— Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? — питала в Зінька Маринка.
— Ніколи мені тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє діло! Ще наговоримось, — сказав Зінько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срібними бляшками та гудзиками.
— Твої думки вже не дома! Твої думки літають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обізвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очі ніби зайнялися огнем. Щось є, та тільки ти мені не кажеш усієї правди! — бідкалася молода козачка.
Зінько підвів на неї очі. Очі блиснули огнем битви, блиснули злістю.
— Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобі в чому недогода? Може, я тобі не вміла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?
— Гаразд, що ти дуже добра сьогодні. Йди в хату та гляди дитини. Мені треба оглядіти збрую. Йди собі од мене! Бабам нечля микатись в козацькі справи.
Маринка покірливо вийшла з стані, похнюпившись і задержуючи в грудях важке зітхання. Вона пішла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зйрнула на неї скоса.
“Отже ж, молодиця догадується, що Зінько сьогодні лаштується в дорогу. І як вона догадалась? І хто їй сказав про це?” — подумала Лютаїха і сама зітхнула, їй прийшли на думку давні літа, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на війну свого Демка, коли Демко привіз їй звістку, як синів пошматували ляхи гарматами і полили їх кров’ю білий сніг. Вона ще важче зітхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собі давній, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.
“Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, і кінця їм не буде, і лік їм погубиш! А для бідної молодиці це ще тільки перша розлука, гірка як полин!” — подумала стара Демчиха.
Настав вечір. Наймичка подала вечерю в ганок. Усі посідали кругом стола і вечеряли мовчки. Маринка тільки ложку вмочала і прикидалась, ніби вона вечеряє, їжа не йшла їй на думку.
— Час, сину, виїжджати в дорогу. Сідлай коня та не гайся, щоб ти од товаришів не зостався! — сказав Демко, навіть не глянувши на Маринку.
Зінько осідлав коня, насипав в сакви вівса. Мати поклала в сакви харч. Зінько перекинув сакви через конячу спину і прив’язав їх до сідла.
— Тепер благословіть мене, тату, і ви, мамо, в небезпечну дорогу! — промовив Зінько.
Старий поблагословив сина. Мати накинула Зінькові на шию золотий хрест на чорному шнурку і тихо заплакала. Маринка закрила очі рукавом, одвернулась, припала головою до одвірка і неначе її і в хаті не було, неначе вона й на світ не родилась. Вона не насмілилась навіть спитати, куди од’їжджає Зінько.
Кінь стояв, прив’язаний до стовпа, обернув голову до ганка і заіржав од нетерплячки, неначе промовив: “Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворі! Хочу летіти в степ і полечу з тобою вкупі орлом на ворога…”
Зінько зійшов з ганку і за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пішла слідком за ними плачучи.
— Побіжи, дочко, та одчини ворота! — гукнув старий. “Я б зав’язала, закувала залізом ворота, щоб не пустити милого!”— подумала Маринка і не рушила з місця.
Зінько скочив на коня. Кінь, як змій, звився і став дибом. Зінько ледве всидів на сідлі Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.
— Скажи ж мені, милий, куди од’їжджаєш, щоб я знала звідкіль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж мені щиру правду, куди од’їжджаєш? — крикнула Маринка і припала головою до сідла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.
— Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звідкіля вернуся… а може, й не вернуся, — сказав Зінько.
— Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу постріляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степові орли не виклювали часом очей, доки товариші піднімуть тебе з землі живого! — гукнув батько.
Маринка розв’язала на голові шовкову червону хустку і подала Зінькові. Розкішна коса впала з-під очіпка і кучерявим хмелем впала на плечі і розсипалась до пояса. Маринка припала до сідла і заголосила на ввесь двір. Пішла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зінько почував, що й його давило коло серця, але йому хотілось битви, хотілось погуляти в чистому полі, бажалось покарати ворогів. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Він задушив жаль в серці, свиснув, пустив поводи. Кінь, як скажений, вискочив в ворота і залупотів копитами. Піднялася курява і вкрила хмарою коня й козака.
Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.
— Важка буде тобі, дочко, ця ніченька! — промовила Лютаїха, плачучи. — Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш — звикнеш.
Мати втішала Маринку, а в неї самої сльози крапали дрібним дощем за коханим найменшим сином.
— Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак їде на війну… От я вам поставлю корито, то ви до світа наплачте повне корито сліз, може, хоч курчатам знадобиться… Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! — жартував старий. — Ревуть обидві, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушниці та й будете палити з гори на ляхів…
Цілу ніченьку проплакала бідна Маринка, припавши ниць до подушки, облила білу постіль сльозами, їй все привиджувалось, що вона бачить Зінька, постріляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсіли чорні ворони та орли і ждуть його смерті, як розкішного бенкету. І другого дня ходила вона заплакана, як нежива. Сумні Маринчині карі очі стали ще сумніші, неначе вона тільки що поховала Зінька та вернулась з кладовища. Маринка зблідла, схудла, спала з тіла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.
В Чигирині пройшла чутка, що багато козаків з Чигиринського полку один по одному повтікали з Чигирина і виїхали назустріч до війська Юрія Хмельницького та запорозького атамана, славного Івана Сірка, щоб пристати до їх. Слідком за ними майнуло чимало чигиринських міщан, селян з близьких сіл та усякої голоти. Маринка прочула про це і догадалась, звідкіль виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору і очі видивила, поглядаючи на Черкаський шлях за річкою, що вився гадюкою на дві верстви глибокими пісками між чималими піскуватими білими горбами. За ті смуги білого піску поривало її душу щодня, щогодини.
Х
Незабаром по Чигирині пішла чутка, що вже наступають на Чигиринщину Юрієві прихильники.
Полковник Золотаренко напав на Смілу, маєтність Данила Виговського та Катерини. Сам Данило Виговський саме тоді виїхав з гетьманом на раду під Германівку і пробував в обозі польського коронного обозного Андрія Потоцького. Сміли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була окопана земляним валом, щільно обгородженим частоколом. Золотаренко, менший брат Катерининої мачухи Ганни, третьої жінки гетьмана Богдана, зруйнував вали і частокіл і спалив оселю пасербиці своєї рідної сестри Ганни. Одначе він не вчинив ніякого лиха самій Катерині і випустив її на волю, спаливши всю її оселю і пограбувавши її маєтність. Катерина втекла в Чигирин до гетьманші і подала звістку, що Юрій з Сірком наступають на Чигирин.
Гетьмана не було в Чигирині. Смілива гетьманша не злякалась Юрія і сама стала обороняти Чигирин. В Чигирині було доволі усякого запасу для оборони: було шість сотень гармат, чотири сотні гарнізону з православної шляхти та німців і кілька сотень козаків, вірних гетьманові. Над артилерією та німецькою піхотою командував німець Данило Олівемберг, вірний гетьманові. Гетьманша щодня, щогодини сподівалась, що до Чигирина прибуде обозний Тиміш Носач, котрий мав заїхати в Чигирин до гетьманші на од’їзді в Германівку на раду; щодня, щогодини вона сподівалась, що гетьман з козаками вернеться з Германівки і дасть поміч Чигиринові. Але сподіванка її була надаремна. Ні Носач, ні гетьман не приїздили.
Одного дня після Першої Пречистої Маринка вибігла на гору за садок, виглядати свого Зінька. За річкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами старої вільхи та верболозу так біліли й блищали смуги піскуватих горбів проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вгляділа, що на пісках між горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум’я, а над полум’ям піднявся ніби дим. Маринка збігла з гори, вбігла в світлицю і промовила до Демка:
— Тату! В пісках схопилася неначе пожежа, видко вогонь і чорний дим!
— Та то пожежа, може, за пісками десь в селі. Чому горіти там, в тих пісках? — спитав старий. — А дай, жінко, бриля! Піду подивлюсь.
Демко накинув на голову бриля і почвалав на гору. Маринка пішла слідком за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Між крутими білими горбами неначе текла червона, як жар, річка, звивалась між горбами та все наближалась до Чигирина. Зверху над пісками піднімався неначе справді густий дим.
— Сіркові запорожці! — крикнув радісно Демко. — Це і справді пожежа для когось… а може, й для нас! І Юрій Хмельниченко веде своє військо!
А червоні кунтуші запорожців все посовувались ближче довгою червоною смугою. Смуга вилась, як гадюка, поміж білими піскуватими горбами та все наближалась до Чигирина.
Демко не пішов з гори підтюпцем, а бігцем побіг, як молодий хлопець. Маринці аж смішно стало, що старий дід побіг бігцем, неначе грав в гилки. Прибігши в двір, Демко звелів сідлати коні, узброївся сам, подавав рушниці та шаблі наймитам. І в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами і покатали в місто збирати своїх однодумців та товаришів.
Тим часом дали знати в гетьманський двір, що за Чигирином з’явились козаки. І Катерина Виговська, і гетьманша зразу догадались, які то козаки йдуть на Чигирин.
— Це Юрій з Сірком та з Золотаренком підступають під Чигирин! Треба вдарити на тривогу! — сказала Катерина з злістю. — А гетьмана нема в Чигирині, і Тиміш Носач десь задлявся… Хто нас буде обороняти?
Гетьманша зблідла, а потім почервоніла, її тихі очі блиснули од злості й ненависності.
— Не злякалась я їх! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сідлай коня якомога швидше! Треба поїхати на гору, оглядіти твердиню. Може, Данило Олівемберг задрімав там, в твердині. Треба лаштувати гармати! — говорила гетьманша.
Тиха на вдачу, спокійна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе інша людина. Вона кинулась в кімнату, вхопила два пістолети, заткнула їх за пояс і вибігла на ганок. Козак держав за поводи двоє коней. Олеся скочила,на коня і махнула на козака. Козак скочив і собі на коня і ледве встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердині, вбігла в браму і крикнула на Олівемберга, щоб він лаштував гармати для оборони твердині і виставив козаків за мостом на Тясмині.
Козаки й німці в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготові до битви. Гетьманша звеліла їм вхопити сокири і поперед усього порубати міст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрізь розляглися луги, болота й мокрачі, знала, що Юрієвим козакам трудно буде перейти через болотяну річку, як звалять в воду міст.
Вчинивши приказ, гетьманша сама об’їхала окопи, огляділа високі дубові частоколи, поставила козаків коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавість. Вона літала конем, як запорожець, і голосно давала прикази німцям і козакам.
Олівемберг повів козаків та своїх німців до мосту. Не підтюпцем пішло військо, а побігло, хапаючись, щоб захопити міст на Тясмині.
Чигирин на низині коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом був насипаний високий вал. Вал ішов до самого болотяного берега Тясмина і неначе пірнав двома кінцями в зелену осоку та високі очерети. На валу стримів високий дубовий частокіл. Проти самого мосту в валу були широкі ворота, а над ворітьми високо піднімався присадкуватий верх широкої башти. Ворота були замкнуті, але чигиринські козаки не встигли підняти вгору моста над ровом.
Запорожці в одну мить кинулись на місток, полізли на вал, розкидали частокіл і побігли просто до мосту на Тясмині. Олівемберг опізнився. Запорожці вже вступили на міст. Високо над головами хорунжий підняв запорозьке червоне знамено і махав ним, показуючи, щоб задні швидше поспішали на міст. Олівемберг скочив з своїми козаками з другого боку мосту, щоб не пустити запорожців. Два полки, як два півні, кинулись разом на міст з двох боків і зійшлися посеред мосту. З твердині випалили з гармати, гармата гуркнула, і покотився гуркіт розгонами понад лугами, понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонці шаблі й гострі списи, неначе білі блискавки миготіли понад червоними шапками та кармазинами. Блискавки бігали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались іскрами, миготіли, неначе падали зверху на козацькі голови. Блискучі шаблі перехрещувались, дзвеніли, тріщали, черкаючись одна об другу. На мосту піднявся крик, свист. Запорожці кричали дикими голосами, тюкали, неначе цькували.
— Бий їх, вражих ляхівських підлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам запорозького гостинця! — кричали запорожці і як звірі кинулись на виговців.
Задзвеніли, затріщали щаблі ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на мосту, так що ні повернутись, ні протовпитись, ні поворухнутись не можна було. Військо неначе грало на мосту в тісної баби. Часом тільки стовпище, неначе жива хвиля, то посовувалось на один бік мосту, то на другий. Запорожці страшно напирали і не стільки шаблями, скільки силою людських тіл одпихали виговців. Вже вони зайняли більшу половину мосту, але виговці крикнули, наперли плечима одні на других і запорожці знов подалися назад, знов оступились за середину мосту.
Несподівано піднявся голос Сірка і, як грім, переміг крики козаків і дзвякіт шабель.
— Пали! — крикнув Сірко до тих запорозьких рядів, що стояли на березі Тясмина. — Чого стоїте дурнички?
Запорожці випалили з рушниць на німців та козаків-шляхтичів, що стояли на другому березі Тясмина. Перші ряди німців впали, неначе трава під косою. Густий дим піднявся над мостом. Німці гуркнули з рушниць на запорожців. Запорожці присіли всі на землю як один чоловік. Кулі свиснули, задзижчали і застукали об стовбури вільшини, що росла на лузі понад берегами. Дим вкрив увесь міст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тільки й видко було, як в диму лисніли й блискавкою бігали, неначе в хмарах, козацькі шаблі та списи.
Незабаром тихий вітер зніс дим на річку. Дим коромислом повився вниз понад річкою. Міст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинів та верхів шапок. А шаблі все блискали та дзенькотіли. Міст став повний людей. Стовпище густішало та густішало. Товсті поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували страшний натовп. Побиті, поколоті козаки падали на поміст. Натовп ставав на їх трупи, топтав ногами, спинався, щоб дістати списами до своїх ворогів. Почувся між дикими криками жалібний, стогін потоптаних, недобитих людей.
Сірко з Юрієм на конях стояли оддалеки на горбу і наглядали за битвою.
— Ну та й довго ж войдуються мої січовики з тими недоляшками та німотою! Застрягли на мосту, як у дірці: ні тпру, ні ну! Ну та й довго паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого містка! А піду лиш я та махну кілька разів шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки засвербіли! — сказав Сірко і скочив з коня, кинув поводи в руки одному козакові.
Високий та плечистий отаман Сірко кинувся в натовп, як тигр, протовпився до середини мосту і крикнув:
— Ану, хлопці, разом! Бийте отих поганців, недовірків та недоляшків! Бийте от-так-о-о! — крикнув Сірко і, вхопивши обіруч важку шаблю, почав косити козацькі голови, як косар косить траву. Виговці остовпіли. Страшний вид славного Сірка нагнав на їх такого страху, що вся їх мужність зникла, неначе завалилась на мосту й пішла на дно річки. Шапка злетіла з Сіркової голови. Довга чуприна розсипалась по голові. Здорові чорні очі горіли огнем. Сірко став страшний, лютий. Виговці вирячили на його очі, як перелякані барани. Полетіли руки, вуха, голови по обидві обочини мосту. Виговці падали на міст, як снопи, скинуті з стіжка. Кругом Сірка стало порожнє місце. За ним посунулись запорожці, а між ними вмішався молодий Зінько Лютай. І подались виговці назад, все оступаючись помаленьку.
Несподівано з Чигирина прибіг на коні Носач, скочив з коня і кинувся в битву, щоб не допустити запорожців до берега. Впало кілька запорожців од його шаблі, неначе уклонились йому до ніг. Носач зирнув поперед себе і замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зінько.
— Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? — крикнув Носач. — Ти, син моєї сестри, йдеш проти нас?
— Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщі! — крикнув несамовито Зінько і кинув дикий посатанілий позир на дядька та й замахнувся на його шаблею.
