“Що це за диво? Які це люди зібралися в гущавині садка в цьому глибокому яру? І чого вони зібрались не вдень, а вночі? І старий Лютай, певно, тут, і Зінько простував сюди крадькома, потай од мене. І ті, якісь темні високі постаті, певно, йшли сюди…”
Маринка виглянула з-за кущів і знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попід коноплями з десяток чоловіка і неначе пірнули в гущавину садка. Маринці стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились і гомоніли люди, що вона не сама стояла в чорній темряві, а побіч живих людей.
“Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зінько хліб? Може, це якесь козацьке потайне чарівниче святкування?” — подумала Маринка і несподівано зразу вся охолола, їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небі, і в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змій; їй здавалось, що поміж кущами заворушаться дідьки, виставлять здорові роги, вишкірять здорові червоні залізні зуби, розпечені на жару. Маринка почувала, що в неї по спині пішов мороз, що її морозить всю од голови до ніг. Зуби застукали в роті, неначе в пропасниці. Вона боялась рушити з місця, не мала сили тікати, неначе її ноги приросли до землі. Вона чула багато оповіданні в про запорожців-характерників, про їх чари, і їй здалося, що ті чарівники-запорожці наїхали до старого Лютая в гості темної ночі, при ясних зорях, наїхали не в двір, а потаємці зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарівничий бенкет, щоб чинити якісь чари вкупі з господарем, її свекром, потай од людських очей.
Між кущами в чорній імлі блиснув огонь, неначе затлілась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далі третя й четверта, а потім зажеврів цілий рядок червоних жаринок. Гомін гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринці здалося, що огонь от-от спахне під її ногами, що чарівники-запорожці дізнаються, що вона стоїть за кущами, і спалять її підземним огнем за її цікавість. Вона напрудила свої сили і одскочила за другий кущ калини. Несподівано гомін ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впізнала той голос — то говорив старий осавул Лютай.
— Старі брати товариші, і ви, запорожці. Гетьман постановив в Гадячі умову з королем: він з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщі. Вже й посланці його, послані в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну під свою державу. Козацька старшина дістала од короля препоганий для України гостинець — шляхетське право. Знов настануть для України старі порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землі, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панів замість старих.
— Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полі битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьманові! — зашепотіли старі козаки.
— Смерть гетьманові! Повісити б за це діло Виговського на першому дереві на гілляці!
— Повісити його на воротях його двору! — гомоніло кілька запорожців, котрих запорозький отаман Іван Сірко прислав в Чигирин на розвідки.
Маринка з переляку іздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав підняти бунт проти гетьмана і вбити його, і для цього зібрав потаєнці в свій садок на яру своїх прихильників та однодумців. Маринці неначе з’явилась жива гетьманша. Гетьманша ніби стоїть над вбитим гетьманом і ламає з горя руки. Гетьман підплив своєю кров’ю і лежить порубаний та постріляний.
“Побіжу до гетьманші зараз! зараз, і остережу її і все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигирині… приїхала з Суботова”, — блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жіноча цікавість: їй хотілось послухати, що говоритимуть далі. Страх чарів, страх од нечистої сили вже минув.
— Смерть польському наймитові! Смерть королівській собаці! Смерть польському підлизі! Смерть пронизі! — говорив один запорожець, і його голос пронизував густий гомін, як різкий крик чайки пронизує шум і завивання бурі на морі.
— Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми ліпше вхопимо його в його палаці і виженемо в Польщу! — гомонів чийсь голос, і Маринка впізнала чистий дзвінкий Зіньків голос.
— Смерть Виговському! Повісити його на брамі! — загомоніли запорожці і наймити з близьких козацьких броварів.
— Він хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панів! Смерть гетьманові! — не вдержався один наймит з броварні.
— Приятель Виговського Юрій Немирич, хоч і православної віри шляхтич, вже навів польського війська в Чернігів, Борзну та Ніжин. Польські жовніри вже вимагають, щоб їх харчували наші села й городи. В Ніжині і в інших містах козаки вже збунтувались і вирізують жовнірів. Сам Немирич втік з Ніжина. Козаки застигли його коло села Свідовця і порубали на шматки його! Ми через тиждень вночі проти понеділка нападемо на Виговського двір і вхопимо його живцем, — говорив Демко Лютай.
“Проти понеділка вночі… Дам знати гетьманші! Дам знати, хоч би прийшлось і вмерти”, — подумала Маринка і, як стріла, полетіла з кущів на гору, вбігла в хату, впала на постіль і заплющила очі, прикинулась, ніби вона спить. Але вона не спала всю ніч. Соннота та дрімота неначе втікли од неї і пішли по хатах до людей, щасливіших за неї. Маринка встала з постелі, як тільки почало розвиднюватись. І старий Лютай, і Зінько спали довго і повставали вже як сонце височенько підбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снідання. Посідали за стіл снідати. Маринка все спускала очі вниз і не могла глянути просто в вічі ні свекрові, ні Зінькові. Їй було ніяково з ними вкупі за столом і дивитись їм в вічі. Їй здавалося, що вона ніби щось вкрала в їх і недобре сховала.
“Побіжу до гетьманші сьогодні… одпрошуся в Зінька та свекрухи ніби по ділу. Але по якому ділу мені одпрошуватись, коли ніякого діла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманші… В гості до гетьманші не випадає проситись, бо сьогодні будень, та й роботи чимало. Піду завтра або післязавтра”, — думала Маринка, втупивши очі в землю, їжа не йшла їй на думку. Вона все ніби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порізаного ножами, бачила, що ніби він плаває в своїй власній крові. Щодня після того Маринка думала одпроситись до гетьманші в гості, і щодня не ставало в неї сміливості й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.
Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарстві ще більше. Маринка мучилась, трохи не плакала.
“Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забіжу до гетьманші”, — подумала Маринка і заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козаків на гетьмана.
Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе діло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привів орду і отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спілку. Після присяги і козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тільки прикинувся п’яним. Ввечері він увійшов в свій намет, але не ліг в йому спати, а підняв полу намета і шмигнув в татарський стан. П’яний Джеджалик увійшов в намет і шаблею порубав тільки постіль Виговського…
В неділю Маринка пішла до церкви, впала на коліна і молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманші. Після служби Божої Маринка не пішла, а бігцем побігла до гетьманського палацу.
“Але як мені сказати про змову козаків вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже мені доведеться виказувати на свого свекра та Зінька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зінька і постинати їм голови?”
Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась і стояла на одному місці, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманші, чи вертатись додому, їй стало жаль Зінька. Вона ніби бачила очима, як Зінька ведуть на кару, кладуть голову на колоду і стинають йому голову. Бідна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зінькова кров, як голова покотилась по землі. Маринка крикнула і повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бігла по улиці додому, неначе втікала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибігла за місто, вже з міста було видко свекрів хутір на горі. Тихий вітер повівав на неї і прохолоджував її лице. Вона знов спинилась і задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!
“Боже мій! що мені робити? що мені почати? —думала Маринка, ламаючи руки. — І в кого мені поради питати? Одна рідна мати дала б мені пораду… але я крил не маю, щоб летіти до неї поради питати”.
Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в голові, як світло на вітрі. Але несподівано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.
“Скажу я гетьманші, що знаю напевно, що чула од людей, ніби чигиринські козаки та робітники-наймити змовились сьогодні ввечері вчинити напад на гетьманську оселю і звести з світа гетьмана. Про свекра й Зінька нічого не скажу; не скажу й слова: і хто, і що, і де, і як”.
І Маринка знов повернула назад, побігла в місто і застала гетьманшу дома.
Гетьманша сиділа задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тільки посланці прибули з Варшави і привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонів проти гетьмана. Загомоніли прості козаки, почали нарікати на гетьмана міщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомоніла чорнота і усяка сірома. Гетьман знав про цей гомін невдоволених, але він надіявся на свій Чигиринський полк, складений з німців, православних сірачкових шляхтичів та вірних козаків, надіявся на татарське військо, що стояло напоготові за Чорним лісом, а ще більше покладав надію на короля й польське військо. Гетьманша сиділа задумана й бліда. Одна несподівана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залітали в гетьманський двір і тривожили гетьмана й гетьманшу.
Маринка вбігла в світлицю бліда, стривожена й заплакана. Вона привіталась до гетьманші, сіла й зразу заплакала. Гетьманші здалося, що в домі Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зінько несподівано або скалічив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.
— Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? —спитала гетьманша, сама стривожена.
— Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьманові, щоб зараз-таки, зараз тікав з Чигирина, бо сьогодні вночі буде йому біда, — сказала Маринка.
— Яка біда? — спитала гетьманша і трохи зблідла на виду.
— Буде йому смерть: його хотять вбити сьогодні ввечері або вночі, — сказала Маринка.
— Як ти знаєш про це? Хто тобі сказав? Хто хоче вбити гетьмана? — питала гетьманша, хапаючись з питаннями.
— Я про це чула на свої вуха… на улиці… підслухала в садку. Чигиринські старі козаки, міщани та наймити з броварів змовились цієї ночі вбити гетьмана.
— Ох, моя лиха година та нещаслива! — крикнула гетьманша і охолола, й остовпіла.
Маринка знов заплакала голосно на всю світлицю: їй жаль було і Зінька, жаль було і гетьмана та гетьманші, і вона зуби зціпила, щоб не признатись і не вихопитись яким словом про те, хто має замір вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої світлиці. Він раптом одчинив двері і заглянув в ту світлицю, де сиділа гетьманша.
— Хто тут плаче? — спитав гетьман. — Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?
— Тікайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цієї ночі хотять вас вбити: цієї ночі вас або зарубають, або повісять, або живцем візьмуть і випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я підслухала це все на улиці. В місті неспокійно… Тікайте! — говорила Маринка, і її сльози та хлипання мішались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.
Виговський зблід на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.
Тільки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двір вскочили на конях п’ять польських жовнірів. Гетьман вглядів їх у вікно і вискочив у ганок. Коні були вкриті піною і важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впізнав затяжців Юрія Немирича.
Звідкіль ви прискакали? Що трапилось за Дніпром? гукнув гетьман до жовнірів. Біда нам, ясновельможний гетьмане! — обізвався один жовнір. — Пан Немирич поставив жовнірів на станціях в Чернігові, в Борзні, в Ніжині та в інших містах. Міщани й хлопи не хотіли давати нам харчів та станцій і кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського війська на Україну. Ми стояли в Ніжині. Василь Золотаренко зрадив тобі, ясновельможний. Вночі прийшов під Ніжин Переяславський полк, що зостався вірний цареві. Золотаренко покинув на ніч незаперті ворота без сторожі. Переяславські козаки одчинили вночі ворота, ввірвались в місто і крикнули: “Бийте ляхів!” Міщани й мужики пристали до козаків і за одну годину повбивали п’ять хоругвів. В інших містах так само повбивали жовнірів. Наш рейментар пан Немирич втік. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свідовця і порубали його на шматки.
Гетьман став білий як стіна. Дві сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвіченішого чоловіка на Україні, котрий і Україну любив, і бажав їй щастя-долі, і стояв за спілку України з Польщею, бо вважав на цю спілку як найліпшу. Настав вечір. Гетьманові оповістили, що по улицях в Чигирині скоївся якийсь несподіваний рух: скрізь було примітне якесь вештання. Вештались козаки, вештались міщани. З сіл, з близьких броварів найшло багато хлопів, налізло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе по-чутив дух смалятини серед пожежі. Він почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум’я пожежі, на котрій він накладе своєю головою.
— Тікай, серце, з міста! — тихо говорила гетьманша Ви-говському. — В місті небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бійся! Я сяду на коня і сховаюсь в твердині. Мене оборонять обозний Данило Олівемберг та найняте німецьке і татарське військо.
Як тільки надворі смеркло, гетьман спохвату скочив на коня і, як він сам потім говорив, в одній сукмані, верхом на коні втік з Чигирина. Він покатав під Германівку, де козацьке військо зібралось на раду по його приказу. На Германівській раді Виговський думав оповістити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.
В той час Юрій Хмельницький вже вернувся з Києва і прибув до Переяслава. Звідтіля він послав вірного слугу свого батька, Брюховецького, з універсалом до запорозького отамана Івана Сірка. В тому універсалі молодий Юрій жалівся на Виговського, що він не вертає йому гетьманської булави, що він грабує Богданові скарби і вживає їх на свої потреби. Сірко прибув з своїми запорожцями і вкупі з Юрієм та вірними йому козаками рушив з військом на Чигирин, щоб вигнати Виговського і настановити Юрія гетьманом.
Одного вечора смерком Маринка знов примітила, що старий Демко майнув попід вікнами і поніс під полою здоровий бутель горілки. Вона вгляділа, що й Зінько поніс під полою два здорові хліби і попростував слідком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, і не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигирині. Маринка прожогом кинулась з хати надвір, перебігла город попід окопом, вскочила в гущавину садка і сіла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини і пірнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомін, побачила жевріючі люльки через листя та гілля. Вона насторочила вуха і почала прислухатись.
— Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, — почав гомоніти старий Демко. — Юрась та Сірко з запорожцями будуть іти в Чигирин через два мости на Тясмині, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору і візьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, і як тільки вийдуть німці, та шляхтичі, та козаки, вірні Виговському, до мостів, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу і вдаримо на виговців з потилиці.
— Добра твоя рада! — загомоніли старі козаки, сподвижники Богданові.
— А ви, молоді козаки й голота, повтікайте з Чигирина, повиходьте назустріч Сіркові та Юрієві, пристаньте до їх війська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! — говорив Демко.
— Добре! Добре! Згода! — гукнули козаки й хлопи.
Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зінько незабаром, не цієї, то другої ночі вийде з молодими козаками та міщанами з Чигирина і піде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомоніли козаки в гущавині, довго пили по чарці та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону і не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотіли та жевріли, як жар, козацькі люльки. Вона тільки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала і тихою ходою пішла на гору. Вона увійшла в кімнату, впала на ліжко і заридала, припавши лицем до подушки.
“Тепер Зінько мій піде з Чигирина на війну, доконечне піде! Тепер я бачу, яке мені горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну ніченьку доведеться мені обливати гіркими сльозами білу постіль, вранці вмиватись не криничаною, ні річаною водою, а дрібними сльозами…”
Цілий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цілий день в неї очі були червоні, заплакані. Зінько поглядав на неї скоса і думав: “Ну, та й почувливі ж оті жінки на серце та чуйні душею! Я тільки що задумав йти в битву, а вона вже ніби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звістку і кинуто в самісіньке серце. Чудне й дивне жіноче серце!”
Маринка цілий день слідкувала за Зіньком, де тільки ступала його нога. Зінько пішов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сіна, насипав в жолоб вщерть вівса пополовині з пшеницею, лагодив та чистив сідло, насипав в сакви вівса на дорогу. Маринка все те бачила і тільки важко зітхала. Зінько все порався в стані та в дворі, вештався й не присідав. Маринка заговорювала з ним, зачіпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зінько і не дивився на неї, і не слухав її. Пишні русяві його кучері аж гойдались на вітрі, розкудлані й нерозчесані, неначе густа жовта пшениця на полі, пом’ята буйним вітром. Віка були спущені і закривали тихі ласкаві очі. Зінько оглядав збрую, оглядав рушниці.
