Генеральний обозний Тиміш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навіть ті козацькі полковники та сотники, котрі самі запобігали в сенаті та в короля ласки, щоб дістати право шляхетства. Пани образились і понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панів.
Вже настала глупа ніч. Вже гості спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в двері, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по траві, по сходах, на терасі, як деревця на дрив’ятні. І сад, і тераса нагадували поле після гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попід руки і насилу доволокли до пишного ліжка в узенькій тісненькій кімнатці.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькі посланці вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського і з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дістали од короля шляхетське право навіть двірські гетьманові слуги, тимчасом як декотрі полковники не сподобились од короля такої честі.
Козацькі посланці вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тоді поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тоді в Суботові, і козацька старшина й посланці поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усі вони зібрались в просторній світлиці Богданового палацу. Світлиця була обквітчана клечинням, рутою та любистком. На вікнах, на столах стояли букети з півонії, півників, м’яти та рути. Підлога була посипана татарським зіллям, дрібною осокою вперемішку з пахучим чебрецем. Світлиця була весела, повна пахощів. Дух весняного зілля, ясне проміння майського сонця, все це гармонізувало з радісним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман і оповістив про шляхетські привілеї, надаровані королем старшині й усій Україні.
В другій світлиці походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки збереться уся старшина, поки зійдуться усі посланці. Гетьманша сиділа на канапі коло столу.
— А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тоді, як тебе сватав? Чи не справдились же мої пророкування?
— Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я і зохотилась за тебе вийти заміж, бо постерегала твій хист, твою здатність, твій розум та зручність.
— От теперечки я гетьман і великий князь на Русі, а ти велика княгиня! Поздоровляю тебе з великим князівством! — сказав Виговський і тричі цмокнув гетьманшу в щоки.
— І я тебе поздоровляю од щирого серця! — тихо обізвалась Олеся.
— От тепер твої князі Любецькі та Соломирецькі, та твої сенатори-родичі зостались в сливах! Ти тепер вища за їх усіх, бо ти велика княгиня, мов королева на Україні, а вони прості князі і муситимуть схилити свої гордовиті голови перед тобою. Вони тепер зірки, а ти— ясне сонце України, — сказав Виговський, походжаючи по світлиці, гордо підвівши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелі, неначе то лазили не мухи, а усі ті князі Любецькі і Соломирецькі, та Олесині родичі-сенатори.
— Ну, теперечки як почує княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, — сказала гетьманша.
— А князь Любецький зареве од зависності, а твій дядько, кальвініст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурікає, як півень.
— А тітка Суходольська? Тепер вона од зависності скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбільше перебаранчала нам до шлюбу, — сказала Олеся і встала з місця. — От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усій високодумній ріднії — говорила Олеся, ходячи тихо по світлиці. — Нехай тепер вони їдуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею.
В гетьманші очі блищали, щоки горіли. Гордовитість і самолюбство, вдоволене по самісіньку шию, так і світилось в її пишних очах, в цілій постаті її повненької фігури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слідком по підлозі, а голубий шовковий кунтуш аж шелестів на її стані, ніби на радощах, що вкриває княжі плечі і княжий стан.
— А знаєш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькій умові з Польщею, щоб наші українські православні князі, які позоставались на Україні, не мали привілеїв, більших за козацькі привілеї, і були у всьому рівня козакам, — сказав гетьман. — Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене.
— Ото й гаразд! Так і треба! — аж крикнула гетьманша. — Надіну княжу діадему своєї матері на цей урочистий час і покажусь в ній козацькій старшині, щоб тепер вона не дуже ставала запанібрата з нами.
Гетьманша витягла з здорової скрині маленьку скриньку чудової роботи, одімкнула, вийняла дорогу золоту діадему, обсипану брильянтами, і почепила собі на голову; потім вийняла чотири разки перлів і золоте намисто з маленьких червінчиків і почепила на шию.
— Пишна ти в цій діадемі та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити діадему та корону! — сказав Виговський, милуючись своєю Олесею.
Гетьманша запишалась на ці слова чоловіка, на її очі, на її обличчя на одну мить неначе злинули грації і обвіяли їх своїм духом. Але перегодя Олеся знов гордо підвела голову і тихою ходою почала походжати по світлиці. Княжа поставність та поважність знов виглянули в її постаті, в кожному пружку її гордовитого обличчя.
— Та ти, гетьмане, не цілуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. І я не буду їх тепер цілувати в плечі, бо я тепер їм не рівня. Одразу постав себе як великий князь і гетьман, щоб і вони зучились вважати на тебе як на великого князя! — навчала Олеся.
— А то ж як? Авжеж я тепер їм не рівня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зібралась. Час виходити!
— Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, — сказала гетьманша.
Зібрана в світлиці старшина все поглядала на двері, а двері не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очереті й кошик на воді з маленьким Мойсеєм все стояли нерушно. Коли це несподівано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась і десь сховалась. Два козаки одчинили в велику світлицю двері і поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид і гордо ступив в світлицю. Полковники, й сотники, й посланці сповнили сливе усю світлицю. Гетьман поклонився до їх не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червоні сап’янці з срібними підковами та острогами аж сяяли на гетьманові.
Посланці, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились гетьманові і поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим голосом і знов ледве поклонився старшині. То вже не були низенькі та облесливі попередніші поклони колишнього генерального писаря Виговського, то був гордий поклін гетьмана і великого князя Русі.
— Не так тепер гетьман кланяється старшині, як було передніше! — зашепотіли декотрі полковники, що стояли позад других. — Неначе не той став!
Гетьман стояв сам серед світлиці і нікого не попросив сісти. Генеральний писар Груша подав гетьманові королівські грамоти. Гетьман прочитав їх мовчки і потім зараз оповістив, котрих полковників та сотників король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дістала од короля не уся козацька старшина, а тільки ті полковники та сотники, на котрих, само по собі, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали переглядатись і шепотіти. Гетьман підвів голову і грізним поглядом поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрі грамоти од короля, Виговський промовив:
— Поздоровляю вас, старшино, з Великим князівством Руським і з новим правом шляхетства! Будьте вдячні найяснішому нашому королеві і добродієві!
Дехто з старшини поклонився і подякував гетьманові.
— А ми тебе, гетьмане, поздоровляємо, як великого князя й гетьмана України! — промовив генеральний писар Груша і низенько уклонився Виговському, і разом з ним гетьманові поклонились низенько і ті полковники та сотники, котрі дістали право шляхетства.
Осавул Ковалевський, Тиміш Носач і інші, котрі не дістали права шляхетства, не поклонилися Виговському.
— Поздоровляєш нас, гетьмане й великий князю, з правом шляхетства, та не всіх, — гордо промовив Ковалевський. — Ми, козаки, усі діти однієї матері України. Здається, в Гадячі постановили, щоб уся козацька старшина дістала од короля право на шляхетство, і там не було такої умови, щоб шляхетство було дано твоїм, гетьмане, слугам…
— Не з моєї причини так сталось… Про це вже знає найясніший наш король і добродій, — сказав Виговський і в його словах, в його голосі знов виявились хитрощі та облесливість колишнього Богданового генерального писаря.
— Знає про це король… це правда. Але коли король знає, то тільки через тебе, гетьмане, — знов обізвався зі злістю Ковалевський.
Тиміш Носач стояв мовчки і тільки од злості крутив свого довгого вуса.
Гетьман гордо випростався на ввесь свій високий зріст і сказав:
— Що зроблено, то зроблено, і не нам його переробляти. Прошу старшину пам’ятати про свої обов’язки до найяснішого нашого короля й добродія і до нас, гетьмана і великого князя.
Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:
— Передаємо наше поздоровлення ясновельможній гетьманші і великій княгині!
— От вона зараз буде, — сказав гетьман і вийшов в двері. Фараонова дочка й очерет знов з’явились перед очима старшини.
Через одну хвилину два козаки знов одчинили двері і стали по обидва боки, неначе вкопані. В двері увійшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа діадема лисніла й блищала, аж сипала промінням. Золоте намисто, перли, золоті позументи, золоті парчеві квітки на шовковому кунтуші сипали од себе сяєво кругом нової великої княгині. Вона увійшла і стала серед світлиці. Слідком за нею вийшов Виговський і став поруч з нею.
Старшина поздоровила Виговську з святками і з великим князівством. Вона подякувала тихим голосом. Усі полковники та сотники підступали до неї та цілували її в руку і в плече. Вона не поцілувала в плече ні одного полковника.
Гетьман і гетьманша трохи постояли серед світлиці, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланців, як приймали їх в Варшаві, як вони давали присягу на підданство королеві, а потім поклонився усім полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усім одним поклоном і тихою ходою вийшла з світлиці. Слідком за нею вийшов і гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало передніше. Два козаки зачинили за ними двері.
— Осавул Ковалевський страшний задля мене, — тихо промовив Виговський до жінки. — Він мене зсадить з гетьманства і з великого князівства, але не діжде він цього. Треба йому чики-чики! — сказав гетьман і показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянці. — Пошлю найнятих убійників, горлорізів-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлі!
— Це наш закатований ворог: він нам накоїть багато лиха, — сказала ще тихіше гетьманша.
Уся старшина, усі посланці стояли, терлись, м’ялись, тупцяли, все сподівались, що гетьман знов вийде і запросить усіх на празниковий бенкет, як звичайно бувало передніше. Але двері в світлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув і припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину і неначе сміялась з їх. Усі постояли, потупцяли та й розійшлись.
— Ого-го! Виговський вже став не той! — сміливо гомоніла старшина. — Вже не осміхається й не кланяється низенько.
— Коли б тобі хоч сісти попросив! коли б тобі дав хоч по чарці за труда! — гомоніли деякі сотники та посланці.
— Ото добра закуска, нігде правди діти! — говорив гордовитий Ковалевський. — Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й… бувайте здорові!
— В мене вже аж хміль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! — жартував Носач.
— Буде він нам ставити ще кращі могоричі! Щось він занадто гордо підняв голову, як став великим князем з ласки королівської, а не з нашої, — гомоніли Ковалевський та Золотаренко. — Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, — то можемо й скинути з гетьманства. Високо він літає, та низько сяде.
Вже аж третього дня 3елених свят гетьманшин брат, сотник Юрій Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланців на бенкет. Гетьман і справді запросив до себе, але не всіх полковників та сотників, а тільки тих, що були йому вірні і дістали од короля шляхетство. Це ще більше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всі козаки дістали право шляхетства од короля, навіть не всі полковники й сотники, облетіла по всіх полках. Невдоволена старшина почала нарікати на короля й гримати на гетьмана. Гетьманові про все виказували вірні йому козаки. Більше за всіх підбурював козаків Ковалевський. Гетьман задумав звести його з світа і підіслав потаємці до його своїх шпигунів і убійників. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманів замір пішла по всьому Чигирині.
Діставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна і одіслав його в Москву з грамотою до царя, в которій нарікав на Олексія Михайловича за те, що він розіслав по Україні універсал і звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розіслав по всіх полкових містах, по всіх містечках свій універсал, в котрому він оповіщав, з якої причини він одірвав Україну од Москви і оддав Польщі. Усе поспільство, усей народ, усі прості козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тільки десять років минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихоліття було ненависне народові й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всі неправди й притиски од панів та ксьондзів. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнані Богданом католики-пани і силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унію на Україні, знов напустить єзуїтів та ксьондзів, знов нашле на Україну свого війська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московські бояри й воєводи почали піддержувати пушкарівську партію в Полтаві, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопів і назвав їх “дейнеками”.
Гетьман не вважав на народ і на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщі. Він знав, що усі полковники на Правобережній Україні будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщі; він сподівався, що коронний обозний Андрій Потоцький стане йому до помочі, бо вже привів польське військо на Правобережну Україну і став станом в Білій Церкві. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським “затяжним” військом і послав його за Дніпро, де було чимало полковників, ворожих для гетьмана. Немирич перевів польське військо через Дніпро і поставив його в Чернігові, Ніжині, Борзні й інших містах Лівобережної України. Ніжинський протопоп Филимонов давав про все звістки в Москву. До його пристав Богданів шурин, полковник ніжинський Василь Золотаренко, котрому хотілось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тиміш Цюцюра, котрому так само заманулось дістати гетьманську булаву, запобігши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жінки Ганни, так само хотів стати гетьманом. Запорозька Січ і славний її отаман Іван Сірко встали проти Виговського і оступились за Богданового сина Юрія, котрому вони хотіли доручити гетьманство. На Україні тліло, жевріло, і огонь був напоготові спахнути. Виговський знав про це і оповістив збір на раду в Канівіцині коло Германівки. Він хотів сповістити там королівський універсал на підданство козаків королеві.
ІX
Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так і скипів. Цілий день ходив як сам не свій, сердився, з усіма лаявся, чіплявся до жінки, лаяв Маринку, а по обіді звелів синові запрягти коня в візок і побіг в Чигирин до своїх старих приятелів.
Того таки дня ввечері Маринка примітила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати і розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причілку. Після вечері, вже смерком Маринка загляділа в вікно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попід вікнами в садок і поніс здоровий бутель горілки, прикривши його полою жупана. Слідком за батьком майнула під вікнами постать Зінькова. Зінько поніс два здорові хліби під обома пахвами, накинувши наопашки жупан і прикривши хліб полами. Перегодя Маринка примітила, що під вікнами майнула ще одна висока постать і простувала з гори в садок. Вона впізнала полковника Джеджалика, найлютішого ворога поляків та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впіймати, а за ним ще пройшло два старі діди.
Маринку взяла цікавість. Свекрухи не було в хаті. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. І в хаті, і в дворі було тихо. Маринка вибігла з хати і побігла стежкою в садок. Старий садок ріс по крутій горі і спускався з горбка в глибокий ярок. Старі груші та яблуні неначе заливали вщерть той яр густим гіллям. Маринка спинилась коло густих кущів ліщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомін, тихий і здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку під старим гіллям було поночі, аж чорно, неначе в погребі, і звідтіля розносився тихий, але густий гомін. Маринці здавалось, ніби десь в пасіці вийшло з уликів два або три рої разом і гули на всю пасіку.
