тільки густа курява піднялася з-під копит та коліс і закрила віз ніби густою хмарою.
— Господи, не споспішай! Дай, Боже, час недобрий! — крикнув вслід воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.
Баскі степові коні так швидко долетіли до Суботова, що стара Ольга і незчулась, і не стямилась, як перед її очима заманячіли дві церкви по обидва боки широкого майдану, як забіліли ряди крамниць по один бік майдану.
— Ой сину! спини коні під оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тільки що трусив сажу в комині? Скажуть панни, що приїхав в гості чигиринський сажотрус, — сказала Ольга.
Син оглянувся до матері
— Та й ви, мамо, зчорніли од пилу, аж страшно на вас дивитись: і ви стали такі, неначе тільки що вилізли з комина, — обізвався син.
— Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увійду в покої; скажуть: приїхала якась мара.
Мати й син повставали з воза під старими вербами і почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городі було видко криничку. — Якась дівчина брала воду з криниці. Ольга перелізла через перелаз, попросила дівчину злити води їй на руки. Дівчина зливала з відра в пригорщі, а осавулиха помила руки і вмилася. Зінько витяг рушника з воза і подав матері. Мати втерлась і подала рушник Зінькові. Зінько двічі вмився і двічі втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.
Обтрусившись і причепурившись, мати і син посідали на віз і поїхали до гетьманського двору. Ворота в двір стояли одчинені, неначе самі запрошували гостей до двору. В дворі стояло багато возів усякої масті: між ними лисніли і багаті екіпажі пана Беньовського та інших православних панів.
Ольга увійшла в світлицю. Гетьманша встала з канапи і пішла до неї назустріч до самої середини світлиці, привітно привіталась до неї, поцілувалась і посадила поруч з собою на канапі, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примітила, що гетьманша була дуже ввічлива й привітна до неї, привітніша, ніж в Чигирині, як вона була в гетьманші в гостях.
“Це добрий знак.. для мого Зінька, але не для мене і не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привітна до мене” — подумала Лютаїха, сідаючи на канапі рядом з гетьманом. — Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось…”
Зінько, поцілувавши гетьманшу та полковниць в руку, сів на стільці в куточку і неначе прищулив плечі. Він окинув очима гостей. Між ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очі додолу і задумався.
— Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гості? — спитала в Ольги гетьманша.
— Не приїхав, бо вже старий мій Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозі, як старий віз! — сказала Демчиха і засміялась.
— Ну, осавулихо! ваш старий міцно збудований: сплоха не розсиплеться! — сказала жартівлива й весела Катерина Виговська і засміялась. — В цілому Чигирині нема міцнішого й здоровшого чоловіка, як ваш Демко.
— Та він міцний, це правда, але літа своє беруть, — сказала Ольга. — Якби, борони, Боже, розсипався в дорозі, то ми б його вже й не полагодили.
— Літа руйнують і старі муровані палаци, не тільки міцних людей, — обізвалась гетьманша, — а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотів потурбувати себе ради моїх іменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, — сказала гетьманша з докором.
