— Що правда, то правда! — сказала Лютаїха. — Од гетьмана Івана не вийдеш п’яна… Кланявся тобі гетьман і запрошував до себе в гості, навіть сердився, що ти не приїхав сьогодні до його в гості.
— Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, — сказав понуро Демко.
— Ще й пан Беньовський велів передати тобі поклін і казав, що польний гетьман Потоцький і досі має до тебе ласку.
Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.
— А про Маринку скажу, що кращої і добрішої невістки я й не знайду. Я і в гетьманську пекарню таки заглянула… Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичівною розтягують коржі на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, і сказала мені сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без діла.
— То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе дві плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, — сказав Демко. — Ой, хитрі ви усі баби, і старі, й молоді.
— Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зінькові до Маринки старостів слати, — сказала Ольга Лютаїха. — Наш Зінько вже станівний парубок, час його оженити.
Зінько впав батькові в ноги і просив в його благословення слати старостів до Маринки.
— Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собі невістку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись і заступати тобі дорогу. Твоя мати ніколи ні в чому не помилялась на своєму віку. Дай, Боже, щоб вона і теперечки не помилилась. Я тобі не ворог. Боже тобі благослови! — сказав старий і перехрестив сина.
Зінько подякував і поцілував батька в руку, щасливий та веселий. Ніколи на своєму віку не був він такий веселий, як того вечора.
— Але пам’ятай, Зіньку, що при Маринці нам не можна буде нічого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка і нам не ворог, але не ворог вона і гетьманші. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвості, в гетьманський двір того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зіньку, що я й ти — супротивники Польщі, а гетьманові і його Олесі тільки й сниться, і привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ із грибами — держи язик за зубами! Через тебе, сину, і для тебе я мушу бути на весіллі в домі тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогів, але як на недоброхотів для України. Але… поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе
Згасло небо на заході. Ніч тиха й тепла вкрила землю. Висипали ясні зорі і замигали, неначе живі очі. Спокій запанував на хуторі. І стара мати, і молодий Зінько почували спокій в серці. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку і згорнувши старі сухі руки на старих грудях. Не те говорили йому ясні зорі, не те шепотів йому листом старий садок, що говорили зорі, що шепотів старий садок молодому синові.
Другого дня вранці Демко сказав синові:
— Запрягай, Зіньку, коні та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостів слати і час дурно гаяти.
— Ваша правда, тату, — сказав син, — без матері шкода й заходу коло цього діла.
І другого дня старий осавул та його жінка вирядили сина в дорогу.
Якилина Павловська привітала Зінька дуже радо, поблагословила йому слати старостів до Маринки і, не гаючи часу, сіла на віз з Зіньком і прибула до Чигирина. Другого дня після приїзду додому Зінько поїхав з старостами в гетьманський двір до Суботова, і Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижні в гетьманському дворі в Суботові справляли Маринчине весілля. Старий Демко мусив їхати на весілля до нелюбого гетьмана, сидів на весіллі надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобігав в його, але не розважив старого осавула і не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданів товариш не спочуває до Польщі, не спочуває до з’єднання України з Польщею, і догадувався, що Демко через те одвертається і од його, і од його гетьманського двору.
“Ой, стане мені ворогом, і, може, лютим ворогом цей старий дідуган! Коли б він не вчинив мені навпісля якої капості!” — думав гетьман, подаючи Демкові чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб підійти під смак старого козака, котрий звик до гульні та випивачок при дворі старого гетьмана Богдана.
Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весілля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звіліла виставляти на столи багато горілки, медів та вина. Гості встали з-за столів тверезісінькі. Демкові тільки трохи зашуміло в голові. Як тільки почало смеркатись надворі, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Світилки та свашки винесли на віку діжі парчевий очіпок та дорогу білу намітку. Маринці завертіли голову наміткою. Коні стояли вже позапрягані. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один віз, старі сіли на другий. Гості вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, і його жінку, й молодих. Гості й господар випили “до коліс”. Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу і гостей до себе на обід на другий день. Коні рушили і полетіли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зінько гнав коні що було сили, неначе хотів як можна швидше наздогнати в дорозі свою долю.
Другого дня прибули на хутір до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тиміш Носач і ще кілька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значні гості вже застали в Демковій світлиці і на ганку чимало козаків, осавулових родичів та знайомих з давньої козацької старшини, котрі вже покинули козакування і одпочивали на старості літ по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звеліла накривати столи на причілку хати в садку, бо світлиця була невелика й тісна. За довгими столами посідали гості. Демко викотив з льоху старої горілки. Демчиха заставила стіл здоровими бутлями з горілкою та старим медом. Демко не жалував горілки та медів і часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, і то більше для людського ока. Гетьманша випила тільки півкухлика меду і сиділа мовчки. Катерина Вйговська і тут говорила і за себе, і за гетьманшу. Козачки, родички Демкові, сиділи мовчки і тільки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.
— Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навіть не дивиться на нас, — шепотіли козачки одна до другої. — Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усіма.
Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманші і все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.
З початку обіду усі сиділи за столом тихо; усім було ніяково говорити голосно за столом, де сиділа гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостій та по сьомій чарці, старі козаки забули про гетьманшу і заговорили голосно.
Піднявся веселий гомін, пішла розмова весела й смілива. В кінці обіду багато козаків було п’яненьких. Старі козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частіше ходила кругом, аж бігала, неначе стала навіжена. Гетьманші не подобалося це частування, не подобався той гомін та крик п’яних козаків. Вона була рада, як обід скінчився і декотрі гості встали з-за стола. Музики посідали на ослоні і зараз вдарили метелиці. Молодші козаки та козачки не втерпіли і пішли в танець. Земля застугоніла під козацькими підківками. Закаблуки рвали траву цілими кущами. Трава летіла вгору і в одну мить протоптане місце зачорніло, неначе вбитий довбнею тік. Старі полковники та козаки сиділи за столом і дивились на танці. І не в одного з них дрижали жижки до танців під червоними сап’янцями. Не один з них згадав літа молоді.
— Та й танцюють же палко, нема де правди діти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битві б’ються з татарами, — промовив Демко.
Гетьманша трохи посиділа, подивилась на танці і попросила осавулиху подавати варенуху в світлицю. Вона встала і пішла в світлицю. За гетьманшею пішла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кілька старих козачок. Решта гостей і гетьман зостались за столом, щоб допивати горілку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гістьми і виїхали з двору. Гості сиділи за столами і пили, доки не смерклось надворі.
Маринчина мати ще три дні пробула в Демка; ще три дні збиралася до Демкової хати рідня та близькі товариші-козаки. Ще три дні гуло одгуком весілля в Демковій хаті, в Демковому садку.
Четвертого дня гості розійшлися. В Демковому хуторі настала тиша. Маринці все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторі, що вона ще трохи погостює і швидко виїде з Зіньком до матері в Київ. Четвертого дня вранці Маринчина мати виїхала в Суботів до гетьманші. Маринка заплакала, прощаючись з матір’ю. Аж тепер, на прощанні з матір’ю несподівано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманші. Вона забула на той час і про Зінька, і про ласкаву до неї осавулиху, і в її думках все з’являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насуплені товсті брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторі тільки з одним старим осавулою, і сльози річкою полились з її очей.
— Не плач, дочко! Звикнеш до нового місця. І я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутір, а тепер, хвалить Бога, звикла і вік свій ізжила в цьому хуторі і люблю тепер цю оселю, як оселю рідного батька. Те буде і з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жіноча доля. Не там доводиться вік вікувати й помирати, де ми родились та дівували. Ой Господи наш милосердний! — говорила осавулиха і сама не зогляділась, як і собі заплакала і тільки завдала Маринці жалю.
Старий батько увійшов у світлицю і кинув оком на Маринку та свою жінку.
— А чого це ви розревлися, неначе на похороні? І стара чогось проливає сльози? — сказав осавула. — Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старості літ? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушині сльози та зітхання. Твоя свекруха ладна щогодини зітхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислиці в пазусі та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мій хутір своїми сльозами.
Маринка втямила ніби в неласкавому голосі свого свекра потайні жарти і разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хаті. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась під крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зінька. Вона примітила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй віри, все неначе дише на неї важким козацьким духом… “Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!” — думала бідна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгі вуса, неначе жмені пом’ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повісма.
— Годі вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в світлиці од ваших сліз стане повіддя. Йдіть лучше до пекарні та готуйте обід, бо вже час наставляти борщ, — говорив старий осавул.
Осавулиха з Маринкою пішла до пекарні і заходились варити обід. Впоравшись коло печі, вони накрили стіл. Усі посідали за стіл обідати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зінько виголодався і мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.
— А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а ніби шляхетський, солоденький, — сказав старий осавул, не то жартівливим, не то докірливим голосом.
— Та це я варила, — обізвалась осавулиха, — Маринка тільки накладала в горщок закришки та м’яса.
— Чи через сльози та кислиці, чи через весілля не вдався тобі борщ? — чіплявся старий до жінки.
Зінько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась і стара мати. Смутні Маринчині очі стали ще сумніші: їй все здавалось, що вона сіла за стіл обідати з ворогами.
— Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжі, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай і до простої роботи, бо ми люди небагаті й прості і не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панів, — обізвався старий, уплітаючи на всі заставки шматки печені, котрі він брав з полумиска — дерев’яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.
— Я, тату, звикла до роботи в своєї матері, бо й мама робить усяку роботу, і мені загадувала робити усяку роботу, — несміливо обізвалась Маринка.
— Ото й добре!
Маринка спустила віка на очі і поклала ложку на стіл:
Їжа не йшла їй на думку од докорів старого свекра.
Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка і не думає паніти і береться до роботи вкупі з старою свекрухою та з наймичкою. Але він все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекрові. Вона почувала в тих жартах докір, але мовчала. Тільки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсім оговтався, звик до невістки-шляхтянки і перестав кидати докорами на Маринку.
VІІІ
Тим часом до гетьмана Виговського все частіше та частіше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дідич православної віри, Юрій Немирич та інші українські православні пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщі, боявся, що не всі козаки пристануть на те, й не йняв віри козакам. Він набрав в Чигиринський полк німців, волохів, православних дрібних убогих шляхтичів і козаків, прихильних до Польщі. Зінька він не перевів в інший полк тільки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати і німецьку піхоту в Чигиринському полку гетьман доручив німцеві Данилові Олівенбергові. Недалеко від Чигирина за Чорним лісом стояло напоготові найняте татарське військо. Гетьман не дуже йняв віри своїм козакам і обставив свій гетьманський двір найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про нові гетьманські порядки, про гетьманські заміри і тільки хитав з досади головою. Зінько нарікав на ті нові порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те, що його жінка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром після того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячі. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову і вговорив прихильників Польщі прилучити Україну до Польщі. Прості козаки мало розуміли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив зміст і тямку тієї промови в народних простих примовках та в приказках.
— Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! — закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.
Гетьман і полковники підписали ту Гадяцьку умову і постановили послати посланців в Варшаву на сейм і просити, щоб король знов прийняв Україну під свою державу. На раді постановили, що козаки пристають до поляків як рівні до рівних; козацька старшина повинна була дістати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князівством, а Виговський — гетьманом і руським великим князем.
Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланців. В квітні 1659 року польські сеймові посланці з’їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймі повинно було статись велике діло для Польщі. Король був готовий прийняти в підданство козацьке військо і всю Україну, і сейм був повинен роздивитись і розібрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в місяці сентябрі. Сейм розпочався. Король Ян-Казимір і польські магнати та сеймові посланці ждали козацьких посланців з великою нетерплячкою, а вони загаялись і не приїздили.
Варшава заспокоїлась і неначе повеселішала після важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Іван Виговський знов вертав Україну польському королеві. Ця радісна звістка пішла по Варшаві, по всій Польщі. Магнати з’їхались до Варшави, давали на радощах пишні бенкети, гуляли по тісних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавніх високих каретах, запряжених в простяж.
Грязюка на тісних улицях вже протряхла, але в вибоях і ямах стояло багно. Тісні й вузенькі улиці кишіли людьми, натовпом жидів, котрі понавозили свого краму під час наїзду панів на сейм. По всіх улицях, закутках і переулках сновигали екіпажі магнатів та сеймових посланців, котрі попривозили до Варшави своїх жінок та дочок для розваги. Скрізь мигали високі, аж під самісінькі жидівські стріхи, старомодні екіпажі, де на козлах стриміли погоничі в краківських жупанах з широкими викладчастими комірами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудові коні, запряжені в простяж, в краківських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навіжені. В екіпажах сиділи убрані магнати, їх жінки та дочки. На паніях та паннах вперемішку манячіли то польські оксамитові червоні та жовті кунтуші, облямовані білим горностаєм, то модні заграничні сукні. Сиві парики на магнатах та магнатках були перетасовані з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонів, часом вигаданих фантазією варшавських панів та паній. Коні катали, як скажені. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панів, на блискучих краківських хомутах, на блискучій упряжі, облитій сріблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий блискучий розкішшю наїзд ставав в великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всі улиці були схожі на тропічні плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячіли пречудові квітки рожевого та білого латаття, препишних квіток вікторії та колоритних лелій.
Аж у маї прибули до Варшави гетьманські посланці з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тиміш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лісницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усіх посланців набралося двісті душ. Юрій Немирич, дідич православної віри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокіп Верещага, як депутат од Чернігова, були на чолі козацького посланництва.
“Козацькі посланці вже прибули! Вже приїхали! —загомоніли скрізь по Варшаві. — Слава Богу! Таки діждались! Знов настане мир між Польщею та Україною!” — говорили польські пани, углядівши, як козацькі посланці в’їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.
Червоні козацькі кармазини, червоні високі верхи шапок заманячіли по варшавських улицях. Баскі степові коні помішались з чудернацькими екіпажами. Незвичні до міського гаму й натовпу, дикі степові коні ставали дибки, іржали, як скажені, вищиряли зуби і лякали паній та панянок, проїжджаючих по улицях. Червоні кармазини та шапки зарябіли й заманячіли між чорними жидівськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улиці, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшаві. Варшава зашуміла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслідків для Польщі, од приїзду ще не так давно страшних ворогів Польщі, котрі тепер самі горнулись до Польщі, запобігали ласки в польського короля.
