Стеткевич встав з-за стола і не перехрестився до образів. Павлина взяла з стола свічку, покликала слугу і звеліла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кімнатку.
— На добраніч, пане гостю! На добраніч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собі й гостеві снідання, бо гість в домі — чоловік Божий, — промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, і подибав через залу до своєї опочивальні.
“Чує моя душа, що оце кальвінське опудало не оддасть за мене Олесі, — подумав Виговський, зоставшись сам в маленькій, як монастирська келійка, кімнатці. — Хоч він кальвініст і проповідує любов та гуманізм, але він пан і тягне за панами та дуками; козаків не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутніє на Україні, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесі й мене, то він і нам втирить своє “погано”. Іншого слова для нас од його не буде. Але як тільки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного діда і повінчаюсь з нею в Києві. От тоді, діду, буде й тобі погано!”
І Виговський впав на ліжко і після труської поліської дороги по соснових коріннях зараз заснув, як застрелений, міцним і солодким сном.
Другого дня Виговський трохи заспав після важкої та далекої дороги. Вже сонце підбилося вгору, як він прокинувся і солодко потягнувся на ліжку на всю довжину свого високого зросту.
“Викраду Олесю в цього діда! Сьогодні-таки викраду! Нехай сідає на коня та й їде слідком за мною! Старий кальвініст втішить себе тим, що таке було споконвічне Боже призначення”, — подумав Виговський і заспокоївся на цій думці.
Вмившись і причепурившись, Виговський через довгі сінці вийшов у двір і пішов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворі стриміло три журавлі коло криниць. Журавлі скрипіли, то спускаючись в криниці, то піднімаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарні, напували коні та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тік, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клуні було мало стіжків: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарстві в ті неспокійні часи. На току молотники молотили жито та сімено. Коло току вештались та порались люди: возільники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стіжки. Снопи неначе летіли з возів на стіжок, і кладільники насилу встигали вкладати снопи в довгі верстви стіжка. На току валялась розв’язь; з снопів витрушувався бризками натрус. В чистому повітрі розливався пахучий дух вівсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись після труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лісове повітря усіма персами. На усі оселі пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всі боки, скільки сягало око, зеленіли та синіли старі густі бори.
— Чи за гроші молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам під посіви? — спитав Виговський в чоловіків.
— Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, — обізвались молотники.
“Цебто панщину роблять Стеткевичеві, — подумав Виговський. — От тепер і я міг би сказати чорному дідові: погано! погано! Правда та гуманізм у його тільки в голові, а до діла все те ще не дійшло”.
Виговський увійшов в залу свіжий, бадьористий, з веселими думками в голові. Свіжі зелені ліси та луги, свіже повітря підсвіжили його душу й тіло. Двері в кабінет одхилились, і на порозі став Стеткевич, рівний, як стріла, в усьому чорному.
— Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, — промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.
— Доброго здоров’я, пане Виговський! Заспав і гість, заспали й наші. Певно, в них снідання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабінету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з сніданням.
Виговський вступив в тісний кабінет. Сонце сипнуло косим промінням в двоє вузеньких віконець і звеселило тісний, з простою, навіть убогою обставою кабінет, схожий на чернечу келію. Коло однієї стіни стояло просте ліжко. Дві стіни були обставлені полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.
— Оце моє кальвінське добро! Поки усі спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцієї книги, — промовив Стеткевич. — Ми й соцініани любимо книги, але більш за все любимо наші кальвінські книги, бо в їх думки світліші і не заплутують розуму в усякі догматичні абстракції, як ваші й католицькі книги. Наші книги ясні й зрозумілі, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщі нам вільно було заводити і бібліотеки, й школи, а тепер один Бог відає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!
В той час в дверях кабінету з’явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, літнику. Це убрання, делікатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та білого лелійного лиця. На шиї в неї лисніло дороге материне намисто з перлів, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нічого не було на ній колоритного, але делікатні тони убору дуже приставали до її лелійного білого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську місячну ніч з її делікатними тонами та сутінками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвіжішали, вкрились рум’янцями. В очах аж сяла радість.
— Прошу до снідання, бо вже сонце височенько підбилось вгору, а ми з тіткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?
— Спасибі вам! Поснідаю з добрим апетитом, — обізвався Виговський, і вони пішли в столову кімнату, де Павлина Рудницька ждала їх з сніданком.
Після снідання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу і приступив просто до діла, оповістивши, що він сватає його небогу і що небога вже дала йому своє слово ще в Києві.
— Я вже перечув про твоє сватання і через Павловську, і через князів Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобі, пане генеральний писарю, що з твого сватання нічого не вийде. І я, і моя рідня, порадившись, постановили не видавати Олесі за тебе заміж.
— Чому ж так, шановний пане добродію? Я люблю панну Стеткевичівну, і вона мене любить…
— То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козакові не пара. Шукай собі, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас прості звичаї, в вас простацька обстава, в вас військове місто, неспокійне, як військовий табір серед степу в час війни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона іншого роду, звикла до іншої обстави, до іншого товариства. Погано, погано буде їй в вас.
— Чого ж погано? Я чоловік з достатком. Маю добрі доходи. Посланці з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби.
— Ні, ні, ні! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Інші люди, інше суспільство, інші звичаї, інше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигирині.
Слуга попросив Стеткевича вийти на двір до економа, котрий прийшов до його по ділу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу і почала розпитувати в Виговського, що одповідав йому старий дядько.
— Те, що й Любецькі: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годі. Знаєте що, Олесю! Як тільки я виїду конем з двору, ви звеліть осідлати собі коня та й виїжджайте з двору в гай ніби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побіжимо на конях до Києва та й повінчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рідня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрій ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрій скінчить науку в Київській колегії, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею!
— Я згодна! — промовила Олеся. — Сяду на коня, як тільки дядько засяде за свої соцініанські книжки в кабінеті, і дожену вас. Приїдемо до тітки Павловської та й повінчаємось, — сказала Олеся, подаючи руку Виговському. — Нема чого вважати на мою рідню, бо через неї я ніколи не піду заміж.
Виговський обняв і гаряче поцілував Олесю. Олеся почервоніла, але на її виду, в очах ясно виявилась сміливість і завзятість сливе козацька.
— Я напевно знаю, що моя рідня буде противитись нашому шлюбові і ніколи не згодиться на його. Я виїду слідком за вами, ніби на прогуляння. Ніхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, — сказала Олеся.
Виговський звелів осідлати свого коня і почав прощатись з старим кальвіністом.
— Вибачай мені, шановний добродію, що я не згоджуюсь оддати тобі в козацькі руки Олесю. Попрощаємось і розійдемось з миром і ласкою, — промовив старий Стеткевич на прощанні.
Вийшла й Олеся, і її тітка Павлина і розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбині гостеві на дорогу харчі: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики і прив’язала торбину до сідла.
— Будете їхати нашими пущами день і не вглядите ні одного села, нігде не знайдете й шматка хліба. Споживайте на здоров’я та й мене згадуйте, — сказала Павлина, втираючи сльози.
Олеся вже сказала тітці, що вона виїде з дому і наздожене Виговського, а потім повінчається з ним в Києві.
— Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотів мій жених викрасти в батька, я була б ввесь вік щаслива, — сказала Павлина. — Тільки буде мені жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вій вже мене нічим не розважить. Ох, горенько мені!
Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засів за книжки, Олеся послала тітку, щоб вона звеліла конюхові осідлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кінь стояв в дворі осідланий. Олеся впала на плече тітці Павлині і заплакала. Павлина залилась слізьми.
Олеся перебігла через сінці, скочила на коня і тихенько промовила:
— Тітко! Я й не тікаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тітки Павловської. Прощайте! Прощайте!
Олеся помаленьку виїхала з двору, поволі об’їхала тік, а як тільки вона в’їхала в гай між рідкі дуби, тоді торкнула коня острогами. Гарячий кінь полетів, ніби стріла, тільки дуби замигали в очах в Олесі. Вона оглянулась і кинула очима на зчорнілий старий палац, що миготів між дубами та липами, вгляділа високі виводи, тонкі криничані журавлі, і її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчінням; їй було жаль за тіткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимні— ми вечорами оповіданнями то про святих, то про німецьких рицарів. Олеся згадала, що тітка зосталась ніби сиротою, і важко зітхнула.
“Прощай, старе батьківське гніздо! Чи доведеться мені ще побувати в тобі? А може, я не переступлю через твої пороги й довіку? Тепер на Україні життя крутиться і клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор і закрутить мене й мою долю”, — думала Олеся, летячи на комі томіж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях і вернеться в старий палац.
Але швидко між зеленою ліщиною заманячів кунтуш, заблищали на сонці золоті позументи. З-за кущів виглядала кінська голова з гострими настороченими вухами; між зеленим листом зачервонів вершок козацької шапки. Виговський вглядів Олесю і вискочив з-за ліщини.
— Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! — промовив Виговський і поскакав конем поруч з Олесею.
— Але знаєш що, коханий пане Йване? Мій дядько не такий тихий та спокійний, як тобі здається. В йому часами пробуркується давня відвага й завзятість українського шляхтича. Як тільки він розшолопає, де я ділась, він посадить на коней з десять хлопів і випустить оцю вовчу зграю навздогінці за нами. Нам треба збочити з простого шляху і братись манівцями та об’їздками, — промовила Олеся.
— Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усі шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слідком за тобою.
Олеся збочила на вузький лісовий шляшок, неначе прорубаний через молоді рівні сосни. Гарячий дух сосни й живиці, здоровий і бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печі, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летів слідком за нею.
Довго вони їхали цим лісовим шляшком, неначе тунелем, і незабаром виїхали на чималу в’їжджену дорогу. Довго вони їхали цією дорогою, і вже сонце звернуло з півдня, як вони прибились до чималого хутора серед лісу. В хуторі жила сама за себе ходачкова шляхта.
— А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобі буде вандрувати на коні в далеку дорогу?
— Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою і розбитою, — обізвалась з сідла Олеся.
— Я так і думав. Пошукаю я в цьому присілку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо підводу, коли можна буде, припряжемо свої коні і так доїдемо до Києва, — сказав Виговський і побіг конем до хутора.
Олеся скочила з коня і лягла на траві під дубом, держачи коня за поводи. Кінь щипав низьку траву і прихкав, обертаючи голову до Олесі. Олеся встала, прив’язала коня до молодого граба і знов лягла під дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на траві. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на коні. Вона простяглася на ввесь свій зріст, потяглася разів зо два і лежала нерушно, дивлячись вгору на розкішне старе гілля столітнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокій. Ще ніколи на своєму віку вона не почувала себе такою радісною, навіть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борів стала вольною, як повітря, що усі перетичини, усі намагання значної рідні далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навік і вже ніхто не буде чіплятись до неї з своєю порадою, вже ніхто не насмілиться розлучити її з милим. Вона підвела очі вгору і задивилась на повирізуваний в зубці дубовий лист, на клаптики синього, як бірюза, неба, що блищало поміж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, і зелений луг неначе засміявся до неї. Її тішила і сиза далечінь густого бору, і старі дуплинясті корчакуваті сосни, що росли осторонь на зелених луках і, неначе каліки, повипинали покручені на всі боки товсті червонуваті гілки.
“Який гарний Божий світ! Як легко, як весело мені на душі! Я тут вольна, як пташка в лісі”, — подумала Олеся, потягаючись на траві.
Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий світом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давній рицар, про котрого тітка Павлина часто оповідала їй зимніми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рівним станом, рівною фігурою, і, як він наблизився до неї, вона задивилась на його ясні блискучі очі.
“Які розумні в його очі! Ой, правду він каже, що буде гетьманом на Україні. Його очі говорять мені це. Буду я гетьманшею!”
І гордовита, і честолюбна душа Олесина ніби заграла од радості й щастя. Для неї ніби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечінь борів, зникла уся поезія лісу. В думках її мріло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затінить і князів Любецьких, і князів Соломирецьких, неприхильних до її милого.
— От я і підводу знайшов! — промовив Виговський, сідаючи на траві коло Олесі. — А вже б час нам і попоїсти. Спасибі тітці, що прив’язала мені до сідла торбу з харчами.
І Виговський звелів козакові одв’язати і принести ту торбу. Він вийняв печену тетерю, паляницю й сіль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку і поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на траві глечик молока й два кухлики. І здорова, молода Олеся пообідала з таким смаком, з яким вона ніколи не обідала в палаці свого батька.
Попоївши всмак, Виговський велів шляхтичеві лагодитись в дорогу. Віз був простий, труський. Шляхтич поклав у віз два кулі, а на кулі наклав соломи і переплів їх зверху ликами. Виговський припріг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сів за погонича, і віз покотився швидко по втертій лісовій дорозі до Києва.
Знов повився поліський бакаюватий шлях через яри та луки, через густі соснові ліси. Сонце стало на вечірньому прузі, як вони в’їхали в чимале село Микитяни. В кінці села стояв пусткою палац якогось дідича; дідич, очевидячки, був католик і мусив покинути свою маєтність. В палаці всі вікна були повибивані, всі двері повиламувані, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення і їй стало важко на душі.
Не встигли вони в’їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловіки і спинили коні, вхопивши за гнуздечки.
— А чого вам од нас треба, люди добрі? — спитав Виговський.
— А того треба, що вам не слід сюди вертатись! — обізвався понуро один чоловік.
Селяни, вглядівши віз, на котрому їхали пани, почали сходитись і поставали кругом воза. Декотрі чоловіки вибігли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, і в неї в душі похололо.
