— Пане Йване! я певна, що Олесі ви до вподоби і що вона готова вийти за вас заміж хоч і сьогодні. Але в неї, бачите, багато усякої високої рідні: і князі Соломирецькі, і князі Любецькі, і князі Друцькі-Горські, і Огінські. Я постерігаю, що вони спротивляться цьому, а найбільше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опікун і ніби названий батько. Він чоловік гордий, гоноровитий і дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.
— Шкода! Ох, як шкода! — аж крикнув Іван Остапович.
— Але чи шкода, чи ні, діло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це діло.
Вони увійшли в світлицю Павловської. Коло столу, накритого білою скатертиною і заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По світлиці клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тітки і накадила ладаном, позасвічувавши усі лампадки перед образами. В світлиці одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тітку і засміялась.
— От і наша слаба! Гарна слаба! Полінувалась йти до церкви, — сказала тітка.
— Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене і справді боліла голова, а тепер вже перестала, — обізвалась Олеся і почервоніла, глянувши на Виговського.
— Христос воскрес! З празником будьте здорові! — сказав Виговський, скидаючи свій кунтуш і переступаючи через поріг світлиці.
— Воістину воскрес! Будьте й ви здорові! І вас поздоровляю з Великоднем! — промовила Олеся і стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.
Виговський був убраний в новісінький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Він неначе покращав удвоє. Одлиски позументів грали чудовими золотистими сутінками проти весняного сонця і сипали ясний світ на матово-білі щоки й високе чоло Виговського.
— Ну, тепер похристосуємося! — промовила тітка і тричі поцілувалась з Іваном Остаповичем і, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович підступив до Олесі і похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, і очі спустила додолу, одначе не спротивилась і тричі поцілувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.
Вибігли з кімнати і дві дочки Павловської. Старша Маринка, вже шістнадцятилітня тоненька дівчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидві похристосувались з Виговським. Посідали за стіл і попоїли свяченого. Тітка веліла подавати страву. По обіді тітка вийшла з світлиці ніби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались вдвох.
Іван Остапович сів на канапі поруч з Олесею. Вона обернулась до його і глянула йому просто в вічі. Дві пари ясних темних, дуже схожих очей стрілися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзі, в його очах, що думав Іван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповідь. Він заговорив стиха, щоб його слова не доходили через двері до другої кімнати.
— Олександро Богданівно! Я заїздив коня, поспішаючи до вас в Київ. Не можу всидіти в Чигирині без вас, і день і ніч все про вас думаю. І рано й вечір так і пориває сюди мою душу, як тільки гляну на північ од Чигирина, на зелені ліси та діброви, бо знаю, що за тими дібровами та гаями пробуває чарівниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час мені одружитись. Становище моє на Україні високе. Шукав я між нашими козачками дружини, та й.. і… й досі не знайшов. Не такої пари мені треба. Я вас одразу полюбив, як углядів вас вперше. Чи приймете ви моїх старостів, як я пришлю їх сватати вас?
— Прийму… прийму! — сказала сміливо Олеся, ані запикнувшись. — Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тільки… тільки… Ох, будемо мати притичину! — промовила Олеся, зітхнувши і згорнувши руки. — Матимемо таку притичину, що я й сама не відома тому, що вийде з вашого сватання.
— Чому так? — раптово спитав Виговський.
— Мій опікун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вірою кальвін, і мої родичі князівського роду спротивляться і не видадуть мене за вас, — тихо обізвалася Олеся, спустивши очі додолу і задумавшись. Рум’янець одразу погас на її білих щоках, а смуток впав сутінком на рожеві віка, на пишні уста.
Виговський замовк і сам задумався. Він догадувався, що притичина буде немала і що за Олесю прийдеться войдуватись з її високою ріднею.
— Христофор Стеткевич, князь Любецький і його жінка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одірвав Україну од Польщі. Вони встоюють за Польщу. І на козаків, і на гетьмана вони злі, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! — сказала Олеся.
— Але ж я сам шляхтич, хоч і пішов на службу в козацьке військо. Правда, я з небагатих шляхтичів, але кожний шляхтич шляхтичеві рівня. Що до того, що ваші родичі князі? Вони такі ж шляхтичі, як і я, а “шляхтич в загроді рівний воєводі”! — сказав Виговський.
— От що, пане Йване! Підіть ви оце сьогодні з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Він в Києві од того часу, як військо Богданове вигнало католицьку шляхту з України. Побалакайте з ним, спитайте й про наше діло. Що він вам скаже, те саме скаже вам і мій опікун Стеткевич, бо вони великі приятелі і мають одні думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани і поговорити з моїм опікуном Стеткевичем. А потім побачимо, що маємо вчинити.
— Добре! Я попрошу паню Павловську, і ми поїдемо до князя Любецького, — сказав Виговський і поцілував Олесю в руку.
Незабаром увійшла в світлицю Павловська. Виговський розказав їй про свою розмову з Олесею. Тітка була дуже рада, поздоровляла Олесю і на радощах тричі поцілувала її.
— Ну, пане Йване, підемо ж до князів Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспівають, — говорила тітка. — Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки візьмемо гору і одіб’ємо Олесю. Без битви вже не обійдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обійдеться з вами цей Олесин дядько в первих, — говорила Павловська, вдягаючись в жупан.
Виговський і Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опізнитись на якесь свято або на якусь церемонію.
Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києві, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум’яків. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрівля з черепиці почорніла од негоди, непоновлена десятки років. Тільки місцями на покрівлі зеленіли широкі плями ясно-зеленого моху, неначе понашивані на ганчірках ясно-зелені оксамитові латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею піднімалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб’ятня з дірками; білі, але дуже задимлені димарі виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натикані без ладу в чорну покрівлю. Перед ганком палацу зеленів широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнів старий садок.
Виговський і Павловська увійшли в довгенькі узькі сінці, більше схожі на коридор з узькими вікнами. Двері збоку одчинились. З-за дверей виглянула жіноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбільшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудовані очі, а потім маленькі ручки одчинили скрипучі двері. Павловська й Виговський увійшли в довгу старинну світлицю. В світлиці нікого не було. Стародавні ясенові стільці з високими без міри спинками, оббиті червоним, вже злинялим, сап’яном, стояли рядком попід стінами; ручки стільців були пороблені в формі гадюк, котрі позвішували наниз свої довгі головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгі килимки були розстелені попід стільцями, тяглись стежкою через світлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск і фарби; один тільки дорогий квітчастий нелинючий перський килим на софі звеселяв сумну темну світлицю. Узькі, високі й зверху гострі вікна пускали мало світа в довгу світлицю, а кругленькі шибочки з червоного й синього скла вгорі вікон кидали в світлицю темнуваті сутінки, і в світлиці од їх ставало ніби ще темніше. В домі було тихо. Нігде не було чути ні найменшого гуку, навіть шелесту, як в порожній старинній церкві. Виговському здалося, що він увійшов в якусь стародавню церкву; рядки образів, котрими був заставлений увесь куток на покуті, ще більше наводили на його таку думку. Виговський і Павловська посідали на твердих стільцях і пообпирались ліктями на холодні дерев’яні гадюки.
Довгенько вони ждали, але ніхто не виходив до їх. В кімнатах не було чути навіть найменшого шелесту. Дім стояв, ніби пустка, в котрій жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.
— Поганий для мене знак, оті гадючки! — промовив тихо Виговський і торкнув рукою одну гадючу голову, а потім другу.
— Нічого те! Не вкусять, бо дерев’яні й холодні як лід, — зашепотіла тітка Якилина, осміхаючись.
— Хоч не вкусять, так заморозять холодом, — сказав Виговський.
Незабаром двері в кімнату заскрипіли, неначе ціле літо немазаний віз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посилані зверху табакою. Поспішаючи до гостей, Любецька навертіла на голову довгий шматок білої прозорої тканини і зав’язала кінці на шиї нижче підборіддя. В цьому імпровізованому тюрбані вона була схожа на туркеню. Сиві пасма кіс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зріст з сухим лицем. Тільки чорні очі блищали і світились завзятістю.
Гості встали і пішли назустріч княгині. Виговський привітався до Любецької і поцілував її в руку. Любецька зирнула на рівну, пишну фігуру Івана Остаповича, і вид її повеселішав. Очевидячки, він сподобався княгині і фігурою, і красою.
— А ми вже бачились з вами, пане Виговський! —обізвалась різким, зовсім не старечим голосом Любецька.
— Мав щастя стрінутись з вами в пані Павловської, — сказав Виговський веселим голосом. Він примітив, що вчинив добре враження на стару княгиню.
— Сідайте ж у нас! — промовила Любецька, сідаючи на канапі.
Павловська сіла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипіла. Виговський сів на стільці.
Не встигли вони перекинутись кількома словами, як двері знов скрипнули так раптово, неначе хто різнув ножем по горлянці. На дверях з’явився старий князь Любецький. Він був невеликий на зріст, кремезний дід з сивою довгою бородою. На голові вилися розкішні чорні кучері, неначе припалі порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв і повитирався, що на йому подекуди світились нитки. Князь кинув неспокійними очима на Виговського; здивовані й вирячені його очі неначе питали у Виговського:
“Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке діло маєш до мене? Навіщо ж ти мені здався?”
Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привітався з ним гордовито і все дивився на його, вирячивши здорові карі очі. Очі були неласкаві, лице надуте, брови насуплені.
— Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичівною, навіть завівши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись і з їх близькою ріднею, якою ви їм доводитесь, — обізвався Виговський.
“Навіщо мені це здалося?” — неначе говорили гострі князеві очі; одначе князь ласкаво поклонився Виговському і промовив:
— Спасибі вам, пане генеральний писарю! спасибі за честь! Сідайте ж в моїй господі! — сказав Любецький, і його очі стали веселіші. У Виговського стало легше на душі.
— Чи по ділу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
— Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирі і в печерах, приїхав я і по ділу, — сказав Виговський.
— А у нас в Києві сталася велика зміна: запанувала Москва, наїхали московські стрільці, десь узявся московський воєвода, — почав говорити князь.
— Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києві сидів московський воєвода з стрільцями, — знехотя обізвався Виговський, — треба було прийняти цих гостей.
— То-то й горенько… що ці гості незабаром стануть в нас хазяїнами! — сказав Любецький. — Не сподобались мені ці гості За Польщі нам, шляхтичам, і князям, навіть православним, було ліпше. Я сам православний і шкодую за Польщею.
— Але, князю, змінити діла вже не можна. Нові порядки настали на Україні, — сказав Виговський.
— Нові, але для нас дуже недогодні. Погане діло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! — аж крикнув князь і, схопившись з місця, почав ходити по світлиці.
— Князю, сядь! Не ходи! — промовила Любецька до чолові ка.
— За Польщі нам було добре, — говорив князь, трохи не бігаючи по світлиці, — народ робив на нас панщину, платив нам податі як державцям, як давнім князям. Ми мали землі й лісів, скільки хотіли. А тепер що? Хлопи здебільшого пішли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сіл на Поліссі, а з їх тепер користі, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидів я дома і не тікав в Польщу, а мої хлопи десь розбіглись на степи, а ті, що зістались, не послухають, позабирали собі клапті моєї землі, хапають в мене під носом, орють і сіють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтності, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сіл. От і я, хоч і князь, і грецької віри, а зубожів зусім. Не маю за віщо полагодити свій палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на мені аж світиться.
— Князю! сядь-бо та сиди! Не бігай так швидко! — крикнула Любецька. — Будеш потім стогнати цілу ніч… В князя слабість в ногах, йому не можна так швидко ходити, а він таки ходить, — тихо промовила Любецька до Виговського.
Виговський глянув на старе убрання на князеві. Врівні з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.
— Але що ж, князю, маємо робити, коли діло вже сталося? Польща догоджала шляхті, але пригноблювала козаків. От через це й все лихо скоїлось, — несміливо обізвався Виговський.
— Нащо нам козаки? Не люблю я через це козаків! — прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, — погані вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! — вже не говорив, а репетував князь і швендяв по світлиці так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.
— Князю! сядь, бо цілу ніч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобі судомити ноги. Ой Господи!
— Княгине! сиди собі, коли тобі незавізно, а до мене не чіпляйся! — одповів з криком Любецький.
— Та годі вже, годі! Тільки дурно себе тривожиш! — обізвалась княгиня і почала тихо розмовляти з Павловською.
Павловська трохи не на вухо сказала княгині, що Виговський сватає Олесю Стеткевичівну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.
Князь пересердився, вгамувався й сів; він втомився од гніву й бігання і важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до діла, хоч примічав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.
— Я оце прийшов до вашої княжої милості по великому ділу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичівну, вашу родичку. Вона ласкава до мене і дала вже мені слово. Але вона сирота, а ваша милість доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? — промовив сміливо Виговський.
Князь швидко підвів голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрілою і влучив в груди.
— Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичівною?
— Хочу, і хочу знати думки вашої милості про це велике задля мене діло.
— Гм… гм… Не радив би я Олесі виходити заміж за козака. Я не люблю козаків! — знов, спахнувши, промовив князь. — Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена має ближчих родичів і опікунів. Прошу, питайте в їх!
