Висипали на улицю й вигнані Богданом утікачі з України — покатоличені й сполячені українські пани, котрі повтікали з своїх маєтностей до Варшави і боялись вертати на Україну. Вони збідніли, зубожіли, обносились і проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хліба. В обстріпаних, в злинялих жупанах та кунтушах ці українські недоляшки стріли козаків криками ненависті. Вони показували кулаки козакам, котрі шугали на конях по тісних улицях.
— Душогуби! Льотри! прокляті схизматики! лиходії! бодай вам добра не було! — виривались прокльони слідком за козаками з натовпу. — Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьманові Богданові земля лягла залізом на домовину! Прокляті! ви нас скривдили, нас, дітей України, українського роду, української крові!
Але ці крики сполячених утікачів, панів з України, не долітали навіть до червоних козацьких шапок, їх приголомшували й заглушували крики радісні, крики привіту козакам, що знов повернулись до підданства польському королеві.
Король назначив день для прийняття козацьких посланців. В сенаторській просторній залі зібралися усі сенатори й сеймові посланці. Для короля був поставлений трон на височеньких сходах під червоним оксамитовим балдахіном, перевитим посередині золотими шнурками. Прибув і архієпископ прімас гнізненський. Усі посланці й магнати стали двома рядами по обидва боки зали і ждали короля. Незабаром рознісся по залі голос герольда: “Найясніший король Ян-Казимір їде!” Усі в залі заворушились і подалися до порога. Прімас з хрестом в руках пішов до порога поміж рядами панів і встрів короля в дверях. Сенатори й сеймові посланці низенько уклонилися королеві. Лицемірна покірливість виявлялась на обличчях магнатів, котрі вважали себе трохи не за рівню королеві і котрі в себе вдома, в своїх маєтностях і на провінціальних сеймах і справді виступали як маленькі самостійні королі. Гетьман Богдан продражнив їх за свавільність “короленятами”.
Король, ще молодий, але тілистий, поставний та здоровий, повагом вступив в залу і попростував між двома рядами панів до трону. Пани рушили слідком за ним і стали по обидва боки трону. Прімас став на чолі магнатів по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В вікна по обидва боки трону сипалось майське проміння і обсипало ясним світом багаті оксамитові та шовкові кунтуші, лисніло на золотих шнурках та позументах, переливалось чудовими м’якими сутінками на шовкових та оксамитових складках кунтушів. Увесь збір, блискучий та пишний, аж сяв колоритними фарбами, сяв радісними очима, веселим обличчям.
Увійшли козацькі посланці і гуртом стали серед зали. Засяли червоні кармазини та червоні сап’янці, неначе серед пістрявого гурту магнатів в залі схопилось червоне полум’я. Тільки чорноволосі козацькі голови, чорні чуби на головах, здорові вуси та блискучі темні очі чорніли поверх червоного полум’я кармазинів. Посланці поклонились королеві. Король згорда повів вниз очима і ледве схилив свою низько обстрижену голову, тільки здоровецькі вуси трохи схилились вниз і натякали, що король поклонився — не чолом, а вусами.
Перед держав Юрій Немирич, чоловік вчений і славний оратор того часу. Він спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу і висловив латинською мовою пишну промову, в котрій вихваляв Польщу, як вольну державу на ввесь світ, і просив короля знов прийняти в своє підданство усю Україну, одрізнену од Польщі гетьманом Богданом. Після коротенького риторичного вступу Немирич промовив:
— Ми з’являємось в теперішній день перед престолом королівської величності, перед збором всієї Речі Посполитої як посланці найяснішого й найшляхетнішого гетьмана усього війська Запорозького і разом з тим усього українського народу, щоб признати перед лицем усього світа на потомні віки його величність. Річ Посполиту і Корону Польську нашою вітчиною і матір’ю. Держава вашої величності по всьому світу стада славна волею і в цьому схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так і людському родові даються Божі й людські закони, але з охороною їх вольної волі без найменшого силування на всі часи од самого сотворіння світа. Нехай інші царства й держави будуть славні своїм теплим кліматом, багатством, злитками золота, дорогих перлів та діамантів, розкішшю життя… але там народи не зазнають правдивої волі. Забувши, що вони обдаровані од Бога вольною волею, вони живуть неначе в золотій клітці, і повинні зоставатись невольниками чужої сваволі, чужого бажання. На усьому світі не можна знайти такої волі, як в Польській Короні! Ця воля, котрій і ціни не можна скласти, ця вольність, а не що інше, веде тепер нас до з’єднання з вами. Ми родились вольними, виросли на волі і вольно обертаємось до однакової з нами волі.
Сеймовий збір заплескав в долоні. Кожний пан почував, що Немирич говорив правду про волю в Польщі, але пани забулись, що в тієї “вольної панської волі” були в неволі хлопи і польські, і українські, в неволі, як у пеклі. Вони забули слова французького вандрівника на тодішній Україні Боплана, що на Україні польські пани живуть, як у раю, а панщанні мужики мучаться, як у пеклі. Оратор в своїй промові забув на той час згадати про те пекло. Немирич замовк на хвилину і знов заговорив:
— Тепер блудний син знов вертається до свого батька. Нехай же батько привітає його поцілунком миру й ласки! Нехай надіне золотий перстень на його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля і радіє вкупі з ним на заздрість іншим! Не тисячі, а мільйони душ потягуються до підданства вашій величності і усій Речі Посполитій! Привіт тобі, найясніший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий Єгипет, текучий молоком і медом, багатий на пшеницю і на усякі земні овочі, цю вітчину войовничого і давно славного на морі й на суходолі народу українського… Віват, найясніший король Ян-Казимір! Віват Республіка Польська!
Славному в свої часи ораторові одповідали в сеймі короткою промовою. Усі сеймові посланці були раді, що козаки знов задумали вернутись до підданства королеві. Юрій Немирич подав королеві Гадяцькі пункти. Посланці сподобились цілувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привітали козацьких посланців.
Але радість в сеймі швидко змінилась на смуток, як сенатори почали розбирати пункти Гадяцької умови. Піднялись змагання та нарікання, що козаки вимагали дуже багато права та усяких привілеїв для України, що в Гадяцькій умові, постановленій комісарами Польщі Казимиром Беньовським та Євлашевським, комісари надавали козакам надто багато обіцянок.
По Гадяцькій умові Україна приставала до Польщі як Велике князівство Руське, зовсім самостійне в своїх осерединних справах: козаки приставали до поляків як вольні до вольних, рівні до рівних. Гетьман і великий князь Виговський просив для себе повного права суду над усім козацтвом на Україні і особистої незалежності од усякого суду, од усяких позвів. Козаки вимагали, щоб у Великому князівстві було своє козацьке військо і своє правленство, щоб на Україні не було унії, а польські єзуїти навіть не мали пробувати на Україні; щоб вигнані з України пани-католики й поляки не мали права вернутись на Україну і забрати свої давні маєтності; натомість король був повинен дати їм скарбові землі в самій Польщі. Козаки постановили, щоб усі староства, усі скарбові землі на Україні були оддані в український скарб, були прилучені до українських воєводств. Воєводами повинні бути тільки православні; католики не мали права займати місця на урядовій службі на Україні і через те не мали права діставати коронні землі й маєтності на Україні. Козаки домагались, щоб король дав їм усім право шляхетства і щоб в самому Великому князівстві православні дідичі, князі високого роду були в усьому рівні з шляхтичами-козаками і не присвоювали собі окромішних вищих привілеїв. Щодо просвіти, то козаки вимагали собі права заснувати два університети: в Києві і в Брацлаві, і заводити школи, не питаючись у поляків, права вольної печатні книг та вольної чорноморської торгівлі.
Такі вимагання козаків збурили польських магнатів і сенаторів, гордих своїм шляхетством. Піднялися голоси проти Гадяцької умови. Пани нехтували козаками, нізащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рівними у своїх правах з ними. Посланці кричали на сеймі, що Україна стане через такі привілеї міцносилою, самостійною державою, небезпечною для Польщі.
— Як то можна давати шляхетські привілеї усім козакам, та хоч би й усій козацькій старшині! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо козаки з хлопів. Це буде приниження для нашої стародавньої шляхти. Рівняти до себе хлопів, якихсь душогубів, лиходіїв! якихсь бунтарів, що встали бунтом проти своєї матері Польщі, якихсь пройдисвітів! Це буде ганьба, неслава для нашої шляхти! Не попустимо цього! — кричали польські пани, вислухавши прочитані Гадяцькі пункти.
— Якихсь схизматів становлять врівні з панами-католиками! — гомоніли в сеймі біскупи. — Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарівні з католицькою вірою панів. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!
— Це знеславить вартість і достойність нашої шляхетської верстви! Ми принизимо, нас самих, підвисивши до себе якихсь пройдисвітів! — репетували деякі пани. — Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!
Трохи не місяць змагались пани на сеймі, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарікали на Беньовського за його непомірну здатливість на користь козакам. Але були між польськими панами й такі правдиві люди, котрі могли б послужити за ізразець і для сучасних декотрих польських панів і польських істориків.
— Не козаки порушили згоду, а ми, — говорили декотрі пани. — У всьому винна наша гордовитість. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тільки однімали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог і показав нам, що й вони такі люди, як і всі, і по заслузі покарав нашу високодумність. Ми нижчі за їх: вони бились з нами за волю, а ми — за безсиле панування… Тоді, як Адам копав землю, а Єва пряла, ніхто нікому не служив, ніхто нікого не називав хлопом.
Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрість в умові ї козаками. І хитрий посланець викрутився. Він подав таку гадку:
— Треба згодитись на усі вимоги козаків, бо тепер Польща має ворогів — шведів та москалів; котрі можуть загубити Польщу. Козаків тепер стало дуже багато, і вони дужі. Ми придбали собі спільників на Україні. Але потім, як мине час, можна буде й порушити усі пункти Гадяцької умови: завести унію, притиснути козаків, вернути землі вигнаним католикам-панам і завести на Україні давні польські порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути діло на Україні по-давньому.
Тільки тоді пани й сенатори згодились підписати Гадяцьку умову з певною надією не додержати свого слова. Ізба сеймова й посланницька обидві затвердили своєю згодою Гадяцькі пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькі пункти.
Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на підданство королеві. Цей день прийшов на 22 день мая.
В сенаторській ізбі поставили пишний трон для короля. Зібрались усі сеймові посланці, сенатори й декотрі біскупи. В одинадцятій годині ранку увійшов в залу король і сів на троні. Сенатори й сеймові посланці стали кругом трону. Тоді покликали посланців нового Великого князівства Руського. Козацькі посланці увійшли і стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля і оповістив, що король прощає усі козацькі давні провини, приймає Україну в підданство і затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальці на Євангеліє. В своїй присязі Ян-Казимір обіцяв, що він і його наслідники дають обов’язок королівською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на віки вічні і вчиняти правдивість усім жильцям Великого князівства Руського по їх праву і звичаю. “І коли б я, борони. Боже, — сказав в кінці присяги король, — не додержав моєї присяги, то народ український не повинен мені покорятись”.
Після короля присягали архиєпископ прімас гнізненський, єпископ віденський за все католицьке духовенство, потім присягли гетьман коронний і литовський за все польське військо, а після них присягли канцлери і підканцлери Королівства Польського.
Коли ця церемонія скінчилась, почали присягати козацькі посланці. Київський митрополит Діонісій Балабан приніс Євангеліє, обковане золотом, і золотий хрест і поклав їх на столі. Генеральна старшина присягала по одному, піднявши два пальці вгору; отамани й осавули присягали по два разом. Але як церемонія стала вже дуже загайна, то сотники і решта козацьких посланців усі встали навколішки, піднявши два пальці вгору. Генеральний писар Груша висловив за їх усіх присягу.
Скінчивши присягу, козацькі посланці сподобились поцілувати короля в руку, і ввесь збір з церемонією вийшов з ізби і пішов в собор святого Яна.
Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкішно убраних польських сенаторів та козацьких посланців. Увесь кортеж аж сяв [ то ] червоними, то синіми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок. Улиця неначе зацвіла квітками. Майське сонце весело грало й лисніло на золотих позументах кунтушів, на червоних та жовтих дорогих уборах, на червоних маківках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усіх одчинених вікон визирали гарні панни та панії в пишних уборах. Покрівлі будинків були обсипані народом, неначе їх обсіли хмарами галки. Блискучий кортеж неначе вливався в високі двері собору, кидаючи червонястий та жовтий одлиск на стіни собору, обквітчані виліпленими фігурами та арабесками. Самі янголи, виліплені над високими дверима, неначе ожили, вкриті живим одлиском од дорогих кармазинів. Світ тих одлисків бігав, миготів по горорізьбі; янголи неначе засміялись на радощах, що настав мир і спокій в Польщі, що Україна знов пристає до згоди з Польщею.
Блискучий кортеж неначе поглинули широкі темні двері. В соборі почався молебень. На улиці, на покрівлях стало тихо, як в глупу ніч. Натовп на улиці поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улиці ніби замер. Тільки чуть було, як в прозорому повітрі десь весело щебетала ластівка і її дзвінкий, але м’який голос розливався, неначе хто вигравав на флейті веселі трелі. На соборі на хресті вчепилась ніжками галка і закавкала своїм м’яким голосом. І те кавкання галки виразно рознеслося понад домами серед мертвої тиші. Високі й тонкі дві башти собору з дива поглядали на незвичайний збір народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в одчинених вікнах і на дахах.
Серед мертвої тиші несподівано загув орган, та все дужче, та голосніше. Гук органа сповнив увесь собор і мало-помалу ніби полились здавлені хвилі потужних міцносилих гуків через одчинені двері, неначе вони не зміщувались в храмі, і полились через край, потрапили в одчинені двері і розлились хвилями по улиці, понеслися вгору понад домами і розлилися по синьому небі, в майському повітрі.
В соборі заспівали “Тебе, Бога, хвалимо”. Заспівали усі од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотів, закричав, а потім загримів: його низький клекіт, як грім, злився з голосами. І задрижали товсті стіни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужності. Безмовне, ніби змертвіле стовпище захилиталось на улиці й на дахах. Усі почали хреститись, бо вже настав кінець молебня, і всі ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолі з’явиться в дверях собору і затопить золотом і сяєвом улицю.
На небі сонце зразу погасло. Набігла майська чорна хмара. Ще орган не замовк, як несподівано вдарив грім, неначе десь недалечко вистрелили з гармати. Грім гуркотів весело по небі і неначе зареготався на радощах великого для Польщі свята. Несподівано полився дощ ливцем. На одну хвилину стовпище неначе вкрилось туманом і заворушилось, захиталось на високих покрівлях. Дощ лив, шумів, аж дзюрчав. Потоки впали з покрівлі і задзюрчали по улиці. Процесія мусила задлятись в соборі поки перестане дощ.
— Це добрий знак! — гомоніли в соборі. — Дощ теплий і плодючий. Як цей дощ несе свіжість і родючість, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибільшить благословення і надарує процвітанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподівано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Віслою над лугами, над густими лісами. Над Варшавою небо випогодилось і засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м’яким шовком з золотистими сутінками. Кортеж рушив і вийшов з собору. Жовті панські чоботи, червоні козацькі сап’янці з срібними підковами залисніли на улиці, обмочені в теплу дощову воду, котра дзюрчала під ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: “Віват, король Ян-Казимір! Віват, козаки!”
— Пішла хмара на татари, а сонечко на християни! — говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Віслу.
Але ті хмари посунулись і на татар, посунулись вони і на Україну…
Після присяги почалися в Варшаві бенкети. Багаті, значні польські магнати запрошували до себе на бенкети українських посланців. Пани вітали козаків з поважанням; козаки показували на словах прихильність до короля й Польщі.
В ті часи польські магнати не ставили собі великих палаців в Варшаві. Здорові палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та містечках, то над болотяними річками, то на горах для захисту од несподіваного нападу татар, козаків та лівонських рицарів. Палаци їх були разом і твердині, обкопані ровами, обсипані валами, захищені болотами, очеретами або горами. Один тільки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрі гордовито позирали на тісно скупчені жидівські та міщанські невеличкі задимлені домки, неначе ногаті та довгошиї чаплі та жаби, що притаїлись на дні болота в осоці. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин і чимало сеймових посланців.
Просторна довга зала на другому поверсі йшла через увесь палац і була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зігнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був обліплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовині з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилаті амури та мизаті й пикаті венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тісненькі й узенькі кімнатки, в котрих нігде було й повернутись гаразд. Уся зала була освічена трьома люстрами, котрі були причеплені до плафона; на них трьома вінцями горіли свічки ярого воску. Довгі ряди столів тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли під срібними тарілками та полумисками, повними усяких наїдків. Срібні кубки та пугарі були наставлені посеред столів, неначе срібний гай виріс на скатертях посеред столів. Чимало волів, баранів, кабанів та усякої птиці полягло під ножами кухарів для того бенкету. З льохів викотили кілька бочок старого вина, а найбільше венгерського. В залі стояв гам та клекіт, неначе на ярмарку; скрізь тхнуло воском та димом, як у церкві. Добре вино розв’язало і панам, і козакам язики. Усі говорили голосно, скільки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напідпитку. Господар не раз обходив столи і велів слугам наливати пугарі вином. І пани, й козаки пили страшенно. Гості спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось і входило в суху землю, місяць непоєну дощем.
Пани братались з козаками, обнімались і цілувались на радощах, неначе вони ніколи не бились і навіть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильністю до Польщі.
— От тепер нехай найясніший наш король посилає нас на Москву або на шведів! — говорили на радощах козаки. — Ми дамось їм взнаки і докажемо, що ми готові і головами накласти за його королівську величність. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупі з вами доброї пинхви!
Вже надворі сутеніло. В залі стало душно, як на печі. Після довгого бенкету козаки й пани вже були п’яні. Коронний канцлер, господар дому, встав з місця і хотів сказати промову, але він був вже такий п’яний, що язик не слухав його і насилу повертався в роті. Канцлер забелькотів, запикав, замикав і замовк.
— Віват канцлерові! віват! Вип’ємо за здоров’я канцлера! — гукнули гості. — Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скінчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гості рушили в одчинені на терасу двері. Слуги понесли слідком за ними пугарі, кубки, плящки та бутлі. Сад був освічений ліхтарями. Надворі стояла тиша. Гості обсіли лавки на широкій терасі, обсіли кам’яні сходи, розсипались по садку і посідали на розстелених килимах на землі, декотрі посідали на траві. Знов полилось вино та горілка з бочок в бутлі та в жбани.
На терасі один штукар, козацький сотник, стоячи коло ліхтаря і поглядаючи на свою тінь, промовив:
— А що, панове, чи не стала моя тінь довша, як я став шляхтичем?
