— Та коли б ти, гетьманшо, знала… то він не такий міцний, як тобі здається: він тільки веселий на вдачу та вдався собі жартівливий: все піднімає мене на сміх, і мене, й інших, — промовила Ольга Лютаїха.
— Сказати правду, твій пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору… неначе цурається нас… — промовила гетьманша і трошечки насупила свої тонкі брови.
— За мого покійного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його між гістьми, — обізвалась Катерина Виговська. — Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує і з нами, дітьми, і з старими, і з самим гетьманом. Демко і мій панотець все, було, розмовляють про битву з поляками під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про сміливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбові гармати і перевіз їх в Січ та й сказав: “Отут їм місце!”
— Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай він не цурається нашого хліба-солі та прибуває до нас в гості. Ми будемо йому завсіди раді, — сказала гетьманша і замовкла, бо не любила говорити багато і була зроду нерозмовна.
За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманші в гостях в Суботові. Гетьманша кликала її до себе, як тільки до неї збирались якісь поважні гості, жінки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.
— Нехай твій пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозі, то ми його отут поскладаємо, наб’ємо обручами та й посадимо за стіл, — жартувала Катерина Виговська.
— Чи буде ж веселий ваш гість, набитий обручами? — промовила Ольга, сміючись.
— О, буде! Осавул таківський, що буде жартувати і набитий обручами, — додала Катерина і зареготалась.
— Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, — сказала Ольга Лютаїха.
— От ваш Зінько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, — промовила Катерина, зирнувши на Зінька, котрий і справді сидів мовчки, похнюпивши голову і втупивши очі в підлогу.
Катерина зумисне кидала камінець в Зіньків огород: вона знала, чого Зінько задумався: в світлиці не було паннів, не було Маринки.
— Скучно тобі, Зінько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас і приємнішу для себе раду, — сказала Катерина.
Зінько взяв шапку і пішов в садок. Там гуляло кілька паннів-козачок, котрі поприходили з матерями в гості до гетьманші. Маринки і в садку не було видко. Молоді козачки приставали до його, зачіпали, але він гуляв з ними по садку і тільки світом нудив. Йому так хотілось спитати в їх, де ділася Маринка, та він не смів спитати.
Стара Ольга все ждала, що в світлицю ввійде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотілось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядіти, щоб довідатись хоч трохи, яка вона людина.
— Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дім, чи приставляли нові кімнати? — спитала в гетьманші Ольга Лютаїха.
— Ні, не пересипали, а тільки трохи поновили та приставили кілька кімнат, щоб були в запасі для гостей або для чужоземських посланців; та й гетьманів батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кімнати, — сказала гетьманша.
— Піду я подивлюся на нові покої! — сказала Ольга і встала з місця.
Ольгу цікавили не покої: їй забажалось знайти Маринку і побалакати з нею та ще й на самоті.
Ольга сміливо пішла вандрувати по великому палаці, заглядаючи в усякі кімнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгі сінці і одчинила одні двері: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печі з кількома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вгляділа Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальці з двох боків.
Маринка вгляділа осавулиху і почервоніла, як маківка:
Їй здавалось, що двері от-от одчиняться вдруге і ввійде в пекарню Зінько, бо догадувалась, що він прибув в гості з матір’ю. Христина зирнула на рум’яні Маринчині щоки і осміхнулась.
— Добридень тобі, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? —сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.
— Доброго здоров’я, тітко, — сказала Христина. — А йдіть до нас до помочі!
— Доброго здоров’я, тітко! — обізвалась і Маринка. — Але ж, Христино, тітка прибула до нас в гості задля того, ш,об їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржі, — сказала Маринка.
“Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тоді, як в домі повно гостей та ще й панянок”, — подумала стара, і зраділа.
— Бувши, Маринко, на твоєму місці, я б зроду не пристала на те, щоб смикати оті коржі на плачинду в пекарні, а пішла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, — говорила, підступаючи з хитрощами, стара Ольга.
— Коли, тітко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду і віртути, — сказала Маринка.
“Чи ти ба! — подумала Ольга. — Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гості. — Добра дитина! Їй-богу добра!”
— От і спасибі тобі, Маринко, що й про мене пам’ятаєш, — промовила голосно Лютаїха.
— Я матері догоджу! біду постіль постелю! А ти, серце, ходи! мене вірно люби! — почала тихесенько співати, неначе через зуби, жартівлива Христина, але голосно промовила-тільки перші слова пісні і потім схаменулась і останні слова неначе проковтнула.
Маринка й Христина розтягли корж і розстелили його на здоровій сковороді, котра стояла на столі. Потім Маринка помазала увесь корж пірцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржі печені терті яблука. Маринка одірвала шматочок тіста, трохи розкачала його качалкою. І знов чотири маленькі біленькі ручки вхопили той коржик і почали проворно розтягувати його на всі боки. Корж все ширшав і став тонісінький, аж світився наскрізь. Дрібні пальчики бігали на коржі, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на іграшку.
Маринка зирнула набік на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сіни. Маринка побачила, що кухар вийшов, і промовила до осавулихи:
— Моя мама сказала мені, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякі потрави, такі, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує мені, та не все, як я дізналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мішу тісто на мнишики, або перетираю печені яблука та збиваю білки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякі печені, як він січе начинку до поросят або до курчат. А я ніби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примічаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все він мені розказує.
— Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одіб’єш в його хліб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманші за кухаря, — жартувала Христина.
— За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вміє готувати усякі потрави, вміє зварити такий борщ, вміє спекти такі паляниці, що, було, як прийдуть до нас в гості князі Любецькі та Соломирецькі, то хвалять та уплітають страву на всі заставки, — говорила Маринка.
— Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобі в пригоді, — сказала стара осавулиха. — І я й тепер дякую своїй матері, що мене добре навчила і пекти, й варити. Вчися, серце! На старість буде як нахідка, як приказують люди.
Маринка, думаючи про Зінька, ставала неспокійна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерівно, пробивали наскрізь. Під її пальцями корж почав світитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вікно, що виходило в садок, і вгляділа Зінька. Корж вийшов з-під її рук подірявлений, неначе кулями прострелений.
— Але мені вже остогидло смикати оці коржі! — сказала жвава Христина. — Давай ще будемо їх рвати, як рвуть драні галушки!
І Христина смикнула корж так, що він перервався пополовині. В Маринчиних руках теліпався тільки дірявий шматок коржа, неначе шматок дірявої хусточки.
— Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржі та вже й завершимо плачинду, — говорила сердито Маринка і розстелила на плачинді обидві тоненькі половинки коржа.
Молоді дівчата ще розтягли пальчиками два коржі, розмазали по них м’яті яблука і потрусили плачинду зверху січеними зернами з волоських горіхів, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола і всунув в піч. Маринка і Христина помили руки і заглянули в піч, щоб подивитись, чи добре загнітилась плачинда. Кухар розіклав в челюстях сухі тріски на гніт, щоб плачинда зверху загнітилась і була рум’яна.
Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молоді панни. Осторонь стояло кілька молодих козаків. Зінько сидів на лавці під старою грушею і розмовляв з товаришами. Несподівано він углядів Маринку й Христину. Вони вибігли в садок рум’яні, аж червоні. Полум’я в печі розпекло їм щоки.
Зінько схопився з місця, привітався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмілився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дівчата і неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зінько не насмілився і приступити до неї. Молоді дівчата гуляли й бавились окремо: молоді козаки стояли осторонь і не приставали до паннів, як і тепер поводиться у селян. Зінько тільки здалеку милувався рум’яним личком своєї милої.
Несподівано, двері в ганок одчинились і в дверях з’явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчі приятельки гетьманшині, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жінок полковників та сотників в парчевих та оксамитових кунтушах. Молоді козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попід грушами посідали старі. Молоді дівчата й козаки подалися в садок і розсипалися по доріжках. Маринка одбилась од гурту і пішла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущі збоку коло неї зашелестіли, і Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землі виріс Зінько, виступивши з-за густих кущів.
— Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись і побалакати. Чого це ти розчервонілась, неначе півонія?
— Та це я з Христиною робила в пекарні плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печі. Твоя мати заходила в пекарню і застукала там мене й Христину.
— Чи говорила ж з тобою мати? — спитав Зінько.
— Говорила, ще й дуже ласкаво.
— Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, — сказав Зінько.
— А батько? — спитала тихенько Маринка.
— Про батька не скажу… з батьком буде мені багато тяганини та клопоту. Батько — чоловік завзятий, — сказав Зінько і опустив віка на свої ясні очі. Маринка важко зітхнула і втупила очі в землю. — Але чи так, чи інак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: він хоч завзятий, але добрий.
— Він не любить гетьмана й гетьманші. Я про це чула од самої гетьманші. А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, — сказала Маринка, і по її щоках покотились дві сльози.
Зінькові стало жаль молодої дівчини. Він взяв її за руку.
— Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матір. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! — промовив Зінько.
— Я знаю, що твій батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч і православної віри. Не прийме твій батько мене за невістку.
— Або добути, або дома не бути, — обізвався до Маринки Зінько словами приказки. — Буду благати батька, щоб він поблагословив мені тебе сватати; без його благословення не буде нам в житті щастя-долі. Треба мені доконечне випрохати в його благословення.
Несподівано Маринчине лице неначе затінила чорна хмара, її журливі очі стали ще сумніші. Знов дві сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волі Зінько не насмілиться слати до неї старостів. Вона чула вже про старого Демка, чула, що він завзятий, запеклий чоловік.
— Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька і не знаю, що він мені скаже. На що тобі заздалегідь надаремно сльози лити? Може, наша справа обійдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй і себе, й мене. Ще не час сльози лити, — втішав Зінько Маринку.
За кущами та густими яблунями почувся гомін: наближались дівчата, гуляючи по садку. Зінько неначе пірнув в кущі і сховався в зелених гілках. Маринка побігла стежечкою, обійшла квітник і пристала до дівчат.
Гетьманша сиділа на лавці з гістьми і мовчала. Катерина говорила за неї і забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сіла й собі на лавці і завела розмову з своєю братовою, жінкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думці, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з півдня. Лютаїсі хотілось їсти. І полковниці були вже голодні після раннього снідання. Розмова не йшла. Всі сиділи мовчки, неначе потомились після важкої роботи: всі ждали обіду, неначе рідного батька. Одна говорюча Катерина говорила і за себе, і за гетьманшу, неначе й про обід забула.
“Ну, правда, що в гетьманші панські обіди! — думала голодна Лютаїха. — Не дай, Боже, як в гетьманші обід буде аж під полудень… А я, хапаючись в дорогу, з’їла тільки п’ять пирогів. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!” Лютаїха мовчала і все поглядала на ганок та на двері, чи не вийде хто просити на обід.
З дверей на ганок вийшов гетьман, рівний станом, як стріла, в малиновому кунтуші. Слідком за ним вийшов пан Беньовський, білявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убранні, в зеленому оксамитовому кунтуші, в жовтих сап’янцях з срібними підковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщі й приятелі Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкішними кучерями на голові; за ним виступав вже пристаркуватий Тиміш Носач, далі йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертівся коло гетьмана і все сипав словами, неначе брав їх десь з мішка цілими пригорщами.
Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничі.
— А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обід? — гукнув з ганку гетьман.
— Мабуть, вже готовий! Прошу вас всіх до столу! — промовила гетьманша до полковниць.
“Слава тобі. Господи! аж на серці стало легше! — подумала Лютаїха. — Я звикла рано обідати, а тут на тобі в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне”.
— А! пані осавулиха в нас в гостях! — крикнув гетьман і він не пішов, а побіг до Лютаїхи, вхопив її за плечі й поцілував в плече. — А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.
