— Отже ж, це яхнянський дідич! Їй-богу він! Це він вертається з Польщі в своє село, — обізвався один чоловік.
— Та я не яхнянський дідич! Я козак, я з козацької старшини! — крикнув сердито Виговський. — Поганяй далі, візниче!
— Ба, не поганяй-бо! Далі, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довідаються яхняни, твої давні панщанні, — промовив один чоловік.
— Це давній яхнянський дідич, а то його жінка! А коли не він, то його брат, бо дуже скинувся на його, — промовив один дід. — Не пускаймо його в Яхни! Їдь собі, пане, назад до Польщі, коли тобі шкода своєї голови.
— Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дідич? Дивіться, на мені козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?
— А чи то ж велика труднація надягти на себе козацький убір та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панів в маєтності і запрягати людей до панщини, — гомонів старий дід.
— Та тепер вже не польський король панує на Україні, а московський цар, бо гетьман і козаки присягли на підданство цареві, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Україні, — обізвався Виговський.
— А Бог його святий знаєі Ми про це нічого не чули, нічого не знаємо, а тільки знаємо про те, що польські пани повертаються з Польщі і неволять людей, силують робити панщину, — промовив дід.
— Та бреше він, оцей пан! Це він хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрі, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полі з рушницею та неслухняних підстрелює кулями, їй же богу, він! Дрючками його! дрючками! Не йміть йому віри! — гукав один здоровий чолов’яга, очевидячки, завзятий ворог панів. — Повертай назад, вражий сину, з своєю панією, бо тут тобі буде й кінець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скільки начіпляв на себе зодота!
І чолов’яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сиділа ні жива ні мертза. Вона стала жовта, як віск,
— Оце яка напасть трапилась мені в дорозі! Мене жде в Чигирині гетьман, а тут тобі на!.. Люди добрі, везіть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, — сказав Виговський.
— То й повезім! — обізвався один дід, очевидячки, здатливий і не лихий чоловік.
Шляхтич погнав коні до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справді вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто він такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпітрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати і стрів Виговського як значну особу, на порозі хати. Громада поздіймала шапки. Виговський і Олеся поцілували хреста і батюшку в руку.
— Еге, високоповажний генеральний писарю, наші хлопи, нетямущі поліщуки, вважали тебе за католика дідича і стріли тебе як ворога? — промовив батюшка.
— Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколіями, а мені не пойняли віри, що я козак. Запевніть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києві, бо й ви мені щось на приміті, — сказав Виговський.
— Прошу ж до моєї хати! — прохав батюшка. Олеся так і шугнула в двері, неначе спасаючись од наглої смерті; за нею слідком вступив в сіни і Виговський. Вона вбігла в світлицю і, сливе непритомна, не сіла, а впала на стілець. Батюшка оповістив громаді, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.
Переночувавши в тісній простій хаті сільського панотця, Виговський з Олесею доїхали потім без пригод до Києва і заїхали до двору тітки Якилини Павловської. Павловська вибігла в двір і зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадкові, як своєму щастю.
— Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохіть з дому: ви самі пустили себе. Еге? — питала Якилина Павловська, осміхаючись.
— Та еге ж! — обізвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежі. — Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли інші не пускали.
— Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, і здорожились, і од голоду та втоми перепались, — говорила Якилина.
Добре одпочивши, Виговський пішов ночувати до старого Євстафія Виговського і зараз таки після сніданку побіг конем на Поділ годити вінчання в одного панотця. Він виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, пані Суходольську, вже зовсім покатоличену і сполячену. Недаремно Олеся думала, що ніхто в Києві й не догадується про її приїзд до Києва вкупі з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядів дворецький князя Любецького; вглядів він і Олесю, котра сиділа на возі попліч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цікавий, він пішов до княгині Любецької і розказав їй про цей випадок, зовсім незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все і другого дня раненько побігла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.
Олеся, поснідавши, сіла на канапі, ніби сховавшись в куточку канапи, підобгала ноги, оперлась на качалку-подушку і одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою після довгої труської дороги, зблідла на виду, а очі виявляли велику втому і збурення душі несподіваними подіями тих днів.
Любецька і Суходольська вбігли в світлицю і почали зорити очима по закутках. Вони вгляділи Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.
Для Олесі цей ранній візит був такий неприємний, що вона аж скривилась і трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрімала; їй так було гарно та спокійно в тиші, в закуточку широкої софи. Золоті мрії роєм літали ніби перед її очима, як бджоли на сонці в пасіці. Вона все думала про свого коханого, уявляла собі його вид, його очі, тішилась мріями про своє будуще високе становище гетьманші, першої особи на Україні після гетьмана.
— О! А ти, Олесю, в Києві? — крикнула Любецька.
— О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тіткою Павлиною? — гукнула на всі кімнати голосна пані Суходольська.
— Я, цьоцю, прибула до Києва з Іваном Остаповичем Виговським, — обізвалась Олеся, привітавшись до родичок і знов вгніздившись в куток софи.
— А то чого так? — спитала Любецька.
— А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два дні й одну ніч через нетрі та пущі, через бори… Це диво та й годі! — гукала Суходольська.
— І дива тут нема ніякого. Мене дядько не пускав, а мені хотілось їхати до Києва. Не їхати ж мені самій в такі небезпечні часи. Трапився добрий чоловік і довіз мене, спасибі йому, до Києва, в доброму здоров’ї, — тихо говорила Олеся.
— Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрівку з Виговським та ще й без дозволу опікуна, — говорила Любецька.
— Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гості та й годі, — говорила Олеся.
— Скажи по правді, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його заміж? Еге, ти втікла з дому? — спитала Любецька.
— Ба, я не втікла, крягине! Я серед ясного дня звеліла осідлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От і все! — промовила Олеся.
— Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повінчатись з Виговським, ні в кого не питаючись? — спитала пані Суходольська.
— Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києві, чи й ні, — говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.
— О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! — гукнула стара й криклива Суходольська. — Чого б тобі й їхати з Виговським вдвох в таку далечінь?
— Що ти собі задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобі? Ти шляхтянка з дідів, з прадідів; ти з роду сенаторського й княжого, а він… Хто він? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волині, тепер козак, хоч і служить за якогось там писаря при гетьмані, — репетувала стара шляхтянка.
— Він, тітко, займає високий уряд при гетьманові, має великі доходи; він чоловік з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, — тихо говорила Олеся.
— То шо з того! — репетувала княгиня Любецька. — Тебе він завезе між козаків та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопські стародавні убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсім панна, ніби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсім спростишся. Ох, горе мені тяжке!
— Як не схочу, то мене ніхто нігде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском і честю, як природжена шляхтянка, як новосвітська пані, і такою там і зістанусь, — гордо обізвалась Олеся.
— Ой Боже мій! Горенько тим нещасним сиротам! Ніхто за ними не доглядає, ніхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волі, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матері; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобі добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобі жених між значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, — говорила Суходольська й трохи вже не проливала сліз.
— Хоч я й сирота, але не без розуму, і в кожному становищі покажу себе і новосвітською особою, і шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщі. Я сама собі дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, — тихо й спокійно говорила Олеся.
— Ну то й давай собі ради сама! — крикнула Любецька вже спересердя.
— То й давай сама собі ради, коли нас не хочеш слухати! — репетувала вже сердито Суходольська. — Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгині, котра стала тобі за рідну матір. Ходім, сестро, додому!
— Ходімо, сестро! Покірливе телятко дві матки ссе, а непокірливе і одної не хоче.
“Ой, коли б ці матері швидше виходили з хати! Ой, обридли вони мені своєю порадою та криком!” —думала Олеся мовчки.
— Ходім, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потім на нас не нарікай, а нарікай тільки на саму себе, — сказала Любецька і вийшла з світлиці, навіть не попрощавшись з Олесею.
— Ходім! Ат! Будемо тільки надаремно гаяти час! Ходім! — крикнула Суходольська і вийшла, так само не прощаючись з Олесею.
“Слава тобі, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути”, — подумала Олеся.
Увійшла тітка Якилина і глянула на Олесю. Олеся сиділа сердита й бліда.
— Пішли? — спитала Якилина.
— Хвалить Бога, пішли. Трохи не луснули з досади, — сказала Олеся.
— Пішли порадниці, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетів на коні Виговський і сказав, що вже згодив вінчання в одного священика. Ввечері Виговський і Олеся пішли до Софійського собору на утреню й висповідались, а другого дня на Подолі запричастились і повінчались. Щасливі й веселі вони вертались на обід до прихильної й доброї тітки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повінчалась з Іваном Виговським. І ніхто в світі не спочував до Виговського та Олесі в їх щасті так щиро, як тітка Якилина. Вона завсіди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.
Тиждень прожив Іван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, і не міг натішитись своєю Олесею. Він неначе помолодшав, повеселішав і одпочивав душею і після важкої вандрівки в Мокрани, і після тяганини з Олесиною ріднею, одпочивав і од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьмані. Але на Олесі усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не міг навіть вгамувати своєю ласкою та коханням ввічливий Виговський. І причеплива уперта рідня, і довга тяганина з сватанням, і несподівані втьоки з дому од старого Стеткевича, і несподіване, ніби крадене, вінчання проти волі усієї рідні — все це окошилось на делікатній і випещеній Олесі нервовою слабістю.
Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський і переказав Іванові Остаповичу, щоб він зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, і гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського і навіть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києві. Виговський доручив догляд за Олесею тітці Якилині та старому Остапові Виговському, а сам, як можна швидше, поспішив до Чигирина.
Тим часом Олесина слабість затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навідувався до Олесі, пробував по тижню й по два в домі тітки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козаків, з неохотою збиралася їхати до Чигирина і, очевидячки, сама длялась з виїздом.
— Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тітко, а влітку ми перевеземо її по теплі та при теплій сухій годині, щоб їй наш Чигирин здався кращим, — говорив Виговський до тітки.
— То й нехай так буде. Вона в мене, як у рідної матері. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозі в тих степах та на тих степових вітрах! Що тоді станеться з нею? — говорила тітка Якилина.
Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесі. Настало літо. Олеся породила сина Юрія.
— Знов притичина мені з Олесею! Вже й козацька старшина сміється, що я ховаю десь в Києві свою жінку-шляхтянку і боюсь показувати її козакам в Чигирині, щоб вона не одбила її од мене, — говорив Виговський тітці Якилині.
ІV
Як тільки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в підданство московському цареві, цар Олексій оповістив Польщі війну. Богдан тільки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщі ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України і зібрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав віддати Україну в підданство московському цареві, приговорив собі спільника, шведського короля Карла Густава. Він посилав листи до Карла Густава через двох шведів, польських офіцерів, взятих в полон в дрижипольській битві з поляками, і намовляв його постановити спілку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вільгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупі воюватись з поляками і не ставити миру з ними без обопільної згоди. Він переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячі роги і три козацькі кунтуші з вишневого оксамиту, обкладені перлами та золотом.
Московське військо 1654 року вступило в Білу Русь. За військом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на підмогу цареві три козацькі полки під приводом ніжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московські воєводи забирали одне місто за другим на північній Білій Русі, завоювали Дорогобуж, Білий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилівщині та Мінщині Річицю, Гомель. В серпні московське й козацьке військо розбило військо литовського польського гетьмана Радзивіла. Москалі й козаки пішли загонами по Білій Русі. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк і Вітебськ самі оддалися цареві. Чернігівський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихів. Цар взяв Смоленськ і все посовувався далі на Литву до Вільна.
Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань і Велика Польща мусила присягти на підданство шведському королеві. Короля Яна-Казиміра пани не любили. Варшава здалась шведам і присягла королеві без битви. Шведи забирали одне місто за другим, взяли Ченстохів і заграбували скарби в монастирі. Польські пани боялись, що король одніме од їх вольності й права, кидали короля і приставали до шведів. Вони поставали зрадниками Польщі і королеві.
