— От і спасибі вам, що ви нас одвідали! Чи знаєте, Іване Остаповичу, що ви мені цієї ночі снились? —промовила Якилина Павловська.
— І мені ви снились, та так страшно! — прохопилась Олеся і чогось почервоніла.
— Як же я вам снився? — спитав Виговський в Павловської.
— Та якось так чудно. Снилося мені, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому коні. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки і од червоних сап’янців пашить полум’ям на всю улицю. “Ой, згоримо! — ніби кажу я до Олесі. — Ой, коли б оце кінь сипнув снігом з-під копит на це полум’я!” І одразу з-під копит посипався метелицею сніг та й погасив те полум’я…
— Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згоріли в тому полум’ї! — обізвалась Катерина, усміхаючись.
— А мені ви, пане Іване, снились ще страшніше, — промовила Олеся. — Снилось мені, десь я неначе йду до святої Софії, а ви катаєте на страшному коні. Дивлюсь — то ви були на коні, а то вже під конем. Кінь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче і біжить, а ви все лежите під ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому коні гарцюєте на майдані, а потім дивлюсь — ви знов під конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я і вся дрижу, неначе в пропасниці .
“Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тієї ж самої ночі”, — подумала Катерина.
— Що б то віщував цей сон? Чи добре, чи погане? — сказала Катерина голосно.
— Мені здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то віщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, — промовив Данило.
— Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цієї ночі, — сказала тітка. — Але ж, пане Йване, в вас кінь! Чи він татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
— Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вітер, — одповів Іван Остапович.
— Тим, мабуть, ваш кінь мені й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! — сказала тітка Якилина.
— І я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, — обізвалась Олеся.
— Невже ви вмієте їздити верхи? — спитав Виговський.
— О! ще й як! Мій панотець вивчив мене їздити на коні ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дім, на оселю. От я й уміла б оборонятись, командувати слугами на коні, — сказала Олеся.
— Чи ви грецької віри, чи католицької? — спитав несподівано Іван Остапович в Олесі Стеткевичівни.
— Аякже! Я і цьоця моя Якилина — ми грецької віри, — сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
— В нашій сім’ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мішанина, — обізвалась Якилина Павловська. — Мій батько, цебто й дід Олесин, і моя мати Ганна, з Огінських, були грецької віри, а вже брати мої розбрелись по усяких вірах. Один був грецької віри, другі два — Ян та Христофор — подались на нову віру-аріянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшаві, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жінки, князівни Соломирецької, зостались православні, а дві її зведенючки-сестри од другої Богданової жінки — католички Францкевичевої — стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченці в Печорському монастирі. А от я та моя сестра не пішли слідком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидві не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашій фамілії горох перемішався з капустою.
— От і добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, — сказав Іван Остапович до тітки Якилини, але скоса глянув на Олесю; він був радий, що Олеся однієї з ним віри.
— Але оце ми базікаємо собі потроху, а Іванові Остаповичеві, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дізнається гетьман, то й на мене розгнівається, що я не господиня, опізнилась з сніданням, чи то пак з обідом. Але, здається, мій борщ вже докипає, а каша допріває, — сказала Павловська і побігла до пекарні.
— Яка весела ваша тітка Якилина! — промовив Іван Остапович до Олесі.
— Що весела, то весела! я її люблю за веселі норови, бо й мені з нею веселіше. Шкода тільки, що вона живе в Києві, далеченько од нашого двору, бо наш, батьківський палац і маєток, аж на Поліссі, — сказала Олеся.
— При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самій жити, та ще в лісах та пущах, — сказав Іван Остапович.
— Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мій панотець був живий: він був каштеляном в Новогрудку. А як він помер, то я переїхала з своєю тіткою в батьківський двір на Поліссі, а з нами живе й господарює мій дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, аріянин. Він мені став за опікуна й за батька, — промовила Олеся.
— Такій молодій панні невесело жити в пущах та нетрях серед вовків та ведмедів. Ви б перейшли на життя до тітки Якилини в Київ!
— О, я до неї частенько наїжджаю в гості і гостюю часом довгенько, по місяців два, — сказала Олеся, — але все-таки не годиться мені кидати й своєї хати, і свого господарства.
“Можна буде з нею часто бачитись в Києві, — подумав Іван Остапович. — Не мине ця пташка мого сильця!”
Тітка Якилина Павловська звеліла накривати стіл. І швидко потім, замість снідання, подали на стіл цілий обід, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверці пічурок: там з’явився цілий скляний звіринець. Через руки тітки Якилини звідтіль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякі звірі: сині ведмеді, зелені леви, якісь міфічні чудернацькі крокодили чи ящірки з лапами, а далі виліз з пічурки якийсь здоровий вишневий змій з товстим пузом і з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змій був повний вишнівки. Ті звірі з настойками, наливками та медами розлізлись скрізь по столі, неначе череда в полі. З’явились пісні пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потім стіл аж захряс під варениками, мнишиками в сметані, пампушками, шуликами з маком та медом і маковниками. Тітка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки і сама потроху випивала. І тітка, й Катерина, й Олеся не цурались хліба-солі і їли не згірше й не менше, як і чоловіки, без церемонії.
— Ой, запізнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обід! Буде мене гетьман бити, та нікому буде й боронити, — сказав Іван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
— Якби я була там, в Чигирині, я б вас оборонила од гетьмана, — сказала тітка Якилина, випивши меду і втираючи вуста хусточкою.
— А ви, Олено Богданівно, боронили б мене од гетьманської булави? — спитав в Олесі Іван Остапович.
— Авжеж, боронила б, бо шкода як б’ють чоловіка, та ще й нізащо, — обізвалась Олеся, заїдаючи обід маковниками.
— Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидів би я в вас і до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, — сказав Іван Остапович і хапком встав, перехрестився, подякував Павловській за хліб, за сіль та за щиру ласку і почав, прощатись. На прощанні він поцілував тітку Якилину в одне й друге плече. — Ото щира ви людина! Бачуся з вами двічі, знаю вас два дні, а мені здається, що я з вами вік звікував і знав вас бог за од якого часу, — мовив Іван Остапович до Павловської.
— Заходьте ж до нас, як будете в Києві! Не минайте моєї хати! — сказала Павловська до Виговського.
— Хіба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданівно, довго ще будете гостювати в Києві в тітки? — спитав Іван Остапович.
— Та, мабуть, поїду на Полісся після Великодня, як почнеться робота на полі, — сказала Олеся на прощанні.
— То ми ще побачимось, як будемо живі та здорові, бо мене гетьман таки частенько посилає по ділу до Києва, — сказав Іван Остапович і вийшов з покоїв веселої Якилини.
ІІ
Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Іван Остапович з двома верхівцями-козаками. Вже наступав вечір, як він в’їхав у густий київський бір. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високі сосни, що стояли, ніби стіни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бір тихо гув, неначе далекі хвилі моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудіння наводило на душу Виговського задуму й сум. Після шуму і гаму в Києві на празникуваннях та обідах Виговському здалося, що він заїхав у якусь пустиню. Він похилив голову, а думи за думами тихо йшли одні за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самітності. Йому все чогось здавалось, що він ніби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києві таке гарне та дороге, що за ним варто було і назад вернутись. Високий стародавній екіпаж, поставлений на полозки, більш схожий на фараонову колісницю, ніж на санки, плавно й рівно линув по утертому шляху. Ні гуку, ні стуку кругом. Тільки бір жалібно гув, неначе стогнав, а думи ще ясніше й виразніше снувались роєм в голові Виговського.
“Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рідні. Вона поважна й розумна, як теперішня Богданова жінка Ганна; вона зуміє добре вдержувати мій дім, може, колись і гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмітиме прийняти й привітати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посміє заводити в моєму домі запорозької сваволі та п’янства, котрого і я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелія”, — думав Виговський, втопивши очі в темно-зелені стіни сумної соснини, неначе він читав на їх свої думи.
Тихий вітер дихнув неначе духом на сосновий старий ліс. Сосни заколивались і загули ще сумніше й жалібніше. Сумні й жалібні думки швидше заворушились в душі Виговського. Йому чогось стало жаль Олесі, жаль Києва. Він згадав привітну тітку Якилину і йому стало жаль і за Якилиною, йому хотілось вернутись назад, подивитись на Олесю і на ті кімнати, де вона тепер пробувала.
Другого дня ввечері Виговський прибув до Чигирина і ввійшов в свою кватиру. Він був чоловік нерозтратливий, хоч і не скупий, і наймав собі невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана він брав добре вдержування. Чужоземські посланці надаряли його коштовними подарунками. Але в той час він ставив на свій кошт монастир коло Чигирина і тратив на будування монастиря чимало грошей.
Іван Остапович увійшов у свою тісну кватиру, і вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.
“От було б добре, якби оце з моєї хати вибігла назустріч мені Олеся, привітала мене ласкаво, обвила мені шию повними руками, пригорнулась до мене, сіла зі мною поруч отут на канапці і розважала мене своєю тихою розмовою”, — думав Іван Остапович, сидячи на канапці.
Надворі і в покоях стояла мертва тиша. Маленькі вікна стали ніби сліпнути: надворі вже сутеніло. Вечір заглядав у всі маленькі віконця, а по кутках стояли темними стовпами діди-тіні. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зітхнув і глянув на столи, на поскладані в купи усякі канцелярські папери. І ці столи навели на його смуток. Йому здавалось, що і ті покої, і ті столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму віку він почував свою самітність, почував нудьгу. Перший раз на віку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невідомий до того часу серед походів та битв, серед бурливого козацького життя. І несподівано в його душі виник лелійно-білий вид Олесі: і стало йому на серці веселіше, стало ніби і в покоях тепліше і ясніше.
“Битви й битви, битви плили за битвами, як дні за днями! а моє серце не зазнало волі, не зазнало щастя. Жаль мені себе, жаль свого серця! — Виговський важко зітхнув. — Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде”, — подумав Виговський і вхопив з стола кілька листів, витяг з кишені свої записи, зроблені в Києві про посланців та митрополита, і швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
Гетьман привітався з ним дуже ласкаво і все розпитував про посланців, про присягу киян та про митрополита.
Виговський насилу діждався вольних днів на масниці, одпросився в гетьмана і поїхав до Києва. Він зайшов в гості до Павловської, побачився з Олесею. І Павловська, і Олеся так само радо привітали його, як і передніше. Тітка Якилина запросила його прийти до неї на обід другого дня. Стіл знов аж захряс під пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, під наливками та всякими настойками. На обіді була якась родичка покійного чоловіка Павловської. В кінці обіду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покійного Олесиного батька. Іван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввічлива до Івана Остаповича, делікатна в розмові, ласкава на словах, але, прощаючись з Іваном Остаповичем, не запросила його до себе в гості. Вона була горда своїм князівством і догадувалась, що Іван Остапович не дурно навідується до Якилини Павловської та до Олесі.
Іван Остапович довідався од тітки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтність після Великодня через тиждень.
“Треба буде починати діло на Великодні святки, треба буде заловіститись Олесі, що я маю замір сватати її, а то як заїде в свою маєтність, в ті поліські пущі та нетрі, то трудно буде тоді добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кінчати діло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене”, — думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина.
А Олеся про його не забувала. Після його приїзду до Києва вона тільки й думала про його, тільки й розмови з тіткою було в неї, що про його.
— От-от Іван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двір на татарському коні, вхопить на сідло та й завезе до Чигирина як полонянку! — сміялась тітка.
— Побачимо! Але, цьоцю, мені отой Чигирин з козацьким табором зовсім не подобається. Якби мені жити в Києві, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, — говорила Олеся.
— От і не подобається! Ти ще й не була в тому Чигириїіі, а він тобі вже й не подобається, — сказала тітка.
— Якби я стала гетьманшею, то це мені припало б до серця. Я тоді була б готова і в Чигирині жити. А то бути жінкою генерального писаря війська Запорозького якось ніяково. Це ж навіть не те, що бути сенаторкою в Варшаві.
— Ой же, моє серце, те саме, тільки що будеш жити не в Варшаві, а в Чигирині, — обізвалась тітка.
— А я, цьоцю, люблю більш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Місто веселе, людне. Там і королівський двір, і сенатори, і магнати з усієї Польщі й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козаків та гармат, де тільки й тхне військовим табором та порохом! — сказала Олеся і зітхнула.
— Їй заманулось, щоб вона вийшла таки заміж за Виговського, але щоб вік свій звікувати з ним в Варшаві, а не в Чигирині.
На Великодні святки Іван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пішов він на службу в Михайлівський монастир. Народу в церкві була сила. Він ледве протовпився і став коло стіни. Недалечке од його в притворі стояла Якилина Павловська, Олесі з нею не було.
“Чи не поїхала вже Олеся часом додому? — подумав Іван Остапович з тривогою на серці. — От тобі й опізнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею і поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полісся в якісь Мокрани”.
Виговський насилу достояв до кінця служби і, хоч був богомільний і богобоязний, як усе тогочасне суспільство, але він сливе не слухав і не чув, що читали, що співали в церкві, про що Михайлівський ігумен говорив з кафедри в своєму казанні. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церкві, недалеко од його коло своєї тітки, а він все дивився на її височеньку тілисту та рівну постать, на її білу, як сніг, шию та ясноволосу головку.
Служба скінчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонці ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Він не зводив очей з її голови, закутаної поверх очіпка білою тонкою наміткою. Біла голова у густому натовпі неначе плила до колони, ніби її несла тиха вода в річці. Виговський підступив до Павловської і поздоровив її з святками. Натовп ухопив його і поніс попліч з Якилиною і незабаром виніс через широкі двері на цвинтар.
— А де ж це Олена Богданівна? — було його перше слово, як вони вийшли з церкви. — Може, виїхала в свої Мокрани?
— Ні, ні, не виїхала! — сказала Павловська і осміхнулась. — В Олесі ще зранку боліла голова, і вона зосталась дома.
Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала і через те мовчала, і Виговський щось думав і мовчав. Тітка ждала, що він от-от скаже про свої думки та заміри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою… і потайне бажання її здійснилось.
— Цьоцю Якилино! — почав Виговський. — Мені дуже сподобалась ваша шановна небога і я думаю заслати до неї старостів. Поперед цього прошу вас, допоможіть мені в цьому ділі то порадою, то своїми словами, а потім скажете мені просто, чи можна мати яку надію? Чи вийде Стеткевичівна за мене заміж?
Тітка зраділа, аж засміялась, їй припадав до вподоби такий жбних для Олесі, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києві до козаків і довідалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьмані — високий уряд, хоч магнати й багаті православні пани нехтували козаками.
