— Дурню ти! Щеня! Як дам тобі по морді оцим держалном, то твоя морда стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не діждеш! — крикнув Носач.
— Діжду, дядьку! Мені й Бог простить за це, коли тепер і брат пішов на брата!
Зінько замірився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та верткий, махнув шаблею в бік навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський батіг, потрапила в Зінькову шаблю і дзвякнула, неначе закричала. Зінькові шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском і почав бити нею Зінька, як б’ють різкою хлопців-свавольців, то по плечах, то по руках. Зінько крутнувся, одхиляючись на всі боки, але Носачева шабля плиском впала Зінькові на голову. Зінько захитався. Йому заморочило голову.
Саме тоді запорожці так страшно стовпились, одпихаючи виговців, що поручата не видержали, хруснули, як скіпочки, і впали в воду. Зінько, запаморочений, похилився на бік, захилитався і впав з мосту в воду. За ним посипались в річку козаки, неначе хто витрусив груші з мішка.
“Отже ж, і ще втопиться лукавий хлопчисько! — подумав Носач. — Шкода й його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навіщо понесло його, ледащо, в обоз Юрія та Сірка?”
Тим часом Демко засів в садках за частоколом. До його назбиралось чимало старих козаків-дідів, наймитів та усякої сіроми. Як вже зібралось їх чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокіл плечима. Струхлий частокіл хруснув і повалився на землю. Демко і всі за ним разом вискочили з засідки, вдарили з рушниць на німецьку піхоту з потилиці, а потім крикнули, гукнули і кинулись з шаблями на саму середину піхоти. Наймити з броварів та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на німців та шляхтичів і почали лупити їх по спинах та по головах. Заглушені німці озирнулись і подалися назад до мосту, їх полк неначе розпався надвоє, і Демко з голотою ввігнався всередину, неначе загнав клин в людську гущавину. Запорожці вскочили з мосту в ту продухвину. Носач подався назад, обернувся і стрівся носом до носа з своїм шурином Демком.
— І ти, старий, проти нас? І тобі заманулося на старості кислиць? — крикнув Носач.
— Заманулося, вороже України! — крикнув Демко і замірився шаблею на Носача.
— Ей, старий! Не грайся, бо, їй-богу, не подивлюся тобі в зуби і зроблю свою сестру удовою! — крикнув Носач, але не встиг він доказати своєї промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.
Демко зблід, заточився на ногах, захилитався. Кров цівкою бурянула з його грудей. Сонце заграло, заблискало в цівці крові, як в червоному кришталеві. Демко звалився, як старий дуб, і впав навзнак, поливаючи рідну землю цівкою гарячої козацької крові. Зітхнув він раз, другий і оддав Богу душу.
Виговці розсипались і оступились під сади та частоколи. Запорожці річкою лилися через міст і наступали на їх. А каламутна вода вхопила Зінька і понесла недалечке од берега.
В той час вгорі випали великі дощі. Вода в Тясмині прибула, сливе як в весняне повіддя, і розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на низині. Зінько потрапив впасти на мілке місце, але бистра течія вхопила його і понесла. Пришиблений в голову, він не мав сили стати на дно і вийти на берег.
Вже вода однесла Зінька далеченько од мосту, як на берег прибігла Маринка. Вона прочула про битву на мосту, і її серце говорило, що Зінько там, що він, може, вже вбитий, а може, постріляний лежить десь на березі, та нема кому дати йому помочі. Вона вибігла з міста і кинулась до мосту. Кулі свистіли кругом неї, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту та все бігла до берега.
— Чи не бачили мого Зінька? — питала вона в міщан, що стояли оддалеки над берегом.
— Вже поплив твій Зінько водою, понесло його затопленим лугом, — говорили їй міщани.
Маринку здушило коло серця; вона побігла понад берегом так прудко, неначе хотіла догнати свою долю. Якась сила давала ніби крила її ногам.
“Ой Боже мій. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зінька! — майнула в неї думка. — Вже ж мені його не бачити до віку, до суду!”
Коло вільхи стояла купка міщан. Міщани вгляділи, що вода несе живого ще козака на затопленому лузі, кинулись в воду і витягли Зінька. Маринка прибігла, вгляділа Зінька на траві, крикнула не своїм голосом і впала йому на груди. Зінько лежав блідий, з заплющеними очима, але ще дихав. На голові серед тім’я було знать виразку, з котрої просисалася кров і стікала на прилипле до голови волосся.
— Милий мій! щастя моє! золото моє! Ой, не кидай же мене, молодої, бо я вмру за тобою! сама собі смерть заподію! — голосила Маринка, припадаючи головою до Зінькових грудей.
Одна міщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дід скинув з себе жупана. Одежа на Зінькові висіла шматками, попорота, пошматована шаблями. Міщани здійняли з Зінька мокрий жупан, мокру сорочку. Біле тіло, широкі плечі залисніли на сонці, а на білому тілі синіли смуги та попруги од Носачевої шаблі. На обох плечах червоніли подовжасті рани од шабель, неначе два разки перлів прилипли до плечей. Дід оддер од сорочки полотна і позав’язував рани на плечах. На Зінька наділи сухе плаття, сухий жупан.
— Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз шаблею по голові. Це швидко загоїться, — сказав дід.
Маринка перестала плакати і тільки зітхала і стиха хлипала. Перси її високо підіймались, неначе хотіли зітханням видихати усе горе, що душило в серці. Зінько розплющив очі і застогнав. Він ще не опам’ятався гаразд. Йому здавалось, що він у важкому сні, що йому сниться, ніби він десь на мосту серед битви по коліна в крові чи в воді на дні річки на зеленій траві, залитій повіддям. Перед його очима ніби лився то жовтий світ сонця, то зелений світ води та зелений одлиск трави на дні річки. Йому все здавалось, що він потопає все глибше та глибше, що якась зелена безодня тягне його на глибочінь з усієї сили, і він не може володати руками і ногами, щоб перемогти ту страшну силу, і все потопає глибше та глибше. Знов пожовкло в його очах, потім позеленіло. Зінько застогнав і заплющив очі. Знов усе почорніло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою найтемнішої ночі. Він втратив памороки і зліг усім важким завальним тілом на дідові руки. Маринка знов заголосила, впала навколішки, обняла Зінька за шию і притулилась гарячою щокою до холодного Зінькового лиця.
— Та не плач, Маринко! Надаремно ти побиваєшся! Він живий, тільки зомлів. Йому забило тямки, і в його голова запаморочилась, — втішав дід Маринку. — Не од таких ран виходжувався я, як був козаком. В Зінька не рани, а дряпки та виразки на тілі.
Міщани запрягли коні в віз, наклали на віз сіна; обережно поклали Зінька на сіно та й повезли на Демків хутір. Маринка йшла за возом, як за домовиною, і тихо голосила та хлипала.
Тим часом Сірко та запорожці перейшли через міст і почали розгонити на всі боки стовпище німців та козаків-виговців. Сірко кинув очима набік і вглядів велетенську фігуру старого Демка, що валялась на землі в крові, як колода старого дуба в лісі. Сірко впізнав Демка Лютая.
— І здоров був, Демку, і прощай навіки, вірний товаришу! — крикнув Сірко, здійнявши шапку і кланяючись до Демка. — Так он де довелося тобі полягти головою! Не впав ти од ляської кулі, не йняла тебе куля татарська, пройняла твої козацькі груди шабля недовірка козака-зрадника. Прощай, Демку, навіки!
Старі козаки й наймити дістали в одній хаті драбину, встелили її впоперек плискованими частоколинами і поклали Демка на ті носилки. Дванадцять чоловіка вхопили носилки на плечі і тихою ходою понесли Демка на хутір. Ще зовсім тепла, здорова Демкова голова коливалась на в’язах, ноги ворушились то на один бік, то на другий. Здорові довгі вуси гойдались на вітрі, як живі. Здавалось, ніби несуть живого чоловіка, але облитий кров’ю жупан, патьоки крові на частоколинах, криваві краплі, що поливали стежку, все це показувало, що вже настав вічний спокій для невтомного оборонця України.
Запорожці та Юрієві козаки перейшли через міст і кинулись слідком за виговцями та найнятими німцями. Юрій Хмельницький позад усіх з’їхав на міст на степовому коні. Усей міст був залитий кров’ю. З поваленими подекуди поренчатами міст здавався шутим, пощербленим, покаліченим, як повбивані козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризкані кров’ю. Усей міст червонів, неначе підплив людською кров’ю. Подекуди чорніли кров’яні калюжі, припечені гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась. На мосту валялись трупи суспіль, як зрубане колоддя в лісі, валялись одтяті по плече руки, валялись стяті голови, як гарбузи на баштані, валялись одсічені вуха, носи, шматки м’яса, неначе тріски на дровітні. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклі пальці держали шаблю так міцно, неначе п’явками впились в держално. Уся міць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулакові. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова теліпалась на шкурці і звісилась вниз над воду, неначе заглядала в річку, а з шиї дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду і закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самій бистрині. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стікала кров в воду і довгими смугами червоніла на бистрині.
Юрій з’їхав на міст. Кінь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрій торкнув в боки коня острогами. Баский кінь пішов по трупах, але все хропів і прихкав ніздрями, неначе боявся тієї страшної картини людської звірючості. Юрій спинив коня серед мосту і оглядав картину свіжого кровавого бойовища. Ні один пружок його молодого лиця не здригнувся, ні один пружок жалю та смутку не набіг на його чоло, на його вид. Він з презирством дивився на трупи, на кров оборонців свого ворога, ненависного гетьмана.
З води виринали козацькі трупи, що позачіплювались одежею об стовпи під мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрізану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кілок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тіло, як вітер гойдає дуба. Червоні сап’янці то мріли над водою, то виринали поверх води і лисніли на сонці, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрій воді, метлялась на всі боки, неначе жменя конопель на бительні. Вода в Тясмині почервоніла. Тясмин неначе заплакав кров’ю, пролитою братами козаками. Річка несла трупи, несла чорні шапки з червоними верхами. Шапки позачіплювались за кущі затопленого верболозу та високої осоки. Здавалось, ніби вода вкрилась червоними квітками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетілись і обсіли верби, вкрили кущі. Хижі орли та яструби шугали високо в небі над річкою, зачувши дух крові.
Юрій задивився на ту картину смерті, котра недавно витала над мостом, над річкою, і осміхнувся злим осміхом. В гоструватому лиці з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвітилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли він кидається на здобуток.
Дух людської, ще теплої крові парував під гарячим промінням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров’ю, як в різницях. Сам шляхетний кінь неначе спахнув гнівом на ту людську звірючість, заіржав і став бити копитами. Копита захлюпали в крові, як у калюжі, і червоні бризки людської крові пороснули навкруги, як коралові намистини порваного намиста. Кінь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась і впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в воді крутився волоський темно-зелений гарбуз, зірваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в своїй чуприні, як в куширі. Юрій задивився на ту картину й зареготався. Кінь скочив вперед. На кінці мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русяві кучері вилися хмелем кругом голови. Незвичайної краси лице, ніби виточене з мармуру, неначе задрімало, очі закрились прозорими віками, довгими віями. Кучері потонули до половини голови в крові. Сам кінь неначе пожалував топтати копитами ті кучері і обминув трупа, ніби живого чоловіка.
Юрій свиснув на коня. Кінь став дибки і застукотів копитами. Юрій поскакав доганяти своє військо. Тим часом Сірко з запорожцями погнався за втікачами. Добре бились виговці, але нічого не вдіяли і мусили втікати. Вони кинулись втікати врозтіч, а потім скупчились, побігли на гору, вбігли в одчинену браму і сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговці і німці поцілились на запорожців і смальнули з однієї гармати, потім з другої. Юрій і Сірко з військом оступились назад і подались в місто. Чигирин ще не був взятий.
— Не тепер, то в четвер, а Чигирин і твердиня будуть в наших руках! — обізвався Сірко до Юрія. — Попоробили, попопрацювали ми оце на містку, а тепер час би і за добрий обід сісти, але, мабуть, гетьманша не нагодує смачним обідом за цю криваву справу.
— Що не нагодує, то не нагодує! Вона рада б теперечки нагодувати нас залізним бобом, — обізвався Юрій. — Тепер вона й Катерина сидять в батьківському палаці та, мабуть, од злості кусають свої пальці. Зате ж почастує нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманші десь у сусіди готує нам пишний обід.
Юрій і Сірко з деякою старшиною в’їхали в гетьманський двір. В одчинених дверях на порозі стояла Ганна Хмельницька і держала в руках на срібному полумиску хліб та сіль. Юрій, Сірко й козаки скочили з коней і приступили до Ганни, поздіймавши шапки.
— Вітаю тебе, сину, в батьківському дворі, як господаря й гетьмана України! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував і пробував в цьому палаці до кінця своєї жизності!
— Спасибі, мамо, спасибі! — сказав Юрій і, поцілувавши Ганну в руку, хотів взяти хліб.
— Дам тобі, сину, святий хліб тільки тоді, як даси обіцянку, що не вчиниш ніякого лиха твоїй сестрі Катерині, гетьманші Виговській і її дитині. Скажи мені певне слово, що ти випустиш їх на волю, не вчинивши їм ніякого лиха. Мій брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував і спалив її оселю в Смілі. Вона тепер не має ні житла, ні пристановища.
— Добре, мамо! даю своє гетьманське слово і додержу його. Катерина нехай живе в Суботові тим часом, — сказав Юрій.
— А чи нема, Ганно, в тебе чого попоїсти? Ми голодні, як вовки-сіроманці. Ото б тернули, якби оце нам добрий обід? Аж за вухами б лящало! — промовив Сірко.
— Є обід! є, та ще й добрий! Я вгадувала, чиє буде зверху, а чиє насподі, як ви підступали під Чигирин, і потай од Олесі Виговської звеліла і понаварювати, і понапікати.
Юрій вступив в покої і пішов шукати своєї сестри Катерини та гетьманші. Катерина і гетьманша сиділи в одному маленькому покоїкові. Маленький син гетьманші качався долі на килимі і грався з кошеням.
— Добридень вам в хату! Вітайте гостей, хоч непроханих і нежаданих! — сказав Юрій.
Катерина мовчала, і гетьманша мовчала. Вони оби’дві понадувались й одвернулись од Юрія. Ні одна не підвела очей, не глянула на Юрія.
— Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мій, а ви мої полонянки. Вас одвезуть в Суботів і будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави і батьківських скарбів, — говорив Юрій.
Запекла та завзята, як і її батько Богдан, Катерина встала і, гордо підвівши голову, вийшла до другої кімнати. Олеся сиділа мовчки і не глянула на Юрія.
— Ось подивись, який у мене гарний котик! Це мені бабуня дістала. Але котика не посилай в Суботів. Я зроду не дам! — говорив Остапчик і втік у куток та й сховав котика за скриню.
Ганна посадила гостей за столи і звеліла подавати обід. Юрій пішов просити Катерину та гетьманшу на обід. Катерина й Олеся і словом не обізвались, і не глянули на його.
— Не до обіду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, — сказала Ганна і звеліла подати обід гетьманші та Катерині в окромну кімнатку. Обидві вони сиділи за столом і ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжі. Гетьманша нагодувала тільки Остапчика. Остапко та кошеня пообідали всмак за їх обох.
— Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палаці і будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, — сказав Юрій.
По обіді Юрій звелів одвезти гетьманшу й Катерину в Суботів і поставити коло їх сторожу. Одначе він швидко після того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рік держав в Суботові під сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботові і вкупі з приятелькою гетьманші Грушовою, жінкою генерального писаря Груші, розважали її в самотині та в горі.
Тим часом пораненого Зінька привезли в двір. Маринка заголосила, як угляділа стару Демчиху, і кинулась їй на плечі, неначе жалілась на свою лиху долю. Демчиха заплакала і почала втішати Маринку. Чоловіки внесли Зінька в хату й і поклали на ліжку в кімнаті. Плач і хлипання стривожили Зінька. Він одслонив віка, глянув каламутними очима і не міг опамятатись, де він тепер знаходиться. Незвичайні передніші події, швидко міняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затінили пам’ять. Жовті пружки літали перед його очима по білих стінах, по шибках вікна. Він знов заплющив очі, і жовті кружки замиготіли, стали червоні, як кров, потім забігали, задрижали, заворушились, як пшениця на решеті тоді, коли її точать; потім усе позеленіло в Зінькових очах. Зелений прозорий світ залиснів в очах, і йому все здавалось, що він потопає в воді і бачить під собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрібною ряскою, а в тому зеленому світі мигали блискучі іскри, неначе лисніли шаблі та списи. І в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його…
Зінько опам’ятався, пригадав і битву на мосту, і дядька Носача, і як він впав з мосту в воду, як вода заклекотіла на бистирі і покотила його по залитих зелених лугах. Думки пішли одна за другою рівно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною.
